Здание Інститут соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України
Головна АдміністраціяСтруктурні підрозділи Партнери Контакти

Психологічна підтримка людям, постраждалим в ході АТО тел. +380509160315, +380977309548, +380934927846 (див. розділ "Новини")

Приймаємо документи для вступу до докторантури та аспірантури на  2014-2015 навчальний рік (див. розділ "Докторантура, аспірантура")


 

Наукова діяльність
Докторантура, аспірантура
Результати опитувань
Послуги
Навчальні курси
Електронна бібліотека
Інтернет-конференція
Інтернет-тести
Контакти

Перший усеукраїнський конгрес із соціальної психології (УКСП–2010) «СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА НАУКА ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ: ДОСВІД, ВИКЛИКИ, ПЕРСПЕКТИВИ »

18–20 жовтня 2010 року

Розділ Шляхи розвитку соціальної психології як напряму фахової підготовки
Розділ Досвід і перспективи вдосконалення соціально-психологічної практики
Розділ Соціально-психологічні ресурси освіти, духовного і культурного розвитку суспільства
Розділ Соціально-психологічні проблеми політики, бізнесу, управління
Розділ Когнітивна соціальна психологія
Розділ Психологія соціальних комунікацій, міжгрупових відносин, медіа-психологія
Розділ Психологія малих і середніх груп
Розділ Психологія мас та спільнот
Розділ Соціальна психологія особистості
Розділ Історія, теорія і методи соціальної психології



Александрова Ольга Григорьевна Херсонский государственный университет



Особистість в ситуації безробіття: гендерний аспект
Алєксєєва Анна Валеріївна Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості

Дослідження психологічних вимірів позиції індивіда в ситуації довготривалого безробіття є вельми важливим та актуальним як в контексті наукової розробки зазначеної проблематики, так і в контексті визначення найбільш дієвих практичних механізмів впливу на особистість в ситуації професійної бездіяльності.
Результати емпіричного дослідження засвідчують, що ставлення до ситуації безробіття та до власних можливостей в контексті побудови власної кар’єри є визначальним чинником поведінки людини в ситуації безробіття, який визначає ступінь її конструктивності-деструктивності, який може варіювати від активності, спрямованої на розвиток нових здібностей та підвищення власної професійної кваліфікації до пригніченості, невпевненості й тривоги.
Отримані в результаті дослідження дані відображають особливості чоловічої та жіночої ідентичностей, а саме: жінки більш гнучко ставляться до власних цілей, ідеалів та прагнень та можуть змінювати їх відповідно до обставин, можливостей, зміни власних уподобань і т.д. Для чоловіків є більш важливим відповідати певним нормам та вимогам, отже мати відповідний соціальний статус – у випадку коли вони відчувають неможливість посісти бажану професійну позицію через невідповідність чиїм-небудь вимогам, у даному випадку роботодавців – вони звертаються по допомогу щодо власного удосконалення та розвитку.
Емпіричні дані засвідчують також більш зріле та виважене ставлення безробітних жінок до занять підприємницькою діяльністю, порівняно з чоловіками. Чоловіки розглядають відкриття власної справи як можливість втечі від певних складнощів та невдач, необхідності відповідати вимогам потенційного роботодавця і т.д.
Отже, у сучасному українському суспільстві, враховуючи активний розвиток маскулінної домінанти у представниць жіночої статі, можна засвідчити виразну тенденцію до занять підприємницькою діяльністю у жінок в ситуації безробіття, які свідомо та цілеспрямовано обирають цей шлях до професійного успіху.
Результати дослідження засвідчують більш конструктивне ставлення до ситуації безробіття у представниць жіночої статі, які виявляють вищу психологічну інтернальність, проявом чого є усвідомлення можливих напрямів саморозвитку та їх реалізація у конкретних діях та вчинках, наприклад, отримання додаткової освіти.
Разом з тим, у ситуації невпевненості у правильності обраної професії чоловіки на відміну від жінок більше спрямовані до «рішучих» дій, у випадку коли обрана професія не відповідає їх інтересам та бажанням, тоді як безробітні жіночої статі більше схильні до відчаю та песимізму, коли відчувають, що не хочуть більше працювати за своєю професією.
Чоловіки більшою мірою схильні до використання стратегій захисту в ситуації невизначеності та тривоги. Жінки часто обирають більш конструктивні шляхи подолання ситуації професійної кризи, наприклад, підвищення власної кваліфікації, отримання додаткової освіти та інше.
Разом з тим, чоловіки більш свідомо ставляться до можливості вирішення проблеми безробіття завдяки відвідуванню різноманітних семінарів та тренінгів, а також професійних консультацій щодо виявлення їх здібностей та талантів, що є для них особливо актуальним у випадку вибору типу професійного навчання або перенавчання. Представники чоловічої статі більш конкретно здатні визначити власну потребу у отриманні відповідної психологічної допомоги, хоча це й суперечить традиційним гендерним стереотипам, які, можливо, суттєво змінились в умовах сучасного суспільства.
За кількісними вимірами гендерних відмінностей можна відмітити що, для безробітних жіночої статі є більш притаманним відчувати невпевненість у власних силах, а також мати серйозні сумніви щодо правильності зробленого професійного вибору.
Чоловіки більшою мірою засвідчують власну спрямованість працювати тільки за своєю професією. Відмінність є досить істотною та засвідчує помітну ригідність представників чоловічої статі та їх небажання щось змінювати у своєму житті.
За модальністю сприйняття ситуації безробіття представники чоловічої статі більше схильні сприймати ситуацію безробіття як некомфортну невизначеність, що пов’язується з вищою значущістю для них визначеності та чіткості, а також з необхідністю відповідати соціальним стандартам та нормам, що зумовлено особливостями психологічної статі чоловіків.
Найбільша гендерна відмінність спостерігається за емоційним ставленням чоловіків та жінок до ситуації безробіття. Так жінки більшою мірою ніж чоловіки схильні сприймати безробіття, як можливість щось змінити на краще у власному житті, тоді як відсоток чоловіків, які дотримуються аналогічної думки є значно меншим.
Отримані результати дещо суперечать закономірностям, які були представлені раніше, що можливо може бути пояснено певною суперечливістю представниць жіночої статі, а саме: жінки більшою мірою схильні переживати пригніченість в ситуації професійної нереалізованості, але, у той самий час, вони сприймають професійну невизначеність як можливість для позитивних змін. Все це засвідчує чарівну суперечливість жіночої психіки, суперечливість жінок, які схильні впадати до депресії, але, разом з тим, відчувають цікавість тоді, коли ситуація є невизначеною, і є можливість суттєво змінити власне життя, отже безробітні жінки більшою мірою спрямовані на можливість позитивних змін у ситуації професійної кризи.
Для чоловіків, навпаки, є менш притаманним сприймати ситуацію безробіття у позитивній модальності, професійна незадіяність викликає у них тривогу, і вони більше схильні зосереджуватись на негативі, ніж сприймати безробіття як можливість змінити щось на краще у власному житті.
Разом з тим, чоловіки більше схильні використовувати ситуацію безробіття для творчого саморозвитку, що є досить позитивним аспектом сприйняття власної професійної незадіяності і важливим кроком до майбутнього професійного успіху.
Отже, безробітні чоловіки меншою мірою сподіваються на зміни на краще та більш гостро сприймають ситуації невизначеності у власному житті, але більше схильні використовувати власну професійну свободу для творчого саморозвитку та відкриття нових можливостей професійної самореалізації. Жінки, навпаки, виявляють вищу толерантність до невизначеності та більше налаштовані на зміни на краще, але меншою мірою схильні використовувати цей період для творчого саморозвитку та удосконалення.
Отже, для чоловіків та жінок є актуальними ті або інші зовнішні та внутрішні чинники, що зумовлюють ставлення чоловіків та жінок до ситуації безробіття та пріоритетні стратегії її подолання, чинники, що зумовлені певними гендерними стереотипами, які існують у суспільстві та репрезентують відповідні норми та очікування, що визначають можливості чоловіка та жінки на ринку праці.


Завантажити завантажити тези

Відповідальність особистості як складова особистісної зрілості
Баранова Світлана Вячеславівна Дніпропертровський університет економіки та права

У сучасній психологічній науці до визначення поняття особистісної зрілості та її соціально-психологічної характеристики існує велика кількість підходів, які не суперечать один одному, а скоріше доповнюють один одного. Серед дослідників цього психологічного феномену присутні класикі психологічної науки і сучасні вітчизняні й зарубіжні автори. Окремих аспектів особистісної зрілості у своїх студіях торкалися: Е.Еріксон, А Маслоу, С.Московичи, Г.Олпорт, К.Роджерс, Ф.Перлз, Е. Фромм так і Б.Ананьєв, Л.Анциферова, О.Бодальов, М.Боришевський, Ю.Гільбух, О.Деркач, Г.Костюк, Ю.Кулюткін, Д.Леонтьєв, В.Маляко, С. Максименко, Л.Оран-Лембрик, В. Романець, М. Савчин, О.Старовойтенко, О.Темрук, Т.Титаренко, О.Штепа, В.Ямницький та ін. Частіше за все, проблема зрілості розглядається на рівні індивіда, особистості, суб'єкта діяльності й індивідуальності особистості. Детермінантами особистісної зрілості є психологічна та соціальна зрілість особистості. При наповнюванні складовими компонентами поняття «особистісна зрілість», більшість дослідників перевагу віддають відповідальності особистості. Психологічна характеритсика відповідальності надає нам можливість розглядати її як одну із форм активного ставлення особистості або групи до оточуючої її соціальної дійсності, виявити у певних умовах і охарактеризувати певним набором особливостей. Перша із таких особливостей виявляється у деякі відносності відповідальної поведінки, тобто в тім, що відповідальність особистості є проявом переважно активного ставлення до інших людей. Друга особливість виявляється в предметності відповідальних відносин поведінки, тобто в наявності того, за що людина несе відповідальність перед іншими. Те, за що вона відповідає перед іншими – і є, власне, соціальним аспектом відповідальності. На підставі цього можна відокремити суб'єкт і об'єкт відповідальності. Діалектичний взаємозв'язок суб'єкта й об'єкта відбувається в процесі діяльності. У взаємодії об'єкта і суб'єкта активна, творча, вибіркова сторона взаємозв'язку належить суб'єкту, а визначальна – об'єкту. Об'єктивна сторона відповідальності пов'язана з об'єктивно-необхідними вимогами до свідомості і поведінка людини. Ці вимоги диктуються і покладаються на особистість у вигляді суспільного чи професійного обов'язку, норм чи права моралі, заборон чи дозволів самих законів життя, не зважатися з якими людина вихована, відповідальна, совісна просто не може. Тому при визначенні дійсних шляхів і умов формування і розвитку відповідальності суб'єкта велике значення має всебічний облік різних факторів соціального стану і стану особистості: її соціального оточення, віку, професійної підготовки, освіти, та інш. Здатність людини передбачати результати своєї діяльності, ставити перед собою вирішувальні завдання, успішно планувати доцільність своїх практичних дій – найважливіша умова раціональної упорядкованості людських стосунків відповідно до об'єктивних законів суспільного розвитку. Без цієї здатності неможливо визначити шляхи адекватного опанування відповідальних залежностей за допомогою механізму соціально-психологічного віддзеркалення, де фіксується не тільки розуміння об'єкта, але і вразливе ставлення суб'єкта до цього об'єкта. Активна свідома діяльність суб'єкта узгоджується з почуттям і свідомістю відповідальності і припускає: визначення мотивів, мети, почуття моменту (бажання діяти в ім'я досягнення мети); раціональний момент (свідомий підхід до діяльності, передбачення її наслідків); момент вибору й ухвалення рішення; діяльність для реалізації прийнятого рішення; внутрішня самооцінка вчиненого, його наслідку з погляду суспільної моралі, загальнолюдських цінностей. Активність виходить від суб'єкта, а не від зовнішніх інстанцій. Чим більш очевидний для суб'єкта зміст його буття, тим більше відповідальним та моральним є його вчинки. Із зв'язку суб'єкта й об'єкта відповідальності випливає часова перспектива поняття: ? відповідальність за зроблену дію – ретроспективний аспект; ? відповідальність за те, що необхідно зробити – перспективний аспект (на нього звертає увагу С.Л.Рубінштейн). Відповідальність за майбутнє – це результат здатності суб'єкта усвідомлювати особисту відповідальність за здійснення своїх обов'язків і передбачати наслідки своєї власної діяльності. Об'єктом відповідальності можуть бути не тільки норми і рольові обов'язки, але схильність особистості бачити джерело управління своїм життям переважно у зовнішньому середовищі чи у самому собі. Таким чином, особистість бере відповідальність за власне життя, за його якість й наповненість.


Завантажити завантажити тези

Проблемне поле соціальної психології особистості у світлі викликів постнекласичної науки
БЕВЗЕНКО Любов Дмитрівна Інститут соціології НАНУ


Проблемне поле соціальної психології особистості у світлі викликів постнекласичної науки

Сучасний етап розвитку науки, за яким все більше утверджується назва постнекласичного, вносить досить радикальні зміни в уявлення про сутність науковопізнавальних практик як таких. Основні принципи постнекласичної науки, що формулюються як принципи людиновимірності, контекстуальності, інтерсуб’єктивності, діалогічності, рефлексивності вже самими своїми назвами вказують на наявність широкого поля для соціально-психологічного осмислення і навіть соціально-психологічного оснащення пізнавальних процесів, що позиціонуються як такі, що відбуваються у постнекласичному форматі.
Одним з знакових поворотів в постнекласичній науці є звернення до так званих ендоформатів різних дисциплін – ендофізики, ендокибірнетики, ендотехнології і т.і. Головним вихідним положенням для таких дослідницьких програм є припущення, що «спостерігач має бути включеним в зображення світу. Таким чином, спостерігач повинен мати модель самого себе». (Отто Ресслер, відомий німецький біохімік). Ендонаука фіксується на нерозривності суб’єкта та об’єкта спостереження, в цьому її відмінність від класичної екзонауки. Стає зрозумілим, що результатом пізнання є не сам по собі світ, а результат інтерфейсу між світом та свідомістю, що дозволяє говорити про нього передовім як про внутрішньо особистісну подію. І загального значення цей результат набуває у разі резонансного налаштування особистості на світ.
Ці красиві слова, як на мене, вимагають конкретизації у плані розуміння, як трансформуються повсякденні пізнавальні практики в контексті постнекласичної науки. Перше, на що хотілося б звернути увагу – це те, що ми маємо справу з ситуацією, коли об’єкт та суб’єкт пізнання одночасно перебувають у фокусі уваги суб’єкта пізнавального процесу, що вже в такому своєму формулюванні виглядає парадоксально. Розв’язання або навіть прояснення цього парадоксу вимагає серйозних міждисциплінарних зусиль, Вимога «спостереження за спостерігачем», що йде ще від класичного етапу наукового поступу, вже не диктується намаганням позбутися суб’єктивних викривлень у пізнавальному процесі, а занурює суб’єкта у цей процес.
Сказане, з мого погляду, ставить цікаві проблеми перед соціальною психологією взагалі і соціальною психологією особистості - зокрема. Це широкий діапазон питань різного плану. Від проблеми теоретичного порядку, в яких би відшуковувалась відповідь на питання про ту внутрішню особистісну інстанцію, що здатна вести це подвійне спостереження, до питань технологічного характеру – як саме це можна робити на практиці. З зазначеного вище ряду не можна виключати і ендонапрямок в соціальній психології як той майданчик, де зазначені технології можна випробовувати найперше. А звідси вже питання навіть презентаційного характеру – як має презентуватися результат ендопізнавальних процесів.
Всі ці виклики та перспективи для соціальної психології поки що виглядають дуже туманними, і саме їх прояснення – теж не аби який виклик, до якого варто підходити саме в дусі постнекласики – спираючись на діалог, прагнучи наближення різних досвідів, розуміючи контекстуальність кожної дискурсивної пропозиції, практикуючи постійний рефлексивний супровід пізнавальних практик.



РОЛЬОВА ІДЕНТИФІКАЦІЯ ПРАКТИЧНОГО ПСИХОЛОГА ЯК КРИТЕРІЙ ЙОГО АДАПТОВАНОСТІ У ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОМУ
Бегеза Людмила Євгенівна Інститут психології ім.Г.С.Костюка НАПН України


УДК 377.5:316.6

У сучасній психології проблеми адаптації особистості, пошуку нових зразків соціальної поведінки, ототожнення норм особистості з соціальними зразками потребують детального аналізу та вивчення.
Потрапляючи у нове професійне та навчально-виховне середовище, нові умови життєдіяльності, практичні психологи змушені до них не лише адаптуватись, надаючи відповідного змісту і спрямованості усім проявам своєї соціальної та професійної активності, а й визначити своє місце у соціокультурному середовищі.
На адаптацію практичного психолога професійно-технічного навчального закладу впливають такі чинники, як: міжособистісна взаємодія у соціально-професійному середовищі, статус та позиція у педагогічному колективі, соціально-психологічна роль спеціаліста психологічної служби у навчально-виховному процесі освітнього закладу, ставлення молодого спеціаліста до професійної діяльності та ін.
Особистість і соціальне середовище, взаємодіючи один з одним, формують рольові сподівання (очікування), стиль поведінки, що залежно від її статусу і позиції у групі, формує систему міжособистісних і суспільних відносин. Тобто, роль і статус особистості є регулюючим фактором між людиною і колективом.
Останнім часом проблема особистісної ідентифікації стає все більш актуальною. Професійна ідентичність виражає бачення людини свого місця у професійному середовищі, спільноті, що супроводжується певними адаптаційними, ціннісними, мотиваційними аспектами професійної приналежності.
У великому тлумачному словнику сучасної української мови поняття «ідентифікація» трактується як «засіб встановлення тотожності за сукупністю її загальних та окремих даних» [1, 488]. Ознака (чи критерій), яка служить для ідентифікації предмета, що розпізнається у словнику визначається як ідентифікатор [1, 488]. У нашому вивченні проблеми адаптації психологів таким ідентифікатором буде соціально-психологічна роль. Ми вважаємо, що адаптація практичного психолога до діяльності у професійно-технічному навчальному закладі – це процес узгодження взаємних рольових очікувань практичного психолога і суб’єктів соціально-психолого-педагогічного процесу, який характеризується відсутністю довготривалих внутрішніх і зовнішніх конфліктів, створенням особистіснокомфортної та соціально-оптимальної професійної діяльності, реалізацією самоствердження та творчого самовираження.
Г. В. Ложкін, Н. Ю. Волянюк вважають, що «… психологічний сенс ідентифікації полягає в співставленні, порівнянні суб’єктом системи власних цінностей і цінностей, яким необхідно відповідати, і відмові від неприйнятних, а зрештою в ототожненні себе з кимось чи чимось. Реалізація цього механізму модифікуватиметься залежно від того, яка ідентичність формується – соціальна чи особистісна. У першому випадку суб’єкт ідентифікує зміни, що відбулися з ним донині, а в другому він порівнює їх з певними соціальними зразками або уявленнями про них…» [2].
На нашу думку, рольова ідентифікація практичного психолога професійно-технічного навчального закладу — це процес 1) узгодження виконання спеціалістом психологічної служби професійних обов’язків, функцій і статусно-рольових та професійних позицій у системі міжособистісної взаємодії; 2) співставлення відчуття психологічного комфорту з процесом саморозвитку, самореалізованості під час опанування професійною діяльністю.
Як зазначають Г. В. Ложкін і Н. Ю. Волянюк «основна проблема суб’єкта професійної діяльності нині не в тому, як сформувати обрану ним ідентичність і зробити її визнаною іншими людьми, а в тому, яку ідентичність обрати та як підготуватися до її зміни, якщо вона виявиться неефективною за певних соціально-економічних умов» [2; 3]. Тому в аспекті нашого дослідження виникає логічне запитання: «З якою роллю практичному психологу потрібно ідентифікувати себе у системі взаємовідносин «психолог – соціально-педагогічне середовище», щоб успішно адаптуватись?».
Для вивчення даного запитання ми розробили анкету, у якій респондентам пропонувалось відповісти на два запитання: «У якій ролі, на Вашу думку, Вас сприймають учасники навчально-виховного процесу?» та «Ваше ідеальне уявлення про психолога асоціюється з роллю…?».
У опитуванні взяли участь 133 практичних психологів професійно-технічних навчальних закладів, які працюють на посаді 1-3 роки.
Відповіді респондентів демонструють найбільш прийнятну (комфортну) рольову позицію практичного психолога професійно-технічного навчального закладу, яка характеризується: актуалізацією і реалізацією особистісного потенціалу в професійній діяльності, ототожненням із роллю та місцем у системі взаємовідносин «особистість – професіонал – колектив» (соціальний статус і психологічна роль, можливість самоактуалізації). Ідеальне уявлення про рольову ідентифікацію психолога освітньої установи полягає у реалізації спеціалістом не лише таких ролей як «лікар душі» (19,5 % виборів) і «порадник» (8,3 % виборів), а й необхідність та бажання бути у ролі «помічника», «мудреця» «посередника», «довіреної особи» та інших ролей, що допоможе якнайкраще вирішити проблемні питання учасників навчально-виховного процесу, реалізуючи хелперську функцію особистісної та професійної діяльності, що демонструє адаптованість спеціаліста психологічної служби.
Таким чином, рольова ідентифікація є складовою частиною адаптації практичного психолога професійно-технічного навчального закладу, що характеризується рольовою багатомірністю, ситуативною динамічністю та соціально-психологічною реалізацією професійних компетентностей.
Висновки.
Процес адаптації активізує безперервний розвиток особистості. Особистість і соціальне середовище, взаємодіючи один з одним, формують рольові сподівання (очікування), стиль поведінки, що залежно від її статусу і позиції у групі, формує систему міжособистісних і суспільних відносин.
У залежності від того, яка проблемна ситуація виникає у навчальному закладі та хто із учасників навчально-виховного процесу звертається за допомогою до спеціаліста психологічної служби, варіюється рольова ідентифікація та форми соціально-психологічної та професійної поведінки практичного психолога.
Адаптація практичного психолога професійно-технічного навчального закладу характеризується ситуативною динамічністю, соціально-психологічною реалізацією професійних компетентностей та іденитфіацією з роллю «фасилітатор».
Література.
1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) [Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.
2. Ложкін Г., Волянюк Н. Професійна ідентичність в контексті маргінальної поведінки суб’єкта http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=6&n=84&c=2067
3. Bauman Z. The individualized society. – Oxford: Blackwell Publication, 2002. – 172 p.


