Здание Інститут соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України
Головна АдміністраціяСтруктурні підрозділи Партнери Контакти
     

 

Наукова діяльність
Докторантура, аспірантура
Результати опитувань
Послуги
Навчальні курси
Електронна бібліотека
Інтернет-конференція
Інтернет-тести
Контакти

Перший усеукраїнський конгрес із соціальної психології (УКСП–2010) «СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА НАУКА ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ: ДОСВІД, ВИКЛИКИ, ПЕРСПЕКТИВИ »

18–20 жовтня 2010 року

Розділ Шляхи розвитку соціальної психології як напряму фахової підготовки
Розділ Досвід і перспективи вдосконалення соціально-психологічної практики
Розділ Соціально-психологічні ресурси освіти, духовного і культурного розвитку суспільства
Розділ Соціально-психологічні проблеми політики, бізнесу, управління
Розділ Когнітивна соціальна психологія
Розділ Психологія соціальних комунікацій, міжгрупових відносин, медіа-психологія
Розділ Психологія малих і середніх груп
Розділ Психологія мас та спільнот
Розділ Соціальна психологія особистості
Розділ Історія, теорія і методи соціальної психології


Психическая реальность и некоторые формы ее проявления
Акименко Ольга Олексіївна ЛНУ імені Тараса Шевченка


Прошедшие десятилетия, как отмечает П. Н. Шихирев, подтверждают вывод сделанный в свое время Вебером, о том, что науки о человеке – это науки о смысле. Их задача – понять смысл человеческого существования. Поэтому, как отмечает данный автор при рассмотрении перспектив развития социальной психологии, возникает несколько принципиальных вопросов. Они касаются определенной реальности, на которую указывают понятия «духовный», «нравственный» и которая столь настойчиво предъявляет себя в последнее десятилетие обществу и науке [1, 378].
Данный уровень реальности детерминируется общечеловеческими ценностями и придает смысл жизни и поведению человека в его отношениях с другими людьми, собой и окружающим миром.
Стремление понять, объяснить, раскрыть или преобразовать смысл человеческой жизни неизбежно приводит к необходимости обратить большее внимание на нравственный опыт вообще, нравственные чувства, роль морали в обществе, качественно иную суть природы человека, как существа духовного.
Изучая психическую реальность мы выделили следующие формы ее проявления, это: душа народа (Г. Тард, Г. Лебон), коллективное бессознательное (К. Юнг), харизма (М. Вебер, С. Московичи), ноосфера (космисты: В. И. Вернадский, А. Л. Чижевский, К. Э. Циолковский, А. В. Сухов–Кобылин, Н. Ф. Федоров и др.), социальная психика (Р. Самсонов), менталитет, эгрегоры. Выделенные формы проявления психической реальности взаимосвязаны, взаимообусловлены и взаимопроникают друг в друга.
Анализ работ данных исследователей позволил нам обратить внимание на следующие моменты:
1. Реально существующая жизнь сложна и неоднозначна; человек и сообщество это отдельные звенья более сложной цепи реальности.
2. В окружающем мире существует реальность, которая с одной стороны, порождается жизнедеятельностью человека, с другой, является более сложной, чем наличный уровень развития человека и сообщества.
3. Данная реальность имеет более сложную природу, она управляет как отдельным человеком, так и сообществом, играя сущностную роль в жизнедеятельности каждого человека и всего сообщества, оказывая регулирующее влияние на созидание государств и народов.
4. Выделенная психическая реальность у выше указанных исследователей связана с проявлением бессознательного в человеке. Они особо обращают внимание на ее могущество и на то, что человек совершенно не знает ее сущности.
5. Содержательные характеристики этой реальности связывают с проявлением нравственных сил, которые могут проявляться на эмоциональном, когнитивном и поведенческом уровнях и являются причиной сходства индивидов данного народа. Особенности проявления данной реальности связывают с определенным уровнем развития моральных и интеллектуальных особенностей и особенностей устройства мозга.
6. Имея больший уровень сложности, данная реальность включает в себя и человеческий индивид, и все многообразие сообщества, как некие свои структурные элементы. В действительности она управляет всей эволюцией народов. Данная реальность связана с миром идей (духовным, сущностным, глубинным) и направлена в мир реалий. Проявляется как на уровне конкретной личности, так и на уровне сообщества, именно она определяет инновации и логику перспектив развития общества. Психическая реальность всегда наполнена конкретным содержанием и нейтральна по отношению к добру или злу, она амбивалентна и связывает воедино прошлое настоящее и будущее, выступая доминантой сил, законов, принципов, закономерностей. Проявляется она многолико, и существует как движущая сила, как идеал, цель, задача развития сообществ.
7. Рассматривая психическую реальность как более сложную, авторы обращают внимание на особую роль человека в формировании и проявлении особенностей этой реальности, на то, что существует некая сложность, трудность для человека в постижении и установлении контактов с этой реальностью.
8. Выделенные формы психической реальности обращают внимание на особую роль нравственности в жизни человека и сообщества, на необходимость изучения жизни как космического процесса и освоение иной меры сложности, как человека, так и общества.
Выделенные формы психической реальности, такие как: душа народа, харизма, ноосфера, коллективное бессознательное, социальная психика и менталитет, эгрегоры с нашей точки зрения являются разными формами проявления одной единой более сложной психической реальности, которая играет сущностную роль в жизнедеятельности сообществ. Все это делает актуальным и необходимым более детально разобраться в данном феномене окружающей нас реальности. А именно: начать изучать человека – как проявление разумного космического процесса на Земле, объединить в единое целое ранее противопоставляющие друг другу три плана бытия – физический, душевный (психический) и духовный, чтобы прийти к истинному, более глубокому их постижению. Начать осмысленно изучать психическую реальность, ее роль в жизни общества [2,7-8].
Литература: 1. Шихирев П. Н. Современная социальная психология. / Н. П. Шихирев. ― М. : 2000 – 390с. 2. Акименко О. А. Логика жизненного пути личности. Онтогенез человеческого индивида и определяющие его факторы (социально-психологический аспект) / О. А. Акименко. ― Луганск : Шлях, 2001. ― 64 с. 3. Московичи С. Машина, творящая богов. / С. Московичи. ― М. : 1998. ― 580с. 4. Лебон Г. Психология народов и масс / Г. Лебон. ― Спб. : ЗАО Питер, 1999.― 311 с.


Завантажити завантажити тези

Использование виктимологического подхода к изучению этнополитологических феноменов
Велешко Олена Миколаївна Кримський гуманітарний факультет НПУ ім.М.Драгоманова


Большой теоретический потенциал, накопленный в последнее время в различных науках, также как и междисциплинарный подход к изучению этнополитических феноменов, позволяет расширить проблемное поле исследования вопросов, связанных с политическим измерением этничности. Весомый вклад в развитие современной этнополитологии может внести использование достижений виктимологии при анализе межэтнических отношений и этнополитических процессов.
Современная этнополитология, появившаяся в Украине в начале 90-х годов, занимается исследованием проблем теории, истории и динамики развития национальных процессов в Украине, взаимопроникновения и взаимного влияния политики, политической культуры, этнонациональных, региональных, религиозных отношений; правовых, социально-политических и этнопсихологических механизмов регулирования межэтнических конфликтов; взаимоотношений титульного этноса и других этнических общностей. В исследованиях, выполненных в контексте этнополитологии, рассматриваются различные феномены этнополитической трансформации государства: поиск этнической идентичности, выработка современной концепции этнонациональной политики, процессы становления гражданского общества, развитие и поддержка национальных меньшинств, формирование гражданской политической нации, процессы интеграции и консолидации нации и др.
Ряд современных этнополитологических исследований посвящен проблемам депортированных народов. Это касается как исторических аспектов самого факта депортации и его последствий, этнической идентификации и консолидации депортированных этносов, позиционирования этносов в этнополитическом пространстве и процессах формирования государственной этнополитики, так и психологических особенностей жизненных установок депортированных народов, путей урегулирования конфликтных ситуаций в межэтнических отношениях.
Увеличение роли национального фактора в современных социально-политических процессах, распад бывшего государства СССР, в котором проводился курс на "сближение наций" и обострившиеся вслед за этим национальные проблемы стимулировали возросшую потребность в психологических знаниях об этнической идентичности, проблемах национального характера, этнических стереотипах и установках, о национальном менталитете народа, о межэтнических отношениях и способах разрешения межэтнических конфликтов. Более свободный доступ к зарубежным исследованиям на этнические темы, множество эмпирических материалов подтолкнули к необходимости теоретического осмысления накопленного знания с использованием междисциплинарного подхода.
Наряду с общими для всех стран проблемами, Украина столкнулась также со специфическими "украинскими": "проблема несовпадения этнической и языково-культурной ориентации значительной части населения; проблема восстановления исторической справедливости по отношению к депортированным в прошлом народам, в частности, обустройства четверти миллиона крымских татар; проблема самочувствия огромной по мировым масштабам русской этнической общности в Украине, которая оказалась в положении национального меньшинства" [1, с. 11-12] и т.д.
В последние годы этнополитологическая наука активно обогащается достижениями этносоциологии, этнопсихологии, этноэтики, конфликтологии, политической и социальной психологии, виктимологии и других смежных наук. Существенный вклад в рассмотрение этнополитических феноменов может внести сегодня и виктимология. Первоначально изучение виктимологических аспектов поведения человека проводилось, в основном, в русле криминологии и преимущественно касалось закономерностей совершения преступлений, личности преступника, влияния социальной среды. Виктимология как наука о жертве возникла в 60-е годы XX века на стыке судебной практики, социальной работы, криминалистики, психологии. Вопросы виктимологии стали объектом криминологических исследований лишь со времен Второй мировой войны. В 1945 году на Японию были сброшены две атомные бомбы и жертвами оказались одновременно тысячи человек, что подтолкнуло японских ученых к изучению причин массовой жертвенности [2, с.16-17]. Интенсивное развитие виктимология получила в конце ХХ века. На Западе выделение виктимологии в самостоятельную науку было связано с повышением общественного внимания к жертве преступления как человеку, несправедливо претерпевающему материальный и моральный ущерб, ущемленному в своих правах. В область виктимологических исследований включались не только жертвы преступлений, но и жертвы природных катаклизмов, геноцида, этнических конфликтов и войн, а также мелкие предприятия, национальные меньшинства, расовые группы, жертвы геноцида и других международных преступлений [2, c. 17].
Современная виктимология осуществляет комплексный анализ феномена жертвы, это одна из наук о человеке, которая изучает поведение, отклоняющееся от нормы безопасности [2, с. 10]. Общая теория виктимологии, по мнению И. Малкиной-Пых, занимается построением модели взаимодействия "социальное явление – жертва" и изучает пути нормализации негативных социальных, психологических и моральных воздействий на человека со стороны природной, жилой, рабочей и социальной среды, а также кризисной внутренней среды самого человека с целью их коррекции и нейтрализации, повышения адаптивных способностей человека. Развитие общей теории виктимологии происходит по двум основным направлениям: исследование истории виктимности и виктимизации, анализ закономерностей их происхождения и развития; изучение состояния виктимности как социального процесса (взаимодействия виктимности и общества) и как индивидуального проявления отклоняющегося поведения [2, с. 16].
Сегодня в современной криминологии выделилось немало новых перспективных направлений. Известным российским криминологом Д.Шестаковым была предложена идея создания нового научного направления – политической криминологии. Вместе с тем, виктимологический аспект криминогенности политического режима, по мнению другого российского ученого П.Кабанова, работающего в русле криминальной политической виктимологии, до сих пор остается мало исследованным.
Литература
1. Курас І. Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? – К.: ІПіЕНД, 2002. – 295с.
2. Малкина-Пых И. Психология поведения жертвы. – М.: Эксмо, 2006. – 1008с.


Завантажити завантажити тези

Професійні смислові установки психолога як предмет теоретичного аналізу
Веретяннікова Юлія Сергіївна ЛНУ імені Тараса Шевченка

Постановка проблеми: В наш час професія психолога стає все більш поширеною, популярною. Це призводить до того, що молода людина, підхоплена модною тенденцією, не дає собі достатньо часу обміркувати свій професійний вибір, свої уподобання, можливості і таке інше. Це призводить до того, що у процесі навчання, студенти внутрішньо не мотивовані до отримання теоретичних знань та професійних умінь та навичок психолога, не бачать себе у цій ролі, а отже не формують належних професійних смислових установок. Без останніх, людина, що отримала диплом психолога, не може плідно і професійно працювати на даній посаді, не зашкоджуючи клієнтам.
Ціль дослідження: обґрунтувати деякі теоретичні концепції, присвячені проблемі професійних смислових установок психолога, проаналізувати найбільш поширені методологічні напрями дослідження даного феномена.
Аналіз останніх публікацій: У психології найбільш вагомий внесок у вивчення «установок» внесла школа Д.Узнадзе. Зокрема, «соціальну», «смислову», «цільову» та «операціональні» установки вивчав Д.М.Узнадзе, В.Н.Мясіщев, В.А.Ядов, Ш.А.Надірашвілі, О.О.Девяткін, А.Г.Асмолов та інші вітчизняні психологи. Серед зарубіжних психологів, які розглядали концепцію соціальної установки, можна назвати Г.Оллпорта, У.Томаса, Ф.Знанецького, М.Сміта, М.Рокіча та ін.
Основний зміст: Д.М.Узнадзе емпіричним шляхом доводить, що установки проявляються у різних сферах психічного життя людини і розділяються на моторні, перцептивні та мислиннєві. Зміст кожної з установок залежить від місця об’єктивного фактора, що спричинив її виникнення в структурі діяльності. Залежно від фактора, на який спрямована ця діяльність суб’єкта (мотив, ціль, умови діяльності) можна виокремити три ієрархічні рівні регуляції діяльності – рівень смислових установок, цільових та операціональних [14, с.719].
Французький психолог початку XX ст. А.Біне, один з перших вчених хто створив психологію індивідуальних відмінностей особистості, поняття «смислу» бачить у готовності, позі, attitude. Він прирівнює розумову готовність до готовності фізичної і асоціює її з «ескізом дії», що знаходиться у свідомості людини та нею усвідомлюється через суб’єктивні відчуття.
Вітчизняний психолог, педагог Л.С.Виготський розглядає смисл, як динамічну систему, що поєднує афективні та інтелектуальні процеси свідомості [ 6 ].
Д.О.Леонтьєв окреслює динамічну смислову систему, як «… відносно стабільну та автономну ієрархічно організовану систему, яка включає в себе ряд різнорівневих смислових структур, які функціонують як одне ціле» [10, с.3].
Б.С.Братус виділяє складність динамічної смислової системи, що творить особливу смислову сферу особистості та обумовлює життєдіяльність людини [5].
П.Я.Гальпєрін, один з провідних представників діяльного підходу у психології, поняття «смислу» трактує, як відношення суб’єкта до знань.
За думкою О.В.Запорожця, зв'язок між установкою та смислом не є прямим, детермінованим змістом установки [7, с. 378].
Смислові установки виражають ставлення людини до об’єктів чи суб’єктів діяльності, які безпосередньо пов’язані з особистісним смислом людини. За своїм походженням вони є похідними від соціальних установок [13,с. 585]. Зокрема А.Г.Асмолов смислову установку розглядає як головний рівень установочної регуляції діяльності. Це пов’язане з тим, що саме «смислова установка актуалізується мотивом діяльності і є формою відображення особистісного смислу у вигляді готовності до здійснення спрямованої діяльності» [2, с. 77].
Згідно з авторами електронного словника, професійні установки (від лат. profiteer – проголошую своїм ділом) - система орієнтацій суб’єкта професійного розвитку на соціальні вимоги для присвоєння професійної діяльності, психологічна готовність до вирішення специфічно вікових завдань та входження у мир професій. Вони виражають собою особистісну активність суб’єкта діяльності і відносяться до смислових установок, виникаючих в процесі загального та професійного розвитку. За своїми психологічними механізмами професійні установки активуються мотивацією досягнення. Тісно зв’язані з емоційними станами людини. Наприклад, успішний професійний розвиток у більшості випадків відбувається при підтримці емоцій стенічного кругу (наснага, рішучість, честолюбство…) [16].
Ф.Седлак виділяє типові професійні установки у ситуації вибору професії: а) з великою долею невизначеності; б) з великою долею слухняності; в) з переважною долею меркантилізму або цілеспрямованості [12].
Алімов А.А. виявив декілька цікавих фактів. По-перше, професійна смислова установка проходить три рівні становлення у учбовій діяльності студентів-психологів: а) рівень операціональної установки, що проявляються у узгодженні засобів, цілей дії, спрямованих на регуляцію їх інтенціональної сфери; б) рівень цільової установки пов’язує смисложиттєві орієнтації з професійно-орієнтованою учбовою діяльністю студентів; в) рівень смислової установки студентів-психологів, на котрому відбувається смислова регуляція професійного учіння, як життєдіяльності студентів у згоді з «логікою життєвої необхідності» [1,с.13].
Взагалі, професійними смисловими установками можна вважати різні принципи і правила на які спирається спеціаліст у своїй роботі. Це, по-перше, принципи професійної етики психолога. По-друге, методологія того підходу, у рамках котрого працює психолог. По-третє, загально людські моральні принципи та правила відносин між людьми.
Перспективи подальшої роботи вбачаємо у емпіричному дослідженні та розробці корекційних дій що до професійних смислових установках практичних психологів.
Література
1) Алимов А.А. Становление смысловой профессиональной установки в учебной деятельности студентов-психологов : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.07 / Алимов Айдар Анварович . – М., 2005. - 181 с.
2) Асмолов А.Г. По ту сторону сознания; методоло¬гические проблемы неклассической психологии / Асмолов А.Г. - М.: «Смысл», 2002, - 480 с.
3) Братус Б.С. К изучению смысловой сферы личности / Братус Б.С. // Вестник Московского ун-та. Сер.14. Психология. - №2.- С.46-56
4) Выготский Л.С. Собрание сочинений: В 6 т. / Выготский Л.С. – М.: Педагогика, - 1982.
5) Запорожец О.В. Изменение установок при периферических травмах верхней конечности / Запорожец О.В. // Психология. Тбилиси. - 1945.- С. 378
6) Леонтьев Д.А. Методика предельных смыслов (МПС) / Леонтьев Д.А. – М.: Смысл, 1992. – 36 с.
7) Падун М.А., Тарабрина Н.В. Психическая травма и базисные когнитивные схемы личности. / Падун М.А., Тарабрина Н.В.// Московский психотерапевтический журнал. - №1 - 2003, С. 121-142.
8) Словарь практического психолога [Сост. Головін С.Ю.].- Минск: Харвест, М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 800 с.
9) Узнадзе Д.М. Психология установки / Узнадзе Д.М. — СПб.: Питер: «Психология-классика», 2001. - 416 с.
10) http://www.psychology-online.net/


Завантажити завантажити тези

Методологія психоісторичного дослідження
Галенко Максим Борисович НаУКМА

У виступі буде проаналізовано епістеміологічні можливості психоісторії, методи та методологія психоісторичного дослідження, а також специфіка наукових студій у цьому напрямку . Отже, психоісторія досліджує минуле, наголошуючи на важливості психічного та індивідуального на противагу інституційному у динаміці історичних процесів. Також психоісторія на противагу традиційній історії ,як психологія на противагу соціології, враховує не лише соціальну, але й тваринну природу людини, що виливається у психоісторичний фройдизм з його увагою до аналізу людських інстинктів. При цьому психоісторик, на відміну від психолога, який досліджує минуле, користується історичною методологією, знає та оперує історичним контекстом та враховує політичне, економічне та культурне у людській історії. Розглянемо методи психоісторії, зосередившись у першу чергу на методах психобіографічного психоісторичного дослідження. Деякі з наведених методів є загальними і використовуються також у макропсихоісторії. Метод фантазійного аналізу був винайдений американським психоісториком Ллойдом де Мозом1. Він полягає у тому, що у публічних виступах та текстах, історичних документах, особистих щоденниках, записах на будь – яких носіях інформації, треба звертати увагу не на раціональні і змістовні частини, а на обмовки, нелогічні вставні конструкції тощо .Саме у них розкривається психологічна самість людини. Потім ці обмовки піддаються психоаналітичному дослідженню, кожне слово може виступати певним загальним архетипним образом. Як ми вже показали у розділі, присвяченому психоісторичному підходу Еріка Еріксона, глибинний психологічний аналіз історичних постатей має велике загальноісторичне значення, адже психоісторія демонструє нам нову історію – історію як проекцію особистих переживань і подій конкретних історичних особистостей. Графологічний метод полягає у можливості проаналізувати психологію автора рукописного тексту, зокрема можна визначити оптимістичну чи песимістичну спрямованість людини, її творчий потенціал, організованість, педантичність та інші риси характеру. До графологічного методу також слід віднести психоісторичну інтерпретацію малюнків та маргіналістику. Цей метод є дуже цінним і корисним, коли зберігаються рукописні тексти, написані досліджуваною історичною особою. Метод емпатії передбачає можливість дослідника співпереживати своєму об’єкту дослідження – історичній особі. Вважається, що при тому, що всі люди унікальні, механізми функціонування людської психіки багато в чому є схожими. Завдання дослідника – деконструювати і розкласти на окремі елементи психіку досліджуваного таким чином, щоб можна було уявити себе в тих самих обставинах і спробувати відчути те, що відчувала історична особа, спробувати подивитись на світ її очима. Завдання нелегке і далеко не кожний дослідник на нього здатний. Дослідник має бути здатним до емпатії, яка частково є вродженою і розвивається у процесі емоційної соціалізації дослідника, яка проходить у двох напрямках. Перший – це розвиток та тренування власної емоційності, акторської майстерності, постійної спостережливості за емоціями і психологічними станами навколишніх людей. Другий – це теоретична емоційна соціалізція, тобто вироблення дослідником узагальнень на основі власного емпіричного досвіду та співставлення цих висновків з психологічними та психоісторичними науковими працями. Досить цікавим є типологічний метод. Він виник як окремий підхід у психології особистості і протиставляється факторному підходу. Полягає у тому, що кожну людину можна віднести до якогось певного типу у певній типологічній системі. Встановивши тип історичної особи, можна припускати, як вона могла себе вести у певних життєвих обставинах та ситуаціях, також можна краще зрозуміти її схильності і загалом це дає нам можливість її краще зрозуміти. Існує багато типологій, зокрем відоме вчення про чотири темпераменти, але у психоісторичному контексті найбільш прийнятною нам видається юнгіанська типологія. Ще одним важливим методом є психологічний аналіз історичних документів, який може здійснюватись через використання різноманітних комбінацій історичних, психоісторичних та психологічних методів та методик.


Завантажити завантажити тези

Зв’язок «Я»- образу та образу політичного лідера у студентської молоді
Грабовська Софія Леонідівна Львівський національний університет імені Івана Франка


Софія Грабовська, Оксана Томчій

Феномен лідерства – один з найбільш досліджуваних та дискутованих у соціальних науках. Але незважаючи на те, що про цей феномен написана не одна сотня книжок та статей, залишається більше питань, ніж відповідей. Відкрите чи не найважливіше в плані розуміння природи лідерства питання: чому люди надають перевагу тому чи іншому кандидату на виборах (до виборних органів влади, на виборні посади тощо), чому за одними йдуть і на свята, і на працю, і навіть на барикади, а заклики інших залишаються без відповіді.
Список підходів до лідерства дуже великий, але варто зазначити дивну одностайність всіх, хто говорить про лідерство: практично всі автори шукають якості, що роблять людей авторитетними для інших. На основі цієї теоретичної концепції виникла гіпотеза: ймовірно, що критерієм, за яким обирається лідер загалом і політичний лідер зокрема, є ранжування певного переліку значущих дморальних якостей. Для того, щоб прийняти рішення, за кого голосувати, виборець оцінює важливі для себе якості претендента, якби звіряючи зі списком важливості цих рис в переліку «Я» − ідеальне.
У 2003-2006 роках нами було проведене дослідження портрету політичного лідера у студентів та аспірантів, під час якого досліджували мали навести до 5 найважливіших рис, якими, на їхню думку, повинен володіти ефективний політичний лідер. З цього «портрету» політичного лідера був створений список з 20 рис, що мали найвищий ранг за частотою наведення респондентами. У дослідженні, що відбулося 2008-2010 роках, цей список запропоновали студентам та аспірантам і попросили проранжувати декілька разів: спочатку за важливістю для самих досліджуваних, далі просили визначити, як би, на їхню думку, ці риси повинні вишикуватися за важливістю у ідеального політичного лідера. Наступним кроком було прохання проранжувати ці ж якості для кандидата в депутати Верховної Ради, за якого досліджуваний однозначно проголосував би, і в наступній колонці – для кандидата, за якого досліджуваний однозначно не голосував би. Загалом досліджено 127 аспірантів та 143 студенти ( 64 чоловіків та 206 – жінок).
Таблиця 1
Результати ранжування якостей
Ранг «Автопортрет» Ідеальний лідер Голосувати «за» Голосувати «проти»(ранги від 20 до 10) Ранг
1 Чесність Чесність Чесність Чесність 20
2 Мудрість Мудрість Мудрість Порядність 19
3 Впевненість Порядність Патріотизм Патріотизм 18
4 Порядність Патріотизм Порядність Щирість 17
5 Відповідальність Справедливість Впевненість Мудрість 16
6 Справедливість Освіченість Освіченість Справедливість 15
7 Освіченість Професіоналізм Компетентність Професіоналізм 14
8 Щирість Впевненість Справедливість Освіченість 13
9 Професіоналізм Відповідальність Цілеспрямованість Відповідальність 12
10 Компетентність Компетентність Професіоналізм Компетентність 11

Отже бачимо, що риси, які потрапили у першу десятку дуже мало відрізняються у всіх наведених списках: риси, які опитана молодь визначила важливими для себе, виступають мірилом для образу політичного лідера, так і для мотивації вибору (або відкидання) того чи іншого кандидата на політичну посаду.
Кореляційний аналіз даних усієї групи досліджуваних показав, що між шкалами «Автопортрет» та «Ідеальний лідер» (r = 0,271, при p ≤ 0,05), «Ідеальний лідер» та «Рішення голосувати «за» (r = 0,337) існує тісний кореляційний зв’язок, а між шкалами «Автопортрет» та «Рішення голосувати «проти» (r = – 0,271) – негативна кореляція. Отже, наші досліджувані критерієм, за яким вибудовують суб’єктивний ідеальний образ політичного лідера та рішення не голосувати за певного конкретного кандидата на політичних виборах обирають оцінку певних рис, як важливих для себе. У більшій мірі «Автопортрет» визначає образ політичного лідера та рішення голосувати «за» чи проти конкретного кандидата на виборах у опитаних студентів, ніж у аспірантів. Кореляційний аналіз даних, отриманих при опитуванні аспірантів показав наявність значущих зв’язків між шкалами «Автопортрет» та «Голосувати «проти» (r = – 0,268), а також «Ідеальний лідер» – «Голосувати «за» (r = 0,226). Отож, якщо кандидат не володіє рисами, які особа обрала важливими для себе самої – шансів отримати підтримку цього виборця він не має. Отриманий результат також свідчить про те, що опитані молоді науковці вибудовують для себе певний еталонний образ ідеального лідера і, якщо конкретний кандидат відповідає еталону, вписується в цю «віньєтку» – має шанс бути підтриманим певною особою.
Опитані студенти і образ політичного лідера (r = 0,354), і своє рішення голосувати «за» (r = 0,192) або «проти» (r = – 0,176) «міряють» за самооцінкою якостей.
Отже, можемо вважати, що наше припущення підтвердилося. Для успішного прогнозу шансів того чи іншого кандидата та його просування достатньо отримати уявлення про самооцінку важливих моральних рис для виборця і переконати його в тому, що аналогічними рисами володіє претендент на його хрестик у бюлетені, не забуваючи при тому, що чесність і порядність – це ті риси, які тотальна більшість опитаних молодих людей вважають найважливішими, і як тільки починають відчувати фальш – однозначно голосують проти.



ЕТНІЧНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК ГАЛУЗЬ НАУКОВОГО ЗНАННЯ: ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ ВИМІР
Данилюк Іван Васильович Київський університет імені Тараса Шевченка