Завантажити завантажити тези

Соціально-психологічний аналіз низької фрустраційної толерантності студентів
Божок Наталія Олексіївна Національний педагогічний університет ім. Драгоманова


Життя молодої людини в сучасному суспільстві не завжди забарвлене радісними та безхмарними моментами. У кожного юнака виникають фруструючі та стресові ситуації, переживання, динаміка яких супроводжується болісними почуттями нездатності подолання проблемних обставин та зневірення у власних можливостях. Іншими словами, молода людина виявляє низьку толерантність до фруструючих обставин. І навпаки, психологічна стійкість молодих людей, впевненість у власних силах, здатність прийняти життєвий виклик та винести з нього корисний урок для себе, виявляючи гнучкість у підходах до вирішення проблем й подолання складних ситуацій, свідчать про високий рівень фрустраційної толерантності.
Особливої актуальності у ракурсі висвітлення зазначених феноменів високої та низької фрустраційної толерантності набуває сучасна західна концепція раціонально-емотивної біхевіористичної терапії, яка представлена такими вченими, як А. Елліс, Дж. Броді, В. Кнаус, В. Драйден. Раціонально-емотивна біхевіористична терапія – це когнітивно-поведінковий підхід до психотерапії, започаткований Альбертом Еллісом. Зазначений комплексний підхід розкриває емоційні та поведінкові аспекти функціонування людини у складних ситуаціях та акцентує особливу увагу на важливості мисленнєвого компоненту у їх вирішенні [5]. На думку А. Еліса, емоційні реакції особистості є заручниками її раціональних та нераціональних думок. Нераціональні думки, які спонукають низьку фрустраційну толерантність, стосуються того, що проблеми, які виникають в людини, є надто важкими для їх вирішення. Йдеться про небажання або неспроможність особистості вирішувати проблему через неготовність або страх втратити комфортне існування [5].
Люди з низькою фрустраційною толерантністю часто знають, чого вони хочуть і як отримати бажане, але, в той же час, вони вважають, що це завдання надто важке для них та не вірять у свій успіх. Переживання негативних станів, у тому числі депресії, фрустрації, суперечить конструктивним тенденціям, адже людина, фрустрована через зовнішні обставини, не має контролю над ними, бачить все у негативному світлі й схильна до перебільшення їх. Це унеможливлює або зводить нанівець її шанси до подолання та знаходження виходу із ситуації. Такі думки є нелогічні, нереалістичні та саморуйнівні [5].
На думку інших зарубіжних дослідників, в основі низької фрустраційної толерантності у студентів можуть бути різні причини. Одна категорія студентів відчуває труднощі у подоланні фрустрації у зв’язку з відсутністю необхідного досвіду, тобто в попередніх життєвих ситуаціях молоді люди не зустрічали великих перепон на шляху, більшість їх бажань були задоволені без докладання великих зусиль. В той же час студенти з обмеженими когнітивними, фізичними та соціальними можливостями можуть реагувати на перепони з низькою фрустраційною толерантністю через брак навичок у певних сферах. Студенти також можуть відчувати низьку фрустраційну толерантність через те, що їхні основні потреби не були задоволені, і завдання поставлені перед ними не є пріоритетними через відсутність задоволення основних проблем [1]. Дослідник Дж. Брофі вважає, що студенти з синдромом низької фрустраційної толерантності підходять до вирішення проблем з низьким рівнем очікування їх позитивного вирішення та мають тенденцію залишати виконання за наявності перепони [2].
Загалом, іноземні дослідники вважають, що низька фрустраційна толерантність ініціює більшість емоційних розладів у молодих людей та виражається в різних формах, починаючи від шкідливих звичок таких як алкоголізм, куріння, переїдання, до відкладання важливих завдань або їх невчасне виконання; розпочинання нових проектів, що не завершуються до кінця через певні перепони на шляху, які людина вважає неподоланними через низький рівень очікування їх позитивного вирішення та неспроможність розпочати і заповзято працювати в багатьох перспективних сферах щоденного життя [2;3;4;5;6]. На нашу думку, все вищезгадане позначається на рівні особистісного зростання та самореалізації студента й створює психологічний дисбаланс, знижує самооцінку. Таким чином, в основі низької фрустраційної толерантності у студентів можуть бути різні чинники, але основним пусковим механізмом є нераціональні думки щодо фруструючих обставин.
Ми вважаємо, що когнітивно-емотивно-поведінкова трансформація нераціональних думок у раціональні сприяє формуванню високого рівня фрустраційної толерантності, а отже, передбачає подолання ситуації, підвищує самооцінку та забезпечує психологічне здоров’я.
Література:
1. Algozzine B., Algozzine A., O’Donoghue K. Tertiary Intervention. University of North Carolina at Charlotte: Behaviour and reading improvement centre, 2006. – p 116.
2. Bropy Jere. Teaching problem student. New York: Guilford Press, 2003. – p 466.
3. Crimmins D, Farrel A, Smith P, Bailey A. Positive strategies for students with behaviour problems. Baltimore, Maryland: Paul H. Brookes Publishing Co., 2007. – p 156-159.
4. Ellis A. Discomfort anxiety: a new cognitive behavioral construct (part 2). Journal of Rational Emotive & Cognitive Behaviour Therapy, Vol.21, Nos. 3/4, 2003. – p 193-202.
5. Ellis A. Overcoming Resistance: A Rational Emotive Behaviour Therapy Integrative approach. New York: Springer, 2002. – p 294.
6. Muszynski S.U., Akamatsu T.J. Delay in completion of doctoral dissertations in clinical psychology. Professional psychology: Research and practice, vol 22, №2, 1991. – p 119-123.


Завантажити завантажити тези

Розвиток гендерної ідентичності дитини в прийомній сім’ї
Бондаренко Тетяна Василівна ПБО "Надія і житло для дітей"

Розвиток в Україні інституту прийомної сім’ї ініціював потребу вивчення різних аспектів розвитку прийомних дітей, зокрема у питаннях формування їхньої ідентичності: вікової, етнічної, професійної, гендерної тощо. Опираючись на праці вітчизняних та зарубіжних психологів (Т.Говорун, П.Горностай, Е.Еріксон, К.Коростеліна, О.Кікінежді, В.Ядов та інші) ми зосередили своє дослідження саме на вивченні психологічних чинників розвитку та становлення ідентичності дитини в умовах прийомній сім’ї та особливостей формування у неї гендерних уявлень. Проведене нами дослідження виявило, як типові ознаки розвитку гендерної ідентичності прийомної дитини, так і відмінності, які можуть бути пов’язаними із загальними процесами становлення в Україні інституту прийомних сімей, а також зумовленими і безпосередніми ситуаціями переміщення дитини з кревної в замісну сім’ю. Класики психології фіксують гендерну ідентичність, як єдність поведінки і самосвідомості індивіда, який виступає представником певної статі і носієм відповідних ролей. Гендерну ідентичність, подібно до ідентичності в цілому, розглядають в аспектах тотожності і цілісності. В умовах значущого оточення, через інтегрування варіативного визначення гендерних ролей (жінка, чоловік, мати, дружина, друг, приятель тощо) відбувається процес формування цілісного уявлення індивіда про себе, як людину тієї чи іншої статі з певним репертуаром ролей, які розвиваються в часі (минулому, теперішньому і майбутньому: хлопчик – юнак – чоловік; дівчинка – юнка - жінка) та рольовому визначені – син, батько, дядько, дід; донька, мати, тітка, баба. Проведене нами дослідження засвідчило, що умови зростання дитини в замісній опіці можуть виступати чинником змін в нормативно-встановленому процесі формування гендерної ідентичності дитини. Досвід переміщення прийомної дитини, яка зростає поза межами кревної сім’ї, супроводжується втратами значущих людей і тим самим створює ризики для формування відчуття власної тотожності, як основи гендерної ідентичності. Дитина яка влаштована до прийомної сім’ї, як правило, немає досвіду стабільних сімейних стосунків, а переміщення із однієї родини до іншої може слугувати під?рунттям розвитку внутрішньо-особистісного конфлікту. Кожна конкретна соціальна ситуація її переміщення (асоціальна родина, різні типи закладів державної опіки, кревна та замісна сім’я) має певний вплив на формування її гендерних уявлень та формування власної гендерної ідентичності. Виокремлені в процесі дослідження вікові індикатори формування ідентичності дитини стали основою для порівняння особливостей формування ідентичності прийомних дитини, в тому числі гендерної. Було встановлено, що у прийомних дітей спостерігається певна вікова затримка у розвитку ідентичності загалом та гендерної - зокрема, що має обмежуючий вплив на опанування ними репертуаром соціально адекватних ролей. Доведено, що порушення стабільності щодо первинного кола соціалізації прийомної дитини не сприяють формуванню її здорової ідентичності і вносять викривлення у формування подальших гендерних уявлень дітей із прийомних сімей. Наразі питання формування гендерної ідентичності дітей, які зростають в системі замісної опіки, потребують наукового осмислення й невідкладного практичного впровадження в систему соціальної підтримки.


Завантажити завантажити тези

Проблемы сохранения этнической идентичности жителей различных регионов Латвии
Брокане Лариса Латвийский сельхозуниверситет


Проблематика сохранения этнической идентичности с точки зрения особенностей положения групп в полиэтнических государстве, каким является Латвия, определяется состоянием взаимодействия исторически сложившихся общностей с их культурной, политической или религиозной идентичностью.
В современном мире... «культурные идентичности (этнические, национальные, религиозные, цивилизационные) занимают центральное место, а союзы, антагонизмы и государственная политика складываются с учетом культурной близости и культурных различий», - отмечает С. Хантингтон .(Хантингтон С. 1997. с. 142).
Подчеркивая особую значимость этнической идентификации для человека и социальной группы, английский исследователь А.Эпстайн утверждает, что она "...является конечной идентификацией, которая охватывает меньшие роли, статусы и идентификации"(Epstein A.L., 1978. с. 16)
На осознание людьми своей этнической принадлежности значительное влияние оказывает тот факт, живут ли они в полиэтнической или моноэтнической среде. В полиэтническом обществе люди демонстративно поддерживают позитивную групповую идентичность, проявляя предубеждения по отношению к представителям других этнических групп и уклоняются от тесного взаимодействия с ними.
Наиболее естественным для человека является стремление сохранить или восстановить позитивную этническую идентичность, которая дает ощущение психологической безопасности и стабильности. Для этого используется когнитивная стратегия, названная А. Тэшфелом и Дж. Тернером стратегией социального творчества, где она может принимать различные формы, связанные с пересмотром критериев или объектов сравнения. (Tajfel, Turner, 1986).
В представленном исследовании анализируется характер этногрупп по результатам исследования трех исследовательских институтов Латвии: Балтийского института социальных знаний, Институт социальных и политических исследований Латвийского Университета[... ]. В работе приводятся данные исследования, проведенные в сельских регионах Латвии.
Стратегия акультурации включает такие аспеты как:
• ассимиляция – означающая потерю одной частью или целым этносом своих отличительных черт и замена заимствованными у другого этноса. По результатам исследования 81% латышей и 44% русских поддерживают такую стратегию межнациональных взаимоотношений.
• дистанцирование - в процессе которого придается большое значение собственной культуре и ограничиваются контакты с другой. Дистанцирование поддерживает 9% латышей и 27 % русских.
• интеграция - способствующая установлению связей между культурами с дальнейшим объединением в единую систему. Почти равные показатели продемонстрировали латыши и русские - более 80%.
• маргинализация - проявляющаяся в распаде этногрупп и разрыве традиционных связей в результате происходит потеря принадлежности к собственной культуре. Данные исследования демонстрируют, что10% латышей и 13% русских предполагают такое межэтническое взаимодействие.
• слияние или чередование – процессы слияния двух культур или чередование разных культур, где индивид переходит с одного языка на другой. Такую ситуацию усматривают 44% латышей и 47% русских.

Проведя сравнительный анализ численности национальных групп в различные исторические периоды времени можно проследить закономерности взаимодействия различных этносов.
Соотношение численности национальностей Латвии (1935 – 2009)
(PMILP 25.08.2009)
Национальность 1935
1979
2009

Латыши числ.
(%) 1 467 035 76,97% 1 344 105 53,69% 1 340 767
59,28%
Русские числ.
(%) 168 300 8,83% (1) 821 500 32,81% (1) 626 136 27,69 % (1)
Белорусы числ.
(%) 26 800 1,4% (5) 111 500 4,5% (2) 81 348 3,60% (2)
Украинцы числ.
(%) 1 800 0,1%(6) 66 700 2,7%(3) 56 331 2,49%(3)
В таблице представлена информация по соотношению основных миноритарных групп(русские, белорусы, украинцы) к мажоритарной группе ( латыши) в исторические периоды 1935 г. – время Второй Независимости Латвии, 1979 г. – социализм, Латвия в составе Советского Союза, 2009 г. - время Третьей Независимости, Латвия в составе Евросоюза.
Латыши – мажоритарная этническая группа в Латвии. По данным миграционного департаметна ЛР на 2009 год в Латии проживает около 1 340,77 тыс. , что составляет 59,3% и являются гражданами республики.
Русские самая многочисленная миноритарная этногруппа в Латвии. По данным миграционного департаметна ЛР на 2009 год в Латии проживает около 626,14 тыс. , что составляет 27,7% от общего населения, из них 51% являются гражданами республики.
Белорусы вторая по численности миноритарная этногруппа в Латвии. По данным миграционного департаметна ЛР на 2009 год в Латии проживает около 81,4 тыс. , что составляет 3,6% от общего населения, из них 29,5% являются гражданами республики.
Украинцы третья по численности миноритарная этногруппа в Латвии. По данным миграционного департаметна ЛР на 2009 год в Латии проживает около 56,3 тыс. , что составляет 2,5% от общего населения, из них 3,4% являются гражданами республики.
Сравнение этнической идентичности
латышей и русских в Латвии
Элементы осознания
этнической идентичности латышей Элементы осознания
этнической идентичности русских
Актуализация латышской
этноидентичности Уменьшение значимости русской
этноидентичности
Слияние этнической и граждансой
идентичности Слияние этнической и граждансой
идентичности
Ослабление лытышской этноидентичности Актуализация русской этноидентичности
Репродуцируется гражданская идентичность,
которая исключает другие национальности Укрепление русской этнической иидентичности
и ослабление гражданской идентичности
Рассматривая территориальное распределение миноритарных этногрупп можно отметить, что самое большое колличество русских проживает в Рижском районе -39,9% и Латгалии - 40%, а меньше всего в Видземе -11%. В крупнейших региональных городах Латвии: Даугавпилсе – 54,7%, Резекне – 49,9%, Юрмале – 37,6%, Лиепае – 34%, Вентспилсе – 31,1%, Елгаве – 30,7%. Больше белорусов проживает в Рижском районе -39% и в крупнейших региональных городах Латвии: Даугавпилсе – 11%, Лиепае – 4,5%,Елгаве – 4,3%. Украинцы проживают в Рижском районе -49,5%. , а также в регионах Латвии: Курземе – 14,8%, Земгале – 9,9%,Латгалии – 8,9%, Видземе – 4,1%. Демографические данные подтверждают, что колличество латышей, а так же русских, белорусов и украинцев продолжает уменьшаться во всех регионах Латвии.

Краткие ыводы
Анализ исследуемого материала позволил предположить, что ситуация взаимоотношения этнического большинства и меньшинства определяется в контексте гражданской идентичности.
Основная характеристика этногрупп в процесса конструирования этнической идентичност основана на исторических традициях; своеобразии национальной и духовной культуры, включая язык и религию
Основная проблем, связанных с гражданской идентификацией для русских является политика Латвийского государства в области образования и государственного языка.
Отношение к государственной политике объясняется небольшим колличеством партий, представляющих русских в правительстве ( только 2 русские партии из 23-х представленных на выборах в Сейм в 2006 году.
Этнические категории, выявляющие соотношение этносоциальных групп в различных регионах Латвии определяются историческими, культурными и социальными факторами. В территориальное распределение миноритарных этногрупп Латвии прослеживается звкономерности их компактного проживания в Рижском районе и Латгалии.
Литература
„Nacionālo minoritāšu konvencija – diskriminācijas novēršana un identitātes saglabāšana” Nila Muižnieka red. Latvijas Universitātes Sociālo un politisko pētījumu institūts, LU Akadēmijas apgāds, 2006 «Европейская конвенция о защите национальных меньшинств – устранение дискриминации и сохранение идентичности в Латвии» (Институт социальных и политических исследований Латвийского Университета, рук.проекта Нилс Муйжниекс,2007 г.) 2
Mazākumtautības Latvijā. Vēsture un Tagadne.
Latvijas universitātes Filozofijas un socioloģijas institūts, Īpašu uzdevumu ministra sabiedrības integrācijas lietas sekretariāts? Sastādījs Leo Dribins. Rīga, 2007(«Малочисленные народы Латвии.История и современность»( Институт философии и социологии Латвийского Университета и Министерство по особым поручениям и общественной интеграции, Лео Дрибинс,2007 г.)
Brigita Zepa, Inese Šūpule, Līga Krastiņa Baltijas Sociālo Zinātņu institūts Pētījums “Integrācijas prakse un perspektīvas” Rīga, 2006.gada ( «Практика и предпосылки интеграции» Балтийский институт социальных знаний,.рук.проекта Бригита Зепа, 2006 г. 4
Epstein A.L. Ethnos and Identity: Three Studies in Ethnicity. London, 1978. с. 16)
Latvijas nacionālo minoritāšu prasības etniskās identitātes saglabāšanas garantēšanai saistībā ar Eiropas Padomes Vispārējo konvenciju par nacionālo minoritāšu aizsardzību/ Pētījuma pāskats,proj.vad. Elmārs Vēbers,Rīga 2005«Гарантия сохранения этнической идентичности миноритарных групп Латвии в связи с Европейской конвенцией о защите национальных меньшинств».( Институт философии и социологии Латвийского Университета, рук.проекта Илмарс Веберс,2005 г.) 1
Phinney, 1990, Ethnic identity in adolescents and adults: Review of research? Psychological Bulletin/ By Collen A/Ward? Stephen Bochner? Adrian Furnham/Tte psychology of culture shock 2001 р. 322.
Tajfel, Turner, 1986. - Psychology of intergroup relations, Ву Michael A.Hogg, Joel Cooper The sage handbook of social psychology 2007 p.366
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций и изменение мирового порядка (отрывки из книги) // Pro et Contra. Т.2, № 2 . М., весна 1997. с. 142-143].


Завантажити завантажити тези

соціально-психологічні аспекти самовизначення індивіда: гештальт-терапевтичний підхід
Бублик Павло Іванович Інститут соціальної і політичної психології НАПН У



Структура найближчого соціального оточення у студентів
Буганова Ванда Миколаївна Одеський національний університет ім.І.І.Мечникова



СУТНІСТЬ, ФОРМИ ПРОЯВУ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ ВІКТИМНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ
Вакуліч Тетяна Михайлівна Київський університет імені Бориса Гринченка

«Пізнай самого себе» – було написано при вході до стародавнього храму, «свої вразливі місця й захисні можливості» – могли б дописати там віктимологи. Феноменологія деструктивних форм міжособистісної взаємодії, як уже зазначалося вище, проявляється у віктимній поведінці особистості – потенційній здатності опинитися в ролі жертви соціально-небезпечного діяння як наслідку негативної взаємодії певних особистісних якостей з зовнішніми факторами. Наука, що вивчає поведінку жертви, одержала назву віктимологія. Термін віктимологія (від лат. victim –жертва та logos – докладно про що-небудь, вчення) у буквальному перекладі означає – «докладно про жертву», або «вчення про жертву». З’явившись спочатку як елемент народної творчості, віктимологія як науковий напрям став вивчатися з другої половини 40-х років ХХ сторіччя. Віктимологія, передусім за все, виконує пізнавальну функцію, яка полягає у вивченні особистості жертви, станів віктимності та віктимізації з тим, щоб розробити відповідні засоби їх попередження. Крім того, віктимологія надає інформаційне забезпечення профілактики певних видів злочинів, надання рекомендацій щодо розкриття та розслідування діянь, вчинених за наявності взаємозв’язку між злочинцем і жертвою. Отже, предметом віктимології є поведінка жертви, а об’єктом – сама жертва (окрема особа чи група людей, котрим завдано певної шкоди). Особливий контекст у віктимологічних дослідженнях приділяється віктимності, тобто набуття людиною фізичних, психічних та соціальних рис й ознак, які сприяють дезадаптивному стилю реагування суб’єкта та можуть зробити її схильною до перетворення на жертву. У зв’язку з цим віктимність являє собою «підвищену здатність», «підвищену уразливість», «підвищену схильність» особистості до того, щоб виявитися жертвою соціально-небезпечного прояву, через сукупність якостей, явищ, психологічних властивостей, характеристик особистості, що сприяють її віктимізації. Результат процесу накопичення та реалізації зовні властивої особистості віктимності називають віктимізацією (від слова "віктимізувати" – перетворювати на жертву). Д. Рівман визначає віктимізацію як процес перетворення особи на жертву злочину (віктимізація як динамічна категорія) та вказує на необхідність розгляду віктимізації у двох аспектах: індивідуальному (віктимізація окремого суб’єкта від конкретного злочину) і масовому (сумарний прояв актів віктимізації, віктимізація від злочинності). Варто також звернути увагу на іншу ключову категорію «віктимогенна ситуація» (від лат. victima – жертва і гр. genos – рід, походження) – сукупність обставин, умов формування особистості з підвищеними віктимними потенціями та конкретна предзлочинна ситуація, злочин і обставини, що склалися після злочину та в яких реалізується індивідуальна віктимність. Таким чином, основою феноменології віктимної поведінки є сукупність особистісних рис, що характеризуються загальною психічною нестійкістю індивіда, яка зумовлює провокацію агресії стосовно себе. Отже, віктимна поведінка − це несвідома або (рідко) свідома поведінка потенційної жертви, яка провокує, сприяє та зумовлює в певній життєвій ситуації формування умов, за яких виникає можливість спричинення їй шкоди протиправними діями. Загалом, можна виокремити такі етапи розвитку віктимної поведінки: процес віктимізації (спотворення усталених переконань щодо себе і свого життя, скорочення часової перспективи, коли забувається те, що було в минулому; зникає перспектива майбутнього); втрата почуття безпеки (раптові напади паніки, гніву, почуття самотності, безпорадності, ригідна поведінка); прагнення усамітнитись, ізолюватися від людей); повторне ураження (опосередковане звинувачення з боку рідних, близьких у неправдивості трагічних ситуацій; формування почуття провини; відсутність підтримки); входження у роль жертви (відчуття приреченості; пристосування до інцидентів та власного стану байдужості; почуття нетерпимості до власних помилок; самозвинувачення; проектування безпорадності на всі сфери життя; самокатування).



ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ РЕПРОДУКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ В СОЦІАЛЬНОПСИХОЛОГІЧНІЙ ПАРАДИГМІ
Васильченко Ольга Миколаївна докторант кафедри психології Східноукраїнського на

Відтворення нових поколінь - обов'язкова умова існування будь-якого суспільства. Ситуація в нашій країні в сфері народжуваності й батьківства вимагає її вивчення й розробки засобів впливу на неї. Ми розглядаємо репродуктивну поведінку особистості як складний, інтегральний, багаторівневий феномен, що містить дві складові – біологічну і психологічну. Біологічна складова традиційно вивчається в рамках таких наук як фізіологія, медицина, анатомія. У тварин репродуктивну поведінку утворює цикл послідовних інстинктивних реакцій, обумовлених внутрішньою мотивацією й зовнішніми стимулами. У тварин, статева (коітальна) і репродуктивна поведінка злиті, і представляють собою єдиний статеворепродуктивний поведінковий акт. По міру розвитку тварини ці дві форми поведінки починають розділятися. Можна сказати, що показником розвиненості живої істоти є ступінь розділення коітальної й репродуктивної поведінки. У результаті поділу сексуальності й репродуктивності в кожної людини з'явився вибір - мати або не мати дітей. Людина починає осмислювати своє ставлення до дитини, до себе як до батька або матері, усвідомлювати значення й смисл свого батьківства. У сучасної люди, три раніше в філогенезі злиті форми поведінки – репродуктивна, коітальна та шлюбна, виявилися розділеними. Відповідно, перше завдання наукового дослідження психологічного компоненту репродуктивної поведінки особистості - чітке теоретичне відокремлення цих різних форм поведінки. Потрібно виокремити психологічні механізми, які детермінують саме репродуктивну поведінку. У центрі наукового інтересу має бути не поведінка орієнтована на народження дитини (як це зазвичай прийнято у соціології та демографії), а утворений у результаті фило- та соціогенезу дизайн психологічних механізмів, що визначає всю систему репродуктивних подій в житті особистості. Треба зазначити, що окремі феномени психологічної складової репродуктивної поведінки досліджувалися в рамках вікової психології, медичної психології, соціальної психології, психології особистості, педагогічної психології (В.І. Брутман, Д.В. Віннікотт, В.А. Геодакян, А.І. Захаров, Е. Еріксон, Н.П. Коваленко І.С. Кон, С.Ю. Мещерякова, М. Мід, М.С. Радіонова, В.А. Раміх, Д. Пайнз, Г.Г. Філіппова). Але, на сьогоднішній день у психології відсутня концепція репродуктивної поведінки особистості. На наш погляд у психологічній концепції репродуктивної поведінки особистості повинні бути висвітлені два аспекти - статичний та динамічний і відповідно застосовані два види аналізу – структурний та системний. Дослідження статичного аспекту передбачає розробку трьох моделей репродуктивної поведінки особистості у індивідуально-психологічному, міжособистісному та груповому вимірах: - типологічної моделі психологічної складової репродуктивної поведінки особистості; - структурної моделі психологічної складової репродуктивної поведінки особистості; - функціональної моделі психологічної складової репродуктивної поведінки особистості. Дослідження динамічного аспекту психологічної складової репродуктивної поведінки особистості передбачає вивчення: - регулятивних, операційних та функціональних механізмів репродуктивної поведінки особистості; - функцій репродуктивної поведінки на інтрафункціональному та екстрафункціональному рівнях; - філогенетичної динаміки психологічної складової репродуктивної поведінки; - онтогенетичної динаміки психологічної складової репродуктивної поведінки; - форм реалізації репродуктивної поведінки як чинників становлення особистості. Особлива увага має бути приділена операціоналізації поняття «репродуктивна поведінка особистості» та застосуванні до характеристик репродуктивної поведінки поняттєвого апарату психологічної науки, зокрема соціальної психології. З урахуванням наявної в науці ситуації найбільш актуальною в цьому контексті на сьогоднішній день представляється теоретична й практична розробка наступної групи проблем: - експліцитній постановці проблеми психологічної детермінації змісту, структури і функцій репродуктивної поведінки особистості. - застосуванні до характеристики репродуктивної поведінки поняттєвого апарату психологічної науки; розуміння репродуктивної поведінки як складного, інтегрального, багаторівневого феномену і введення до його структури психологічних компонентів; - розробці структурних, типологічних, та функціональних моделей репродуктивної поведінки у індивідуально-психологічному, міжособистісному та груповому вимірах; - виявленні системи психологічних детермінант репродуктивної поведінки (внутрішньомотиваційної, зовнішньонормативної, аксіологічної); - розкритті раціональних, ірраціональних, та надраціональних чинників формування, становлення та функціонування репродуктивної поведінки; - виокремленні феноменів, означених як “психологія репродукції людини” і “репродуктивна когніція”, «репродуктивна мотивація», як психологічних регуляторів репродуктивної поведінки; здійсненням теоретичного аналізу та емпіричного вивчення цих явищ; - виявленні основних психосемантичних конструктів суспільної свідомості стосовно репродуктивної поведінки.