Активні процеси усвідомлення національної історії, культури, науки, які відбуваються в Україні, стимулюють зростання потреби в структуризації етнопсихологічних знань.
До останнього часу становлення етнічної психології як науки знаходилося на початковій стадії розвитку, професійні психологи практично не брали у ній активної участі, й вона, за справедливою оцінкою С. І. Корольова, представляла собою не дійсно відокремлену галузь знань, а скоріше “психологізовану етнографію” [1, с. 15]. Етнічна психологія зароджується на стику кількох наук (етнографії, соціології, географії, лінгвістики тощо) та безпосередньо стосується як загальної, так і соціальної психології. Тому етнічну психологію не потрібно ототожнювати з жодною з її “материнських” наук.
Як зазначав у середині 80-х років ХХ ст. Б. Ф. Ломов, логіка розвитку суспільних наук веде до того, що на їх стиках з психологічними науками формується цілий “кущ” спеціальних наукових дисциплін і напрямів. Насамперед це — соціальна психологія, а також тісно пов’язані з нею історична, економічна, етнічна, юридична, політична психологія, психолінгвістика та психологія мистецтва. “Деякі із цих галузей у нашій країні уже сформувалися і успішно розвиваються як самостійні наукові дисципліни (наприклад, соціальна психологія), інші перебувають у стадії формування і самовизначення (наприклад, юридична психологія, психолінгвістика і психологія мистецтва), треті ще тільки починають зароджуватися (наприклад, етнічна), економічна і політична психологія)” [3, с. 13].
Домінантна останнім часом зацікавленість до емпіричних даних визначає загалом тенденцію до зниження значущості теоретичних досліджень у галузі етнічної психології [4]. Однак розвиток емпіричних досліджень неможливий без наявності надійної етнопсихологічної теорії, яка б мала високий пояснювальний потенціал.
Саме тому вельми актуальним стає рефлексія етнічної психології з приводу неї самої, тобто постає проблема предмета науки, системи її понять, методів, взаємодії з іншими, суміжними дисциплінами. Метафорично з цього проводу висловився П. М. Шихірев, зауваживши, що наша вітчизняна етнічна психологія знаходиться десь посередині між етапом опису і пояснення [5].
На сьогодні за кордоном співіснують декілька споріднених галузей етнічної психології: “психологічна антропологія”, “крос-культурна психологія”, “культурна психологія”, “індигенна психологія”. Р. Шведер дав характеристику кожної з цих галузей [6].
Крос-культурна психологія, на його думку, базується на засадах загальної психології. Якщо психологія сегментована на специфічні тематичні галузі (наприклад, вікова, клінічна, соціальна, тощо) то особливістю крос-культурної психології є те, що вона не є темоспецифічною. Крос-культурні дослідження охоплюють широке коло феноменів, зв’язаних з людською поведінкою – від психічних пізнавальних процесів до мови, від виховання дітей до психопатології.
Психологічна антропологія також підтримує постулат загальної психології про єдність психічних законів і механізмів, тобто приймає ідею психологічного універсалізму. Але якщо загальна і крос-культурна психологія абстрагується у своїх дослідженнях від оточуючого середовища, то психологічна антропологія – ні.
Головним постулатом культурної психології є відмова від положення про існування універсальних і головне – фіксованих законів психічного життя, які притаманні загальній психології. Культурна психологія на відміну від загальної психології не відділяє внутрішні психічні структури і процеси від умов зовнішнього оточення.
І, нарешті, індигенна або у нашому розумінні багатокультурна психологія, яка вміщує у собі унікальні психології великої кількості культур по всьому світі, які можуть і не асимілюватися деякою єдиною психологією. Прихильники цього напряму описують моделі поведінки певного етносу на мові локальної, регіональної культури: так, як вони розуміються носіями цієї культури в рамках їх власного неповторного культурного простору.
Через те, що психологія може позбутися статусу універсальної науки про людську психіку, а також те, що в рамках етнічної психології проводяться дослідження як індивідуальної, так й групової психології, на нашу думку, слід виокремити науку, яка б поєднувала ці розкидані психологічні напрями. На нашу думку, такою галуззю знань може стати етнонаціональна психологія, яка ставлячи за мету виявлення універсальних психологічних закономірностей, не відкидає специфічних для окремої конкретної культури особливостей мислення і поведінки. Теза про існування двох наук: національної психології та етнопсихології, висловлювалася у свій час О. О. Леонтьєвим [2, с. 80].
Розвиток етнонаціональної психології видається необхідним в інтересах, як практики, так і теорії. Етнопсихологічні дослідження можуть сприяти виявленню нових чинників, які впливають на свідомість і поведінку людей в ході їх спільної діяльності, в соціально-історичному контексті. Знання цих чинників, з одного боку, збагачує суміжні науки (етнографію, антропологію, культурологію, історію, соціологію, фольклористику), з іншого боку – допомагає удосконаленню прогнозування і управління етносоціальними процесами сучасності.
Список використаної літератури:
1. Королев С. И. Вопросы этнопсихологии в работах зарубежных авторов. М.: Наука, 1970.
2. Леонтьев А. А. Национальная психология и этнопсихология // Советская этнография. – 1983. – № 2. – С. 80-82.
3. Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984.
4. Солдатова Г. У. О методических проблемах этнопсихологического исследования. — Психологический журнал. — 1992. — № 3. — С. 33—44.
5. Шихирев П. Н. Перспективы теоретического развития этнической психологии // Этническая психология и общество. — М.: ИЭА РАН, 1997. — С. 11—17.
6. Shweder R. A. Thinking through Cultures: Expeditions in cultural psychology. – Cambridge: Harvard University Press, 1991.


Завантажити завантажити тези

Особливості соціально-психологічних характеристик художньої діяльності артистів цирку
Дементьева Капитоліна Георгієвна ОНУ імені І.І.Мечникова


Розглядаються особливості соціально-психологічних характеристик художньої діяльності артистів цирку.
Артисти цирку – суб’єкти художньої діяльності. В умовах зростання інтересу до тілесного та духовного удосконалення особливе значення набуває дослідження психологічних особливостей циркової художньої діяльності. Художня діяльність є найважливішим видом людської діяльності та набуває інтегральної форми, що включає в себе елементи інших видів – пізнавальних, преобразовательних, комунікативних та цінностно-орієнтованих, які забезпечують функціонування художньої культури, художнє відображення дійсності. Соціально-психологічні характеристики обумовлєні:
- династійністю. Формується завдяки вихованню артистів цирку, являє собою артистичну спадщину, передається (у спадщину) як секрети циркової майстерності.
- належність до етнічної групи, проявляє себе у створенні та виразі художнього продукту;
- легка адаптація до умов місця демонстрації художнього продукту, які швидко змінюються (переїзди з міста до міста, з країни до країни);
- забезпечує аналіз складних ситуацій взаємодії людей;
- полегшує розуміння логіки розвитку взаємодії;
- дозволяє відчувати зміни сенсу ситуації під час включення до комунікації різних учасників та знаходити причини;
- індивідні особливості артиста цирку є основою успішної реалізації його творчого потенціалу;
- креативність спирається на анатомо-фізіологічні задатки, які преобразуються під час виховання (тренувань, репетицій), мають суспільно обумовлений характер, породжують широку варіативність прояву індивідуальності.



Архетипова політика в державному управлінні
Донченко Олена Андріївна Інститут соціальної та політичної психології


В західній історіографії проблема колективної пам»яті була проблематизована у 8О-ті роки минулого століття в межах чергової ревізії епістемологічних засад історичної науки. Вчених зацікавило, що минуле суспільств залишає численну кількість відбитків в суспільстві сьогодення. Іноді ці відбитки можна побачити навіть в обличчях людей, не кажучи про приміщення, будинки, спосіб мислення і вираз почуттів. Сучасні звичаї мають свої корені в достатньо далекому минулому.
До кінця 1990-х років список досліджень, присвячених колективній памяті, виглядав достатньо репрезентативно. Він починався з праць М.Хальбвакса, який вивчав природу колективної пам»яті ще задовго до того, як ця тема зацікавила психологів, політиків і істориків (мається на увазі праця «Коллективная память», видана посмертно в 1950р.) У своїй праці Хальбвакс один із перших сміливо приписав пам»ять не індивідуальній, а колективній сутності, під якою він мав на увазі групу або суспільство. Саме в межах колективного мислення він вбачав засоби для воскресіння в пм»яті зв»язку між об»єктами, їх смислового з»єднання, зчіплення. Тільки колективне мислення, на його думку, здатне за своєю природою на таку операцію. Тоді Хальбвакс йшов за Е.Дюркгеймом і вбачав в колективній пам»яті структури, які доступні об»єктивному спостереженню. Життя індивідів, за думкою Хальбвакса, розташоване на поверхні суспільства, воно повторює рухи суспільства, його зміни, радості і потрясіння. Колективна пам»ять, за Хальбваксом, відрізняється від історії тим, що вона безперервна і природна, вона зберігає із минулого тільки те, що живе и ще довго здатне жити у свідомості тієї групи, яка тримається на ній і водночас підтримує її. В колективній пам»яті минуле і сьогодення не протистоять одне одному. Колективна пам»ять нічого не викидає, доки живе її носій, бо вона є картиною схожості, запорука того, що спільнота залишається самоідентичною, змінюються лише її контакти з іншими, роль яких в тому, щоб продемонструвати і закріпити власний зміст, фундаментальні риси групи.
Саме тому в першій половині ХХ ст.. традиція як знак колективної пам»яті починає трактуватися як частина порядку, що придає сенс людському існуванню. (Ф.Тённіс, Г. Зіммель, О. Шпенглер, М.Шелер, А.Бергсон, Т.Еліот, Генрі Адамс, Л.Мамфорд). Події минулого завдяки підтримці традиції втрапляють в сучасні реалії і тим самим визнаються живими і актуальними. Традиції дають відчуття позачасовості, не дивлячись на те, що в історії минуле називають іншим часом. Затінене відчуття часу викликає скоріше емоційний зв»язок з минулим, аніж критичний погляд на нього, вкорінює людину в даному середовищі, створює розумний (нормативний в даному суспільстві) образ власної Самості. Останній повинен задовольняти двом умовам: відповідати універсальним нормам і прагнути до пошуку власної істини. Архетип колективної Самості як інтенція несвідомого виявляє себе як конституююче начало у процесі формування універсальної культурної символіки соціуму. У своєму символічному вираженні Самість виявляється, насамперед, у якості «об»єднуючого» символу, проектованого у свідомість і вираженого візуально у виді архетипного образу андрогіну. У «об»єднуючому символі знімається проблема поділу на протилежності і іхнє протистояння. Архетипний образ андрогіну вказує на єдність протилежностей, що знайшло своє вираження в єдності чоловічих і жіночих архетипів. Якщо розглядати архетип Самості стосовно України, то в ньому, безумовно, знаходиться історична єдність національних і ментальних протилежностей, розвиток кожної з яких завжди був передумовою мирного співіснування і добробуту соціуму вцілому.
Останнім часом колективна пам»ять стала розглядатися разом із традицією і політизованими версіями історії в якості чинника, що забезпечує ідентифікацію політичних, етнічних, національних, конфесійних і соціальних груп, а також формування почуття гідності консолідованої спільноти. Вважається, що колективна пам»ять в певній мірі забезпечує необхідний для соціуму зв»язок з минулим. А саме тому в сучасній гуманітарній науці минуле стало трактуватися як конституююче джерело, необхідне для легітимації соціального порядку, соціальної мобілізації, консолідації та інших просоціальних функцій. Роботи з мотивами пам»яті про війни, Холокост, Гулаг і т.і. актуалізувалися тому, що в них виникла об»єктивна соціальна потреба. Пострадянські країни, особливо Україна і Росія, в пошуках ідентичності стали перед вибором, що пам»ятати, що згадувати, а що забути. Від правильності цього вибору залежало нормальне життя мільйонів, їхнє психологічне самопочуття.
Саме звернення політиків і історіографів до проблематики пам»яті мало безпосереднє відношення до державного управління.
Жодне суспільство і жодна людина у світі не може обійтися без власної політики пам»яті, в якій необхідно розрізняти архетипи і квазіархетипи. Останні, як правило, використовуються як інструменти політичної боротьби або маніпуляції іншими людьми і більше прив»язані до актуального моменту, ситуації тощо. Приклади -політична концепція і практика "голодомора-геноцида" і героїзація боєвиків ОУН-УПА, яка мала на меті розкол України і конфлікт з Росією. Це нав’язано зверху і є політичною організацією, що маніпулює суспільною свідомістю.
Другий образ – самоорганізаційний: наприклад, коли діти залишають свої улюблені речі в меморіальному комплексі Хатинь або на плитах з назвою нацистських дитячих таборів. Назвати це політичною маніпуляцією складно. Бо існує невичерпна пам»ять серця, моральних смислів і цінностей. Людина з нормальною психікою завжди буде співчувати тим, хто не дожив віку і сильно страждав, бо це несправедливо. Навіть, якщо йдеться про давну давнину.
Архетипову символіку можна цілком вдало «вплести» в політику зміни національної ідентичності, створення нових пантеонів героїв і жертв, зірок і вічних їх супутників, торгових брендів, псування стосунків з сусідами тощо. Архетипові образи, риси, характеристики, потреби використовують в рекламі неякісної продукції тощо. Але свою функцію дійсні архетипи в несинтонних до них ситуаціях виконувати не будуть. Не будуть притягувати і віддавати людям власну потужну енергетику. Не дивлячись на те, що природа будь-якого архетипу андрогінна, цілісна і в архетипі альтруїзму міститься архетип егоїзму. І саме егоїстична частка архетипу впізнає «нерідну» ситуацію або сюжет.
Цікавим моментом є сенс забування. Що забувається і що залишається в колективній пам»яті, тобто в пам»яті архетипів? Позитивний або негативний досвід? Досвід або сенс?
Для нормального життя вміння забувати часто-густо стає більш важливим, аніж уміння пам’ятати. Насильно обрати з історії все гарне і залишити все недобре неможливо. Що люди ідентифікують як своє, наше? Пам»ять у різних народів завжди буде різною. Але це не відміняє нормальних стосунків і потребує мудрого врегулювання. Крім політики пам»яті повинна бути і політика забування. Наприклад, забування часів холодної війни демонізованого СРСР з усім світом.
Використана л-ра:
1. Плотин. «О бессмертии души».
2. Н.И.Кобозев. Исследования в области термодинамики процессов информации и мышления.
3,4. В.Ф. Войно-Ясенецкий. «О духе, душе и теле».
5. Дж. Экклз, У. Пенфилд. «Тайна человека».
6 W. Penfield. The mystery of the mind.
7. В.Ф. Войно-Ясенецкий. «О духе, душе и теле».
8. Меня благословили на изучение «Зазеркалья». Интервью Н.П. Бехтеревой газете «Волжская правда», 19 марта 2005 года.
9. Н.П. Бехтерев. «Магия мозга и лабиринты жизни».
1О.М.Хальбвакс. Колективная и историческая память (пер.с фр.)//Неприкосновенный запас, 2005, № 2-3 (40-41).
11..Забєліна Л.О. Архетип самості в контексті культурних традицій. Дис…канд. філос. наук: 09.00.04/ Таврійський нац. ун-т ім.В.І.Вернадського.- Сімф.,2004.
І2. Эко У. Когда на сцену приходит Другой // В кн.: Эко У. Пять эссе на темы этики. СПб.: "SYMPOSIUM", 1998.



ДІАЛОГ – ПАРАДИГМА СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
Дьяконов Геннадій Віталійович Кіровоградський педуніверситет


Теоретичні і емпіричні дослідження показують, що діалогічна парадигма в соціально-психологічній науці й практиці має глибокі методологічні підстави, конституює фундаментальні психологічні принципи і закономірності і визначає масштабні перспективи її практико-методичного використання і розвитку.
У методологічному плані дослідження діалогу дозволяють виділити три рівні аналізу явищ соціальній психології: об'єктний, суб'єктний та інтерсуб’єктный (діалогічний). Багато теорій і методів соціальної психології – зарубіжних і вітчизняних – відносяться до об'єктного і суб'єктного рівнів (парадигм) і утілюють в собі логіку монологічного, позитивістського світогляду. Важливою стороною діалогічної методології проблем соціальної психології є зміна погляду на сутність процесу наукового дослідження, в якому змінюються як позиція дослідника (позиція зовнішнього, «об'єктив-ного», стороннього спостерігача замінюється позицією включеності, участі, тобто позиція стає суб'єктивною), так і способи дослідження, – соціально-герменевтичні, інтерпретаційно-психологічні.
Теоретичний потенціал діалогічної парадигми в галузі соціальної психології надзвичайно багатий, різноплановий, але недостатньо освоєний. Але концептуальна система уявлень про діалог відкриває широкі можливості для вивчення і класифікації (систематизації) явищ у сфері соціальної психології. Так, виділені нами – «діа-буттєві» – аспекти діалогу дозволяють досліджувати відповідні групи соціально-психологічних проблем.
Так, у «спів-буттєвому» плані соціальна психологія досліджує психологію спілкування і взаємодії; психологію відносин і конфліктів; соціальну психологію групових суб'єктів; стиль комунікативної та соціальної взаємодії; психологію впливу і пропаганди і т.п.
У плані «самобуття» соціальна психологія вивчає соціалізацію особистості та її свідомості, природу соціального менталітету; діалогічні особливості особистості і особистісних чинників учасників соціально-психологічного процесу; культурні й ціннісні орієнтації та ін.
У плані «події» соціальна психологія досліджує природу соціальних і особистісних змін (реформ, криз, періодів «зростання» і «оздоровлення»), шляхи і особливості соціально-психологічного руху від старого до нового; закономірності формування соціально-психологічної культури індивіда.
У плані «процесу» соціальна психологія вивчає закономірності соціальної боротьби і співпраці, соціальних конфліктів і руху до згоди; динаміку формування соціальних поглядів, настроїв, орієнтацій; а також розглядає деякі конкретні соціально-психологічні процеси (ідентифікація, індивідуація, маргіналізація, поляризація та ін.). У теорії діалогу також є численні уявлення про механізми «спів-буття» і «самобуття», що спираються на інтра-, інтер- і метасуб’єктну систематику явищ ідентифікації – індивідуації.
Методичний потенціал психології діалогу обумовлений тим, що діалогічне ставлення до іншої людини і світу є спочатку відношенням реально-практичним, актуально-життєвим. Завдяки цьому на додаток до традиційних, позитивістські-орієнтованих методів об'єктного пізнання (спостереження, експеримент, вимірювання) додаються нові, діалогічні методи і процедури: діалогічне анкетування, діалогічне тестування, герменевтико-наративні методи, методи «якісної», м'якої соціології і т.ін.
Найбільш важливою особливістю соціальної психології діалогу є те, що вона парадигмально змінює сам зміст методології, її тип, бо з методології пізнання і використання людини вона перетворюється на ідеологію духовно-особистісного «спів-буття» і «самобуття» людей. Тут виявляється головна методологічна проблема діалогізації соціальної психології: в якій мірі сучасне соціальне життя співзвучне вимірюванням духовно-діалогічного буття людини? Конструктивна відповідь на це питання дає підстави для наступного методологічного і світоглядного питання: яким чином соціальна психологія здатна прийняти виклик буття, діалогу, духовності і увійти до нового етапу свого розвитку у відповідності з діалогічним розумінням соціального буття та із діалогічним сходженням до духовності?