Завантажити завантажити тези

ФУНКЦІОНАЛЬНА І ПЕРСПЕКТИВНА СФЕРИ МОТИВАЦІЙНО-СМИСЛОВОЇ РЕГУЛЯЦІЇ ОСОБИСТОСТІ: ЖИТТЄВО-СТИЛЬ
Вірна Жанна Петрівна Волинський національний університет імені Лесі Українки


ФУНКЦІОНАЛЬНА І ПЕРСПЕКТИВНА СФЕРИ МОТИВАЦІЙНО-СМИСЛОВОЇ РЕГУЛЯЦІЇ ОСОБИСТОСТІ: ЖИТТЄВО-СТИЛЬОВІ КОНЦЕПТИ

Поліфундаментальний аналітичний підхід до феномена мотиваційно-смислової регуляції дозволяє стверджувати, що мотиваційно-смислові утворення особистості взаємопов’язані в єдину систему регуляції життєдіяльності, утворюючи в її межах відносно автономні динамічні смислові системи, кожна з яких включає в себе низку взаємопов’язаних різнорідних мотиваційно-смислових структур та забезпечує смислову регуляцію певної сфери життєдіяльності або будь-якого окремого акту діяльності. При цьому особистість виступає особливою регуляторною системою, що забезпечує підпорядкування життєдіяльності суб’єкта стійкій ієрархізованій структурі відношень зі світом.
Одним з вихідних положень життєво-стильового концепту мотиваційно-смислової регуляції виступає твердження, що особистість - це узагальнена психічна система життєдіяльності, де конституююча роль надається смисловим утворенням як регулюючим детермінантам її поведінки. Тенденційні особливості розвитку мотиваційно-смислових утворень особистості дозволяють розглядати даний феномен у “часовому” розрізі життя людини, адже смисл будь-якої діяльності обумовлюється не конкретним її предметним значенням, а життєвим ставленням до неї. В цілому процес набуття життєвого досвіду деформується тоді, коли основні витоки неадекватності стратегії життєвого визначення вміщуються у ситуації: функціональний фактор актуальної зони змінює смислові (пізнавальні та мотиваційні) структури особистості, або перспективні смислові утворення потенційної зони змінюють адекватність поведінки в ракурсі її практичності та реалізму. Для того, щоб оцінити життєві дії людини в даний момент, потрібно проаналізувати функціональну та перспективну сфери співвіднесення даного акту поведінки або вчинку в плані реальних предметних взаємодій та особистісних потенційних можливостей.
Функціональна сфера мотиваційно-смислової регуляції визначається психологічними механізмами, що забезпечують реальну організацію психічної діяльності людини, яка трансформується у її поведінку як активного суб’єкта життєдіяльності. Серед таких механізмів виділяються - мотиваційно-спонукальний, емоційно-ситуативний та когнітивний. Розглянемо їх: мотиваційно-спонукальний механізм функціональної сфери мотиваційно-смислової регуляції охоплює аспекти потенційної фізіологічної активації та аспекти реалізації домінуючої спрямованості діяльності, де мотив у вигляді психічного образу бажаного реально спонукає його взаємодію з суб’єктивною, особистісною значущістю виконання цієї діяльності і, тим самим, вказує людині її об’єктивну необхідність в даний момент і в даних умовах; емоційно-ситуативний механізм функціональної сфери мотиваційно-смислової регуляції забезпечує енергетичну мобілізацію організму через зв’язок із об’єктами діяльності, які мають актуальний смисл і цінність для людини та опосередковує відбір адекватних конкретним ситуаційним умовам життя людини схем її поведінки; когнітивний механізм функціональної сфери мотиваційно-смислової регуляції дає можливість доцільно реагувати на об’єкти та явища оточуючого світу за допомогою їх понятійної класифікації, використання якої сприяє зменшенню почуття невпевненості в процесі переробки інформації та трансформації минулого досвіду у теперішні і майбутні ситуації, а отже робить можливим вибір адекватної поведінки особистості у досягненні нею цілей, які визначаються мотивами.
Перспективна сфера мотиваційно-смислової регуляції визначається психологічними механізмами, які виступають внутрішнім орієнтиром особистісної активності в ініціюванні та спрямуванні діяльності і передбачають наявність попереднього уявлення про майбутній результат цієї діяльності. Вони забезпечують об’єктивність і адекватність відображення людиною дійсності мірою її особистісного самовизначення та передбачають: аксіологічний механізм перспективної сфери мотиваційно-смислової регуляції ініціюється ціннісними орієнтаціями особистості, які у вигляді індивідуальних форм репрезентації суспільних норм акумулюють попередній досвід індивіда у своєрідний алгоритм ставлення до різноманітних сфер соціального життя, даючи змогу особистості спроектувати власний рух до майбутніх цінностей; рефлексивний механізм перспективної сфери мотиваційно-смислової регуляції розв’язує внутрішні смислові конфлікти у вигляді критичної переоцінки цінностей життя у власній свідомості через усвідомлення аспектів життєвих ситуацій та ідеального їх перетворення у майбутньому, реалізуючи основне питання про смисл життя; антиципаційний механізм перспективної сфери мотиваційно-смислової регуляції реалізує передбачення і очікування життєвих подій та готовність до адекватної зустрічі з ними через безпосереднє відображення минулого і найближчих цілей майбутнього у тісному зв’язку з актуальною життєвою ситуацією та основними подіями життя.
Таким чином, зв’язок індивіда з його власним способом існування - це проблема життєвого самовизначення особистості, що трансформується в проблему її життєвого стилю як форми активності особистості.



Гендерні особливості взаємин батьків та дітей юнацького віку
Власова Наталія Валеріївна Луганський національний університет ім Тараса Шевченка


Основним чинником розвитку та перебудови батьківсько - юнацьких взаємин виступає спілкування ( Г.Крайг, Е.Еріксон, А. Реан, І. Кон, А.Мудрик). Враховуючи той факт, що в юнацькому віці зростає потреба у пораді, взаєморозумінні, довірливих, паритетних відносинах з батьками, роль батька й матері в побудові та розвитку даних відносин неоднакова. Тому, ми припускаємо, що особливості взаємини батьків та дітей юнацького віку мають певні гендерні відмінності. В нашому дослідженні вибірка склала 126 повних сімей, в яких 50 сімей виховують дівчат юнацького віку, а 76 сімей виховують хлопців юнацького віку. Середній вік юнаків та дівчат складає 18 років.
За результатами дослідження встановлено, що у батьків та дітей, існує різний погляд на оцінку прояву взаєморозуміння зі своєї позиції, і оцінку взаєморозуміння з позиції іншого по відношенню до себе. На наш погляд це може свідчити про прояв соціальної бажаності у відповідях респондентів. Спостерігається розбіжність в думках батьків і дітей з приводу пошани точки зору один одного в спілкуванні, здатності знаходити компромісні рішення та встановлення рівноправних позицій в цьому процесі. У 70% випадків матері і у 50% випадків батьки відмічають, що вони спілкуються з дітьми на рівних позиціях. Характеризуючи до себе відношення батьків, діти вважають, що матері в 56 %, а батьки 41%, спілкуються з ними на рівних. «Часто» приймають дитину як друга 59% батьків, а ось діти відзначають що «часто» підтримує їх і приймає як друга лише 42 % батьків. 14% хлопців і дівчат вважають, що батько «ніколи» не приймає їх як друга, а 19% відзначили що батько ніколи не спілкується з ними на рівних. Встановлено, що «часто» поважають точку зору дитини 65% матерів і 49% батьків. Юнаки та дівчата в свою чергу відмічають, що «часто» поважають їх точку зору лише 36% матерів та 24% батьків. З позиції дітей, «часто» поважають точку зору батька 27, а матері - 40% юнаків та дівчат. Погляди батьків з цього питання не збігаються. У 51% випадків батьки та у 65% випадків - матері вважають, що діти «часто» поважають їх точку зору.
Ми виявили, що матері, також батьки і діти дають вищу оцінку собі, при цьому іншого в спілкуванні оцінюють значно нижче. Матері і діти схильні завищувати оцінку свого відношення один до одного в позитивну сторону. Асиметрія у взаєминах може свідчити про слабо розвинену рефлексію своєї позиції в стосунках та сприяти зниженню взаєморозуміння.
Значна різниця спостерігається в задоволенні батьками потреби в довірчих і дружніх стосунках. Взаємна оцінка довіри спостерігається в стосунках матерів та дітей. Таким чином, можна зробити висновок, що юнаки та дівчата більше довіряють матері. Матері та діти частіше звертаються один до одного за порадою, допомогою, або просто щоб поспілкуватися. Доведено, що найбільша міра контролю по відношенню до дітей спостерігається з позиції матері. Так вважають матерів – у 70% відсотків та дітей – у 64% відсотків.
Здатність ділитися своїми переживаннями, таємницями сприяє формуванню відчуття довіри та емоційної близькості. Матері (67%) і діти
(52%) діляться один з одним таємницями «інколи». Батьки (53%) і діти (54%) «ніколи» не діляться один з одним таємницями. Також вони оцінюють і відношення іншого до себе, тобто, близько 50 відсотків батьків вважають, що діти «ніколи» не розкривають перед ними своїх таємниць. Особистісними переживаннями з матерями «часто» діляться 35% дітей. Матері у 50% випадків відмічають, що діти здатні з ними ділитись особистісними переживаннями. Таким чином, нами встановлено, що батьки значно рідше, ніж матері діляться своїми переживаннями з дітьми.
У спілкуванні з матерями, юнаки та дівчата частіше обговорюють проблеми вибору професії (72%), навчання (91%) і питання побудови взаємин з іншими людьми (74%).
Таким чином, аналіз результатів дослідження, свідчить про наявність гендерних відмінностей в оцінках батьками та дітьми своїх відносин.








Завантажити завантажити тези

ҐЕНДЕРНА СТЕРЕОТИПІЗАЦІЯ ТА ЕГАЛІТАРНІСТЬ: ВИКЛИКИ ЧАСУ
Говорун Тамара Василівна Інститут психології ім. Г.С. Костюка


Проблема гендерного самовизначення є актуальною не лише для процесу статевої соціалізації дітей та молоді, але й для дорослих, більшість яких сформувались як особистості в умовах стерео типізованого суспільства. Відомо. що паритетність позицій статей в різних сферах людського буття залежить не стільки від історично-успадкованих соціально-економічних та етнографічних реалій, скільки від системи мислення індивідів, ступеня стереотипізації індивідуальної та масової свідомості.
Метою представленого дослідження є висвітлення соціально-психологічних механізмів поширення гендерних стереотипів та можливостей актуалізації суспільних та особистісних ресурсів їм протидії.
Відомо, що стереотипами називають схематизовані, спрощені, спримітизовані уявлення про характеристики чоловіків і жінок – їх фізичні та особистісні властивості, статеворольову поведінку, професії і посади, коло обов’язків, вмінь та навичок їх реалізації. Соціальні психологи виокремлюють в змісті стереотипів три рівня настанов, адресованих їхнім «споживачам». Перший, загальний рівень, пов’язаний з описовими характеристиками статей як двох великих полярних соціальних груп. Цю описову поляризацію «чоловічого» і «жіночого» вбачають не тільки в межах однієї групи, але й в межах великих спільнот. Більш директивний рівень очікувань щодо чоловічої і жіночої поведінки несуть в собі так звані приписові стереотипи. Вони формують своєрідний ідеал дівчини, жінки/ хлопця, чоловіка і одночасно вказують на те, якими вони не повинні бути. Заборонні стереотипи несуть з собою табу щодо посягань особи однієї статі на «привілеї» іншої. Якщо хтось посягає на «заборонні» сфери, він чи вона караються осудом громадської думки, що в свою чергу впливає на самооцінку, мотивує повернення в «прокрустове ложе» звичного, аби не почуватись «білою вороною». Як чоловіки, так і жінки однаково остерігаються виявляти «статевонетипову» поведінку в спілкуванні, зовнішності, професійній діяльності, яка виступає своєрідним викликом конформізму «ми – жінки, а не чоловіки»(чи навпаки), вони однаковою мірою схильні до «покарань» інших за невластиву статі поведінку.
Щоб визначити шляхи подолання гендерних стереотипів, слід зрозуміти соціально-психологічні механізми їх формування. Чому гендерні стереотипи залишаються найбільш сталими в індивідуальній та масовій свідомості і які чинники мають бути задіяними в їх подоланні? Згідно результатам соціально-психологічних досліджень люди підтримують статеву атрибуцію стереотипу, якщо найближче соціальне оточення демонструє його правдивість та невід’ємність від реалій життя. Стереотипізовані уявлення більшість людей асимілює настільки некритично, що приймає їх за власні переконання,не підозрюючи того, що вони досить скоро починають спрямовувати їхню поведінку. Усвідомлювати стереотипізацію власних поглядів на міжстатеві стосунки буває досить важко, адже усталені сімейні і соціальні ролі підтримують самооцінку, звичний стиль життя.
На роздоріжжі гендерного самовизначення знаходиться також і молоде покоління. І хоча юнаки та дівчата більш орієнтовані на партнерство і в своїй більшості виявляють однозначне прийняття егалітарних цінностей, в ситуації особистісного індивідуального вибору молоді жінки приймають необхідність відступництва від кар’єрних прагнень на користь особистого «жіночого» щастя. Їхні однолітки чоловічої статі виявляють ще менше бажань демократизувати обов’язки в родині, адже це потребуватиме їх справедливого розподілу і позбавлення соціальних привілеїв.
Слід зазначити, що сучасні жінки більшою мірою пристосувалися до функціонування в «чоловічому світі», успішно освоївши політичні, управлінські ролі, незвиклі професії, ніж чоловіки, яким важко даються метаморфози включення в побутові і батьківські ролі, педагогічні професії, присвячення себе благу інших тощо. Проте жінки, граючи на «чоловічому полі», все ще відчувають присмак андроцентризму –мусять як лідери більше пристосовуватись до чоловічих стилів управління, міряти політикум «чоловічими» потребами та запитами, брати на себе додаткові домашні обов’язки, посилюючи феномен подвійної зайнятості.
Психологічний тиск статевих стереотипів хоча і дуже сильний, все ж може бути ослаблений та обмежений їх усвідомленням, активізацією потреби в самоздійсненні. Головний напрямок такої гендерної ресоціалізації полягає в розширенні соціально-психологічного простору для особистісного зростання індивіда без огляду на його(її) статеву належність, а також для розвитку андрогінних властивостей.
Суб’єктність як роль актора власного життя полягає у вільному виборі власної поведінки, слідуванні індивідуальним професійним уподобанням, в здобутті почуття задоволеності від реалізації свого власного сценарію життям. Система статевих ролей створює відповідно як можливості, так і обмеження в сферах самореалізації статей. Брак суб’єктності чоловіка і жінки як в сімейних стосунках, так і в системі публічних ролей однаковою мірою негативно позначається на міжстатевому партнерстві, оскільки не здатне задовольнити потреби самовиявлення і незалежності,самореалізації як необхідної умови розвитку особистості. Подолання гендерних стереотипів важкий психологічний процес вивільнення власного Я від повинності діяти відповідно прийнятим статево рольовим очікуванням, а йти назустріч власним прагненням і цілям.


Завантажити завантажити тези

Психологічні чинники толерантності
Грабовська С. Л., Мельник Д.В. ЛНУ ім. Івана Франка, кафедра психології


Софія Грабовська, Денис Мельник

Проаналізовані зв’язки показника «толерантність» з 250 шкалами, що вимірювали найрізноманітніші особистісні та соціальні показники та ставлення досліджуваних, але стійко значущі кореляційні зв’язки виявилися лише з досить невеликою кількістю чинників, що повторювалися майже в кожній досліджуваній групі. Досліджуваних загалом нараховувалося 464 особи віком від 18 до 67 років. Це були студенти різних ВНЗ та спеціальностей, аспіранти, працюючі особи з різним рівнем освіти, безробітні, що перебували на обліку в службі зайнятості населення.
Найсуттєвіші чинники, що стійко супроводжують зростання рівня толерантності особи – це «життєва філософія», здатність до децентрації, автономність, контактність, синергічність, визначеність ідентичності, схильність до компромісу в ситуації конфлікту, низький рівень схильності до суперництва, низький рівень схильності до депресії та низький рівень схильності до соціального утриманства («вимагаючої» поведінки).
«Життєва філософія» полягає в усвідомленні людиною сенсу свого життя, розуміння цінності і вагомості життя загалом, визначення пріоритетних цінностей, загальних стратегічних життєвих цілей. Здатність до децентрації розуміється як вміння поставити себе на місце іншої людини, побачити ситуацію з інших сторін, з позицій інших учасників взаємодії і отже як наслідок поставитися терпимо до її дій, поглядів, думок тощо. Автономність також є важливим під?рунтям толерантності, оскільки автономна людина уявляє більш-менш чітко межі своєї відповідальності, самодостатня і незалежна і тому спокійно ставиться до аналогічних «автономій» інших особистостей. Толерантність сприяє контактності особи, оскільки не створює бар’єрів та завищених, нереалістичних вимог до партнера, приймаючи його таким, яким він (вона) є. Встановлений зв’язок толерантності з синергічністю ( цілісністю всіх складових) особистості, що як напевне, свідчить про суттєвість цієї риси для єдності структури зрілої особистості загалом. Що чіткіше людина себе ідентифікує з певними соціальними функціями і що впевненіше почуває себе в своїх ролях та іпостасях, то виявляє більшу терпимість до інших. Здатність до компромісу та відсутність схильності до суперництва можна вважати складником толерантності власне тому, що навіть в гострій ситуації боротьби за обмежені ресурси така людина намагається з повагою та увагою ставитися до інших, не розглядає їх як ворогів, рахується з їхніми інтересами та потребами. Виявлений у дослідженні кореляційний зв’язок толерантності з низьким рівнем схильності до депресії може свідчити про те, що очікувати терпимості до інших можна лише у людей, потреби яких не фрустровані, які знаходяться в доброму життєвому тонусі (в оптимальній, за оцінкою самої людини, життєвій ситуації), в доброму гуморі і з позитивним ставленням до життя і до себе. В такому стані людина зазвичай або загалом не толерантна (не приймає поглядів та думок інших), або стає псевдотолерантною (стає байдужою, знецінює інших, не цікавиться ними загалом, ставить між собою та іншими непроникний бар’єр відчуження тощо). Цікавим видається отриманий у дослідженні кореляційний зв’язок толерантності з низьким рівнем схильності до соціального утриманства, споживацтва, паразитизму, як проявів так званої «вимагаючої» поведінки. Такі особи, не здатні до толерантності за визначенням: якщо світ, суспільство і кожна людина в їхньому оточенні їм тотально винні, то право на власну думку, позицію, переконання мають лише «вимагачі», всі інші, на їхню думку, мають думати і діяти з ними «в унісон». Також по результатам проведених досліджень можна виснувати, що менше для людини важать такі цінності, як розваги, матеріальна забезпеченість та визнання, то вона у більшій мірі схильна толерантно ставитися до інших (або, зрештою, навпаки: толерантна особа перелічені цінності не вважає особливо вартісними для себе). Окрім описаних вище зв’язків також знаходимо зв’язки «толерантність – креативність» та «толерантність – глибинність переживань». Креативна людина легко сприймає нові, незвичні ідеї, не схильна керуватися стереотипами у сприймані партнерів по спілкуванню, що і створює грунт для толерантного ставлення до інших. Глибинність переживань є вагомою складовою толерантності власне тому, що схильність заглиблюватися в екзистенційні проблеми, здатність переживати сенс буття, красу у всіх її проявах, гармонію, любов, утворює ракурс бачення і ставлення до інших як до цінності, мети, а не засобу отримання для себе певних вигод, переваг.
Отже, результати проведених досліджень засвідчили існування кореляційних зв’язків психологічної толерантності з такими чинниками як «життєва філософія» 0,27 , здатність до децентрації 0,25 , автономність 0,26 , контактність 0,24 , синергічність 0,22 , визначеність ідентичності 0,17 , схильність до компромісу в ситуації конфлікту 0,16 , низький рівень схильності до суперництва -0,12 , низький рівень схильності до депресії -0,26 та низький рівень схильності до соціального утриманства («вимагаючої» поведінки) -0,20. Перспектива подальших досліджень полягає у вивченні можливості опосередковано впливати на рівень толерантності людини через вищеописані показники. Питання чи можна, за допомогою відповідних тренінгових програм, підвищити толерантність людини, зокрема політичну, підвищуючи рівень «життєвої філософії», автономності і т. д. та працюючи на усунення таких явищ як , наприклад, схильність до суперництва чи до утриманства.


Завантажити завантажити тези

Социально-психологическая характеристика «образа Я» подростков, воспитывающихся в системе интерната
Григорьева Светлана Викторовна Одесский обласний Центр реабилитации детей-инвалидов


Традиционные условия воспитания и социализации подростков, живущих в интернатах, невольно формируют уязвимость ребенка, которая находит свое отражение в характеристиках их образа Я. Для социально-психологического анализа Я –образа центральным является акцент на процессе взаимодействия, который определяет представление подростка о себе (Д.Майерс, Ч.Кули, Дж.Мид и др.). При этом любые представления подростка о себе сопровождаются тем или иным самоотношением, самооценкой своих особенностей или общей оценкой своего «Я» (Р.Бернс, Л.И.Божович, И.С.Кон и др.). Подросток, вступающий во взрослый мир, оказывается слишком подверженным внешним влияниям, а окружающие часто злоупотребляют этим, манипулируя им в своих корыстных целях. Сталкиваясь с неприемлемыми для себя требованиями, он не находит сил им противоречить и подчиняется вопреки своим собственным желаниям и установкам. Постоянно сверяя свои побуждения и поступки с чужими ожиданиями и оценками, подросток стесняется своих чувств, боится показать свое подлинное лицо.
В связи с этим актуальным является выявление особенностей образа «Я» у подростка и исследование тех качеств, которые подросток считает реальными, идеальными и негативными по отношению к себе.
Исследование проводилось в летнем оздоровительном лагере « Аврора», где отдыхали 98 ребят из интернатов Киевской, Черниговской и Черкасской областей: дети-сироты; подростки, родители которых были лишены родительских прав (ЛРП), а также подростки из многодетных (МС), неполных семей (НС) и малообеспеченных семей (МОС) в возрасте от 14 до 17 лет.
В соответствии с целью нашего исследования были использованы методы: наблюдение, стандартизованные тесты («Личностный дифференциал» методика адаптирована сотрудниками психоневрологического института им. В.М. Бехтерева, основанный на методе семантического дифференциала Ч.Осгуда. «Нахождение количественного уровня самооценки» (по С.А.Будасси), проективные методики: рисунок «Дерево», «Автопортрет» Р.Бернса. Полученные результаты представлены в таблице.
Группы подростков
ЛРП

МС
НС
Характеристика образа Я:



1.Аккуратность
+++
+++
++
2.Гордость
+
+++
+
3. Жизнерадостность
++

+++
4.Заботливость
+
+
++
5.Завистливость

++

6.Злопамятность
+


7.Искренность
+
++
++
8.Капризность

++
++
9.Настойчивость
+


10.Сдержанность
+

+
11.Трусость

+
+
12.Упорство

+
+
13.Нежность

++
+++
14.Обаяние

+
+
15.Обидчивость

++
+
16.Терпеливость
++
+
+
17.Решительность
+
+

Примечания: средняя частотность высчитывается по формуле: р=f/n
F-частота выбора критерия; n- количество случаев. Обозначения: +++ =0,7 Анализ полученных результатов позволяет констатировать, что наиболее значимыми социально-психологическими характеристиками образа Я подростков из семей ЛРП (семьи с лишениями родительских прав) являются аккуратность, жизнерадостность, терпеливость, а также отсутствие трусости, обидчивости, капризности, нежноси, обаяния и упорства. Подростки из семей МС (многодетные семьи) чаще других высоко ценят такие качества как аккуратность, гордость, они более других завистливы, обидчивы, менее всех жизнерадостны, злопамятны, сдержаны и настойчивы. Подростков из НС (неполных семей) отличает высокий уровень жизнералостности, нежности, заботливости, отсутствуют завистливость, злопамятность, решительность, настойчивость.