Завантажити завантажити тези


Єсип Мар'яна Зіновіївна Львівський національний університ імені Івана Франка




Іванченко Світлана Миколаївна Інститут соціальної та політичної психології



Соціокультурні передумови формування соціально-психологічного знання в Україні у другій половині ХІХ
Кальницька Юлія Сергіївна Інститут соціальної та політичної психології НАПН України


У другій половині ХІХ - на початку ХХ століття духовне життя українського суспільства було тісно пов’язане із загальним ходом розвитку західної культури. Разом з тим воно відображало своєрідність соціального та історичного шляху розвитку імперій, в складі яких знаходилась Україна, що справляло суттєвий вплив на формування науки. Середина ХІХ століття – це період, пов’язаний з формуванням поглядів на людину та її роль у суспільстві, а головне – з розвитком рефлексії своєї самобутності, своїх наукових і психічних особливостей. Саме в цей час почалось формування української наукової думки, зокрема і самобутня вітчизняна психологія, повчався пошук шляхів її побудови, її методології та власне предмету, її відмінностей від інших наук і відмінностей від європейської психології.
Дослідження специфіки розвитку суспільного життя і культури в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ століття дозволяє виділити соціокультурні детермінанти становлення соціально-психологічної проблематики та її вихід на науковий рівень. До них належать загострення соціальних протиріч у суспільстві, що актуалізували увагу до ролі особистості в суспільному житті, її індивідуальним особливостям та якостям.
Однією з найважливіших детермінант історичного становлення соціальної психології як системи наукових знань стали вимоги суспільної практики, які зумовлювали багатоманіття соціально-психологічних явищ та проблем, єдиних за своїм змістом, але включених в різнорідні сфери наукового знання та практичної діяльності, зокрема в юридичну, медичну, військову, етнографічну, педагогічну практику.
Зростання популярності позитивістської методології, інтенсивний розвиток фізіології, виділення психології як самостійної наукової дисципліни, розгортання широких дискусій як в області психології, так і в дотичних до неї дисциплінах, про предмет, методи і завдання психології – все це разом визначало той загальнонауковий контекст, в рамках якого відбувалось становлення і розвиток українського соціально-психологічного знання.
Динамічне проникнення ідей західної філософії, початок реформ, еволюція духовного життя суспільства, загострення соціальних протиріч були причинами появи громадсько-політичного руху. У свою чергу, національний та суспільно-політичний рух привернули увагу до проблем, в тому числі і соціально-психологічних, великих спільнот – нації, народу, етносу.
Суттєвою відмінністю становища соціально-психологічних проблем в дореволюційній українській психології є їх зв’язок із суспільною практикою і включення в галузі психології, які формувались різних сферах суспільного життя та діяльності. Разом із тим, соціально-психологічні проблеми, що досліджувались у цих сферах, є єдиними за своїм змістом: це психологічні особливості спільнот людей, які проявляються у спільній діяльності та спілкуванні, у взаємодії особистості і групи, феномен натовпу та його поведінки, влади та підкорення, потреби людини у колективній діяльності та спілкуванні, питання соціальної обумовленості психіки людини.



ҐЕНДЕРНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ПСИХОЛОГА: БАЗОВИЙ КОМПОНЕНТ ЗНАНЬ
Кікінежді Оксана Михайлівна ТНПУ ім. В. Гнатюка


Ґендерна компетентність визначається особливою системою ґендерних знань і практик, релевантних принципам паритетності статей. Ґендерна компетентність психолога –це різновид професійних знань, які визначають його позицію в теоретичній, методичній та практичній фаховій діяльності.
Проблемне поле ґендерних знань – це питання гендерної соціалізації та її наслідку - психології статевих відмінностей, диференціації набуття ґендерної ідентичності,компенсаторних механізмів статевотипової поведінки. Освоєння гендерної культури зумовлене багатьма взаємопов’язаними соціальними чинниками. Статевотипізовані очікування батьків у поєднанні з ідентифікацією з одностатевими однолітками посилюють відмінність уподобань хлопчиків і дівчаток. Батьки, сім’я є первинним, проте не єдиним агентом гендерної соціалізації. Її здійснюють також дитячі освітні заклади, однолітки, ЗМІ. Результатом статевої соціалізації є диференціація гендеру.
Концепція андрогінії (С.Бем) є двовимірною моделлю гендерної поведінки. Андрогінність є не протиставленням жіночності та мужності, а їхньою інтеграцією, двоєдністю. Вона стирає зумовлені соціокультурними очікуваннями відмінності «чоловічого» і «жі¬ночого», є необхідною умовою універсалізації гендерних ролей. Будь-яку зміну сімейного, соціального статусу особи не варто розглядати в контексті традиційних поглядів. У побудові програм особистісного зростання не може бути статевих обмежень. Від жінок психолог може очікувати досягнення такої автономії поведінки,наполегливості, як і від чоловіка. Теоретичною основою психотерапевтичних програм можуть слугувати будь-які психологічні школи, за винятком тих, що спираються на біологізаторські підходи до диференціації психіки чоловіків і жінок.
Компетентнісний підхід в ґендерній освіті є відповіддю на вимоги часу, оскільки егалітаризм є стратегією як державної політики, так і змісту навчально-виховного процесу; уявленням про соціокультурну природу конструювання рівності-нерівності статі та її прояви; здатністю розв’язувати проблеми навчання і виховання з позиції егалітарної ґендерної ідеології. Ґендерні знання психолога включають уявлення про: біполярний конструкт ґендеру (поляризація маскулінності-фемінності як жорстка дефініція статевих ролей в патріархальній культурі); андроцентризм як традиція підпорядкованості жіночої статі та домінування чоловічої; егалітарний (партнерський) конструкт ґендеру; сексизм як упереджене та стереотипізоване ставлення; відкриту дискримінацію як практикування різних навчальних програм для хлопчиків та дівчаток; приховану дискримінацію як насадження ґендерних стереотипів у змісті навчальних матеріалів; стереотипні уявлення про ґендер у педагогів загальноосвітніх закладів.
Ґендерний підхід в педагогічному процесі проявляється в здатності психолога до ґендерної чутливості в організації навчально-виховного процесу; ґендерного аналізу навчально-виховних матеріалів; формуванні егалітарних орієнтацій вихованців шляхом поширення системи ґендерних знань та реконструкції статевих стереотипів; сприянні ґендерному самовизначенню вихованців на засадах рівноправ`я, розвитку ґендерної толерантності попри статеві стереотипи та упередження.
Ґендерна ідеологія у психотерапевтичній практиці стверджує:- немає статевовідповідних видів людської діяльності, освоєння будь-якого виду занять залежить від індивідуальних інтересів, здібностей, мотивації діяльності; - і чоловік, і жінка відіграють однаково вагомі ролі в сім`ї та вихованні дитини; - хлопчики і дівчатка, чоловіки і жінки мають рівні можливості в оволодінні трудовими вміннями та навичками, кар`єрного зросту; - у вихованні дітей слід виходити з тези про рівні здібності, можливості статей та їхніх життєвих сценаріїв на майбутнє; Майже всі професії дорослих можуть здобувати як дівчата, так і хлопці. - недопустимо протиставлення дітей за статевою ознакою в різних сферах життєдіяльності, іграх, навчанні, планах на майбутнє тощо;
Наукові дослідження з проблем гендеру мають ґрунтуватися на вивірених принципах, порушення яких може спричинити науково некоректні висновки навіть палких прихильників статевої рівності. Найчастіше зазнають порушень принципи статевої парності вибірки дослідження. Має братися до уваги етнокультурна специфіка контингенту досліджуваних чоловіків і жінок. Дані, здобуті під час вивчення, наприклад, статеворольової поведінки певного етнічного контингенту чоловіків і жінок, не можна механічно переносити на характеристику іншої етногрупи. Своєрідною некоректністю спеціалістів з гендерних до- сліджень є некритичні запозичення постулатів як із Заходу, так і зі Сходу, ігнорування, наприклад, етноспецифіки жінок/чоловіків росіян і жінок/чоловіків українців, татарського населення тощо. Використання методів математичної статистики для обробки експериментальних даних, обчислення довірчих інтервалів тощо дає змогу виявити об’єктивні тенденції, уникнути хибних умовисновків. Загалом, дедалі більше психологів починають усвідомлювати, що неможливо змінити роль статей, їх становище в сім’ї та суспільстві без відповідних змін в їхній свідомості. Як влучно зазначила М. Богачевська-Хом’як, саме «у розвинутих демократіях індивідууми творять суспільство, яке формує дієздатну державу».


Завантажити завантажити тези

Аналіз зарубіжної історіографії розвитку соціально-психолгічного знання
Климчук Наталія Василівна Інститут соціальної і політичної психології



Політична партія як референтна спільнота: сучасний погляд
Кобрисенко Данііл Олегович Інститут соціальної та політичної психології НАПН України


У сучасній психології зростає інтерес до осмислення проблем, пов’язаних зі становленням спільноти та особливостями її взаємодії з особою. Обираючи референтну спільноту як об’єкт ідентифікації, особа потрапляє під соціальний вплив, який дає їй почуття психологічної захищеності та спрямовує її розвиток і функціонування. Важливість референтної спільноти полягає в тому, що її норми перетворюються на систему відліку не тільки для самооцінки, а й для оцінки явищ соціального життя, формування індивідуальної картини світу. Референтність спільноти визначає останню як об’єкт, до якого особа зараховує себе психологічно, поділяє норми та цілі спільноти, орієнтується на них у своїй поведінці.
В умовах істотної політизації громадського життя для великої частини громадян роль референтних спільнот виконують політичні партії – і не лише за ознакою членства в них, а й тоді, коли суб’єктивно важливим для особи є володіння базовими спільнототвірними характеристиками. Нагальним виявляється дослідження особливостей ідентифікації особи з політичною партією як референтною спільнотою.
Аналіз вітчизняних і зарубіжних джерел дозволяє вказати на існування розбіжностей у трактуванні феноменології поняття «спільнота». Хочемо зазначити, що при аналізі спільноти як явища, головний акцент потрібно робити на тому, що це не просто група людей, яка має якісь ознаки, а радше група людей, бо не одна людина, які мають важливі категорії для об’єднання: почуття «ми», єдності, моральну підтримку від належності, спільні цілі, цінності, інтереси тощо. Вже сама назва «спільнота» розуміє під собою те, що її «утворювальні компоненти» роблять і будуть робити все спільно, інакше втрачається саме перспектива їх існування, цього сказати виключно про групу не можна.
Доцільним видається визначити особливості ідентифікації осіб із референтними спільнотами, зокрема в політичній сфері. Це зумовлено, насамперед, політизацією сучасного життя. Сьогодення не має чіткої визначеності детермінації поведінки людини у політичній сфері. Можна припустити, що такою детермінантою може виступати ідейне переконання особи, яке виробляється та модифікується впродовж всього життя. При цьому належність до тієї чи іншої політичної партії і є головною характеристикою потреби в суспільно-політичній діяльності.
Більшість сучасних дослідників розглядають політичну партію як різновид групи, який, насамперед, виконує політичні функції. Зазвичай політичну партію сприймають як інструмент мобілізації суспільної підтримки в конкурентній боротьбі за владу. Боротьба за владу може виступати однією з умов референтності партії для особи. Можна припустити, що в процесі ідентифікації особи з партією у першої формується характерний для партії «шаблон» сприйняття дійсності: визначення «своїх» та «чужих», «добра» та «зла», цінностей, уподобань тощо.
Відомо, що психологічна близькість є одним із визначальних чинників єднання людей, зокрема політичного. Ми вважаємо цей аспект є одним із визначальних при визначенні політичної партії як спільноти; для ефективної партії психологічна близькість – необхідна умова для існування.
Ідеологію можна розглядати як чинник психологічної близькості, об’єднання громадян, коли останні, переживаючи її як головне середовище ідей та цінностей свого життя, ідеальну державу; завдяки своїй поведінці у цьому середовищі втілюють в життя свої «ідеальні» уявлення.
Сьогодні політичні партії виступають як ефективний інструмент не тільки для досягнення влади, відстоювання матеріальних інтересів, але й для отримання «психологічного комфорту». Цей комфорт отримують, переважно в процесі ідентифікації, як ті, хто хоче безпосередньо реалізовуватися в політичній сфері як головній меті життя, так і ті, хто в інших сферах реалізуватися не бачить для себе можливим.
Можна зробити наступні висновки.
1. Процес ідентифікації особи з партією призводить до взаємовпливу: впливу партії на особу і навпаки. При цьому окремо, ізольовано, ці компоненти існувати не можуть, бо особа – це ланка суспільства, а тому й якоїсь спільноти, а спільнота існує тільки при наявності людей, для яких вона важлива, тобто референтна.
2. Враховуючи феноменологію поняття «спільноти» та значущість політичної сфери для значної кількості осіб, ми вважаємо, що, для останніх політична партія може визначатися як референтна спільнота. Видається доцільним в подальшому простежити особливості ідентифікації осіб з партійними спільнотами залежно від їхніх ідеологічних уподобань.