Литература:
1.Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание/ Р.Бернс.- М.-1993.-324 с.
2.Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте/ Л.И.Божович.-М.1968.-С.37-72.
3.Кон И.С. В поисках себя/ И.С.Кон.- М.-1983.- С.189.



Завантажити завантажити тези

Соціальна модель особистості в християнській парадигмі
Гридковець Людмила Михайлівна Київський інститут бізнесу та технологій


Християнська парадигма особистості є однією з найменш досліджених тем у психологічній науці, але саме вона визначає соціальність особи базовим компонентом людськості, що виступає в якості проекції божественного буття.
Відповідно до християнського розуміння, людина є образом та подобою Бога. І саме образ Творця забезпечує індивіду особистісність як таку. М.Бердяєв у своїх працях наголошував, що істинна людяність є богоподібністю, божественним у людині.
Відповідно до Східної традиції розуміння Бога, як трійці особистісних іпостасей, що зливаються у божественному танці любові і є со-причасними одне одному, і із повноти любові запрошуючи кожну людську особистість до со-причасності, Творець наділяє кожну особистість со-причасною структурою соціалізації. Так, за переконаннями Боффа со-причасність існує лише між особистостями, оскільки лише особистості із нутрі відкриті на інших, існують з іншими і одна для одної.
При цьому, під особистістю в контексті християнської парадигми ми розуміємо єдність, що існує в собі і для себе, а також володіє здатністю в наслідок цього спрямовувати рефлексію самопізнання на свої власні багатовимірні зміни. «Людська особистість можлива лише у множинному числі; вона може існувати лише у визнанні іншими, і вона реалізує себе тільки у спільноті любові. Особистості, таким чином, існують, тільки віддаючи одне одному і отримуючи одне від одного… Особистість існує тільки у стосунках; конкретна особистість існує тільки як міжособистісність, суб′єктивність, тільки як інтерсуб′єктивність. Людська особистість існує лише у відношення Я-Ти-Ми» [1].
Опираючись на праці Рішара Сен-Викторского, Боффа, Мольтмана, М.Алексьонова-Мєрсова можемо сказати, що через взаємну со-причасність в любові Божественні Особи є «єдиним Богом-любов′ю».
На думку богословів саме троїчність запобігає зустрічі Отця та Сина обличчям до обличчя у «нарцистичному спогляданні». Третя особа являє відмінність, відкритість та сопричасність. При цьому християнський Бог розглядається в якості процесу ісходження, зустрічи, сопричастя окремих особистостей, пов′язаних одним одним в житті та любові.
Виходячи з вищесказаного, повнота любові неможлива у спогляданні двох осіб, бо подібне споглядання завжди буде мати нарцистичний характер. Лише троїчна єдність забезпечує повноту любові, отже цінність особистості визначається потенціалом створення подружжя, де суть самого подружжя полягає в тому, що воно зберігає потенцію до троїчності, яка у матеріально-просторово-часовому контексті набуває вигляду чоловік-дружина-дитина.
Якщо у людському середовищі любов є основою тісної со-причасності між особистостями, то в середині Бога вона обумовлює повну тотожність буття. Тож для осягнення повноти любові подружжя не тільки має бути со-причасним одне одному, але й перебувати в середині Бога.
В ученні Боффа йдеться про те, що кожна Особа (Бога) вміщає дві інші, кожна з яких проникає в інші та проникнута ними. На думку Вілсона-Кастнера: «Якщо розуміти любов як самоспілкування чи самовіддачу блага, тринітарне життя є досконалою любов′ю» [2].
Традція у християнстві предсталена Псевдо-Діонісієм Аргіопагітом, Рішаром Сен-Вікторським, Бонавентурою та іншими, розуміє досконалість як благо, що все наповнює собою, а не замикається в собі, благо є розповсюджувачем себе.
При цьому чітко постає розуміння людини як образу цього блага. Людина не може замикатися в собі, а повинна наповнювати собою світ, і розповсюджувати себе у цьому світі. Але для особистості постає важливість суб′єктивного образу блага. Коли особистість відірвана від першоджерела блага, вона втрачає внутрішню подібність цьому благу, бо образ як потенція закладена у особистості про сутність блага не залежно від знання і віри у Бога, ця сутність є об′єктивною реальністю. Проте подоба передбачає обов′язкову суб′єктивність і саме ця суб′єктивність дає особистісні образи людині про благо. Відповідно до цих суб′єктивних образів особа розповсюджує у світ ту модель, яка відбиває її власне «предстояніє» на осі благодаті, де максимальна конструктивність спрямована на уподібнення Божественної благодаті, а деструктивність задається вектором віддалення від Божественного уподібнення.
Виходячі із сказаного ми бачимо, що особистість є базовою структурою людини як подоби Бога, при чому в даному випадку особистість не розглядається лише в контексті соціальної презентативності, а є базовим поняттям парадигми любові. Де під любов′ю ми розуміємо не емоцію, а процес, який існує в людині в самій апріорі людськості. Наскільки цей процес буде розгортатися у особистісному просторі життєдіяльності людини залежить в першу чергу від первинної людської спільноти, а саме – від родини. Бо саме родина стає першим соціалізаційним інститутом, яка робить цей процес явним і демонструє приклади любовної взаємодії, що закладаються у дитини в якості базових особистісних, родинних та суспільних сценаріїв.

Література:
1. Moltmann. J. The Trinity and the Kingdom: The doctrine of God. – San Francisco: Harper&Row, 1989.- 31-3.
2. Patricia Wilson-Kastner. Faith, Feminism, and the Christ. – Philadelphia: Fortress Press, 1983. – 126-128.


Завантажити завантажити тези

Заздрість як соціально-психологічний феномен
Губенко Олександр Володимирович Інститут психології ім. Г.С. Костюка НАПН України


Заздрість є комплексним, полівалентним психологічним явищем. В ньому одночасно присутні такі суперечливі відчуття, як, з одного боку, захоплення об'єктом заздрості (далі-ОЗ) в даному випадку, обдарованою людиною, а з іншого - негативні переживання, пов'язані з відсутністю у себе чеснот, властивих 03; а також відчуття меншовартості, неповноцінності. Мають місце також конкурентні почуття, що породжуються суперництвом з ОЗ, які парадоксальним, але цілком логічним чином поєднуються з прагненням наслідувати суперникові. У почутті заздрості закладена суперечність між захопленням ОЗ і ненавистю до нього, обумовленою незадоволенням нарциса браком чеснот, який він виявляє в собі на фоні ОЗ. Це протиріччя в свідомості мученого заздрістю суб'єкта вирішується іноді радикальним чином, - шляхом вбивства (символічного або реального) ОЗ. Класичний приклад цього міститься в легенді про Моцарта та і Сальєрі. Словом, якщо суб'єкт не міг або не хотів перевершити іншого шляхом самовдосконалення (бо цей шлях пов'язаний із значними зусиллями і творчою напругою, на яку особа пасивно-споживацького типу не здатна), він робив це шляхом приниження, деструкції або знищення іншого, щоб у такий спосіб піднестися над ним.
Іноді необдарований заздрісник обирає інший шлях, не такий деструктивний, він стає епігоном генія. Шляхом епігонства, безталанного наслідування творчості обдарованої людини, він уявним чином оволодіває його чеснотами та перевагами. Тобто тими самими якостями, відсутність яких у себе так бентежила епігона підсвідомо.
Схематично вищесказане можна представити таким чином:

Схема 1







Ми тому так детально прагнемо проаналізувати феномен заздрості, що існують, на наш погляд, достатньо переконливі факти, що свідчать, що у ряді випадків відчуття заздрості грало вельми значну роль в розвитку деформацій суспільства, пов’язаних із невизнанням талантів, а іноді навіть із переслідуванням та всілякими перепонами стосовно обдарованих людей.



Ставлення до власного тіла жінок-спортсменок
Гупаловська Вікторія Анатолівна каф. псих. Львівського нац. у-ту ім. І. Франка


Психологи, погляди яких базуються на теорії еволюції, пояснюють жіночі гендерні відмінності з позиці стратегії репродуктивності. Вони вважають, що краса повідомляє біологічно важливу інформацію – говорить про здоров’я, молодість і плодовитість. Девід Басс пояснює чому чоловіки – а він вивчав представників 37 культур від Австралії до Замбії, – дійсно надають перевагу жінкам з такою зовнішністю, яка свідчить про їх репродуктивні можливості, а саме з округлими жіночними формами. Судячи із старовинних зображень жінок, що жили ще в кам’яному віці, і з фігур наших сучасниць, які перемагають на конкурсах краси, чоловіків завжди приваблювали жінки, об’єм талії яких був меншим за об’єм стегон приблизно на 30%. Саме такі пропорції асоціювались з максимальною плодовитістю. Таких вони і вважають найпривабливішими. А як же ставляться до власного тіла жінки, як впливає зміна форм тіла у зв’язку із заняттями так званими «чоловічими» видами спорту на ставлення до власного тіла у жінок-спортсменок?
Як відомо, жінки більш сензитивні до власногої зовніщності особи. Це підтверджують факти наявності харчових розладів (анорексії, булімії) переважно у жінок. Багато жінок і чоловіків, особливо в підлітковому віці, страждають на дисморфофобію чи дисморфоманію – сильне невдоволення власною зовнішністю, часто компульсивне, без особливих на те підстав.
Фізичні вправи і заняття спортом сприяють підвищенню самооцінки і покращенню фігури. Соссраєм і Поттс показали, що відчуття свого спортивного вміння, хорошої форми, привабливої фігури і сили – фактори високої самооцінки, рівно так і позитивних емоцій.
Щоб перевірити дане твердження ми опитали три групи жінок від двадцяти до сорока років з різним сімейним станом. Перша група – це жінки-спортсменки (17 осіб, з них 3 – заміжні), дев’ять з них займаються бойовими мистецтвами, зокрема жіночим бойовим мистецтвом «Асгарда», четверо – боксом, двоє займаються кікбоксингом, і ще двоє – важкою атлетикою.
До другої групи належать жінки, що вже тривалий час займаються “belly dance” або «танцем живота». До цієї групи ввійшло двадцять жінок, серед яких лише четверо заміжні. До третьої групи досліджуваних ввійшли жінки (20 осіб, серед яких 5 – заміжні), які ніколи не займалися жодними видами фізичної та спортивної діяльності.
Результати опитування за тестом САРТ, що призначений для оцінки окремих частин тіла, засвідчують, що порівняно із іншими групами жінки-спортсменки найгірше оцінюють власне тіло, особливо його найжіночніші частини – жівіт, стегна, груди. Найвище спортсменки оцінили привабливість своїх гомілок, плечей та обличчя. Примітно, що загалом найкраще ставляться до власного тіла жінки, які не займались ні спортом, ні танцями. Ймовірно, тіло не стало предметом їх порискіпливої уваги, вони не висувають до його частин якихось особливих вимог. Танцівниці нижче оцінили привабливість тих частин власного тіла, на які у зв’язку із особливостями танцю висувають найбільше вимог – стегна, таз, талія.
Результати за методикою «Кінетичний малюнок сім’ї» свідчать про тривогу, напруженість, невпевненість у собі жінок, які займаються спортом. Здебільшого свої малюнки вони розміщують у верхньому лівому куті, виконують їх олівцем або ручкою схематично, у жодному не застосовано кольору. Члени їхніх сімей переважно позначені геометричними фігурами – голови – коло, жіноча фігура – трикутник, чоловіча – перевернутий трикутник. А частини тіла з’єднані тонкими лініями. Деякі автори вважають, що трикутник може виражати агресію, що легко пов’язується із родом занять цих жінок. Вони, на відміну від жінок-танцівниць, не надають образам жінок на малюнку характеристик жіночого образу. Трапляється, що в їхніх малюнках відсутній батько.
Загалом жінкам, які займаються «нежіночими» видами спорту не властиве позитивне ставлення до свого тіла. Можна констатувати наявність негативної психоемоційної симптоматики (тривога, напруження, невпевненість) та припустити компенсаторний характер вибору виду спорту, пов’язаний із пошуком захищеності, безпеки, відсутністю (можливо, психологічною, як то холодніть, емоційна відстороненість) батька.



Методологічні виміри соціалізації особистості як суб'єкта власності
Дембицька Наталія Миколаївна Інститут психології ім. Г.С.Костюка НАПН України

В умовах нагальної потреби українського суспільства практикувати ринкові відносини в економіці постає питання, чи готові самі учасники економічних відносин слідувати ринковим цінностям. У зв’язку з цим і сьогоднішня соціальна психологія потребує виходу за межі «адаптивної парадигми». Вона має віднайти такі методологічні ресурси, завдяки яким з’являється можливість цілеспрямовано формувати у наших людей, надто у молоді, психологічну готовність стати дієвими суб’єктами економічних перетворень в країні. Перший методологічний ракурс, в якому, на наш погляд, доцільно поглянути на цей процес, є системний підхід. Згідно з ним, економіко-психологічні якості як результат і показник соціалізації особистості становлять цілісне інтегральне утворення – економічну культуру особистості, яка функціонує і перетворюється в процесі розвитку певної об’ємлючої системи (економічної культури суспільства), якостями якої вона наділена. Відповідно, розвиток економічної культури на рівні особистості може бути зрозумілим тільки в контексті законів розвитку породжуючої системи – системи суспільних економічних цінностей. Під таким кутом зору економічна соціалізація постає як процес розвитку економічної культури особистості та включення останньої у систему суспільних зв’язків і відношень, опосередкованих власністю, завдяки інтеріоризації економічних цінностей суспільства. Щоправда слід зауважити: згідно з теорією систем, зміни в одному з елементів системи призводять до змін усієї системи. Отже, особистість як носій власної економічної культури і суб’єкт економіки сама виступає в ролі найважливішої детермінанти економічних процесів, в нашому випадку - чинником формування економічної культури суспільства. Цим акцент ставиться на суб’єктній складовій економічної соціалізації: не на тому, з ким відбуваються зміни, але на тому, хто є їх суб’єктом, хто є носієм тих економіко-психологічних якостей, які забезпечують його успішну самореалізацію в просторі економічних відносин. Таким чином, ми пропонуємо наступний, суб’єктний, ракурс погляду на економічну соціалізацію сучасної молоді. Подібний погляд дозволяє долати дефіцитарність детерміністського підходу в інтерпретації економічної соціалізації та дає можливість поглянути на становлення економіко-психологічних якостей людини як на процес «нададаптивний», «надситуативний», «ініціативний», «інноваційний». Так, С.Л.Рубінштейн наголошував і на породжуючій функції психіки, підкреслюючи властиву їй здатність протидіяти здійснюваним на неї впливам, а також вступати з ними в активну взаємодію. Здатність людини не тільки залучатись, але і активно вибудовувати різноманітні відношення зі світом втілює в собі вищевказаний суб’єктний вимір процесу її соціалізації. Суб’єкт не тільки пасивно фіксує, розуміє природні і соціальні ситуації, але й намагається активно впливати на них. Внаслідок цього він перетворює не тільки світ, але й себе у світі. Отже, суб’єктний ракурс економічної соціалізації передбачає її розуміння як процесу розвитку таких економіко-психологічних якостей, які забезпечують інтегративне єднання зовнішньо- і внутрішньоособистісних явищ в єдину систему, в тому числі – інтеграцію особистості до системи відношень, опосередкованих власністю. Наголосимо, що можливості особистості вибудовувати відношення з економічною дійсністю реалізуються в процесі розпорядження власними ресурсами, власною економічною культурою, отже, в процесі становлення в якості суб’єкта відношень власності. Таким чином, суб’єктний вимір економічної соціалізації відкриває можливості дослідити особистісні чинники творення «освоєного» простору економічних відносин, власного економічного буття. Але справжня, автентична, буттєвість, за словами В.Татенка, набувається у вчинкові. Одночасно саме він є логічним «осередком» суб’єктного в людині. Таким чином, переходимо до вчинкового виміру економічної соціалізації особистості. Так, суб’єктом можна назвати тільки внутрішньо вільну людину, яка приймає рішення про способи своєї взаємодії з іншими людьми, перш за все, на основі свідомих моральних переконань. Економічна ж соціалізація постає як розвиток системи особистісних якостей, що забезпечують продуктивне аутентичне функціонування у системі взаємовідношень, опосередкованих власністю. Підкреслимо головне – весь цей рух особистості до себе оновленої, самотворення – це завжди співрух, співтворення в єдиному просторі з Іншим. Цим підкреслюємо інтерсуб’єктивний вимір економічної соціалізації особистості. На рівні суб’єктів розгортається взаємна дія, взаємний вплив різних індивідуальних буттєвих просторів, найвищим рівнем яких вважаємо спів-буття як особливу реальність, яка вже не зводиться до індивідуальних реальностей, які її утворюють, і в якій не те що розмиваються індивідуальні суб’єкти, але народжується нова суб’єктність – спільна, та свторюється єдиний соціалізуючий простір. Інтеріоризація нових структур, які утворюють цей простір, розглядається як процес соціалізації особистості власника.


Завантажити завантажити тези

Психологічні аспекти становлення конфліктологічної культури фахівця-професіонала як конкурентоздатно
Дзюба Тетяна Михайлівна Полтавський національний педагогічний університет


Психологічні аспекти становлення конфліктологічної культури фахівця-професіонала як конкурентоздатної особистості

Актуальність дослідження. Постійні зміни організаційного середовища, насамперед негативно забарвлені, зумовлюють і провокують різке збільшення дистресових факторів у системі організаційної взаємодії. Це в свою чергу стає причиною дезорганізації психіки та поведінки персоналу, зростання чисельності організаційних конфліктів, які доволі часто проектуються у внутрішній світ особистості.
Головними причинами організаційних конфліктів визнаються різні суб’єктивні, тобто психологічні фактори, які існують об’єктивно: «властивості людини як суб’єкта – одна з реальностей світу» (Є.О. Клімов) [цит. по 1, с. 42-43]. Як зауважує Є.О. Климов, більшість конфліктів є наслідком зіткнення усвідомлюваних і неусвідомлюваних психологічних реальностей, оскільки деякі властивості нашого суб’єктивного світу та психологічні особливості людиною добре усвідомлюються, а деякі не лише не усвідомлюються, а й немов би самі управляють людиною. Іншими словами, внутрішній та зовнішній світ людини – це світ конфліктуючих реальностей. Уважний аналіз виділених Є.О. Клімовим конфліктуючих реальностей як розладів (протиріч) на рівні «свідомості та совісті» показує, що такі протиріччя пов’язані, насамперед, із професійним самовизначенням та особистісно-професійним розвитком. Серед них автор називає:
- привабливий образ бажаного майбутнього та реалістично низька самооцінка власних можливостей;
- ставлення до вибору професійної траєкторії розвитку й недостатнє розуміння існуючих нормативних вимог;
- наявність негативних стереотипів («забобон честі») стосовно деяких видів професійної діяльності і бажання працювати у цій галузі;
- неусвідомлюване ототожнення особистості зі стереотипами професійної приналежності й прагнення до індивідуальної неповторності;
- привабливість професійної діяльності та неадекватно завищена оцінка свого особистісного потенціалу тощо [цит. по 1, с. 43].
Здійснення професійної діяльності у конфліктогенному середовищі потребує від спеціаліста розвитку вмінь не лише реалізовувати професійні завдання в умовах конфліктогенного середовища, але й перетворювати його з метою попередження негативних наслідків, а також бути готовим до «оптимального виходу» (Є.О. Клімов) із професійно-особистісних криз. Професійно-особистісну кризу визначають як гострий і водночас тривалий внутрішній конфлікт щодо життя в цілому, його сенсу, основних цілей та шляхів їх досягнення [5, с. 240]. Як зазначає Т.М. Титаренко, у кризовій ситуації особистість стає дезадаптованою, не може пристосуватися до обставин, які змінилися [5]. За таких умов цілеспрямоване й ефективне врегулювання організаційних конфліктів визначає необхідність здійснення спеціалістом реальної професійної конфліктологічної діяльності, яка забезпечує йому орієнтацію в складній ситуації конфліктної взаємодії, оцінку значущості об’єкту конфлікту, управління негативними емоційними станами, мінімізацію наявної конфліктності тощо. Для реалізації професійної діяльності у конфліктогенному середовищі спеціалісту необхідна відповідна професійна культура як спосіб життєдіяльності у конфліктних ситуаціях та конфліктах; як один із суттєвих аспектів професійної самореалізації особистості в умовах об’єктивного конфліктогенного середовища; як оптимальний спосіб подолання професійно-особистісних криз та досягнення індивідуальної конструктивної психологічної захищеності.
Провідна ідея становлення конфліктологічної культури спеціаліста полягає в тому, щоб виявити, дослідити, обґрунтувати і сформувати базові закономірності, умови, принципи, методи і правила конструктивної конфліктологічної діяльності в умовах об’єктивного конфліктогенного середовища, яка забезпечила б максимальний творчий саморозвиток і творчу самореалізацію фахівця-професіонала як конкурентоздатної особистості.
Конфліктологічну культуру особистості визначають як інтегративну властивість особистості, яка виявляється у спроможності розв’язувати конфлікти і конфліктні ситуації конструктивним способом. На відміну від конфліктологічної компетентності, яка переважно характеризується наявністю спеціальних знань і умінь управляти конфліктом, що можна здійснювати без внутрішнього прийняття, конфліктологічна культура передбачає перебудову ціннісно-смислової сфери особистості й включає особливу систему цінностей, сенсів, мотивів і переконань особистості, таких як цінність стосунків, установка на партнерство, інтернальність, рефлексію тощо (О.І. Щербакова) [6].
Сутність конфліктологічної культури спеціаліста полягає в регулюванні процесів професійної взаємодії (спілкування, спільної діяльності, взаємовідносин), у перетворенні конфліктогенних параметрів професійного середовища, в структуруванні професійної культури спеціаліста [3]. Отже, професійно-прикладна специфіка конфліктологічної культури спеціаліста відрізняє цей феномен від конфліктологічної культури особистості.
5. Вирізняють наступні інтегративні характеристики конфліктологічної культури спеціаліста (Н.В. Самсонова): конфліктологічна компетенція як сукупність конфліктологічних знань як виду професійних знань спеціаліста про конфлікт та пов’язані з ним явища, факти; конфліктологічна готовність як сукупність якостей особистості, які забезпечують успішне виконання професійних функцій у ситуації конфлікту; конфліктологічна компетентність як професійна готовність і здатність суб’єкта професійної діяльності до виконання повсякденних професійних завдань і обов’язків.
Висновки
Важливим фактором успішної соціалізації особистості, особливо в умовах кризового суспільства, стає конфліктологічна культура.
На професійному рівні конфліктологічна культура сприяє професійному становленню і кар’єрному зростанню особистості. Спеціаліст, який володіє конфліктологічної культурою, підготовлений до професійної діяльності на всіх рівнях конфлікту: від міжособистісних (конфліктні ситуації та конфлікти між суб’єктами професійної діяльності) до внутрішніх (подолання внутрішніх рольових, когнітивних і мотиваційних конфліктів).
Література
1. Богданов Е.Н. Зазыкин В.Г. Психология личности в конфликте: Учеб. пособие / Е.Н. Богданов, В.Г. Зазыкин. – 2-е изд. – СПб.: Питер, 2004. – 224 с.
2. Карамушка Л.М., Дзюба Т.М. Психологія управління конфліктами в організації (на матеріалі діяльності освітніх організацій): монографія / Л.М. Карамушка, Т.М. Дзюба. – К.: Науковий світ, 2009. – 268 с.
3. Митина Л.М. Психология развития конкурентоспособности личности / Л.М. Митина. – М.; Воронеж: Московский психолого-социальный институт, МОДЭК, 2002 – 400 с.
4. Самсонова Н.В. Конфликтологическая культура специалиста и технология её формирования в системе вузовского образования: Монография / Надежда Владиславовна Самсонова. – Калининград: Изд-во КГУ, 2002. – 308 с.
5. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності / Т.М. Титаренко. – К.: Либідь, 2003. – 376 с.
6. Щербакова О.И. Развитие конфликтологической культуры личности / О.И. Щербакова // Электронное научное издание (электронный научно-педагогический журнал). The Emissia.Offline Letters. – С. 56-59.



Психолінгвістичний підхід до вивчення корпоративної ідентичності
Засєкіна Лариса Володимирівна Волинський національний університет


Провідним завданням організаційної психології є встановлення впливу соціально-психологічних чинників на ефективне функціонування організації як середньої соціальної групи. Серед важливих проблем психології організації є проблема ідентичності організації, що часто іменується терміном корпоративної чи організаційної ідентичності, та являє собою не об’єктивно існуючу реальність, а суб’єктивний конструкт, який формується внаслідок існування уявлень осіб про свою актуальну чи потенційну приналежність до організації як конкретної соціальної групи, що вирізняється з-поміж інших подібних інституцій.
Корпоративна ідентичність, яка часто розглядається у взаємозв’язку з корпоративною культурою організації в цілому, по-різному тлумачиться у науковій літературі. Помітним є тяжіння у визначенні корпоративної ідентичності до однієї з особистісних сфер людини – мотиваційної (задоволення потреби приналежності до соціальних інститутів, які гідні поваги, відданості, любові і т.ін.), когнітивної (усвідомлення ідеалів, цінностей, норм і правил організації) чи емоційної (емоційна прихильність до значущої для індивіда спільноти). Часто корпоративна ідентичність трактується як чуття приналежності, роблячи акцент саме на переживаннях і емоціях особистості.
До завдань цього дослідження належать, по-перше, об?рунтування психолінгвістичного підходу до вивчення організаційної ідентичності та визначення структурно-функціональних характеристик останньої, по-друге, емпіричне вивчення організаційної ідентичності з допомогою метафори як психолінгвістичного інструментарію.
Виходячи з того, що тлумачення ідентичності охоплює процеси категоризації, усвідомлення, емоційного чуття та мотиваційно-смислового і ціннісного забарвлення, пропонуємо визначення організаційної ідентичності на основі її структурно-функціональних характеристик, що містять когнітивний (знання та уявлення про організацію), афективний (практичні, глоричні, комунікативні емоції) і конативний (зіставлення особистісних і корпоративних мотивів розвитку) компоненти. У цьому контексті вважаємо за доцільне виокремити психолінгвістичний підхід до вивчення ідентичності організації, в межах якого остання розглядається як комплексний дискурс, що породжується комунікативною взаємодією різних суб’єктів. Оскільки будь-який дискурс об’єктивується у текстову реальність, психолінгвістичний інструментарій є адекватним для вивчення організаційної ідентичності на матеріалі текстів.
Таким чином, в межах психолінгвістичного підходу ми пропонуємо розглядати організацію як сукупність дискурсивних практик, що реалізуються в межах комунікативної взаємодії суб’єктів цієї організації та об’єктивуються в тексті. Відповідно становлення ідентичності організації визначається ефективністю дискурсивних практик, які за спеціально створених умов, можуть вдосконалюватись. Говорячи про конкретні соціальні групи, М. Бугайські уводить поняття вербальної рефлексії, яке якнайповніше характеризує різноманітні сфери побуту та соціальної культури, відповідно виокремлює соціальну групу з-поміж інших [1].
Найпотужнішим засобом вербальної рефлексії як різновиду дискурсивних практик, на наш погляд, є метафора. Адже метафора розглядається як здатність осмислювати і розуміти досвід в силу того, що вона структурує індивідуальне сприйняття, мислення і діяльність. В основу емпіричного дослідження було покладено основну ідею когнітивної теорії метафор Дж. Лакоффа про те, що саме концептуальні метафори виражають особливості взаємодії особистості з фізичним і соціальним світом, оскільки ?рунтуються на попередньому досвіді і знаннях [2]. Вибірку для емпіричного дослідження склало 148 осіб – державних службовців м. Луцька, які проходили підвищення кваліфікації у Волинському обласному центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників, а також представники головного управління економіки Волинської облдержадміністрації. Емпіричне дослідження містило три послідовних етапи.
На першому етапі визначались особливості організаційної ідентичності з допомогою метафори. Досліджуваним надавалась інструкція продовжити речення: Моя установа (організація, місце роботи) – це… Результати якісного і кількісного аналізу дали змогу встановити основні види метафор, відповідно визначити концептуальні метафори, які слугують своєрідними видами організаційної ідентичності.
На другому етапі для визначення впливу соціально-психологічних чинників на існування організаційної ідентичності було встановлено особливості останньої відповідно до стажу роботи, вивчались також комунікативні профілі досліджуваних (комунікативного контролю у спілкуванні, конфліктності особистості). На третьому етапі на основі виділених видів організаційної ідентичності запропоновано шляхи формування останньої.
Якісна та кількісна обробка результатів психолінгвістичного вивчення метафори здійснювалося з допомогою контент-аналізу, який дав змогу класифікувати надану досліджуваними інформацію шляхом підрахунку частотності у текстах слів, які надалі групувалися у тематичні категорії. Аналіз результатів дослідження дав змогу встановити різні види корпоративної ідентичності, які можуть бути виражені концептуальними метафорами. Кожен із встановлених видів корпоративної ідентичності вирізняється комунікативними особливостями його представників, а також залежить від стажу професійної діяльності.
1. Бугайски М. Язык коммуникации. – Х.: Изд-во «Гуманитарный центр», 2010. – 544 с.
2. Лакофф Дж., Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем. – М.: Едиториал УРСС, 2004. – 256 с.


Завантажити завантажити тези

Складні життєві обставини як ознака сучасності
Захарова Лада Германівна Чорноморський державний університет ім. Петра Могили


Проблема життя у складних життєвих обставинах в науковій літературі та дослідженнях представлена в достатній мірі. Існують різні підходи до їх класифікації (формалізації), напрацьований певний масив емпіричних досліджень поведінки представників різних соціальних та професійних груп в складних життєвих обставинах, особливості проживання та подолання негативних наслідків зазначених обставин.
При цьому переважна більшість науковців розглядають складні умови життя, життєві обставини як такі, що тривають тимчасово, з’являються з певних причин, а потім людина має долати наслідки одноразових (або багаторазових) інцидентів. Такими обставинами можуть бути: втрата близьких, втрата звичного способу життя (безробіття, міграція внаслідок різних причин), проблеми із фізичним або психічним здоров’ям. Як бачимо, всі наведені проблеми виникають в певний момент часу, а далі виникає необхідність виробляти механізми для подолання наслідків тих чи інших негараздів. від доцільності та успішності використання напрацьованих механізмів і стратегій подолання негативних умов життя залежить, чи буде здатна людина «вирівняти баланс», повернутися на той рівень власного психологічного самопочуття, який вона мало до входження у складні життєві обставини.
На нашу думку, теоретичне підґрунтя існуючих підходів дотепер базувалось на тому, що запускаючи події торкались однієї особи (або кількох осіб) і мали початок і кінець. При цьому навколишнє середовище (політичне, соціальне, технологічне тощо). Тобто не мали системного характеру. Або якщо мали, то короткотривалий і з більш-менш передбачуваними наслідками.
Сучасна ситуація, видається, потребує розширення поняття «складні умови життя».
По-перше, до таких умов слід віднести зміни не тільки в індивідуальній історії окремої особи. Бачення складних умов життя для особистості має бути розширене за рахунок змін в економічному, політичному, соціальному просторах (площинах), в які потрапляє певна соціальна група, громадяни однієї країни та навіть людство взагалі.
Сучасний світ, поєднаний інформаційним, комунікативним зв’язком не може залишатись тим самим. Зміни, які з’являються в одній його частині істотно впливають на життєдіяльність тих, хто живе за десятки тисяч кілометрів від подій. Наприклад, економічна криза робить непевним існування мільйонів людей різних націй, економічного становища, культурного і соціального рівня. Зміни кліматичних та екологічних умов існування впливають як на індивідуальну, так і на масову свідомість. Швидкоплинний технологічно-інформаційний прогрес змушує не тільки конкретну людину, а й громаду всього міста, країни, світову спільноту змінювати звичний уклад життя.
Підкреслимо, що наведені (і не наведені) процеси можуть відбуватися одночасно і це буде ускладнювати вироблення стратегій реагування як на індивідному рівні , так і на рівні масової свідомості. Таким чином, найбільш істотними ознаками, якими треба доповнити поняття складних умов життя в сучасному світі є по-перше, те, вони найчастіше торкаються не тільки окремої людини, а й певної (чи не всієї) частини суспільства; по-друге, невідомі наслідки та тривалість цих складних умов.
Сучасні трансформаційні процеси в сучасній Україні певною мірою впливають на життя пересічного громадянина. Одночасно трансформації набувають планетарного масштабу.
Тому перед дослідником і виникають питання: як може відреагувати окрема особа, нація та в цілому на зміни? які з вже відомих засобів реагування у складних життєвих умовах будуть найбільш дієвими? які нові засоби подолання кризи можна запропонувати з урахуванням того, що такого досвіду ще не було?
На все вищезазначене можна заперечити, що довготривалі складні умови та кризи люди і людство переживали протягом свого існування і це невід’ємна складова існування і розвитку цивілізації. Але дотепер людський світ не був таким взаємопов’язаним. Також раніше мало хто замислювався над тим, що людство має не просто вижити. Якість життя сучасної людини повинна мати певний рівень (соціальний, економічний тощо). Раніше гасло «виживає найсильніший» було провідним не тільки в тваринному, але й в людському світі. Сьогодні одним з цивілізаційних викликів є необхідність не просто вижити, а вижити разом. Навчитись домовлятись і виробляти такі стратегії життя, які дозволять людству проходити випробування з найменшими втратами.
До таких втрат, яких бажано уникнути слід віднести психічне, моральне, психологічне самопочуття не просто людей взагалі, а кожної окремої особистості. Кожен член суспільства є цінним .
Підсумовуючи все вищезазначене, сформулюємо проблему, яка потребує дослідження і розв’язання: які стратегії життя та засоби реагування в складних життєвих умовах треба запропонувати як окремій людині так і людству в умовах тотальної відсутності стабільності і, як наслідок, постійної загрози базовому почуттю безпеки?



Особливості самоідентифікації студентів в умовах ступеневої освіти.мовах степеневої освіти.
Зеленська Тетяна Анатоліївна Інститут психології ім.Г.С.Костюка НАПН України


Завантажити завантажити тези

Особистість в ситуації стабілізації суспільної нестабільності
Злобіна Олена Геннадіївна Інститут соціології НАНУ

Кризова ситуація в суспільстві має завжди як об’єктивні так і суб’єктивні виміри. Важливою складовою розвитку ситуації є спроможність населення адаптуватися до ускладнення умов життєдіяльності. Одним з показників адаптаційного потенціалу є суб’єктивна оцінка населенням власної адаптованості. Хоча вербальні оцінки пристосованості не завжди відбивають реальну міру адаптації й мають інтерпретуватися у поєднанні з іншими, зокрема й об’єктивними показниками, вони втім, уможливлюють окреслення загальної картини суб’єктивних змін в оцінюванні людьми своєї спроможності “вписатися” у різний соціальний контекст. Наші дослідження демонструють помітні зміни у розподілі населення країни стосовно міри пристосування до сучасного життя. До початку 2000-х років частка тих, хто не бажав пристосовуватися до теперішньої ситуації, жив як доведеться, очікував змін на краще, становила 45–47%. Якщо об’єднати групу тих, хто активно залучився до нового життя і вважав, що ринкові відносини є для них природним способом життєдіяльності, з тими, хто перебував в постійному пошуку себе в теперішньому житті, то частка населення, яка активно відтворювала в своїй діяльності нові поведінкові орієнтири, була на той час приблизно такою самою за кількістю і становила 43%–44% загалу, решта — близько 10% — не могли визначитися. Мірою озвичаєння нових реалій у населення формується усвідомлення того, що пристосування до них є необхідною складовою життя. Це підтверджує і наступна динаміка. Наразі кількість пристосованих зросла порівняно з початком моніторингу на 10% і становить 53% на стільки ж впала частка тих, хто не бажає пристосовуватися (34%). На сьогодні можна констатувати наявність групи з високим адаптивним потенціалом, які репрезентують бажання і спроможність сприймати й відтворювати нові поведінкові зразки, групи тих, хто намагається адаптуватися і нарешті групи з низьким адаптаційним потенціалом, яка не хоче або неспроможна пристосуватися до сучасних умов. Загалом залежність бажання та вміння пристосовуватися до змін від віку респондентів має сталий характер. Із віком відсоток тих, хто не бажає пристосовуватися, поступово зростає. Проте причини цього явища пов’язані не тільки і не стільки з тим, що з роками падає сама здатність до адаптації. Характерно, що із зменшенням з роками загальної частки тих, хто не бажає пристосовуватися, кількість представників цієї групи залишається незмінною у наймолодшій віковій групі. Для молоді 18-25 років відсутній порівняльний контекст адаптації. І в середині 90-х і через 15 років їхня самооцінка відбиває досвід первинного самостійного входження у соціально-економічні стосунки. І тут вирішальним стає саме його успішність. Небажання пристосовуватися, пасивне очікування змін на краще фіксує в цьому віці саме низький рівень адаптивного потенціалу. Іншою є природа небажання пристосовуватися, що її демонструють люди старших вікових груп, історія особистого життя яких тісно пов’язана з історією суспільства, якого вже немає. І оцінку сучасного стану речей вони формують, зважаючи на досвід життя минулого. Якщо люди молодшого віку активно залучаються до нового життя, інколи навіть всупереч своїм бажанням, старші вікові категорії не хочуть пристосовуватися не лише внаслідок реального погіршання свого матеріального становища, а й тому, що переживають знецінення досягнутого у минулому. В психологічному плані цю категорію можна умовно поділити на тих, хто не зміг розкрити себе з різних причин і тепер поширює внутрішню незадоволеність собою на ставлення до життя загалом, і на тих, чиє успішне самоздійснення значною мірою загальмувалося, ба й навіть припинилося саме внаслідок суспільних трансформацій. Проте дані підтверджують, що оцінка адаптованості поступово відходить від порівняння з минулим, частка тих, хто не бажає пристосовуватися, зменшується у всіх вікових групах. Незважаючи на “проблемність” пристосовування до змін у старших вікових групах, загальна тенденція впливу особистісного чинника на процес суспільних перетворень з позиції генераційного підходу радше тяжіє до позитиву, оскільки в суспільстві постійно зростає частка населення, яка вступає в активне життя, не перебудовуючи, а будуючи свої уявлення про реальний світ. Ця група виступає стабілізаційним психологічним чинником суспільства, бо порівнює теперішнє не з минулим, а з бажаним майбутнім.


Завантажити завантажити тези

Аксіологічна психологія: онтологічне обгрунтування персонального життя
Карпенко Зіновія Степанівна Прикарпатський національний університет


Аксіологічний поворот у психології є закономірною фазою в розвитку постнекласичної раціональності, що неминуче самовизначається в околі взаємно скорельованої пари голістичних компонентів: об’єкт пізнання – цілісне життєздійснення людини, його предмет – особа як інтегральний суб’єкт свого життя. Онтологічне об?рунтування персонального життя як мета аксіопсихологічних досліджень передбачає такі вектори теоретизації: зовнішній, соціальний, культуральний, трансцендентний, апостеріорний, онтичний, каузальний; внутрішній, біологічно зумовлений, психосоматичний, трансцендентальний, апріорний, онтологічний (іманентно-потенційний), телеологічний; проміжний (транскомунікативний, медіативний), духовно-феноменологічний (дійсний онтологічний вимір), взаємно детермінований з випередженням ціннісно-цільової антиципації особистісного становлення каузально-діяльнісної самореалізації в конкретних умовах життєздійснення.
Значну допомогу в подолання методологічних труднощів щодо експлікації базових (апріорних) і похідних (апостеріорних) засад життя особи може надати філософсько-епістемологічний рівень методологування. Зокрема Т.А. Денисенко вважає, що в концептуальній сфері психологічної науки необхідно розрізняти онтичний рівень дослідження, що має справу з об’єктивацією психічного у вигляді його властивостей, структурних елементів, і онтологічного рівня, який з’ясовує, як існує особа в якості суб’єкта, мотивованого смислом свого буття-в-світі. Тим самим релевантність пояснення фактів психічного життя людини ставиться в залежність від релевантності розуміння її смислової динаміки. Онтологічне об?рунтування психології особистості дослідник здійснює з позицій герменевтико-феноменологічного підходу, що вимагає експлікації перед-структури розуміння як деякої апріорної заданості вихідних умов життєздійснення особи, що забезпечує становлення її системної якості – особистості – в процесі неухильного ціннісно-цільового трансцендування як духовного (вільного, тотожного собі, тобто автентичного) суб’єкта. Отже, провівши розмежування апріорного (онтологічного) і апостеріорного (онтичного) рівнів розуміння буття людини, вчений виокремлює чотири компоненти його смислодинаміки: каузальну детермінацію як психосоматичну і соціальну зумовленість буття особи; підсвідому духовність – дорефлексивний досвід особи як джерело самотрансценденції; турботу, за М. Гайдеггером, як екзистенційну телеологію, що конституює темпоральну цілісність буття особи; реалізацію смислу як досвід узгодження каузальної та екзистенційно-телеологічної детермінації. При цьому онтичний рівень розуміння психічної реальності утворюють каузальна детермінація й реалізація смислу, а онтологічний рівень – підсвідома духовність (в розумінні В. Франкла) і турбота. Долання розриву між каузальною детермінацією і підсвідомою духовністю здійснюється в «закритому» просторі іманентної феноменології, а саме – в переживанні екзистенційної тривоги з приводу відмінності між відчуванням себе суб’єктом наявного предметного інтенціонального досвіду й антиципацією смислової телеології світу та інтуїтивного осягнення свого призначення особою як окремим буттєвим сущим. Вплив турботи на реалізацію смислу відбувається у «відкритому» просторі трансцендування особи, в якому здійснюється конкретизація ідеальних духовних прагнень і есхатологічних сенсів в ціннісно-цільових настановленнях мотивації діючої особи. Таким чином, вимальовується така кругова структура герменевтичних актів експлікації персонального життя: іманентно-онтична (каузальна) детермінація – іманентна онтологія (підсвідома духовність) – онтологія турботи про трансцендентне – реалізація смислу в трансцендентно-онтичному вимірі.
Керуючись заданою логікою, запропонована нами концептуальна модель аксіогенезу особи може бути реконструювана таким чином: іманентно-онтичний вимір у складі каузальної детермінації заданий суб’єктами різного рівня зрілості і фактичної проявленості (зреалізованості) в континуумі (відносний – абсолютний суб’єкти); іманентно-онтологічний (підсвідома духовність) вимір утворюють вітальні інтенції (предиспозиції), ситуативні і фіксовані соціальні установки і ціннісні орієнтації, духовні прагнення як супердиспозиції – досвідомі і відрефлексовані, – що виступають джерелом самотрансценденції в процесі життєздійснення; трансцендентно-онтологічний (турбота) вимір містить суб’єктні здатності (механізми) досягнення екзистенційної телеології в темпоральній тяглості життя (на рівні відносного суб’єкта – психосоматичного індивіда – це інтуїтивна здатність передчувати семантичну модальність актуальної ситуації, на рівні моносуб’єкта – суб’єкта окремої предметної діяльності – це здатність до інтеріоризації норм і стандартів цієї діяльності (інстанція «треба»), на рівні полісуб’єкта – власне особистості як суб’єкта моральної поведінки – це здатність до самовизначення на основі узгодження інтерналізованих соціальних ролей і принципів моралі з внутрішніми спонуками поведінки (інстанція «мушу»), на рівні метасуб’єкта – індивідуальності як суб’єкта культуротворчості – це здатність до автентичного смислопокладання і смислореалізації (інстанція «буду»), на рівні абсолютного суб’єкта – універсальної особистості як ідеалу самозвершення – це здатність до інтеграції й гармонізації життєвого світу особи (інстанція «приймаю»)); трансцендентно-онтичний вимір (реалізація смислу) проявляється в конкретних вчинкових діях особи на різних концентрах її буття-існування: від вітальної (інстинктивної) організмічної активності (1) і нормовідповідної (адаптивної) індивідуальної поведінки (2) до морально мотивованої соціальної поведінки в умовах сумісної діяльності (3), до культуротворчості як реалізації проекту автентичного самоздійснення (4) і переживання повноти життя в діалектичній єдності і гармонійному узгодженні всіх його досяжних екзистенціалів (5).


Завантажити завантажити тези

До проблеми соціалізації особистості
Карпюк Юлія Анатоліївна, Кіхтан Анна Олександрівна НТУУ "КПІ"

В історії розвитку суспільства велику роль займає соціалізація особистості. На сьогоднішній день, кажучи про людину як про особистість, мають на увазі, ту роль, яку вона грає в житті, в суспільстві, її соціальний статус, положення, вплив на хід суспільних подій. Соціалізація допомагає людині гідно жити та займатися діяльністю серед людей, поважати, захищати та творити соціальні цінності. Існує багато соціально-психологічних особливостей соціалізації людини. Поняття «соціалізація» в науковій літературі визначається як процес засвоєння та активного відтвореня в особливостях своєї особистості і поведінці досвіду, накопиченого людством і втіленого в досягненнях сучасної цивілізації. Психологія особистості людини охоплює те загальне, що споріднює її з іншими людьми та надає людині індивідуальності. Вона формується у кожної людини протягом життя, що пов’язано з соціалізацією людини. Головну роль в соціалізації людини займає психологічна та педагогічна соціалізація: освіта, виховання, навчання, інтелектуальний розвиток та відповідні життєві впливи, закономірності. Кожній людині в силу певних соціальних обставин (місце проживання, матеріальне положення, рівень культури, моралі та інше) безпосередні умови відкривають не однакові можливості для прояву активності та впливу на власну соціалізацію. Проте це можуть бути лише відмовки, оскільки, вся справа в силі волі та бажанні, постійному русі до цілі, кмітливісті, творчому підході, наполегливісті та сміливісті. Бо людина виступає не тільки в ролі об’єкту, але й в ролі суб’єкту своєї власної соціалізації, своєї долі. Соціалізація несе системний характер, тому що всі об’єкти соціально-психологічної природи – особистість, мала група, велика спільність, суспільство, людство – знаходяться в ієрархічно-системних відносинах один з одним. До головних безпосередніх факторів, що впливають на соціалізацію людини та наповнюють її конкретним змістом, можна віднести такі: 1) матеріальні, психологічно важливі фактори соціального середовища; 2) соціально-психологічні фактори соціального середовща; 3) фактор власної соціальної активності людини. В соціалізації виокремлюють три сфери, в яких здійснюється формування особистості: діяльність, спілкування, самопізнання. Ці сфери характеризує процес розширення, примноження соціальних зв’язків індивіда зі зовнішнім світом. Протягом всього процесу соціалізації особа розширює коло діяльності, здобуваючи, освоюючи нові види діяльності. Особа виявляє важливі для неї напрямки діяльності, керуючись власним вибором. Зосереджуючись на вибраному, спрямовує зусилля для досягнення цілі. Як результат, відбувається освоєння нових ролей, осмислення їх значимості. Спілкування розглядається в контексті соціалізації, також з боку його розширення та поглиблення. Розширення спілкування це примноження контактів, а поглибленя – перехід від монологічного спілкування до діалогічного, більш точне сприйняття партнера. Остання сфера соціалізації – самопізнання особистості. Процес соціалізації значить становлення в людині образу власного «Я». Самопізнання відоситься до найбільш глибоких, інтимних характеристик людської особистості, його розвиток неможливий без діяльності та спілкування. В цілому суспільству необхідно осмислити значимість соціалізації населення, особливо молодого покоління. Необхідно прийняти комплексні заходи в державі для запобігання негативних явищ в суспільному житті, що психологічно негативно впливають на соціально-психологічний тип особистості, соціалізацію окремих груп та громадян. 1 Соснин В.А., Красникова Е.А.Социальная психология.Учебник – М.:ФОРУМ/ИНФРА-М;Москва, 2005. – 336 с. – (Серия «Профессиональное образование»).