Завантажити завантажити тези

СТРУКТУРА ЧИННИКІВ МІЖОСОБИСТІСНОЇ АТРАКЦІЇ
Коваленко Олена Григорівна Полтавський національний педагогічний університет

Міжособистісна атракція – специфічне емоційне відношення, що визначає привабливість однієї людини для іншої і на основі чого з’являється прихильність до неї. Вона виникає у процесі міжособистісного спілкування (безпосередньої взаємодії) і передбачає сприйняття та оцінку іншої людини. У даних умовах суб’єкту спілкування у об’єкта доступні лише зовнішні ознаки, серед яких найінформативнішими є зовнішній вигляд (фізичні якості та оформлення зовнішності), поведінка (здійснювані дії і експресивні реакції), організація ним власного простору. Сприймаючи ці прояви суб’єкт оцінює їх і робить певні умовиводи (часто несвідомо) про внутрішні психологічні властивості об’єкта. У такому оцінюванні важливими також є особливості згаданих проявів самого суб’єкта, співвідношення проявів суб’єкта та об’єкта. Сума властивостей, яка приписується об’єктові, в свою чергу, дає суб’єктові можливість сформувати певне ставлення до нього. Таке ставлення найчастіше має емоційний характер і розташовується в межах «подобається – не подобається» і втілюється у явищі міжособистісної атракції. Міжособистісну атракцію як психологічне явище вивчали такі дослідники як Г.М. Андреєва, Е. Аронсон, Д. Бірн, Л.Я. Гозман, В.П. Казміренко, Н.В. Казарінова, А.М. Кленчу, І.С. Кон, А.Б. Коваленко, Н.Л. Коломінський, Я.Л. Коломінський, В.А. Лабунська, О.М. Леонтьєв, М. Лернер, С.Д. Максименко, В.Ф. Моргун, М.М. Обозов, Ч. Осгут, Л.А. Петровська, В.А. Роменець, В.А. Семиченко, Н.В. Скотна, Я.І. Український, О.Я. Чебикін, В.М. Фомічова, Ф. Хайдер, Т.С. Яценко та інші. Виникнення міжособистісної атракції зумовлюється багатьма чинниками, якими є соціально бажані характеристики людини (охайність, співчутливість, терплячість, товариськість, схильність до підпорядкування тощо). Про їхню наявність можна дізнатися двома способами: 1) продіагностувати партнера за допомогою спеціальних методик (тестів, опитувальників) щодо наявності у нього соціально бажаних характеристик, порівняти їх з власними особистісними характеристиками (чи ці соціально бажані характеристики партнера корисні для суб’єкта спілкування чи ні, тобто чи є вони для нього індивідуально прийнятними); 2) поспостерігати за зовнішніми проявами партнера і приписати чи не приписати йому на основі цього соціально бажані та індивідуально прийнятні характеристики, порівняти їх з власними особистісними характеристиками. У щоденному спілкуванні найпоширенішим є другий спосіб. Хоча його окремі етапи людиною мало усвідомлюються. Чинники міжособистісної атракції можуть стосуватися суб’єкта та об’єкта спілкування, а за способом прояву бути просторовими характеристиками чи особистими проявами. Важливими у виникненні міжособистісної атракції просторовими характеристиками суб’єкта та об’єкта спілкування є організація кожним з них власного простору, співвідношення цих просторів (схожість чи взаємодоповнюваність), дистанція між партнерами у спілкуванні, спосіб взаємного розташування. Серед особистих проявів суб’єкта та об’єкта спілкування значимими є такі, як зовнішній вигляд, особистісні характеристики кожного (висока ерудиція, енергійність, оптимізм, високий статус, освіченість, популярна професія, високий рівень самооцінки, емпатійність, комунікативна толерантність, схильність до саморозкриття, удачливість, високий рівень інтелектуального розвитку, високий рівень виконання діяльності, особиста гармонія тощо), спрямованість (цілі, інтереси, схильності, переконання, прагнення тощо), поведінка (стиль спілкування, взаємність, сприяння досягненню актуальної мети). Схожість або взаємодоповнюваність згаданих особистих проявів суб’єкта та об’єкта спілкування також сприяє виникненню с атракції. Структура чинників міжособистісної атракції представлена у таблиці 1. Таблиця 1 Структура чинників міжособистісної атракції Спосіб прояву Учасники спілкування Суб’єкт спілкування Об’єкт спілкування Просторові характеристики Організація власного простору Організація власного простору Співвідношення цих просторів (їх схожість, взаємодоповнюваність) Дистанція між партнерами Спосіб взаємного розташування Особисті прояви Зовнішній вигляд. Особистісні характеристики. Спрямованість. Поведінка Зовнішній вигляд. Особистісні характеристики. Спрямованість. Поведінка Схожість – взаємодоповнюваність Отже, виникнення міжособистісної атракції як специфічного емоційного відношення, що визначає привабливість однієї людини для іншої зумовлюється багатьма чинниками. Вони можуть стосуватися суб’єкта та об’єкта спілкування, а за способом прояву бути просторовими характеристиками чи особистими проявами. Об?рунтована структура чинників міжособистісної атракції.


Завантажити завантажити тези

Методологічні проблеми розвитку соціально-психологічного забезпечення соціальної роботи
Кривоконь Наталія Іванівна Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій і праці

Психологія соціальної роботи як наука та навчальна дисципліна розвивається в межах соціальної психології, яка, за влучним висловом В.В.Москаленко, «стає мисленнєвою парадигмою сучасної системи гуманітарних наук». Не дивлячись на різноманітність підходів щодо розуміння місця та ролі психології соціальної роботи в системі психологічних знань, розвиток даної галузі на разі зумовлений як загальними тенденціями гуманізації соціальних відносин сучасного суспільства, зростанням уваги до конкретної особистості (з одного боку), так і внаслідок упровадження системи соціальної роботи та надання соціальних послуг, що базується на індивідуальному (адресному) підході, - з іншого. Такий стан речей і пояснює необхідність дослідження особистості в скрутній життєвій ситуації, особливостей виникнення та протікання її життєвих негараздів, а також пошуку шляхів їх подолання.
Власне, психологія соціальної роботи, на наш погляд, і є тієї сферою, що має на меті науково пояснити особливості соціалізації та причини розвитку проблем особистості, а також запропонувати оптимальні дії соціальних працівників і соціальних служб стосовно налагодження професійної взаємодії, досягнення позитивних змін і покращення життєвої ситуації тих, хто отримує соціальні послуги та допомогу. Усе вищевказане пояснює актуальність, теоретичну та практичну значимість розвитку методологічних положень, що стосуються соціально-психологічного забезпечення соціальної роботи.
У нашому виступі плануємо запропонувати до обговорення деякі міркування щодо особливостей формування методологічної бази психології соціальної роботи, визначення її предметного поля, понятійно-категоріального апарату тощо.
Важливим, наприклад, уявляється виокремлення об’єкта і предмета психології соціальної роботи. Зокрема, в якості предмета дослідження доречно, на нашу думку, розглядати соціально-психологічне забезпечення усіх складових даного виду діяльності: роботу з клієнтами чи з їх групами, організацію діяльності соціальних працівників (соціальна служба як група, як організація, як об’єкт управління), соціального працівника і його особистісні та професійні проблеми, особливості професійної взаємодії в системі соціальний працівник-клієнт. Інакше кажучи, предметом психології соціальної роботи може виступати соціально-психологічне забезпечення процесу і результату професійної взаємодії у широкому розумінні, яка (взаємодія) зумовлюється особливостями об’єктів і суб’єктів соціальної роботи, характером розвитку їх «стосунків», впливом зовнішніх соціальних, економічних та психологічних чинників, котрі визначають розвиток життєвих ситуацій та проблем людей тощо. А тому можна стверджувати, що вивчення і розвиток теоретико-методологічного апарату психології соціальної роботи дозволить фахівцям соціальної сфери професійно, дієво вирішувати поставлені завдання стосовно поліпшення життєвої ситуації клієнтів, досягнення позитивних змін та налагодження оптимальних стосунків з усіма учасниками процесу соціальної роботи.
Вважливу роль в цьому має відігравати і визначення основних понять і категорій, що складатимуть методологічну основу психології соціальної роботи.
Вочевидь, до їх групи повинні увійти поняття, що характеризують принаймні три основних рівні соціально-психологічної реальності: 1) особистість в структурі соціальних відносин (причому, ту особистість, що перебуває або має ризик потрапити в скрутні життєві обставини); 2) малі групи та колективи (йдеться про групи клієнтів, групи взаємодопомоги, соціальні служби як організації тощо); 3) великі соціальні групи (до яких можна віднести, приміром, людей певної вікової групи, безробітних, малозабезпечених громадян та ін). Також важливою складовою понятійно-категоріального апарату психології соціальної роботи мають стати поняття, що характеризують соціалізацію особистості взагалі та особливості цього процесу у скрутній життєвій ситуації зокрема, включаючи поняття соціальної реабілітації, адаптації, інтеграції, ресоціалізації. Не можна також залишити поза увагою поняття, що стосуються аналізу життєвого шляху особистості, її досвіду, життєвих криз тощо. Також у методологічній системі повинні бути представлені поняття та категорії, що стосуються особливостей спілкування у соціальній роботі: його складових, сторін, професійної інтеракції, стигматизації, комунікації та ін.
Отже, психологія соціальної роботи є досить молодою інтегрованою галуззю знань, що перебуває на стадії розвитку, відбувається формування та поповнення її понятійно-категоріального апарату, відпрацьовуються теорії і методологія. Необхідно створювати сучасну та таку, що відповідає реаліям сьогодення, концепцію соціально-психологічного забезпечення соціальної роботи, і на її основі розробляти моделі діяльності соціальних працівників та відповідних служб.


Завантажити завантажити тези


Лазорко Ольга Валеріївна НТУУ "КПІ", м.Київ




Луценко Марина Юріївна Інститут соціальної та політичної психології НАПН




Мазніченко Тетяна Олександрівна НПУ ім. Драгоманова, Інститут Розвитку Дитини



Особливості самоідентифікації особистості в умовах ступеневої освітньої підготовки
Москаленко Валентина Володимирівна Інститут психології ім.Г.С.Костюка НАПН України

Москаленко В.В., Зеленська Т.

1. Самоідентифікація є ядром системи особистісних властивостей, що визначають поведінку в соціумі. В умовах організації форм навчання, які передбачають професіоналізацію в межах загальноосвітньої школи є актуальним питання забезпечення навчання, яке б сприяло гармонійному розвитку особистісних якостей молодої людини. Це питання потребує дослідження особливостей та чинників самоідентифікації особистості в умовах професіоналізації навчання.
2. Дослідження проводилось на основі вивчення емпіричного матеріалу, отриманого в результаті опитування студентів, які навчаються в по ступеневій освітній підготовці в Тернопільському національному технічному університеті ім..Пулюя.
3. Методологією дослідження є інтерсуб’єктний підхід до аналізу особистості, з позицій якого самоідентифікація особистості здійснюється в суб’єкт–суб’єктній взаємодії, в якій кожен з її учасників виявляє і реалізує свою суб’єктність.
4. Поняття «самоідентифікація» є похідним від терміну «ідентифікація» і означає ідентифікацію індивіда як суб’єкта з самим собою. В психології поняття «ідентифікація» застосовується для пояснення широкого кола явищ: ідентифікація з іншою людиною (інтерідентифікація); ідентифікація індивіда з малою групою (гетероідентифікація); ідентифікація з великою групою ( соціоідентифікація). Всі ідентифікаційні феномени імпліцитно несуть в собі самоідентифікацію особистості. Самоідентифікація ( аутоідентифікація) та ідентифікація є єдиним соціально-психологічним феноменом, який реалізується лише в сумісній взаємодії суб’єктів.
5. Суб’єктність самоідентифікації визначається тим, що вона обов’язково припускає “прибавку» як таку властивість, що виникає в результаті відношень з Іншими. Самоідентифікація неможлива без ідентифікації з іншими ( інтерідентифікаціїї, гетероідентифікації, соціоідентифікації), інакше розпалася б вся система «Людина і Світ». Індивід прагне до встановлення рівноваги між самоідентифікацією «Я» і ідентифікацією з Іншими, завдяки чому відбувається розвиток особистості і світу і адекватних цим змінам становлення нової стадії самоідентифікації і ідентичності.
6. Діалектика ідентифікації та ідентичності полягає в тім, що результатом акту ідентифікації є досягнення певного рівня ідентичності особистості. Ідентичність пов’язана з ідентифікацією як її момент. Особистість характеризується системою ідентичностей, зміст яких визначається об’єктами, з якими ідентифікує себе суб’єкт. Прикладом концепції, в якій розкривається механізм взаємозв’язку ідентифікації та ідентичності є епігенетична концепція Е.Еріксона.
7. З метою дослідження рівня розвитку самоідентифікації студентів в умовах ступеневої освітньої підготовки було визначено структурну модель самоідентифікації особистості. Спираючись на традиційну трьокомпонентну структуру відношення «Я» і «Світу ( з когнітивним, афективним та конативним компонентами) визначено такі індикатори цих компонентів як статеворольова ідентичність, самооцінка ідентичності, валентність ідентичності, рефлексія, часова ідентичність. Для дослідження цих індикаторів застосовано методику «Хто Я ?» М. Куна та Макпартленда. Інтерпретація отриманих даних відбувалась за варіантом Т.В.Румянцевої.
8. Результати проведених емпіричних досліджень доводять, що рівень самоідентифікації є вищим у студентів, які навчаються по ступеневій освітній підготовці, ніж у тих студентів, що навчаються у ВНЗі на базі одинадцятого класу, про що засвідчують показники характеристик їх структурних компонентів самоідентифікації, зокрема:
- структурний компонент об’єктивних даних про себе ( когнітивний компонент), що визначався через аналіз статевої ідентичності, у більшості студентів, що навчаються по ступеневій підготовці, характеризується емоційно-позитивним змістом, в той час як у студентів, що навчаються у ВНЗ на базі одинадцятого класу, виявилось відчужене ставлення до статевої ідентичності;
- щодо афективного компоненту ідентифікаційної матриці студентів, який аналізувався через визначення рівнів самооцінки і валентності ідентичності, то у студентів, що навчаються по ступеневій підготовці, показники кращі, ніж у тих, що навчаються на базі одинадцяти класів. Показники позитивної валентності ідентичності та вищий рівень самооцінки студентів, що навчаються по ступеневій освітній підготовці, можуть свідчити про те, що студенти після навчання у закладах І-ІІ рівня акредитації почувають себе більш впевнено, ніж студенти, що вступили до ВНЗ після закінчення одинадцятого класу середньої школи.
- Показники конативного компоненту самоідентифікації особистості студентської молоді, які визначались через аналіз рефлексії та часового аспекту ідентичності, показали, що у студентів, які навчаються по ступеневій освітній підготовці, рівень рефлексії є вищим, ніж у студентів, що навчаються на базі одинадцятого класу, що засвідчує їх вищу диференційованість ідентичності. Крім того, у студентів ступеневої освітньої підготовки переважає спрямованість на теперішній час. Це свідчить про їхню активність, здатність вирішувати наявні проблеми, усвідомлювати власні вчинки, що є наслідком адаптаційного періоду, котрий вони пройшли, навчаючись у закладах І-ІІ рівня акредитації.
Отже, в результаті проведених досліджень можемо зробити висновок, що самоідентифікація особистості в умовах ступеневої освітньої підготовки позитивно впливає на формування ідентичності особистості, зокрема, таких структурних компонентів її ідентифікаційної матриці як рефлексія, статева ідентичність, самооцінка ідентичності, валентність ідентичності, складова часового аспекту ідентичності.