Завантажити завантажити тези

ІНТЕРАКЦІЙНІ АСПЕКТИ ПСИХОЛОГІЇ МОТИВАЦІЇ: ВСТУП ДО ПРОБЛЕМИ
Климчук Віталій Олександрович Житомирський державний університет імені Івана Франка


Психологія мотивації – надзвичайно широке поле для наукових досліджень. Історично мотиваційні концепції, теорії, підходи можна поділити на дві групи – ситуаційні та диспозиційні. У першому випадку акцент робиться на тих ситуаційних аспектах, як формують конкретні мотиви діяльності, систему мотивації в цілому чи визначають мотиваційні процеси. У другому випадку маємо справу із підходами, в основі яких лежить уявлення про особистісні диспозиції, які визначають поведінку людини відносно незалежно від ситуації. Звісно, сучасні концепції в значній мірі намагаються інтегрувати обидва підходи – розглядати поведінку як взаємодію ситуації, якою вона існує для людини, і особистісних диспозицій (К. Левін, С.Л. Рубінштейн) або суб’єктних цінностей (О.Л. Музика). Оскільки центральним моментом цього процесу є інтеракція, взаємодія, то видається перспективним виокремити у психології мотивації саме ці інтеракційні аспекти і вже відштовхуючись від них виявити ряд раніше не вивчених феноменів ситуаційно-інтеракційного характеру. Адже саме точка зустрічі зовнішніх параметрів ситуації із внутрішнім світом людини, заломлення ситуації через призму цього внутрішньої світу і є точною породження цих феноменів, до яких, приміром, можна віднести виявлений нами раніше феномен мотиваційного зараження.
Можна говорити про інтеракційні аспекти мотивації у широкому сенсі – як про коло феноменів, які виникають у результаті взаємодії людини із будь-якою ситуацією, й у вузькому, суб’єкт-суб’єктному, сенсі, – як про коло тих феноменів, які виникають у ситуації взаємодії людини із іншою людиною (ситуація соціальних стосунків за У. Томасом).
У царині вивчення суб’єкт-суб’єктних інтеракційних аспектів мотивації з’являється можливість розглянути під новим кутом зору явище каузальної атрибуції, а саме – здійснити виокремлення її підвиду – мотиваційної атрибуції як приписування іншій людині певних мотивів (або мотивів певного типу – досягнення успіху чи уникання невдачі, інтринсивних чи екстринсивних тощо). У такому разі явище мотиваційної атрибуції стає елементом імпліцитної теорії мотивації, яка у свою чергу входить до структури образу світу людини, вивчення якого ?рунтуватиметься на роботах О.М. Лєонтьєва, С.Д. Смірнова, В.В. Пєтухова, Ф.Ю. Василюка, О.Ю.Артємєвої, Ю.О. Аксьонової, О.В. Улибіної.
Вивчення мотиваційних феноменів у контексті взаємодії людини із ситуацією передбачає передусім аналіз структури ситуації, дослідження тих її параметрів, які власне доступні для сприймання, відображаються у внутрішньому світі особистості, є значимими і такими, що впливають на її рішення, дії тощо. Звідси ряд проблем. Проблема перша – класифікація ситуацій, яку вирішували В. Мішел, Д. Магнуссон, М.Аргайл, А.Фернем, Дж.Грехем, Б. Екехаммар. Проблема друга – проблема мотиваційних диспозицій і їх формування, адже саме вони є причиною того, що одна людина сприймає одні параметри ситуації і в одному контексті, а інша –інші параметри і зовсім у іншому контексті. І тоді ми стикаємося із проблемою категоризації зовнішнього світу, "мови", за допомогою якої людина світ розуміє і інтерпретує. Для аналізу цієї проблеми необхідне залучення ідей символічного інтеракціонізму Дж. Міда, теорії особистісних конструктів Дж. Келлі, робіт Г.Тэджфела, Дж. Форгаса із соціальної категоризації. Третя проблема – генезис мотиваційних диспозицій, розв’язання якої ми вбачаємо у аналізі особистого досвіду людини, його насиченості ситуаціями (подіями) певного типу і вивченні тих "рішень" (Р. і М. Гулдінг), які людина прийняла після того, як ситуація завершилася (етап післядії у термінології В.А. Роменця).
Отже, перспективою подальших досліджень є розробка теоретичної моделі інтеракційної психології мотивації, планування системи комплексних досліджень мотиваційних феноменів та їх генези в рамках інтеракційного підходу.


Завантажити завантажити тези

Концепція індивідуальної міфології особистості як теоретична основа дослідження особистісного самозд
Клюйкова-Цобенко В. О. ОНУ ім.Мечникова


Концепція індивідуальної міфології особистості як теоретична основа дослідження особистісного самоздійснення

Нашою метою є не тільки підкреслити роль індивідуальної міфології у самоздійсненні особистості, а подати її як концепцію, тобто окреслити понятійний апарат, пояснювальні можливості її щодо авторського осягнення власного несвідомого в процесі особистісного самоздійснення (реалізації особистісного потенціалу). Відповідно до цієї проблеми, ми визначаємо об’єкт та предмет дослідження.
Об’єкт: особистісне самоздійснення
Предмет: індивідуальна міфологія особистості
Підґрунтя дослідження індивідуальної міфології було закладене у школі історичної психології І.Г.Білявського та його учнів. Вагомий внесок у вивчення феномену індивідуальної міфології внесли представники наративної психології, зокрема, Н.В.Чепелєва та її співробітники, які досліджують трансформацію особистісного міфу. В концепції життєвого світу особистості Т. М. Титаренко велика увага приділяється ідеї створення суб’єктивних світів, які співвідносні з власним міфологічним простором особистості. В постнекласичній парадигмі розробляє проблематику індивідуальної міфотворчості та індивідуального авторського міфу О.В.Яремчук. Представники психоаналізу Н.Ф.Каліна, Т. С. Яценко та інш. акцентують значущість індивідуального міфу в психотерапевтичному процесі. Слід підкреслити міждисциплінарний статус проблематики індивідуальної міфології особистості, її розробляють філологи, наприклад Т.С.Мейзерська (індивідуальная міфологія Т.Г.Шевченка та Л.Українки), культурологи, філософи.
Традицію дослідження особистісного потенціалу було закладено у роботах гуманістичних психологів (А.Маслоу, К.Роджерс, В.Франкл). Наслідувала її школа російської екзестенційної психології (Д.О.Леонтьєв та його співробітники). В українській психологічній традиції існує власне підґрунтя для дослідження особистісного потенціалу та вчинку крізь призму суб’єктності В.А.Роменця, В.О. Татенка та інш., індивідуального досвіду особистості (О.М.Лактіонов та інш.), життєтворчості (Т.М.Титаренко), потенційності індивідуального буття (І.П.Маноха та інш.)
Сьогодні людина розглядається як автор культурного тексту разом з тим «особистість стає дедалі більш контекстуальною й поліфонічною, відчуваючи на собі інтенсивну культурну експансію та розвиваючи підвищену чутливість до суспільного багатоголосся» [6;13]. В цих умовах значення набуває концепція індивідуальної міфології особистості як теоретичної основи дослідження особистісного самоздійснення. Можливості самоздійснення безпосередньо реалізуються в наративних практиках завдяки складанню нових і нових історій власного життя. За допомогою авторського ставлення суб’єкта до навколишньої дійсності та власної особистості відбувається конструювання Я-ідентичності як багатогранного та багатовимірного феномена, який невпинно змінюється, опредметнюючись в текстах – наративах. Завдяки індивідуальному авторському міфу реалізується життєтворча функція метафор, символів, архетипів.
Індивідуальний авторський міф – суб’єктний варіант особистого міфу (в розумінні К.-Г.Юнга), трансцендентний акт цілісного охвату суб’єктивного екзистенційного досвіду, пізнаючи який шляхом інтерпретації автонаративу, особистість розширює межі уявлень про власний внутрішній та зовнішній світи. [8] Розвиток стабільного відчуття ідентичності, цілісного «Я» базується на здатності людини створювати наративи. Особистість отримує своє існування у процесі створення оповідань, наголошує П.Рікер. [2]. Індивідуальний авторський міф є своєрідним медіатором між свідомістю та несвідомим людини, його тлумачення та творча трансформація допомагає особистості свідомо співпрацювати з глибинним процесом самоорганізації, самоздійснення. Психотерапевтична функція міфотворчості полягає в наданні людині можливості адаптуватися до повсякдення. Саме міф дає змогу замінити обмеження на всемогутність, сірість буднів – на свято, спонукає людину чекати дива, бути відкритим для карнавальних трансформацій, містеріальних дійств. [5] Індивідуальний авторський міф – наша автентична модель світу, яку можна порівняти із мандалою або відбитками пальців. Це – динамічна структура, що постійно еволюціонує та змінюється [3].
Індивідуальна авторська міфотворчість, що насамперед відображається в текстах, оповідях, але може оприявнюватися й через танок, пісню, живопис та інші витвори мистецтва, виражає закодовані в несвідомому архетипи, міфологічні сюжети. Через усвідомлення їх людина осягає себе й своє місце в цьому світі, а через це – межі свого впливу на оточуючий світ. Цей феномен «особистості, що змінюється в світі, що змінюється» відображений у Д.О.Леонтьєва у якості особистісного динамізму. [1] Тобто, усвідомивши свої несвідомі бажання та міфологічний сюжет власного життя, пізнаючи свій індивідуальний авторський міф, людина починає формувати свої свідомі мотиви (внутрішній динамізм). Саме тепер настає час зміни навколишньої дійсності (зовнішній динамізм). Спираючись на усвідомлене, людина починає будувати свій світ у своєму часопросторі та часовому вимірі. [5] Ми вважаємо, що особливості процесу індивідуальної міфотворчості є відображенням особливостей культури, до якої належить суб’єкт, отже авторський міф буде просякнений цінностями та моральними настановами певної культури, тим, що Д.О. Леонтьєв називає ресурсними силами характеру: мудрість, самопізнання, гуманність, духовність і т. інш. Доторкаючись до глибин свого несвідомого, людина осягає своє коріння, починає усвідомлювати життєві перипетії вже не тільки на особистісному, а й на надособистісному, архетипічному рівні.
На наш погляд, індивідуальну авторську міфологію слід розглядати як продукт індивідуальної міфотворчості в контексті суб’єктно – вчинкового підходу. [7] Принцип суб’єктності установлює право людини вважати себе автором – творцем своєї життєвої драми і психологічної долі. Недаремно стає дедалі більш популярним екзестенційний напрямок, методологія якого потроху проникає в усі психологічні школи, впроваджуючи суб’єкт – суб’єктні взаємовідносини та елементи суб’єктно – вчинкової парадигми, значення якої розкривають В.О.Татенко та інші автори. А.Пфендер впроваджував метод ретроспекції, тобто метод рефлексії як основний метод наукового дослідження певної психічної дійсності. Він називав його «суб’єктивним методом психології». Цей метод справді суб’єктивний, бо відноситься до самого суб’єкта та його власних переживань. Але він не є суб’єктивним в іншому значенні слова, як суб’єктивна упередженість, що не є істиною… Дослідник, що не може суб’єктивно (тобто з орієнтацією на суб’єкта – себе та/або досліджуваного ним) віднестись до рефлексії психічної дійсності, неспроможний бути психологом… [4] Крім принципу суб’єктності щодо досліджуваного, актуалізація потенціальних можливостей індивідуальної міфотворчості вимагає розвиненої суб’єктності самого дослідника. Це не останню чергу зумовлює якість психологічного тлумачення продуктів творчої діяльності досліджуваного, можливість діалогічної взаємодії особистостей як суб’єктів власної культури, адже виклики часу вимагають від сучасної людини розширення особистісної ідентичності до рівня суб’єкта загальнолюдської культури.
На думку Т. М. Титаренко, «новий феномен, який за традицією ще називають (і, можливо, називатимуть?) особистістю, неконстантний, нецілісний, нестабільний, неієрархізований, несамодостатній. Він радше рухливий, плинний, мозаїчний, процесуальний, колажний…Тобто сучасна творча особистість «мандрує» з контексту в контекст, змінюючи відповідно до взаємодії з оточенням власну життєву історію, бачення минулого, теперішнього, майбутнього» [6;11] Але така підкреслена свобода вибору культурних контекстів стає можливою, на нашу думку, саме завдяки суб’єктності, яка присутня в знятому вигляді.
Необхідно зазначити, що індивідуальна міфологія тісно пов’язана із наступними психологічними феноменами. По-перше, індивідуальна міфологія є невід’ємною від культурно-історичного потенціалу особистості. Культурно-історичний потенціал – це «стрижень» національного характеру; ресурс життєстійкості, надбаний протягом тисячоріч або сторіч, певні копінг - стратегії нації, що активізуються в ситуації небезпеки для існування особливого світосприйняття та самореалізації особистості в певній культурі. По-друге, індивідуальна міфологія має гендерне переломлення – є одним з засобів побудови або реконструювання гендерних та статево-ролевих ролей. Культурно-історичний потенціал взаємодіє з культурно заданими ролями. Але особистість взаємодіє й з міфологічними змістами (в своєму дослідженні ми використовували слов’янський пантеон), щоб інтегрувати цей досвід у власну гендерну ідентичність. По-третє, індивідуальна авторська міфологія є неможливою без суб’єктності особистості. Протягом процесу міфотворчості особистість спонтанно виявляє якості суб’єкту власної діяльності – більше чи менше виражені. Щодо зв’язку самоактуалізації та індивідуальної міфології – немає однозначної залежності якості індивідуальної авторської міфології від рівня самоактуалізації особистості за А. Маслоу. Для більш глибокого дослідження цього питання, скоріше слід звернутись до феномену «особистісної гармонійності».
Висновок: через розкриття вмістів індивідуальної авторської міфології особистість самоздійснюється, актуалізує власний особистісний потенціал. Таке самозростання є екологічним для особистості, оскільки воно оприявнюється через звичну людині діалогічну форму, а механізм міфотворчості взагалі укорінений в українській традиції, культурі. Особистість отримує можливість інтегрувати в поле свідомості досі несвідомі символічні та архетипні змісти, вбудовувати їх у свій досвід. Через усвідомлення свого авторства у побудові власного життєвого світу, людина набуває спершу внутрішнього, а потім зовнішнього особистісного динамізму, тобто можливості впливати не тільки на себе, а й на оточуючий світ.
Література
1. Леонтьев Д.А. Личностный потенциал как объект психодиагностики// Психологическая диагностика 2007, № 1. С.4 – 7.
2. Проблемы психологической герменевтики / Под ред. Н.В. Чепелевой – К.: Издательство Национального педагогического университета им.Н.П. Драгоманова, 2009. – 382 с.
3. Стюарт В. Работа с образами и символами в психологическом консультировании / Пер.с англ. Н.А.Хмелик. – М.: Независимая фирма «Класс», 2007. – 376 с. – (Библиотека психологии и психотерапии, вып.56)
4. Татенко В.О. Суб’єктно – вчинкові парадигма в сучасній психології. // Людина. Суб’єкт. Вчинок; Філософсько-психологічні студії / За ред. В.О. Татенка. – К.: Либідь, 2003. – 376 с.
5. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності. – К.: Либідь, 2003. – 376 с.
6. Титаренко Т.М. Постмодерна особистість у динаміці самоконструювання // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика / За ред. Н.В.Чепелевої. – К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2010. – Том 2, вип.6. – 194 с.
7. Яремчук О.В. Парадигмальний контекст поняття «міфотворчість» в сучасній психології// Проблеми загальної та педагогічної психології. Зб.наук.праць Інституту психології ім..Г.С.Костюка АПН України/ За ред..С.Д.Максименка. Т.ІХ, част.4. – К, 2009. – 512 с., с. 500-509.
8. Яремчук О.В. Індивідуальна авторська міфотворчість як самоініціація суб’єкта в культурі // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: зб.наук.праць / за заг. ред. М. М. Слюсаревського. – К.: Міленіум, 2009. – вип. 9-280с., с. 261-270.



Соціально-психологічні особистості організації життя особистості
Колесніков Євген Петрович Таврійскій національний універсітет ім. В.І. Вернадського


Постановка проблеми
У попередніх роботах [6], [7], [8], для вивчення організації життя особистості нами були розпочаті спроби розкрити психологічну природу діяльності з організації власного життя і провести структурний аналіз її компонентів. У даному дослідженні перед нами стояло завдання виявити специфіку організації життя людей з певними індивідуально-типологічними особливостями особистості.
Основний матеріал та результати дослідження
Аналіз уявлень зарубіжних і вітчизняних психологів із проблеми організації життя особистості дозволив нам виділити в них три основні позиції при підході до визначення суті явища, яке вивчається.
Першу позицію можна сформулювати таким чином: активність суб'єкта, що спрямована на організацію власного життя, виявляється в його здатності планувати, регулювати й аналізувати свої дії та вчинки адекватно до власних життєвих цілей і цінностей.
Активність суб'єкта, яка спрямована на свідому побудову власного життя, вперше позначається поняттям "організація власного життя" у роботах С. Л. Рубінштейна [14] і надалі використовується Б.Г. Ананьєвим [2], К.О. Абульхановою-Славською [1], Л.І. Анциферовою [3], В.К. Каліним [5], а також їхніми учнями й однодумцями. "Розумна організація життя особистості" у соціально-психологічному аспекті вивчалася також колективом київських авторів під керуванням Л.В. Сохань [13].
Вивчення концепцій зарубіжних і вітчизняних авторів показало, незважаючи на те, що далеко не всі вчені визначають проблему організації життя особистості саме в такому вигляді, однак, деякі їхні положення за своїми змістовними характеристиками, у тому чи іншому ступені пов'язані з даним формулюванням проблеми. Перерахуємо основні поняття (та їхніх авторів), які на наш погляд, описують той чи інший феномен, пов'язаний з поняттям організації життя особистості: "самовиконання", "самовизначення" (Ш. Бюлер) [18]; "досягнення життєвого успіху" (прагматики, у тому числі, У. Джеймс) [4]; "цілеспрямована поведінка", "автономізація особистого "Я" (К. Левін) [10]; "усвідомлювання тут і тепер відповідальності за себе і своє життя" (Ф. Перлз) [12]; "самість", "самоактуалізація" (А. Маслоу) [20]; "продуманий вибір" (Дж. Келлі) [19]; "регуляція передбачуваними наслідками", "саморегуляція", "самоефективність", "самоконтроль" (А. Бандура) [17]; "самодетермінація" (С.Л. Рубінштейн) [14]; "саморегуляція поведінки і діяльності" (В.І. Моросанова) [11]; "субєктність" (В.О.Татенко) [15]; "субєктність", "поглиблення субєктності" (Т.М. Титаренко) [ 16].
З перерахованого ряду понять ми бачимо, що практично кожний автор використовує терміни із префіксом "само-". Ця друга позиція досліджень, що належить до проблеми організації життя особистості, на наш погляд, відображає психологічні механізми, за допомогою яких здійснюється організація суб'єктом власного життя. Ми вважаємо, що ці механізми лежать у площині самосуб'єктних відносин особистості [5].
І, нарешті, третє положення, яке зустрічається практично в кожній роботі з вивчення людини як організатора власного життя, пов'язане із твердженням про те, що тільки дія, чи вчинок є реальним втіленням актуальних цінностей та цілей людини. Проте, не будь-яка дія, виражає цінності та цілі людини-суб'єкта життя. На наш погляд, одиницю аналізу активності людини-суб'єкта життя адекватно визначити як дію з організації власного життя.
Дія з організації життя, у найбільш певному вигляді проявляється в процесі подолання суб'єктом проблемних ситуацій, які обумовлені його актуальними життєвими труднощами. Класифікація дій, які організують життя і основних проблемних ситуацій життя, що наведена нижче, була покладена в основу опитувальника "Вивчення дій з організації життя" (ДОЖ).
Класифікація дій з організації життя:
1. Дії з організації життя з вираженою зовнішньою компонентою.
1.1. Дії з пошуку інформації про проблемну ситуацію (ПС).
1.2. Дії з планування поведінки та діяльності в ПС.
1.3. Дії з пошуку способів розвязання актуальної ПС.
1.4. Дії з адаптації до ПС.
2. Дії з організації життя з вираженою внутрішньою компонентою.
2.1. Дії з аксіологічної оцінки ПС.
2.2. Дії з емоційно-вольової регуляції в ПС.
2.3. Дезактивуючі вольові дії в ПС.
2.4. Дії з резюмування ПС.
Класифікація основних проблемних ситуацій життя.
1. Проблемні ситуації, які пов'язані з матеріальним і соціальним статусом суб'єкта.
2. Проблемні ситуації професійної діяльності.
3. Проблемні ситуації внутрішньосімейних взаємин.
4. Валеологічні проблемні ситуації.
Методика "ДОЖ" має форму опитувальника, що складається з 104 конструктів, з яких 40 – дозволяють діагностувати ступінь виразності кожної з виділених вище проблемних ситуацій життя і 64 – досліджувати кількісний і якісний склад дій з організації життя.
Відповідно до заявленої теми найбільший інтерес у рамках нашої роботи представляє дослідження взаємозв'язків функціонально-психологічних типів особистості (за К.Г. Юнгом) і дій з організації життя з вираженою зовнішньою і внутрішньою компонентою. Відбір представників "крайніх" типів з ДОЖ здійснювався на підставі даних, які отримані при безпосередній психодиагностиці ДОЖ за допомогою авторської методики. Діагностика функціонально-психологічних типів особистості за К.Г. Юнгом здійснювалася за допомогою методики В.І. Колесникової "Юнгіанська типологія особистості" (ЮТО) [9].
Дії з організації життя (ДОЖ) розглядалися у зв'язку з такими особистісними конструктами, як екстраверсія-інтроверсія, а також окремо за кожним із восьми функціональних типів особистості: екстравертно-мислячим (Е-М), екстравертно-інтуїтивним (Е-І), екстравертно-відчуттєвим (Е-В), екстравертно-чуттєвим (Е-П), інтровертно-мислячим (І-М), інтровертно-інтуїтивним (І-І), інтровертно-чуттєвим (І-Ч), інтровертно-відчуттєвим (І-В).
Аналіз результатів емпірічного дослідження
У дослідженні взяли участь 216 осіб. З загальної вибірки випробуваних виділено 8 функціонально-психологічних типів особистості. Показники з кожного психологічного типу особистості порівнювалися за допомогою критерію рангової кореляції R Спірмена з показниками дій з організації життя (ДОЖ) з вираженою зовнішньою (1.1., 1.2., 1.3., 1.4.) і внутрішньою (2.1., 2.2., 2.3., 2.4.) компонентою (див. класифікацію ДОЖ, наведену вище).
Нижче наводимо коефіцієнти кореляцій, отримані у результаті обчислень, та їхню інтерпретацію:
1. Коефіцієнт кореляції між показниками з екстравертного мислення (Е-М) і ДОЖ 1.1., 1.2., 1.3.:
R = 0,37176 (a < 0,01) (N=44) – високий значущий позитивний зв'язок між показниками екстравертного мислення і значеннями ДОЖ з вираженою зовнішньою компонентою.
2. Коефіцієнт кореляції між показниками з Е-М і ДОЖ 2.1., 2.3.:
R = – 0,408028 (a < 0,01) (N=44) – значущий негативний зв'язок між
показниками Е-М і показниками з ДОЖ з вираженою внутрішньою
компонентою. Таким чином, високим показникам Е-М відповідають
низькі показники ДОЖ 2.1. і 2.3.
3. Коефіцієнт кореляції між показниками з Е-Ч і ДОЖ 1.1., 1.3., 1.4.:
R = 0,84536 (a < 0,05) (N=7) – значущий позитивний зв'язок.
4. Коефіцієнт кореляції між показниками з Е-Ч і ДОЖ 2.1., 2.2., 2.4.:
R = – 0,78594 (a < 0,05) (N=7) – значущий негативний зв'язок.
5. Коефіцієнт кореляції між показниками з Е-В і ДОЖ 1.1., 1.3., 1.4.:
R = 0,646075 (a < 0,01) (N=31) – позитивна значуща кореляція.
6. Коефіцієнт кореляції між значеннями з Е-В і ДОЖ 2.1.,2.3., 2.4.:
R = – 0,418479 (a < 0,05) (N=31) – значущий негативний зв'язок.
7. Коефіцієнт кореляції між показниками з Е-І і ДОЖ 1.2.,1.3., 1.4.:
R = 0,65743 (a < 0,05) (N=10) – позитивна значуща кореляція.
8. Коефіцієнт кореляції між показниками з Е-І і ДОЖ 2.2., 2.3.:
R = – 0,79561 (a < 0,01) (N=10) – значущий негативний зв'язок.
Аналіз даних першої частини дослідження дозволяє зробити наступний висновок: у екстравертів спостерігається значуща позитивна кореляція з показниками з ДОЖ з вираженою зовнішньою компонентою, а також значущий негативний зв'язок з показниками з ДОЖ з вираженою внутрішньою компонентою (див. мал. 1).



















Мал. 1. Кореляційні плеяди, що відображають залежність функціонально-психологічного типу особистості (екстравертна установка) і дій з ОЖ

1. Коефіцієнт кореляції між показниками з І-М і ДОЖ 2.1., 2.2., 2.4.:
R = 0,79763 (a < 0,001) (N=50) – значуща позитивна кореляція.
2. Коефіцієнт кореляції між показниками з І-М і ДОЖ 1.1., 1.2., 1.3.:
R = – 0,593214 (a < 0,0000001) (N=50) – значущий негативний зв'язок.
3. Коефіцієнт кореляції між показниками з І-Ч і ДОЖ 2.1., 2.2.,2.3.:
R = 0,69674 (a < 0,05) (N=9) – значуща позитивна кореляція.
4. Коефіцієнт кореляції для показників І-Ч і ДОЖ 1.2., 1.3., 1.4.:
R = – 0,75332 (a < 0,05) (N=9) – значущий негативний зв'язок.
5. Коефіцієнт кореляції між показниками з І-В і ДОЖ 2.2., 2.3., 2.4.:
R = 0,843287 (a < 0,01) (N=22) – значуща позитивна кореляція.
6. Коефіцієнт кореляції між показниками з І-В і ДОЖ 1.1., 1.2., 1.3., 1.4.:
R = – 0,934621 (a < 0,01) (N=22) – значущий негативний зв'язок.
7. Коефіцієнт кореляції між показниками з І-І і ДОЖ 2.1., 2.2., 2.3., 2.4.:
R = 0, 845381 (a < 0,01) (N=27) – значуща позитивна кореляція.
8. Коефіцієнт кореляції між показниками з І-І і ДОЖ 1.1., 1.3., 1.4.:
R = – 0,764322 (a < 0,01) (N=27) – значущий негативний зв'язок.
Аналіз даних другої частини дослідження дозволяє зробити висновок: у інтровертів спостерігається значуща позитивна кореляція з показниками з ДОЖ з вираженою внутрішньою компонентою, а також значущий негативний зв'язок з показниками з ДОЖ з вираженою зовнішньою компонентою (див. мал. 2).



















Мал. 2. Кореляційні плеяди, що відображають залежність функціонально-психологічного типу особистості (інтровертна установка) і дій з ОЖ

Висновки
Вивчення особливостей самодетермінації життя особистості при різних функціонально-психологічних типах показало наявність складних опосередкованих зв'язків між діями з організації життя і психологічними типами особистості за К.Г. Юнгом. Якщо в представників того самого психологічного типу особистості виявляється стійкий набір дій з організації життя, то можна говорити про типологічні особливості організації життя особистості.
Підводячи підсумок дослідження типологічних особливостей організації життя, можна стверджувати, що в подоланні проблемних ситуацій життя, екстраверти розпочинають дії з організації життя з вираженою зовнішньою компонентою, тоді як дії з організації життя з вираженою внутрішньою компонентою, мають порівняно малу представленість у кількості їхніх способів взаємодії зі світом. Зворотна картина спостерігається в інтровертів: при явній виразності дій з організації життя з вираженою внутрішньою компонентою, в них практично відсутня опора на дії з організації життя з вираженою зовнішньою компонентою.








Література:
1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1991. – 299, [2] с.
2. Ананьев Б.Г. Избранные психологические труды: В 2 т. – М.: Педагогика, 1980. – Т. 1. – 230 с.; Т. 2. – 287 с.
3. Анцыферова Л.И. Личность в трудных жизненных условиях: переосмысливание, преобразование ситуаций и психологическая защита // Психол. журн. 1994. Т. 15. № 1. С. 3-19.
4. Джеймс У. Личность // Психология личности. Тексты. – М., 1982 с.
5. Калин В.К. Анализ самоорганизации и самодетерминации активности личности с позиций системного подхода // Наука і освіта. – 1999. – № 1-2. С. 45 – 48.
6. Колесников Е.П. Теоретико-методологические основы изучения деятельности по организации жизни // Наука і освіта. № 4-5. – 1998. С. 52 –55.
7. Колесников Е.П. Экспериментальное изучение действия, организующего жизнь / Сборник статей сотрудников Института социальной и политической психологии АПН Украины. – К., 2001.
8. Колесников Е.П. Опросник «Изучение действий по организации жизни» // Наука і освіта. – № 2. – 2001. – С. 36 – 44.
9. Колесникова В.И. Опросник «Юнгианская типология личности» // Наука і освіта. – № 3. – 2001. – С. 52 – 64.
10. Левин К. Динамическая психология. Избранные труды. – М., 2001. – 572 с.
11. Моросанова В.И. Стилевые особенности саморегулирования личности // Вопр. психол. 1991. № 1. С. 121 – 127.
12. Перлз Ф. Опыты психологии самопознания. – М.: Гиль-Эстель, 1993. – 240
13. Разумная организация жизни личности: проблемы воспитания и саморегулирования / Л.В. Сохань, В.А. Тихонович, О.А. Киселева и др.; Ред. кол. Л.В. Сохань, В.А. Тихонович, Н.И. Михальченко; АН УССР. Ин-т философии. – Киев: Наук. думка, 1989. – 328с
14. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. – М.: Изд-во АН СССР, 1957. – 328 с.
15. Татенко В.А. Психология в субъектном измерении. Монография. – К.: «Просвіта», 1996. – 404 с.
16. Титаренко Т. М. Поняття життєвого шляху особистості // Основи практичної психології / В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін. : Підручник. – К.: Либідь, 1999. – 536 с.
17. Bandura A. Self-regulation of motivation and action through goal systems. In L. A. Perwin [Ed.] Goal concepts in personality and social psychology. Hillsdale, NJ: Erlbaum, 1988.
18. Buhler C. Basic theoretical concepts of humanistic psychology. American Psychologist, 1971, 26, 378 – 386.
19. Kelly G. A theory of personality: The psychology of personal constructs. N.Y.: Norton, 1963.
20. Maslow A. H. Motivation and personality [3rd ed.] N. Y.: Harper and Row, 1987.








Завантажити завантажити тези

Соціальнопсихологічні чинники духовного саморозвитку особистості
Колісник Олексій Петрович Волинсський національний університет імені Лесі Українки


Постановка проблеми. Самоефективність особистості великою мірою залежить від ступеня духовного розвитку особистості. Мета – розглянути психологічні чинники самоефективності особистості, які пов’язані із даховним саморозвитком особистості. Об’єктом розгляду у нас є психологія особистості. Предметом нашого розгляду виступає ступінь духовного розвитку особистості. За гіпотезу нам слугує припущення про пряму залежність самоефективності життя особистості від ступеня її духовного розвитку.
Розгляд проблеми. Особистість постає в ході персоналізації людського індивіда шляхом привласнення нею цінностей. Поняття «духовність» в широкому розумінні покриває психічну реальність привласнення особистістю будь-яких цінностей, трансформацію їх у провідні сенси ієрархії смислів особистості та породження відповідних цим сенсам життєвих актів. Обсяг поняття «духовність» в узькому значенні терміну покриває реальність привласнення надособистісних цінностей, таких як Свобода, Справедливість, Відповідальність; Добро, Любов, Турбота; Краса, Істина, Творчість; Космос, Надсмисл, Бог, перетворення їх у провідні сенси ієрархії смислів особистості та породження наднормативних та над ситуативних життєвих актів у смузі ризику та персональної відповідальності.
Буденна свідомість як вища форма психіки опосередковує взаємодію людини із світом символами і знаками, на оперті яких творяться усвідомлені поняття, судження, висновки, конструкції та концепції, на оперті яких здійснює цілеспрямовані дії. Змінений стан психіки, в якому психіка пробуджується від свого буденного стану та просвітлюється континуально-інтуїтивним розумом, є дійсною природою людини, в якій відсутня свавільна усвідомлена цілеспрямована дія із застосуванням вольового зусилля. В зміненому стані психіки активність особистості спрямовується не у зовнішній примарний світ, в якому людський досвід закодований у слова, поняття та теорії, а у внутрішній духовний світ особистості, який здатний безпосередньо, без опосередкування знаковими системами і логікою, взаємодіяти із зовнішнім світом. У просвітленої чи, іншими словами, пробудженої особистості цілісна психіка дисциплінована і цілком підвладна вершинній природі людини, яка наближає спонтанну психіку особистості до осягнення континуального порядку у світі, тому вона є безпомилково досконалою, ненасильницькою та безкорисливою.
Цілісна континуальна психіка інтуїтивно схвачує засади, побудови та напрямки розвитку зовнішнього та внутрішнього світів, тому регуляція породження дій особистістю відбувається із без особливих зусиль, спонтанно. Спонтанна дія особистості у зміненому стані психіки, яка регулюється континуально-інтуїтивним розумом, не порушує неперервного порядку у природі, тому ніколи їй не шкодить, а також не суперечить природі самої людини. Спонтанна дія відбувається на оперті континуально-інтуїтивного розуму, який не планує усвідомлено, опосередковано та логічно, не порушує законів природи, відповідний реальним обставинам, не витрачає марно зусиль. При відсутності опосередкованої свідомої егоїстично-вольової мотивації та регуляції, коли немає посередників, таких як усвідомлене бажання, роздум і розрахунок, внутрішній і зовнішній світи для людини стають однією цілісністю, в якій немає суб’єкт-об’єктного протиставлення.
В зміненому стані психіки особистість осягає відсутність здвоєння світу, яке у буденній свідомості нав’язують особистості суб’єкт-об’єктне протиставлення та мовні дихотомії типу «добре-зле», «корисне-шкідливе». Породження дії відбувається спонтанно, а її неусвідомлений смисл, який спирається на безпосереднє сприймання обставин тут-і-тепер, реалізується коротким шляхом. Спонтанна дія, яка відбувається у зміненому стані психіки та внутрішньо підтримується піковими переживаннями, узгоджується із законами природи, співмірна її природнім ритмам, відповідна мінливим обставинам. Особистість у зміненому стані психіки робить лише те, що вимагає природа та що відповідає її власним здатностям.
Інтренсивна (внутрішня) мотивація, яку відмобілізовує пікове переживання у зміненому стані психіки, міняє напрямок витрачання психічної енергії із буденності на духовний саморозвиток особистості, який органічно пов’язаний з цілісним функціонуванням тіла і психіки та із способом буття особистості у світі. В зміненому стані психіки у особистості зникає усвідомлення «Я-концепції», тому зникають закладені в ній залежності особистості, які є завадами особистісному духовному зростанню. Особистість в такому стані зберігає переживання «Я-тотожності» і залишається здатною адекватно діяти у зовнішньому світові. З втратою усвідомлення «Я-концепції» втрачаються егоцентричні провідні сенси в ієрархії смислів, які проявляються прагненням підняти свою самооцінку шляхом оволодіння певним кінцевим результатом, який цінується соціальним контролем еталонних груп і особистостей, а провідною стає внутрішня процесуальна мотивація, яка має могутню внутрішню підтримку піковими переживаннями. В зміненому стані психіки особистість є сама собою, тобто стає природною, автентичною, конгруентною, впевненою в своїх можливостях та відповідною спонтанності світу.
Висновок. Самоефективність особистості великою мірою залежить від ступеня її духовного саморозвитку.




Завантажити завантажити тези

РОЗВИНЕНЕ ЦІЛЕПОКЛАДАННЯ ЯК УМОВА ЕФЕКТИВНОГО ЖИТТЄКОНСТРУЮВАННЯ У СУЧАСНОМУ СВІТІ
Копотун Марина Митрофанівна Полтавський національний педагогічний університет

Сучасні передчуття майбутнього нашого суспільства настільки ж технологічні наскільки ж і есхатологічні. Ми прагнемо майбутнього і боїмося його. З одного боку спостерігається підвищена чутливість до майбутнього, гострота передчуттів, проектування образів та моделей майбутнього, а з іншого – насторожене ставлення, очікування негараздів та катастроф. Всепроникаюче почуття невизначеності поглиблюється множиною відмінних рис сучасного буття: вони укорінюють погляд на майбутнє «світу як такого» і на майбутнє світу особистого як на щось по своїй суті невирішуване, неконтрольоване і тому таке, що лякає, пробуджує підозри на те, що нинішні досить знайомі зразки поведінки не будуть в майбутньому ефективними, і це не дасть нам можливості правильно розрахувати наслідки тих чи інших дій [1]. Однією з найважливіших характеристик сучасної особистості стає її контекстуальність, тобто чутливість до найрізноманітніших зовнішніх впливів Вона перебуває в стані постійного становлення, переходу від актуального до потенційного буття, є часткою цього буття [2]. Виходячи з такого розуміння особистості, ми розглядаємо життєве цілепокладання як одну із форм конструювання нею свого майбутнього, яке є не раз і назавжди запрограмованим, а являє собою чутливе до нових смислів динамічне й контекстуальне утворення. Життєве цілепоклададння особистості урізноманітнюється, набуває реальних обрисів, коли людина у постійно змінному, неспокійному і нестабільному світі все ж почуває себе автором власного життєвого проекту, відчуває здатність до досягнення цілей, які дадуть їй можливість самоповаги, задоволення з себе. А це за теперішніх реалій вимагає неабиякої мужності і самовіддачі. Саме розвинене життєве цілепокладання є, на нашу думку, одним з ключових ресурсів особистості у сучасному світі. У дослідженні життєвих цілей особистості на особливу увагу заслуговує наративний підхід, основна ідея якого полягає в тому, що ідентичність «Я» – не фіксована і не автономна, а еволюціонує у формі незакінченої історії. Через розповідь людина об’єднує розрізнені життєві події в певну послідовність і систему стосунків, уявляючи своє життя як процес, що розвивається [3; 4; 5; 6; 7]. Досліджуючи цілепокладання студентської молоді методом наративу, ми мали можливість описати особливості структурування майбутнього студентами з розвиненим вмінням ставити життєві цілі. Їх розповіді відрізняються панорамністю, насиченістю деталями, подробицями; життєві цілі сформульовано досить чітко. Досліджувані описують як самі цілі, так і етапи їх досягнення, тобто в розповідях представлено і ситуативні (здати сесію, написати курсову), і короткочасні (закінчити університет, академію), і віддалені (зробити кар’єру, створити сім’ю, народити дітей, досягти стабільного матеріального становища) цілі. Картина бажаного майбутнього постає реальною, логічною, узгодженою, чіткою. Разом з тим, розвинене життєве цілепокладання може бути втілене у розповідях і по іншому. Бажані життєві цілі можуть формулюватися в м’якій, нестереотипній формі: у них простежується повага до часу і простору життя, що втілюється в певній нонфінальності, діалогічності. Ці наративи є менш «активними» та більш «споглядальними». Вони відрізняються від попередніх способом представлення свого майбутнього: немає послідовної розповіді про події майбутнього, але вражає розумінням свого майбутнього. Як зазначає М. Епштейн, різні способи представлення свого життя (і майбутнього зокрема), вірогідно, залежать від різної типології життів: є життя більш дієві, сповнені пригод, динамічно розгорнуті у часі, і є життя більш споглядальні, що вбирають у себе різні сторони буття не стільки в послідовності подій, скільки у сукупності переживань, роздумів, значущих стосунків та поглядів, які уподібнюють її не розповіді, а енциклопедії. І тоді стає втілюваним те, що може бути упущене в жанрі історій. Є життя-романи і життя-панорами [8]. Загалом наративи тих, чиє цілепоклаладння сформоване, вирізняють реалістичність сприймання як теперішнього, так і майбутнього, усвідомлення того, що для досягнення цілей потрібно докласти чимало зусиль. Реальність ними може сприйматися творчо, але не спотворено, вони не викривлюють факти на догоду своїй фантазії і потребам, а, переосмислюючи їх, вносять елементи креативності, спонтанності. Ті, хто вміє планувати своє майбутнє, прагнуть досягти особистісно значущих і реалістичних цілей, але при цьому не втрачають гармонії з життям. Одні досягають такої гармонії, надаючи життю структурованості, чіткості, визначеності, а другі – творчого його осмислюючи і систематизуючи. Висновки. Розвинене життєве цілепокладання є тим ресурсом, що дає можливість людині бути відносно незалежною, вільною від зовнішніх спокус та негараздів сучасного світу, будувати своє життя як єдине ціле. Якщо особистість ставить перед собою реалістичні, узгоджені, розгорнуті цілі, то вона є продуктивною і успішною, створюючи тим самим для себе реальну можливість розгортання і реалізації свого потенціалу. Провідними умовами становлення високого рівня життєвого цілепокладання є усвідомлення своїх життєвих цілей, позитивне ставлення до свого майбутнього, розширення спектру сфер постановки цілей, гармонізація їх часового виміру, підвищення рівня узгодженості та відповідності соціальному контексту, розширення уявлень як про власні можливості, так і про ресурси середовища. А наратив дає можливість найбільш повно дослідити цілепокладання особистості, побачити слабкі місця в побудові життєвих цілей і тим самим знайти найбільш дієві способи оптимізації цього складного і багатогранного процесу.


Завантажити завантажити тези

РОЛЬ СІМ’Ї У СТАНОВЛЕННІ ЕМОЦІЙНОЇ СФЕРИ МОЛОДШОГО ШКОЛЯРА
Кормило Оксана Михайлівна ТНПУ ім.В.Гнатюка, каф. практичної психології


Сім’я як основа суспільства забезпечує відтворення та продовження людського роду, вона виступає джерелом духовного росту, морального та інтелектуального, емоційного розвитку, матеріального добробуту людини. Важко переоцінити роль сім’ї і у емоційному житті дитини. Оскільки сімейне виховання за своїм характером більш емоційне, ніж будь-який вид виховання: його під?рунтям є батьківська любов до дітей і безмежна довіра дитини до батьків. Створюючи певний соціально-психологічний клімат, сім’я багато в чому визначає розвиток дитини в майбутньому.
Про значення і роль емоцій та почуттів у формуванні особистості зазначали: П. К. Анохін, Арнольд, Л. С. Виготський, В. К. Вілюнас, Н. В. Вітт, Б. І. Додонов, О. М. Леонтьєв, Р. У. Ліпер, Г. О. Люблінська, К. Ізард, Я. Рейковський, С. Л. Рубінштейн, О. П. Санникова, П. В. Симонов, Б. Спіноза, З. Фрейд, О. Я. Чебикін, П. М. Якобсон та інші. Безумовно, емоції і почуття часто формують поведінку дитини, впливають на поставлені нею ті чи інші життєві цілі. Досліджуючи емоційну сферу молодшого школяра, зазначимо, що цей вік вважається «емоційно насиченим». Дитина зберігає багато дитячих якостей – наївність, легковажність, погляд на дорослого “знизу вгору”, проте зі вступом дитини до школи змінюються її інтереси, цінності, увесь устрій життя. Емоційна вразливість доповнюється подальшою диференціацією сором’язливості, яка виявляється у тому, як діти реагують на людину, оцінка якої має певне значення для них. Розвивається почуття самолюбства, що виявляється в гнівному реагуванні на будь-яке приниження їх особистості й позитивному емоційному переживанні, коли визнають ті чи ті особистісні властивості.
В умовах сучасного нестабільного сьогодення з його соціально-економічними негараздами, невпевненістю у завтрашньому дні, ростом насилля у суспільстві усе частіше зустрічаються неблагополучні сімї. Для опису сімейного неблагополуччя використовуються терміни «функціонально-неспроможна», «сім’я у кризовій ситуації», «аморальна сім’я», «сім’я з насильством щодо членів родини», «сімї, де є серйозні помилки і прорахунки у вихованні дітей», «конфліктна сім’я» тощо.
У випадку дисгармонії сімейних взаємовідносин виникає небезпека формування у дитини емоційних порушень, високого показника тривожності, переживання депресивних станів, домінування негативних емоцій тощо.
Мета нашого дослідження полягала у вивченні особливостей розвитку емоційної сфери молодшого школяра з неблагополучної сім’ї. Для емпіричного дослідження ми обрали: неповні сім’ї; сім’ї, де батьки виїхали за кордон; сім’ї, де батьки ведуть аморальний спосіб життя, а також зовні благополучні сім’ї. У дослідженні використали тест «Тривожність» (за Р. Теммл, М. Дорка, В. Амен) та проективну методику для діагностики шкільної тривожності А.М. Прихожан.
Результати емпіричного вивчення засвідчують про певну проблематику емоційного стану окремих дітей з неблагополучних сімей. Зокрема, спостерігається високий рівень тривожності, невпевненість, замкнутість, агресивність, деяка неадекватність у поведінці в класі з іншими дітьми тощо.
Отож, проблема емоційного здоров’я дітей є нагальною проблемою сьогодення, емоції та почуття часто формують поведінку дитини, вони впливають на перебіг різних психічних процесів – сприймання, пам’яті, мислення, зумовлюють формування певних рис характеру особистості. Позитивні емоції активізують різні види діяльності, негативні – знижують активність. Звичайно, одержані результати можна віднести лише до певного вікового етапу – вони лише частково визначають подальший розвиток особистості дітей, хоча, можливо, вплив сімейного середовища і є визначальним. Всі ці негативи, які дитина бере з оточення в майбутньому можуть перерости в патологію від чого буде страждати, як сама дитина, так і оточуючі її люди.

Список використаних джерел.
1. Алферов А.Д. Психология развития школьников: Учебное пособие по психологии./ А.Д. Алферов. – Ростов н/Д: изд-во Феникс, 2000. – С. 102- 111
2. Обухова Л.Ф. Детская психология: теория, факты, проблемы. / Л.Ф. Обухова. – М.: Тривола, 1995. – С. 34-65
3. Шнейдер Л.Б. Психология семейных отношений. Курс лекций. / Б.Л. Шнейдер. – М.: Апрель-Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. – 512с.