Фактори задоволеності працею як невід’ємна складова лояльності персоналу в комерційних організаціях
Нагірна Олена Олександрівна ПП ”Центр Управління Персоналом”


Науковці наводять таке визначення: «Лояльність персоналу - це доброзичливе, коректне, щире, поважне ставлення до керівництва, інших осіб, їх дій, до компанії в цілому, свідоме виконання працівниками своєї роботи відповідно до цілей і завдань та в інтересах компанії, а також дотримання норм, правил і зобов’язань, у тому числі неформальних, щодо компанії, керівництва, працівників та інших суб’єктів взаємодії». Та/або «Лояльність – задоволеність працівника умовами, винагородою, ростом та перспективами, колективом, захистом від зовнішніх загроз (наприклад, фізичні загрози працівнику та його близьким).» Але кодовим словом в кожному разі тут є задоволеність, задоволення.
В якості «фактора» може виступати все те, що певною мірою впливає на ступінь задоволеності працею.
Структурою факторів задоволеності працею є:
1. потреба в праці
2. соціально-побутові потреби
3. соціально-культурні потреби
Найбільш узагальненими факторами задоволеності працею:
1. Сама праця (трудова діяльність)
2. Створене нею (працею) багатство умов:
а) виробничої діяльності суспільства
б) невиробничої діяльності суспільства
Одні з цих факторів впливають на умови трудової діяльності працівників комерційних організацій, інші – на вимоги до цих умов.
Відомо, що фактори задоволеності працею є зовнішніми та внутрішніми. І всі вони по можливості їх регулювання можна об’єднати в дві групи:
- керовані
- некеровані (мало керовані)
Одними з прикладних аспектів вивчення факторів задоволеності працею є прагнення формування та розвитку власне внутрішньої позитивної лояльності та попередження професійної дезадаптації, що в робочому процесі обернено пропорційно впливає на фактори задоволеності працею. Досягнення рівноваги між людиною та професійним середовищем, яка досягається в процесі професійної адаптації, не є статичним станом. Зміни професійного середовища, пов’язане, наприклад, із змінами у технологіях, з приходом нового керівника тощо, можуть призвести до змін у потребах, можливостях та цілей самої людини та серйозним змінам у ставленні до професії і навіть до такого явища, як професійна дезадаптації. Яка, в свою чергу, впливає на всі фактори та психологічні чинники лояльності як окремого працівника, так і цілого колективу.
З іншого боку, урахування факторів, що перебувають у керованій групі задоволеності працею під час формування мотиваційної політики компанії значно знижують ризик розвитку професійної дезадаптації. Винайдення шляхів переведення некерованих факторів у мало керовані, а далі – у керовані, призводить до попередження професійної дезадаптації, не залежно від сили та тривалості впливу середовища (короткочасних чи сильних, інтенсивних чи тимчасових). В безпосередньому робочому процесі це застосовують у таких робочих ситуаціях:
- у розробці методів для активізації персоналу, якщо виявлено зниження продуктивності праці (поодинокі чи групові випадки)
- у розробці методів для командоутворення, гармонізації соціальної взаємодії персоналу (між собою, підлеглий-керівник, представник компанії-представник замовника чи клієнт)
- у розробці методів для покращення самопочуття персоналу (усунення емоційних зсувів, стабілізація проявів особливостей окремих психічних процесів, підвищення загальної активності, зняття відчуття втоми тощо)
Окрім того, виділені фактори задоволеності працею сприяють уточнюючим процесам, узгодженню цінностей кожного окремого працівника, колективу працівників та компанії в цілому одне з одним. Що, в свою чергу прямо пропорційно відображається на загальному конкурентному ринку та впливає на формування та розвиток лояльності партнерів по бізнесу, кінцевих споживачів, конкурентів.
Тому фактори задоволеності працею віднесено до ряду психологічного напрямку вивчення особистості, базується на аналізі її ієрархічної організації та елементарних гіпотетичних компонентів (Пресс, Паже, 1975); на дослідженні особистості у зв’язку з діяльністю (Леонтьев, 1975); залежності рис особистості від неусвідомлених психологічних установок (Д.Н.Узнадзе, 1961); від основних потягів (Л.Сонді, 1960); оцінці психологічної та фізіологічної професійної дезадаптації (М.А.Дмітрієва, 2001)
Джерела використаної літератури:
1. Вишнякова М.В. «Охота на менеджера» - М., 2007 – 159 с
2. Глазов М.М., Фирова И.П., Истомина О.Н. «Управление персоналом: анализ и диагностика персонал-менеджмента». Учебник/ Под ред. М.М. Глазова. - СПб.: ООО «Андреевский издательский дом», 2007 г.-251 с.
3. Купер Д., Робертсон А. «Психология в отборе персонала» — СПб.: Питер, 2003. — 240 с: ил.
4. Купер Д. , Робертсон А., Тинлайн «Отбор и найм персонала: технологии тестирования и оценки». — М.: Вершина, 2005. — 156 с
5. Магура М.И., Курбатова М.Б. ОЦЕНКА РАБОТЫ ПЕРСОНАЛА, ПОДГОТОВКА И ПРОВЕДЕНИЕ АТТЕСТАЦИИ / И.щ. 2-е, перераб. и доп. - М.: ЗАО "Бизнес-школа "Интеллект» - с. 159
6. Патрушев В.Д., Калмакан Н.А. «Удовлетворённость трудом: социально-экономические аспекты», институт социологии, М.: Наука, 1993. – 112 с.
7. Почебут Л. Г. Оценка лояльности сотрудника к организации. Практикум по психологии менеджмента и профессиональной деятельности:/ Под ред. Г. С. Никифорова, М. А. Дмитриевой, В. М. Снеткова. - СПб.: Речь, 2001. - Занятие 33. - С. 283-287.
8. Тихонов А.В. «Сожержание и организация труда как специфичесике факторы в процессе формирования отношения к труду»: дис.канд.наук, Казань, 1973
9. Уитмор Дж. «Коучинг высокой эффективности»/Пер. с англ. - М.: Международная академия корпоративного управления и бизнеса, 2005. - С. 168.
10. Stewart T.A. (1997) Intellectual Capital: The new welth of organizations, Doubleday, New York


Завантажити завантажити тези

Психологія рефлексії на межі тисячоліть: основні тенденції розвитку
Найдьонова Любов Антонівна Інститут соціальної та політичної психології НАПН України


Термін "рефлексія" набуває все більшого поширення і отримує досить розмаїте наповнення в межах психологічного дискурсу. Крім того, на психологічну концептуалізацію рефлексії значно впливають сучасні філософські й соціологічні теорії, теорії соціальних комунікацій, державного управління, менеджменту тощо, які також широко послуговуються поняттям рефлексії. В наслідок цього руху багатьох дослідників в напряму осмислення рефлексії саме поняття набуває аморфності, проте продовжує розширюватись. Разом з тим, на арену виходять нові поняття, які диференціюють когнітивний простір, що позначався поняттям рефлексії, деякі автори намагаються описувати реальність, уникаючи використання поняття рефлексії. Швидкість цих процесів зростає, і тому інколи здається марним завдання осягнути відмінності розуміння рефлексії різними авторами. Проте, науковий спосіб пізнання не може обмежуватись побудовою відокремленої концепції, яка маючи свою фольклорну мову, не зважала б на способи використання понять своїми «сусідами по цеху». В нашій роботі ми робимо спробу огляду тенденцій концептуалізації поняття рефлексії в англомовних публікаціях останніх десятиліть.
По-перше, намітилась чітка тенденція розведення двох англомовних термінів, що позначаються словом «рефлексивний», а саме: «reflexive» та «reflective» (відповідно від «reflexivity» і «reflection»). Поняття рефлективність тут не використовується, оскільки воно тісно пов’язується із концепцією когнітивних стилів, утворюючи конструкт із протилежним імпульсивним стилем. В межах нашого аналізу ми будемо використовувати штучно створені слова «рефлекція» і «рефлектія» для позначення цих відмінностей. Ми не пропонуємо вводити в широкий ужиток цих слів, вони виконуватимуть суто інструментальну функцію розрізнення англомовних еквівалентів. Одна із найбільш популярних і цитованих робіт американського філософа і педагога Дональда Шона «Рефлексивний практик: як професіонал думає в дії» (Schon, 1983) розглядає рефлектію в контексті розв’язання професійних задач інженерами, архітекторами, менеджерами, психотерапевтами, муніципальними адміністраторами тощо. В моделі враховується цикл від виділення самої проблеми до остаточного прояснення рішення, при цьому наголошується необхідність уваги до невербалізованих імпліцитних знань.. Структура рефлектії в дії, яку покладено в основу сучасної професійно підготовки, включає в себе: оцінку випробування в наявних обставинах, пристосування минулого досвіду до унікальної ситуації, закріплення нового досвіду, віртуалізація світу, перебування в очікуванні запиту. Велика кількість рефлективних технік, орієнтованих на покращення професійного мислення в різних галузях продовжує цю тенденцію розуміння рефлексії як раціонального відображення не експлікованого досвіду. Цей напрям розуміння рефлексії в онтологічно-психологічному ракурсі фактично ототожнює її із мета-когнітивними процесами і так званою концепцією дбайливої уваги (mindfulness), яка активно розвивається в останнє десятиліття, інтегруючи традиційні для східної філософії медитативні техніки розширення свідомості.
Другий найпоширеніший напрям нинішнього розуміння рефлекції спирається на концепцію провідних європейських соціологів Ульріха Бека, Ентоні Гіденса і Леша Скотта, відображену в іншій «культовій» книзі «Рефлексивна модернізація: політика, традиція і естетика в сучасному соціальному порядку» (Beck, Giddens, Scott, 1994). Рефлексивна модернізація – це тенденція зростання обернення суспільства на себе задля осучаснення так званої простої індустріальної модернізації. Ця нова модернізація перетворюється на радикалізацію модерності і виникає закономірно під впливом пришвидшення змін, необхідних для технологічного прогресу. Слово «рефлексивна» має сенс самоконфронтації, можливості само- деструкції , в якій один вид модернізації зумовлює інший і змінюється ним, а не просто традиційної раціональної рефлектії. Крім того, чим більше суспільство модернізується, тим більше агентів (суб’єктів) набуває здатності рефлексії, міркує про соціальні умови власного існування і тим самим готує їхню зміну, визначаючи ризики, яких прагне уникнути. Рефлексивна модернізація визначає суспільство ризику, а цей концепт вбирає в себе епохальні системні трансформації в трьох сферах: відносини сучасного індустріального суспільства до ресурсів природи і культури, ставлення суспільства до проблем, створених ним же самим (соціальна ідея безпеки), колективні й груп-специфічні джерела смислів, суперечності яких визначають додаткові ризики. Похідні від такого самоконфронтаційного розуміння рефлексії техніки ближчі до традиції розуміння групової рефлексії, що склалися в українському контексті творчого переосмислення реальності в практиці організацій і соціосистем. Інтеграція двох підходів відбувається в сфері методології наукових соціально-психологічних досліджень, що базуються на концепції радикальної психології і критичної рефлексії, які осмислюють якісні методи досліджень. Рефлексія виступає не тільки критерієм соціо-гуманітарного підходу до реальності на відміну від інших наук, але й засобом легітимізації об’єктивності науковця, валідизації дослідження в дії, дослідження в спільній участі та інших сучасних методологічних знахідках.
Узагальнення існуючих підходів до рефлексії показує необхідність розвитку наукових нормативів побудови об’єктивного знання, переходу до динамічних концептів нового покоління, культурадигмальних голографічних мультиконцептів, які дають змогу розміщувати в об’ємному понятті множинні інтерпретації, похідні від убудованості науковця в різні дискурсивні практики і належності до різних групових суб’єктів.




Овчаров Анатолій Олександрович Інститут соціальної та політичної психології НАПН України



Засоби масової інформації і самосвідомість особистості
Папуча Микола Васильович Ніжинський державний університет ім.Миколи Гоголя


Проблема впливу дійсно безмежного інформаційного простору на особистість людини, в сучасній психології поставлена і вирішується дуже специфічним чином. З одного боку, практичний аспект цієї проблеми, безумовно, по-справжньому розробляється і впроваджується. Адже, цілком зрозуміло, що розробки деяких програм, засобів їх подання і т.п. безумовно орієнтуються саме на психологічні знання щодо сприйняття, уваги, запам’ятовування і розуміння інформації. Особливо враховуються емоційні компоненти даної проблеми.
З іншого боку, науковий власне етичний аспект даної проблеми, практично винесено за дужки. Водночас, слід розуміти, що людство тут зустрілося з дійсно глобальною проблемою, механізми розростання і наслідки якої зараз, в принципі, передбачити неможливо.
Відзначимо тут лише кілька аспектів, з тих, що уявляються нам важливими.
Дуже часто під час використання засобів масової інформації (особливо це стосується Інтернету), вони втрачають роль власне засобів, набуваючи статусу мети, або й самостійного мотиву. Сам зміст інформації, її різнобарвність, зручність подання призводять до специфічного «зсуву» засобу на мотив (якщо вжити термінологію О.М.Лєонтьєва). Така зміна, за визначенням, призводить до спрощення, інволюції особистості (згадаємо того ж гоголівського Акакія Акакієвича, якого, до речі, згадує і Лєонтьєв). Психологічно це дійсно одне і те саме явище (розмовляти й милуватися буквами чи годинами «бродити» в інформаційному просторі Інтернету, давно здобувати і… забувати потрібну інформацію і просто вбивати час). Які саме психологічні наслідки це має для особистості зараз сказати неможливо, але ясно одне: сучасні засоби масової інформації розраховані на зрілу особистість споживача, який залишить їх «всього лише» засобами… Нажаль, таким рівнем особистісної зрілості володіють не всі.
Інший аспект стосується відчуження і самотності особистості. Використання ЗМІ, особливо інтерактивних програм Інтернету створює у людини ілюзію взаємодії, причому взаємодії полегшеної, коли можна в будь-кому випадку не слідкувати за собою і відчувати себе в повній безпеці. На жаль, помічено, що захоплення такими програмами знижує дійсні комунікативні потреби, створює бар’єри у реальному спілкуванні і, в цілому, сприяє збільшенню кількості психологічно-самотніх людей та загострює переживання самотності.
Нарешті зауважимо, що сучасний інформаційний простір поступово перетворився на ще одну своєрідну «умову цінності» (Карл Роджерс). Це робить його фактором, що прямо і жорстко впливає на становлення самосвідомості особистості, зокрема, формування її Я-концепції. За нашими спостереженнями ця нова «умова цінності» є набагато більш ефективною і впливовою, ніж традиційні для людини системи моральних норм, виховних впливів, традицій тощо. Яким саме чином відбувається формуючий ефект в самосвідомості, які його можливі наслідки, зараз неможливо навіть передбачити.
В цілому, ми впевнені, що проблема людини в сучасному інформаційному просторі заслуговує на те, щоб бути поставленою, як наукова проблема психології.


Завантажити завантажити тези


Савченко Елена Вячеславовна Херсонский государственный университет



ОНТОГЕНЕТИЧНІ ТА ПОКОЛІННІ ЗМІНИ ЧАСОВОЇ СКЛАДОВОЇ ПОТЕНЦІАЛУ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ
Свинаренко Радіон Миколайович ОНУ імені І.І. Мечникова

Як відомо, час виступає зовнішнім параметром, адаптація до якого може відрізнятися в залежності від віку, статі, освіти людини. Крім того, зміна умов існування людини також може приводити до зміни психологічних показників різних поколінь (K.Schaie, 1995). Накопичені дані дозволяють аналізувати вікові та поколінні відмінності в часових особливостях самореалізації. Проведено дослідження показало, що майбутнє є більш значимим для більшості суб'єктів у віці 30 років (67,5%), минуле для суб'єктів у віці старше 40 років (58,3%). Останнє пов’язано із наявністю більшого минулого життєвий досвіду соціальної взаємодії. Зрозуміло, що у більш старшої групи він є значно ширшим, більш корисним, саме тому здатність робити урок з минулого, вчитися на власних помилках та вміти робити власний досвід особи старшого віку вважають більш значущим. Що стосується важливості сьогодення є важливим для половини суб'єктів у віці 20 років, для кожного четвертого у віці 30 років і кожного десятого у віці 40 років. Як відомо, ще с класичних робіт перших дослідників психологічного часу сприйняття часу тісно пов’язано із багатьма когнітивними процесами , але увага займає одне з головних місць. Разом із тим, за останні 20 років у зв’язку із підвищенням технологізації повсякденного життя, вимоги до уваги людей значно підвищилися. Проведене порівняння результатів тестування уваги 1983 та 2003 року (Подшивалкіна В.І., Свинаренко Р.М., 2009) показало для сучасних осіб притаманні значне підвищення показники уваги у порівнянні із 1983 роком. На нашу думку, це в значній мірі пов’язано із змінами умов труда – прискоренням часу. Крім того, за всіма властивостями уваги, сучасні робітники пізньої дорослості близькі до молоді 20 років тому. Дивлячись на це із тієї точки зору, що сучасні робітники пізньої дорослості у 1983 році належали до групи молодих, можна прийти до висновку, що їх показники уваги за 20 років майже не змінилися. Хоча це припущення є дискусійним й потребує перевірки із результатами лонгітюдних досліджень. Аналізуючи отримані результати, слід враховувати кілька особливостей. По-перше, в дослідженні приймали участь виключно чоловіки, але виявлені тенденцію можуть торкатися й жінок, оскільки відомо, що за властивостями відмінності між чоловіками та жінками є незначущими. По-друге, можливо, що певний вплив має певний ріст довіри за останні 20 років до психологічного тестування. По-третє, як відомо, одним із "обмежень" поперечних зрізів є питання про репрезентативність вибірки, що досліджується – важко оцінити наскільки виокремленні тенденції отримані на фахівцях технічних професій, притаманні для загальної сукупності чоловіків. Вирішення цих питань потребує подальших досліджень.



Історіографічні стратегії в історії психологічної науки
Скорик Марфа Михайлівна Інститут соціальної та політичної психології НАПН України



Семья vs Бизнес. Психологические механизмы эффективного разрешения ключевого противоречия семейного
Тихопой Олена Володимирівна Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського

Системный подход в исследовании психологической феноменологии системного бизнеса ставит перед исследователями ряд первоочередных методологических задач. Одной из таких задач является выявление психологических ресурсов, позволяющих субъектам семейного бизнеса эффективно разрешать проблему сохранения семьи и развития бизнеса в контексте ведения совместной предпринимательской деятельности.
СЕМЬЯ VS БИЗНЕС. ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ МЕХАНИЗМЫ ЭФФЕКТИВНОГО РАЗРЕШЕНИЯ КЛЮЧЕВОГО ПРОТИВОРЕЧИЯ СЕМЕЙНОГО БИЗНЕСА

Системное ключевое противоречие заложено в самой идее семейного бизнеса – это противоречие стабильности и развития. Если семья как система стремится к стабилизации отношений и состоянию покоя и предсказуемости, то бизнес вынужден постоянно изменять развивать собственную систему отношения отражая актуальные тенденции рынка. Отсутствие механизмов разрешения (сдерживания) выделенного противоречия неизбежно приводит к разрушению семейного бизнеса в целом, либо отдельных его подсистем (предпринимательства или семьи).
В статье представлено исследование, целью которого является поиск ресурсов разрешения ключевого противоречия семейного бизнеса в индивидуальном субъективном пространстве субъекта семейного бизнеса (одного из супругов).
Объект исследования – индивидуальное, субъективное пространство субъекта семейного бизнеса, представленное совокупностью отношений субъекта в контекстах подсистем семьи и бизнеса.
Предмет исследования – субъективные факторы, стимулирующие эффективное разрешение ключевого противоречия семейного бизнеса.
Полагаясь на деятельностную парадигму исследований в социальной психологии, мы можем говорить о том, что семейный бизнес представлен как система, в которой симультанно реализуются две подсистемы, каждая представлена системообразующим фактором и регулируется собственным экстремальным принципом (Калин В.К, Д.А. Леонтьев).
Первой подсистемой является семья (система супружеских отношений). Системообразующим фактором семьи как системного образования является удовлетворенность браком. Второй подсистемой является предпринимательская деятельность. Системообразующим фактором этой подсистемы является удовлетворенность предпринимательской деятельностью.
Более детальный анализ позволил выделить ряд контекстов, в которых разрешение ключевого противоречия сопряжено с принципиально различными группами механизмов и факторов. Первым подобным контекстом является совместная деятельность субъектов семейного бизнеса, в которой соотносятся позиции супругов/партнеров. Вторым контекстом является индивидуальное субъективное пространство каждого из участников системы семейного бизнеса, в котором системное противоречие представляется как внутренне противоречие субъекта, – семьянина или предпринимателя.
Для поиска факторов и механизмов разрешения внутреннего противоречия субъекта выполнена реконструкция противоречия в рамках операциональной модели.
В упомянутой модели отношение субъекта к семейному бизнесу было классифицировано по 4м типам. Основанием для классификации послужила комбинация оценок «Удовлетворенности браком» (системообразующий фактор в подсистеме семьи) и «Удовлетворенности предпринимательской деятельностью» (системообразующий фактор в подсистеме предпринимательской деятельности). Были выделены 4 типа отношения к семейному бизнесу:
Повыйти тип отношения к семейному бизнесу характеризуется высокой удовлетворенностью как семейными отношениями, так и предпринимательской деятельностью. Соответственно, принимается, что субъекты, классифицирующие свой семейный бизнес по 4, 3, 2 типам в различных аспектах не могут эффективно разрешать ключевое системное противоречие семейного бизнеса, в том числе и как внутреннее противоречие.
На этом этапе анализа актуализируется новая задача – поиск факторов, характеризующих отличия первой группы от остальных.
Разница экстремальных принципов функционирования обеих систем может служить основанием для описания первой группы факторов. Таковыми являются факторы, характеризующие соотношение мотивации отношений и мотивации достижения субъекта семейного бизнеса.
В качестве второй группы представляется набор факторов, характеризующий потенциал эффективности субъекта в каждой из подсистем семейного бизнеса (семье и бизнесе).
Выделение из представленных факторных групп факторов, характеризующих распределение по типам отношения к семейному бизнесу способно выявить механизмы эффективного разрешения системного противоречия семейного бизнеса как внутреннего противоречия субъекта.
Проведенное эмпирическое исследование представленных групп факторов позволило утверждать, что одним из актуальных факторов (механизмов), определяющих эффективное разрешение ключевого противоречия семейного бизнеса, является «Сценарий» совместной деятельности, согласованный субъектами семейного бизнеса. Сценарий включает в себя как представление о цели деятельности, результате, последовательности действий, а также набор правил взаимодействия в контексте семейного бизнеса. Сценарий должен быть востребован субъектом, и восприниматься как реалистичный.
Можно предположить, что одной из эффективных стратегий консультирования семейных пар занятых в семейном бизнесе может являться именно уточнение (определение) факта наличия подобного сценария, степени его детализации, степени его искажения каждым из партнеров, перечня критериев, на основании которых партнеры смогут оценивать себя и друг друга как эффективных участников семейного бизнеса.



Українська ментальність як основа політичної культури України
Фокіна Вікторія Ігорівна Інститут соціальних наук, відділення політології


Сучасний політологічний дискурс стверджує, що “українська історія і реальність не тотожна ані західноєвропейській, ані російській історії та реальності” (Кудряченко А. І., 2007). Разом з тим Україна близька і до Західної Європи і до Євразії (Росії) і це, в свою чергу, суттєво ускладнює аналіз вітчизняної політичної культури. У зв’язку з цим виникає дилема: на основі якої ментальності слід її вибудовувати. Українська ментальність може розглядатися як ментальність українського етносу або нації українців, що є багатоетнічною. Постмодерністські підходи до визначеної проблематики надають можливість не тільки аналізувати становлення політичної культури, а й формувати політичну культуру новітньої української нації, насамперед, шляхом дискурсивних практик. Для того, щоб означити специфіку формування політичної культури на основі української ментальності слід розглянути процесс самоідентифікації української політичної нації як рефлексування власної ментальності. Політична культура – це сукупність політичної свідомості та політичної поведінки (діяльності) окремих особистостей, соціальних спільнот та політичних інститутів як суб’єктів політичного життя суспільства (Дилигенский Г., 1990). Як відомо, від якості ментальності певної спільноти залежить її політична культура, характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства, тобто взагалі його зрілість. Механізм формування політичної культури молоді, яка активно самовизначається щодо української ментальності, на наш погляд, повинен розроблятися враховуючи здобутки дискурсивних практик. Для успішної реалізації цього проекту варто враховувати, що спосіб конструювання соціальної реальності – це, насамперед, фіксація значень, що змінюють існуючі дискурси, а через них впливають на організацію суспільства (Йоргесен М. В., 2008). Можна припустити, що політична культура в результаті динаміки ментальності буде залежати від творчого синтезування суб’єктами політичного процесу символів та міфологем, існуючих на рівні колективних уявлень про Україну. Як свідчать соціологічні дослідження, в Україні з її перехідним станом суспільної свідомості й різницею в культурних уподобаннях регіонів, склад символів досить еклектичний і засвідчує нестійкість еталонних цінностей та осіб, а отже – засад групової ідентифікації (Яремчук О. В., Фокіна В. І., 2010). У з’вязку з цим актуальним є діалог, комунікація й конвенція як механізми формування політичної культури молоді. Моделювання необхідної системи знань і процесів комунікації, які забезпечували б створення й розуміння дискурсу політичної ментальності, вивчення його інтенціональних основ є, на наш погляд, провідним механізмом підвищення політичної культури української нації. Політична культура може формуватися в дискурсивних процесах: ідентифікуючись із тією або іншою суб’єктною позицією в структурі дискурса, його учасник набуває досвіду бачення української реальності в різних ракурсах. У процесі створення нових дискурсів суб’єкт діє як агент культурних та соціальних змін і це сприяє визначенню його етнокультурної ідентичності.
Таким чином, запропонувавши студентській молоді, яка отримує гуманітарний фах, відрефлексувати різні погляди на українську ментальність, ми очікуємо оприявнення в їх коментарях не тільки власної позиції, але й неусвідомлюваних змістів, які формують настанови щодо політичної активності.


Завантажити завантажити тези

Вітакультурна метапарадигма проти методологічної невизначеності соціально-психологічного пізнання
Фурман Анатолій Васильович Тернопільський національний економічний університет


Вітакультурна метапарадигма проти методологічної невизначеності соціально-психологічного пізнання

1. Рефлексивне осмислення сучасних досягнень української соціальної психології, яке випливає із проспекту Першого УКСП-2010, на жаль, не передбачає висвітлення методологічних проблем розвитку однієї з найвиразніших гілок академічної психології та розробки цієї потужної наукової дисципліни. А це вказує на наявність принаймні двох можливих варіантів миследіяльного відреагування організаторів конгресу на стан справ у сфері соціально-психологічного знання: або українська соціальна психологія не має реальних здобутків у царині свого філософського обгрунтування-поступу, або її носії-достойники не готові нести відповідальність за свої метатеоретичні напрацювання, зважаючи на їх недостатнє мисленнєве прояснення та сумнівну інтелектуальну довершеність. У цьому проблемному контексті виявлення методологічної невизначеності соціально-психологічного пізнання в епоху постмодерну є своєчасним і винятково актуальним, адже в разі знаходження позитивних розв’язків будуть відкриті способи і засоби її обмеження, фокусування, локалізації.
2. Існує велика плутанина у визначенні того змісту, що описується чи пояснюється терміном "методологія": з одного боку, як відомо, це вчення про структуру, логічну організацію, методи і засоби діяльності, з іншого – практика їх реального, конкретно-ситуативного чи суто суб’єкт-діяльнісного, уможливлення. Якщо у першому випадку, слідуючи етимології словосполучення, методологія – як філософська, так і загально- чи спеціально наукова – це справді окремий пласт організації знань, продуктів мислення і соціального досвіду людства, що сконструйований у вигляді окремого вчення, то в другому названий термін втрачає своє означення, адже відображає те, що протистоїть ученню як сукупності теоретичних положень, що здобута у певній (у т.ч. й психологічній) галузі знань. Тому, на наше переконання, в останньому випадку слушно говорити про методологування або методологічну роботу, що може здійснюватися професійно, аматорськи чи примітивно, непрофесійно див. Фурман А.В. Ідея професійного методологування: Монографія. – Ялта-Тернопіль: Економічна думка, 2008. – 205 с.).
3.У розвитку соціогуманітарних наук, як відомо, друга половина ХХ ст. характеризувалася не тільки вагомим розширенням філософських засад, а й істотним зростанням кількості конкуруючих парадигмальних систем і моделей, кожна з яких знаходила свою нішу культурного утвердження і соціального (у т.ч. професійного) зреалізування, а відтак заявляла про свої епістемологічні інтенції та методологічні потенції повноголосо, стримано, пошепки, або лишень засобами латентного артикулювання своїх творців. За такого специфічного парадигмального накопичення на рубежі століть виникла ситуація явної парадигмальної надлишковості і навіть засміченості сфери соціогуманітарного знання, оскільки далеко не всі парадигмальні конструкції відповідали критеріальному набору складових парадигми, виокремленого Т. Куном (наявність символічних узагальнень і довіри до окремих моделей, спільності цілей і прийняття науковцями за еталон кількох взірців розв’язання проблем) [див.: Кун Т. Структура научных революций: Пер. с англ. / Сост. В.Ю. Кузнецов. – М.: ООО "Изд. АСТ", 2002. – 608 с.]. У такий спосіб на початку ХХІ століття реально постала проблема методологічного розмежування парадигм і псевдопарадигм, а у її суперечливому лоні – як один із можливих способів розв’язку – розробки метапарадигми, упредметнення якої стосувалося б різноаспектних здобутків чинних парадигмальних підходів, моделей і схем, створених і з різною мірою повноти опрацьованих в історії соціально-психологічної думки.
4. У досвіді нашого методологування вищезазначеним критеріальним вимогам відповідає вітакультурна метапарадигма (далі – ВКМ-парадигма). Її максимально високий теоретико-саморефлексивний статус у царині соціально-психологічної науки пов’язаний із кількома вагомими причинами: по-перше, категорії "життя" і "культура" є тими межовими світоглядними універсаліями, які у взаємодоповненні і поєднанні задають цілісний узагальнений образ світу (і його онтологію), зосереджують історично накопичений соціальний досвід людства як горизонт відомих програм і моделей ковітального зреалізування осіб, груп, організацій, етносів, націй, соціумів; по-друге, обґрунтовуючи гносеологічну важливість двох асоціативних рядів ("культура – фіксація – стагнація – соціалізація – відповідальність – рамки – несвобода" і "вітальність – організмічність – природність – енергетичний обмін – рух – безмежність – неможливість відповідальності"), ця метапарадигма є внутрішньо суперечливою, амбівалентною за означенням, оскільки чітко відслідковує та вербалізує все багатство власних різноспрямованих тенденцій, що свідчать про її високий розвитковий потенціал, гомеостатичну здатність та конструктивну креативність; по-третє, у ключових пунктах ВКМ-парадигми наявні поснекласичні інтенції філософування, що отримують упредметнення у таких принципах постнекласичного стилю пізнання, як децентрація, фрагментарність, невизначеність, мінливість, контекстуальність, а також знаходить своєрідну об’єктивацію у методологічному інструментарії цієї метапарадигми (скажімо, мислесхемам властиві нелінійність, циклічна незавершеність за структурою і способами оперування ними під час наукових пошуків) [Мединська Ю.Я. Вітакультурна парадигмм і постмодернізм // Психологія і суспільство. – 2006. – №1. – С. 47–52]; по-четверте, у підсумку постмодерновий сегмент мінливості й невизначеності обстоюваної метапарадигми, осідаючи як у базових методологічних настановленнях й орієнтирах, так і в унікальному інструментарії, інноваційних формах і методах різнорівневого методологування, є визначальним, переважаючим, і закономірно знаходить відображення у "чистому" мисленні і проблемній свідомості, котрі актуалізують як пульсуючі концентри на межі відомого й невідомого, пізнаного й непізнаного, осмисленого й незрозумілого, залишаючи відкритим горизонт ідентифікаційного вибору її носіями типу, стилю та способу і теоретизування, і методологування, і філософування в цілому.
5. ВКМ-парадигма своєю рефлексивно-миследіяльною позицією створює прецедент виклику, який адресується не стільки науці від соціальних реалій сучасного багатопроблемного життя, скільки постмодерністськи зорієнтованій соціально-психологічній думці з боку онтологем і парадигмальних конструкцій філософської методології. Мовиться, власне, про своєрідне накладання невизначеностей, котрі генеруються як пропонованою нами метапарадигмою, так і сучасним постмодерном. Проте в другому випадку методологічна невизначеність головно організується як відкрита проблемна ситуація, тоді як у першому – як чітко окреслена філософська чи наукова проблема, що може бути з часом і врешті-решт буде розв’язана. Це вказує, принаймні, на можливість істотного обмеження постмодернової довільності (за принципом "можливо все") ресурсно-мисленнєвими засобами ВКМ-парадигми у царині психологічної науки.
6. У рамках розроблюваної нами вітакультурної методології [див. Вітакультурний млин: Методол. альманах. – 2005-10. – Модулі 1–11] не лише різнобічно аргументована ідея професійного методологування, що переосмислює досвід системно-миследіяльнісної методології (філософська школа Г.П. Щедровицького) і створює підґрунтя для постання нового методологічного напрямку постнекласичної орієнтації, а й виявлені принципи, умови, засоби, рівні, критерії та схематизми самоорганізації кожним дослідником чи управлінцем власного проблемно-модульного миследіяння та рефлексивної методологічної роботи на будь-який предмет. Серед низки авторських мислесхем і моделей одне з центральних місць належить моделі шестирівневого методологування як метасистемі професійного здійснення дослідницької діяльності [Фурман А.В. Ідея професійного методологування. – С. 48–58]. Так, базовий рівень (точніше – мікрорівень) становить методологічний аналіз, проведення якого чомусь часто вважається чи не вершиною визначення методологічних основ не лише соціально-психологічного дослідження, а й тих розвідок, що проводяться у царині природничих і технічних наук. Проте модель указує на протилежне: цей стартовий рівень є всього-на-всього початком здійснення робіт якісно вищого методологічного ґатунку – рефлексії (мезорівень), розуміння (екзорівень), мислення (макрорівень), власне методологічної роботи (мегарівень) і насамкінець повноцінної методологічної діяльності (метарівень).
7. Оскільки пропонована нами модель рівнів професійного методологування, як і вітакультурна парадигма в цілому, не тільки істотно розширюють формозмістові обрії постнекласичного стилю теоретизування у сфері соціогуманітарних наук, а й реально утверджують настановлення і принципи постмодерного стилю філософування (невизначеність, децентрація, фрагментарність, мінливість, контекстуальність тощо), то логічно припустити, що кожному із вищеназваних рівнів буде притаманна специфічна методологічна невизначеність. Іншими словами, вона характеризуватиметься поліваріантністю свого так чи інакше не чіткого упредметнення й залежатиме, з одного боку, від критеріального набору вимог, котрі зростають від мікрорівня (аналізу) до метарівня (методологічної діяльності), з іншого – від "чистоти" методологічного мислення на кожному із щаблів методологування, котра, навпаки, вбуває від найвищого рівня до найнижчого. В останньому разі це означає, що на метарівні така невизначеність є абсолютною, тобто сутнісно втілює чисте мислення як ідеал, далі вона закономірно зменшується, послаблюючи з кожним модельним "кроком вниз" рефлексивно-мисленнєве напруження, аж до найнижчого, базового чи вихідного рівня – методологічного аналізу. Це, зокрема, підтверджує те, що саме аналізування як логіко-методологічна процедура відіграє роль "засадничої умови налагодження власне методологічного відношення людини до дійсності…, висвітлює моделі та інваріанти поєднання знань і діяльності, з’ясовує будову, організацію, способи отримання та обґрунтування перших, передумови і чинники утвердження другої, водночас типологізуючи і систематизуючи сферу людського діяння-творення. Нарешті цей аналіз перетворює всі ці та інші організованості у засоби усвідомленого вибору, наукового пошуку, проектування, конструювання, ситуативного виживання та буденного практикування" [Там само. – С. 62, 65].
8. Отже, у системі професійного методологування як унікальному – миследіяльному, проблемно-модульному, розвитково-функціональному, саморефлексивному тощо – постмодерному дискурсі методологічна невизначеність постає у шести онтологічних вимірах: спочатку як не зовсім ясний за ґрунтовністю аналіз, згодом як не чітко організоване рефлексивно-мисленнєве зосередження зусиль, потім як не з’ясоване передбачення і відтворення думки опонентів, далі як невіднайдений спосіб, засіб чи інструмент ефективної мисленнєвої дії, іще далі як не встановлений вітакультурний формат здійснюваної методологічної роботи й, насамкінець, як незвіданий шлях індивідуального чи групового досягнення повноцінної, професійної методологічної діяльності, що залишається для людства поки що невідомим, прихованим, закритим, хоча й мисленнєво прогнозованим щодо стратегій пізнання і психодуховного наповнення соціально-психологічної реальності.



Феномен особистісної свободи в контексті її відношень зі світом
Чернобровкін Володимир Миколайович



Використання теорії об?рунтування (Grounded Theory) в проведенні та опрацюванні даних неструктурован
Широка Анастасія Олександрівна ЛНУ ім.І.Франка


Використання теорії об?рунтування (Grounded Theory) в проведенні та опрацюванні даних неструктурованого інтерв’ю

Аспірантка кафедри психології ЛНУ імені І.Франка
Як відомо, переважна більшість дослідників наділяють дані, отримані під час неструктурованого інтерв’ю, вагомим значенням, оскільки саме через такі розповіді людина отримує можливість поділитися своїм особистим досвідом, думками та переживаннями, які часто залишаються за кадром під час проведення більш структурованих, стандартизованих методик дослідження. Хоча якісні дані можуть говорити самі за себе, однак для того, щоб зроблені на їх основі висновки могли бути перенесені з одиничних випадків на ширший контекст досліджуваного явища, вони потребують більшого теоретичного узагальнення та структурування. Теорія об?рунтування власне і є практикою аналізу текстів, процедурою кодування якісних даних, яка підходить в притул до розв’язання цієї проблеми (з опрацьованих вітчизняних джерел посилання на дану теорію не зустрічаються, відтак переклад терміну був зроблений самостійно, хоча деякі дослідники пропонують перекладати термін «grounded» як об?рунтування, заземлення, вкорінення, рос. «обоснование», а «grounded theory», як заземлену, об?рунтовану теорію, рос. «теория обоснования»). Сама назва теорії походить з того факту, що запропонований авторами метод кодування даних дозволяє укорінити наукову гіпотезу в досвіді, який переповідають досліджувані [1, с.7].
Дана методологія вперше була запропонована американськими соціологами A. Strauss та J.Corbin (1965). Починаючи з 80-х років ХХ століття вона використовується і у психологічних дослідженнях (дані за K.Hennwood та N. Pidgeon [5]). Процедура аналізу складається з поступових дрібних кроків опрацювання текстового матеріалу, кожен з наступних кроків ?рунтується на здійсненні попередніх. Таким чином, переміщуючись від менш до більш абстрактного рівня узагальнення та сприйняття тексту, досягається можливість порівнювати різні частини сказаного між собою та зробити науково доцільні висновки. Мова йде про наступні поступові кроки кодування даних: виокремлення частини транскрипції, в якій йдеться про досліджуваний феномен (релевантного тексту); поділ релевантного тексту на більш дрібні смислові частини та опис загальних тем, щоб кожна назва схоплювала головну ідею, була достатньо зрозумілою, прозорою для інших і спиралася на сказане досліджуваним; групування загальних тем за смисловою подібністю у ключові ідеї; групування подібних за змістом ключових ідей у одну категорію, яка би виражала загальну ідею сказаного; на останньому етапі попередньо отримані категорії організуються у більш абстрактний концепт, теоретичний конструкт таким чином, щоб він також узгоджувався з основними поняттями та теоретичною перспективою, обраною у роботі. Слід зазначити, що на кожному кроці кодування даних важливим є сторонній погляд консультанта, інших дослідників, самих респондентів щодо того, на скільки обраний релевантний текст, сформульовані теми, ключові ідеї, категорії та теоретичні конструкти логічно випливають одна з одної, мають сенс та дійсно відповідають сказаному в інтерв’ю.
Саме у такий спосіб нами досліджувалося явище психологічної сепарації дівчат юнацького віку у стосунках з мамою. Отриманий досвід роботи в даній методології дозволяє говорити про практичну та теоретичну цінність, об’ємність та багатогранність отриманих даних та зроблених на їх основі висновків. Під час здійснення власного проекту ми зверталися до праць, які наводяться нижче у списку літератури, які можемо порекомендувати і іншим науковцям, які планують проведення власних досліджень не лише в кількісній, але і якісній методології.
ЛІТЕРАТУРА
1. Auerbach C., Silverstein L. Qualitative data: an introduction to coding and analysis/ C.Auerbach, L.Silverstein. – New York, London: New York University Press, 2003. – 202p.
2. Camic P. Naming the Stars: Integrating Qualitative Methods into Psychological research/ P.Camic, J.Rhodes, L.Yardley; edited by M.Camic, Jean E. Rhodes, Lucy Yardley// Qualitative research in psychology: expensing perspectives in methodology and design. – Washington, DC: American Psychological Association, 2008. – р.8-17.
3. Dey I. Grounding Grounded Theory Guidelines for qualitative inquiry/ I.Dey. – San Diego, London, Boston, New York, Sydney, Tokyo, Toronto: Academic Press, 1999. – 279p.
4. Eisner W. On the art and Science of Qualitative Research in Psychology/ W.Eisner; edited by M.Camic, Jean E. Rhodes, Lucy Yardley// Qualitative research in psychology: expensing perspectives in methodology and design. – Washington, DC: American Psychological Association, 2008. – p.17 – 31.
5. Hennwood K. Grounded Theory in Psychological Research/ K.Hennwood, N. Pidgeon; edited by M.Camic, Jean E. Rhodes, Lucy Yardley// Qualitative research in psychology: expensing perspectives in methodology and design. – Washington, DC: American Psychological Association, 2008. – p.131-157.
6. Marecek J. Dancing Through Minefields: Towards a Qualitative Stance in Psychology/ J. Marecek; edited by M.Camic, Jean E. Rhodes, Lucy Yardley// Qualitative research in psychology: expensing perspectives in methodology and design. – Washington, DC: American Psychological Association, 2008. – р.49-71.
7. McGrath J. Methodology Makes Meaning: How Both Qualitative and Quantitative Paradigms Shape Evidence and its interpretation/ J.McGrath, B.Johnson; edited by M.Camic, Jean E. Rhodes, Lucy Yardley// Qualitative research in psychology: expensing perspectives in methodology and design. – Washington, DC: American Psychological Association, 2008. – p.31- 49.
8. Strauss A. Grounded Theory. Methodology. Strategies of Qualitative Inquiry/ A. Strauss, J.Corbin; еditors N.Denzin, Y.Lincoln. – London: Sage publications, 1998. – 357р.




Завантажити завантажити тези

Спільний вчинок етнокультурної міфотворчості: соціально-психологічна модель
Яремчук Оксана Василівна ОНУ ім. Мечникова


Прикметою постмодерністського психологічного дискурсу є особлива увага до етнокультурної міфотворчості. Етнокультурна міфотворчість суб’єкта – це процес створення суб’єктивного міфологічного простору (індивідуального авторського міфу), який корелює з певним типом культурно-історичного, етносоціального та екзистенційного досвіду. Саме створення індивідуального авторського міфу як трансцендентний акт цілісного самоосягнення власного призначення, задовольняє потребу культурно-історичного освоєння часу, розгортання потенціалу особистості як суб’єкта історії (Яремчук, 2009).
Створення нового погляду на світ етнічної спільноти і себе в цьому світі, освоєння ролі автора новітніх інтерпретацій етнічної традиції можна кваліфікувати як спільний вчинок етнокультурної міфотворчості. Вчинок є істинною, справжньою творчістю нових форм, якостей психічного (Татенко, 2009). Тому розглядати його тільки «як зовнішній прояв внутрішньої душевно-духовної активності людини, тобто «поведінково» недостатньо. Слід звернути увагу на внутрішній план вчинковості, особливо коли йдеться про спільний вчинок. Вчиняти для людини – означає бути, а не мати, і тому вчинок у принципі не підлягає плануванню (Татенко, 2009). Але як можна вчиняти, не цілепокладаючи саме вчинку? Відповісти на це запитання може допомогти соціально-психологічна модель спільного вчинку етнокультурної міфотворчості, в якій розкривається його потужний глибиннопсихологічний та психо-соціальний потенціал для відповіді викликам часу. Створення соціально-психологічної моделі спільного вчинку етнокультурної міфотворчості потребує розробки його темпоральних та просторових характеристик, а також з’ясування ситуації, мотивації, дії та післядії, як імпліцитно властивих складових його структури.
На наш погляд, спільний вчинок міфотворчості можливий завдяки тому, що: по-перше, група спільно створює міфологічний простір наративів, який потенційно вміщує культуротворчі ідеї й форми їх реалізації; по-друге, в групі відбувається трансцендентування «Я» окремих особистостей за межі усталених стереотипів, установок і т. інш. Цей процес сприяє встановленню більш тісного зв’язку особистості з вмістами несвідомого (особистого й колективного) й таким чином змінює саму особистість, робить її більш цілісною, вмотивованою бути суб’єктом власної життєтворчості. Останнє, на нашу думку, досягається своєрідною ініціацією в індивідуальний авторський міф, який, між іншим, виступає як продукт спільного вчинку. Спільний вихід за межі буденності в простір міфотворчості, а також екзистенційні переживання етнокультурної тотожності підсилюють причетність особистості й групи до цілей й перспектив спільноти. По-третє, в процесі створення інтегративного національного міфу (що передбачається у ході формувального експерименту) активно залучаються соціально-психологічні механізми етнокультурної міфотворчості, які закорінені у фольклорі (традиційному й сучасному), а фольклорна обрядовість, як відомо, є яскравим проявом колективної творчості або творчості колективного суб’єкта, в якій активізується почуття «ми», відчуття спільної історичної долі і т. інш. Всі ці психологічні моменти є індикаторами спільного вчинку етнокультурної міфотворчості як створення нової міфологічної конфігурації особистісного й групового простору.
Спільний вчинок може розглядатися, таким чином, як механізм актуалізації етнокультурного міфотворчого потенціалу особистості та групи. Особистісним новоутворенням цього «випробування» на суб’єктність виступає, на наш погляд, індивідуальний авторський міф як певний текст життєвого шляху особистості.


Завантажити завантажити тези

← Назад до події

 

Події
Головна подія
2018 р.
2017 р.
2016 р.
2015 р.
2014 р.
2013 р.
2012 р.
2011 р.
2010 р.
2009 р.
2008 р.
Новини
 
Видання Інституту
Розробка сайту: BUNKE.com.ua
Дизайн: Золотарева Виктория
© Всі права належать Інституту соціальної та політичної психології АПН України