Завантажити завантажити тези

ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СТРЕСОСТІЙКОСТІ ОСОБИСТОСТІ
Корольчук Валентина Миколаївна КНУ ім. Тараса Шевченка, каф. психології розвитку

Проблема прогнозування поведінки людей в екстремальних умовах діяльності, а також оцінка вірогідності збереження їх здоров’я і працездатності після впливу екстремальних факторів привертає увагу багатьох дослідників. (Ю.А. Александровський, М.М. Решетников, Н.В. Тарабріна, В.О. Моляко, Г.В. Ложкін, О.Р. Малхазов, О.М. Морозов, С.М. Миронець, О.В. Тимченко, В.О. Бодров, А.Г. Маклаков). З практичної точки зору проблема впливу екстремальних факторів на людину має кілька аспектів, а саме: прогнозування поведінки людей в екстремальних умовах, визначення наслідків їх впливу та підготовка до адекватних стратегій поведінки особистості в стресогенних умовах. Розв’язання цих завдань є актуальним для психологічного забезпечення діяльності спеціалістів, що виконують професійні обов’язки в екстремальних умовах, а також для надання допомоги особам, які стали жертвами надзвичайних і психотравмуючих ситуацій. Висока стресостійкість забезпечує успішність виконання професійних обов’язків в екстремальних умовах, збереження працездатності і здоров’я особистості після впливу екстремальних факторів зовнішнього середовища. Низький рівень стресостійкості, нездатність людини протидіяти стресам призводить до негативних наслідків у психічній, соціальній, професійній і поведінковій сферах: різноманітних проявів посттравматичних стресових розладів, суїцидів (А.Г. Маклаков, В.О. Моляко, В.І. Берзінь, В.О. Бодров, М.В. Савчин, О.Є. Самойлов, Н.В. Тарабріна, С.І. Яковенко). Аналіз актуального стану досліджень у даній галузі свідчить про те, що проблема стресостійкості особистості нині недостатньо розроблена і в теоретико-методологічному, і у впроваджувальному аспектах. Отже, наукова проблема полягає в комплексному дослідженні та з’ясуванні сутності стресостійкості, її структурних компонентів, детермінант, функцій, особливостей проявів та специфіки формування в процесі життєдіяльності та професіоналізації особистості. При об?рунтуванні вибору методик дослідження ми виходили з того, що стресостійкість має структурні елементи з різним рівнем організації. В цілому під час обстеження ми мали регламентований обов’язковий комплекс методик комп’ютерної діагностики для відбору спеціалістів для роботи в екстремальних умовах, який ми доповнили методиками відповідно до визначених структурних компонентів стресостійкості. Такий комплекс досліджуваних змінних дає змогу не тільки виявити окремі структурні компоненти, а й з’ясувати функціональну роль, внесок у регуляцію стресостійкості особистості та аргументувати інтегративну роль стресостійкості. Об?рунтовано проведення психодіагностики стресостійкості за комплексом прямих і побічних її показників. Рівень стресостійкості вимірювали за прямими показниками методик, що визначають самооцінку стресостійкості, рівень стресостійкості, вегетативні прояви стресу, комплексну оцінку стресу, поведінкові стратегії долання стресу. Дослідження побічних показників, що розглядаються як прояви стресостійкості в мотиваційній, особистісній, соціальній і поведінковій сферах, доцільно здійснювати за комплексом інформативних показників методик, спрямованих на вивчення: психічних станів, локусу контролю, рівня самоповаги, вольових якостей, активності, вольової саморегуляції, ситуативної та особистісної тривожності, дезадаптивної поведінки, а також індивідуально-психологічних характеристик: самооцінки, рівня домагань, мотивації до професійної діяльності, мотивації досягнення, мотивації схвалення, властивостей нервової системи. Вивчення рівня первинної (базової) стресостійкості здійснювали за методиками оцінки функціональних властивостей нервової системи, які проводили в умовах інтенсивних звукових і світлових ефектів. Таким чином, відповідно до завдань роботи об?рунтовано організацію і методичний апарат дослідження, що дало змогу визначити рівень стресостійкості за комплексом прямих і побічних показників, здійснити психологічний аналіз змісту стресостійкості, з’ясувати її структуру, основні компоненти, детермінанти і функції та розробити й апробувати програму формування стресостійкості особистості.



Особистісний потенціал як основа самореалізації фахівця
Коропецька Олеся Михайлівна Прикарпатський національний університет


Здійснено психологічний аналіз феномену «потенціал», дано ретроспективний огляд його розвитку у психології, розглянуто поняття «особистісний потенціал»
Ключові слова: особистість, розвиток, потенціал, особистісний потенціал, самореалізація, самоактуалізація.

Рассматривается понятие «потенциал», дается ретроспективный обзор его развития в психологии, анализируется понятие «личностный потенциал»
Ключевые слова: личность, развитие, потенциал, личностный потенциал, самореализация, самоактуализация

The psychological analysis of the person’s potential phenomenon is presented, the retrospective view of its development in psychology is given. The meaning of notion of person’s potential is revealed.
Keywords: person, development, potential, person’s potential, self-realization, self- actualization

Упродовж останніх десятиліть серед наукових розробок дослідників особливе місце займає проблема розвитку особистості, її потенціалу, оскільки суспільство розуміє, що сьогодні, як ніколи, від збереження і можливостей розвитку потенціалу людини залежить стабільність і прогресивний поступ людства загалом.
Проблема «потенціалу» («potentia», що в перекладі з лат. означає «сила») у психології є порівняно новою.
У сучасних довідкових виданнях поняття «потенціáл» визначається як особлива, здатна до саморозвитку система відновлюваних внутрішніх ресурсів людини, що виявляються в діяльності і спрямовані на отримання соціально-важливих результатів.
У філософії спочатку ввійшли в обіг поняття «потенційність», «потенція», «потенційний». Термін «потенціал» першими почали застосовувати фізики у контексті вивчення динамічних систем і розглядали його як здатність системи виконувати певну роботу.
Згодом, ввійшовши у понятійний апарат багатьох наук, у поєднанні з категоріями «реальність», «можливість» та поняттями «розвиток», «становлення», «актуалізація», «самотворення», «самоздійснення», поняття потенціал збагатилося новим змістом і одержало нову інтерпретацію.
Сучасна філософія розглядає «потенціал» у площині двох категорій: «можливості» і «дійсності», які виражають, з одного боку, можливість, тенденцію до становлення, а з іншого - реальність, що здійснилася. «Можливість», що виникає в межах «дійсності», як одна з її потенцій, презентує майбутнє в теперішньому, а перетворюючись у дійність, породжує нові можливості. Такою є діалектика їх взаємодії і взаємопереходу [4].
Власне перехід можливості у дійсність і є процесом реалізації потенції. У цьому контексті важливою, на наш погляд, постає проблема, що стосується умов, факторів, що забезпечують реалізацію резервів і ресурсів людини та їх перетворення у «дійсність».
У психології проблему потенційних можливостей розвитку активно почали розробляти в 30-50-х роках ХХ ст. гуманісти (К.Гольдштейн, А.Маслоу, Р.Мей, Г.Олпорт, К.Роджерс та ін.), які у контексті теорії самоактуалізації і самореалізації започаткували цілу низку наукових досліджень, присвячених потенціалу людини.
Більшість тогочасних зарубіжних психологів (А.Анг’ял, Ш.Бюлер, К.Гольдштейн, К.Хорні, А.Маслоу, Р.Мей, Г.Олпорт, К.Роджерс, К.Юнг та ін.) розглядали потенціал як вроджену властивість людини, що, завдяки тенденції до самоактуалізації, прагне реалізувати свої особистісні потенційні можливості і здібності [3; 6; 7].
Сучасними психологами потенціал людини розглядається вродженим лише частково, оскільки значно більшою мірою він формується і розвивається в процесі соціалізації. У кожної людини він може розкриватися і реалізуватися по-різному, залежно не лише від зовнішніх умов, але й від самої людини. [1; 2; 5;].
Поділяючи думку сучасних російських і українстьких науковців (К.О.Абульханова-Славська, Б.Г.Ананьєв, Г.О.Балл, М.Й.Боришевський, С.Л.Братченко, Є.Є.Вахромов, З.С.Карпенко, Г.С.Костюк, Д.О.Леонтьєв, О.М. Леонтьєв, С.Д.Максименко, В.М.Мясищев, Б.Д.Паригін, В.К.Сафонов, В.А.Сластьонін, В.І. Слободчиков, Т.М.Титаренко, М.І.Шевандрін та ін.), вважаємо, що найбільш повно виражає особливість людини, виокремлює її з поміж інших та розкриває її як неповторну та унікальну сутність поняття «особистісний потенціал». Він є стрижнем особистості, що відображає її «життєстійкість», установку на активність, волю і відвагу «відбутися», «стати тим, ким вона може стати» [3]. Його не слід ототожнювати ні з інтелектуальним, ні з творчим, ні з будь-яким іншим потенціалом. «Особистісний потенціал» швидше за все, слід розуміти як особливу системну характеристику особистості, що вирізняється своєю складною будовою та базується на складній схемі опосередкування. Він є інтегральною характеристикою особистості, якій притаманні певний рівень особистісної зрілості та здатність до саморегуляції. У цьому контексті, поняття «особистісний потенціал» відображає не лише здатність людини до подолання існуючих обставин, але й здатність до подолання своїх внутрішніх недоліків, що стоять на заваді самореалізації.

Література

1.Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1991. – 299 с.
2.Д.А. Леонтьев. Личностное в личности. Личностный потенциал как основа самодетерминации. http://www.psychology onLine.net/
3.Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы / А.Маслоу ; пер. с англ. Балл Г.О., Попогребський А.П. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.
4.Новейший философский словарь / сост. А.А. Грицанов. – Минск: Изд. В.М. Скакун, 1998. - 896 с
5.Психологія особистості: словник-довідник / [уклад. П.П.Горностай та ін.] – К.: Рута, 2001. – 320 с.
6.Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека / К. Роджерс; пер. с англ. – М.: Прогресс, Универс. 1994. – 480 c.
7.Charlotte Buhler. “Some Observations on the Psychology of the Third Force. Journal of Humanistic Psychology 5: 54, 1965.



«Плинна сучасність»: проекції на соціальну психологію особистості
Кочубейник Ольга Миколаївна Інститут соціальної та політичної психології НАПН України


Модерн спродукував модель уявлення про світ, де останній мислився насамперед як спрямований до виразно окресленої й чітко декларованої мети, як світ, актуальний стан якого оцінювався з огляду на міру наближення (або віддалення) від планованого. Інструментальною основою реалізації того чи іншого соціального проекту у такому світі була «уніфікованість» його виконавців, нівельована відчуттям правомірності делегування повноважень владі на формулювання цілей (напряму розвитку). Такий світ мав своїм ідеалом злагодженість, несуперечливість, відсутність багатозначності, конвенційність умов забезпечення подальшого існування цілісності. Стрижнем формування соціальності виявлялися процеси соціалізації, що формували слухняну одноманітність загальної згоди та спільність поглядів, думок і переконань як безумовну особистісну корисність та як необхідну й достатню умову спільного добробуту й розвитку (прогресу) світу загалом.
«Плинна сучасність» (З.Бауман), яка фіксує перехід від суспільства щільного, структурованого, обтяженого мережею умов і зобов'язань до суспільства пластичного, плинного, вільного від меж і умовностей, стуктурує соціальність іншим чином. Тому нині відсутні проекти, найвизначальнішими рисами котрих були загальність та універсальність, позаяк їхнє існування потребує наявності повновладного управлінського центру також зі загальними та універсальними претензіями, міць якого забезпечують інструменти встановлення й підтримки штучного порядку у суспільстві з нормуванням поведінки його членів.
З часом проекти досконалого суспільства (у численних їхніх варіаціях) зазнали поразки. Водночас предметом критики постали всі здобутки цивілізації (а разом з ними «міфи про прогрес»), адже всупереч надіям і обіцянкам, вони не робили світ стабільним, прозоро-збагненним, зручним для раціонального мислення, вільним від багатозначності. І разом зі занепадом ідеї досконалості змінилося бачення соціальності, яка відтепер вважається не об'єктом, до якого можна докладати цілеспрямований вплив, нормативне регулювання й функціональну координації, а є сукупністю переважно недовільних і слабко скоординованих процесів.
З огляду зазначене, соціальна реальність значною мірою знаходить себе як така, для котрої є характерними ситуація невизначеності, нестабільність розвитку і глобалізація взаємодії культур, які, породжуючи надзвичайну динамічність способу життя («культура одноразових речей»), знаходять своє вираження у швидкій зміні культурних самовідчуттів і самовизначень особистості. Тому «плинна сучасність» – це також перехід від «призначеної» ідентичності до самостійно «знайденої» і «обраної», це період, коли мова переважно йде про кризу ідентичності (замість однієї ідентичності – конфлікт й хаос ідентичностей, розщеплення на безліч ідентичностей, які не можуть бути остаточно об’єднані під одним маркером, позаяк є продуктом нон-фінального процесу; виникає ідентичність-ризома). Одним словом, у сучасному просторі теоретичних уявлень ідентичність скоріше підкреслює неможливість мати стійку самість, це навіть певна опозиція для понять «сутність людини», «суб'єкт», «особистість» (останні при аналізі сучасної людини нині втрачають свою пояснювальну спроможність).
Трансформація уявлень про індентичність генерована тим, що соціальність перестала бути ієрархічною, а нові процеси буденності, що її відтепер конфігурують, мають чітко виразний елемент гри й умовності. Це уможливлює зародження особливої формації, що припускає парадоксальне поєднання серйозного і потішного, реального й віртуального, чуттєвого й інтелектуального, організаційного й дезорганізованого, раціонального й ірраціонального. Іншими словами, ідентичність-ризома - це новотвір «плинної сучасності» як властивості суспільства, де панує соціальна мобільність, що знімає чітку закріпленість за людиною певного соціального статусу і його (наперед)заданість.
Потрібно відзначити ще одну рису. «Тверда» соціальність, для котрої ідентичність постає як «надана» й «задана», не потребує процесів ідентифікації. Мало того, непрозорість, непроникність і «захищеність» ієрархічних шарів робить їх ненаповненими, не дозволяє цим процесам розгортатися на повну потужність, обмежує їхню функціональну спроможність, позаяк обслуговує порівняння «Я / Інакший». «Плинна сучасність» перевизначає роль Інакшого до Іншого. Зв’язок з Іншим, який виконує роль символічної константи, відтепер задає основні параметри в процесах ідентифікації.
Аналіз ролі зв’язку з Іншим у процесах ідентифікації має широкий історичний контекст, дослідження якого неможливо представити наразі вичерпно, проте основні кристалізації й переходи між поглядами, на наш погляд, можуть бути передані найвиразніше через звернення до Ж.П. Сартра, Ж.Лакана, С.Жіжека. Свого часу Сартр відзначав, що присутність Іншого спотворює реальність суб’єкта, вносячи в неї елемент невизначеності і створюючи деяку відчуженість: «оскільки в існуванні Іншого мені відкривається моє буття, яке я не можу ані засвоїти, ані навіть осягнути, це існування мотивує два способи ставлення до нього: Інший дивиться на мене, він як такий тримає секрет мого буття – він знає, що я таке; так глибинний смисл мого буття виявляється мені «зовнізаданим», він міститься в деякій відсутності - Інший, таким чином, має наді мною перевагу. Отже, я можу спробувати відкинути буття, надане мені зовні [...] Але останнє мислиме лише за умови, що я засвою собі свободу Іншого. Таким чином, мій проект повертання себе самому собі є, по сути, проектом оволодіння іншим» [2, 311].
А Ж.Лакан, С.Жіжек продукують образ «Іншого», котрий навіть бажає й насолоджується «замість» самої людини Іншій. Jouissance в Ж.Лакана – бажання, але це завжди не тільки бажання Іншого, але бажання за посередництвом Іншого. «Моє» бажання - це бажання бути бажаним Іншим, бути співіднесеним з його поглядом на мене.
С. Жіжек говорить про «інтерпасивність», роз’яснюючи, як відбувається насолодження за посередництвом Іншого. Інтерпасивність, на його погляд, є культурною формою опосередкування емоційних станів людини (у найширшому сенсі тлумачених як задоволення й страждання) за допомогою різних культурних медіумів. Найважливішим у такому розумінні є зміщення уваги на те, що інтерпасивність показує, чому активність суб'єкта насправді є ілюзорною активністю: «ви думаєте, що ви активні, тоді як ваша дійсна позиція, будучи втіленою у фетиші, є пасивною» [1, 28]. Інтерпасивність забезпечує елементарний рівень, необхідний мінімум суб'єктності: для того, щоб бути активним суб'єктом, він повинен звільнитися від інертної пасивності й перенести її на Іншого. Положення, що конституює суб'єктивність, формулюється зовсім не як «я - автономна особистість, що щось робить», а в такий спосіб: «коли Інший робить щось замість мене, я сам роблю це за посередництвом нього».
Отже, Інший регулює зовні процес, в якому я беру участь. Інший – це той, хто може пережити те, що мені не подано як таке. При цьому Іншій не повинен бути радикально Інакшим, який є абсолютно не співідносним з моїми власними потребами або бажаннями, оскільки тоді втрачатиметься можливість ідентифікації з ним.
Таким чином, «плинна сучасність», замінюючи Інакшого на Іншого, покладає на нього відповідальність за суб’єктність ідентифікації.
Література:
1. Жижек С. Интерпассивность, или Как наслаждаться посредством Другого : Пер. с англ. А.Смирнова, под ред. В.Мазина и Г.Рогоняна. – СПб.: Алетейя, 2005. – 156 с.
2. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии : Пер. с фр., предисл., примеч. В. И. Колядко. - М.: Республика, 2000. - 639 с.


Завантажити завантажити тези

ДОВІРА ДО СЕБЕ – СУБ’ЄКТИВНИЙ ФЕНОМЕН ОСОБИСТОСТІ
Кравець Наталя Михайлівна ЛьвДУВС

Незважаючи на наявність соціального замовлення на вивчення довіри і потреб вітчизняної психології в аналізі даного феномена, до останнього часу довірі не лише було відведено другорядне місце, але і її психологічний сенс був спрощений і зведений до певного одновимірного змісту. Останнє десятиліття характеризується пошуком характеристик суб’єктності та суб’єктивності в психіці і поведінці людини (К. А. Абульханова-Славська, А. В. Брушлінський, Б. С. Братусь, Е. Ю. Артемєва, Ф. Е. Василюк, В. І. Слободчиков, А. Г. Шмельов, А. Б. Орлов), «визріли» методологічні основи вивчення довіри до себе як суб’єктивної якості особистості. Виходячи із сучасних методологічних підходів, можна припустити що довіра до себе є рефлексивним феноменом особистості (В. И. Слободчіков, Т. П. Скрипкіна, А. Б. Купрейченко), що дозволяє людині зайняти певну ціннісну позицію по відношенню до самого себе та будувати власну життєву стратегію. Довіра до себе, як і довіра взагалі є достатньо динамічним утворенням, яке можна усвідомити лише в рефлексивній роботі із самим собою чи спеціально організованій психотренінговій взаємодії розширивши межі до психокорекційної роботи. Дослідник С. Л. Рубінштейн стверджував, що в залежності від того, які внутрішні механізми регуляції розвинені у людини, будуючи своє життя, вона розраховує або на себе, або на ситуацію, або на світ. При цьому важливе значення відіграє зовнішній та внутрішній контроль особистості. На його думку, довіра до себе не має бути абсолютною (так само як і недовіра), адже абсулютизація довіри може призвести до особистісної втрати. В цьому випадку людина ризикує стати функціональним органом власних цілей, втратити зв’язок із соціумом, сприяти виникненню особистісної деградації. Таким чином, оптимальний рівень довіри до себе проявляється в особистісній здатності «виходити за межі» себе, свого досвіду чи конкретної ситуації, не вступаючи в противоріччя із собою. Тому, присутність рівня довіри до себе слугує одним із показників особистісної зрілості. Необхідно відзначити також, що довіра людини до світу і довіра людини до себе існують в єдиній системі, завжди взаємозв'язані, так як людина одночасно звернена і в світ, і в себе. Довіряючи собі, особистість вибудовує і своє соціальне – зовнішню поведінку. Причому співвідношення довіри до світу і довіри до себе знаходиться в стані рухомої рівноваги, порушення якої на користь однієї зі складових і є умовою освоєння нових форм діяльності. Особистість виявляється і формується через діяльність, це один з основних постулатів вітчизняного діяльнісного підходу у О.М. Леонтьєва і Л.С. Рубінштейна. Довіру до себе важко виміряти емпірично, вона проявляється у вчинках людини, перш за все тих, які відповідають власним ціннісним уявленням і не вступають з ними в протиріччя. На емпіричному рівні довіра до себе проявляється в тому, що людина приписує собі певні якості і вірить в істинність цих самоатрибуцій. Також, важливу роль відіграє самооцінка та рівень домагань, що в поєднанні дає людині уявлення про власні можливості та знання про самого себе. Довіра до себе не існує ізольовано, вона тісно пов'язана з іншими особистісно-смисловими феноменами. У своєму емпіричному дослідженні Т.П. Скрипкіна показала, що рівень довіри до себе позитивно корелює з багатьма аспектами самоактуалізації: компетентністю в часі; здатністю до підтримки; ціннісними орієнтаціями; спонтанністю поведінки; самоповагою і самоприйняттям. Довіра здійснює функцію зв'язку людини зі світом в єдину систему. Співвідношення рівня довіри до світу і рівень довіри до себе знаходиться в стані рухомої рівноваги, оскільки мінливі умови життєдіяльності припускають постійне встановлення заходів відповідності своєї поведінки, прийнятих рішень, цілей і завдань світу і самому собі. Таким чином, наявність довіри до себе є найважливішою умовою суб’єктивності особистості.


Завантажити завантажити тези

Чинник олюдненого/оречевленого самонастановлення у формуванні життєвих завдань сучасної особистості
Крайчинська Валентина Анатоліївна Інститут соціальної та політичної психології НАПН


Життєві завдання особистості є однією з форм структурування майбутнього, що спостерігаються на різних рівнях освоєння взаємодії з часом життя і здійснюється особистістю у формі очікувань, мрій, життєвих цілей, життєвих планів, життєвих домагань, життєвих стратегій, життєвих завдань. Життєві завдання особистості, розгортаючись в певних сферах структують також життєвий простір. Олюднене соціально-психологічне самонастановлення особистості дозволяє з’явитися тому потенційному особистісному смислу, якого набувають для людини окремі сегменти життєвого простору та який може бути втілений через реалізацію життєвого завдання. Оречевлене самонастановлення навіть в найважливіших для особистості сферах життя зумовлюює неможливість або труднощі формування власних життєвих завдань, ускладнює взаємодію з власним життям через делегування відповідальності, ресурсів, енергії, ініціативи, авторитету, любові іншим.
Основними категоріями, за допомогою яких ми розгляємо чинник олюдненого/оречевленого самонастановлення особистості у формуванні життєвих завдань є самонастановлення, життєві завдання, суб’єктність, оречевлення, простір, формування, висловлювання. Ми розглядаємо предмет самонастановлення (настановлення щодо самого себе), певний модус настановлення (олюднене – суб’єкт-суб’єктне та оречевлене – суб’єкт-об’єктне), ступінь суб’єктності настановлення (міра олюднення/оречевлення), процес формування життєвого завдання (маючи на увазі не той аспект формування, що передбачає вплив на життєві завдання, а аспект набуття ними певних форм в процесі розгортання, наявність певних етапів), критерії сформованості життєвого завдання (які свідчать про проходження основних етапів та вираженість основних ознак життєвого завдання), простір життєвих завдань та текстові особливості суб’єкта висловлювання (формулювання) життєвого завдання.
Особливості простору життєвих завдань задають характеристики всієї системи сфер життєвих завдань: їх сформульованість, реальність чи потенційність, полісферність чи кардинальність, обшир, ієрархічність, форма задання життєвих завдань, способи пов’язування життєдіяльності в різних сферах, однорідність чи неоднорідніть самонастановлення, способи самозадачування особистості за сферами - суб’єкт-суб’єктний чи суб’єк-тоб’єктний, співвідношення сфер суб’єкт-суб’єктної та суб’єкт-об’єктної настановленості, рівні значимості сфер, їх функціональна навантаженість та функціональна узгодженість. Обшир, сформульованість, спосіб самоозадачування, форма задання та характер співвідношення сфер олюдненого/оречевленого самонастановлення були обрані як критерії освоєння простору життєвих завдань. Основними критеріями сформованості життєвих завдань особистості виступають їх усвідомленість, вербалізованість, осмисленість, сформульованість, ресурсифікованість, варіантність, структурованість та суб’єктна ідентифікація, з яких для діагностичних цілей були обрані самостійність постановки, варіантність, ресурсність та процесність як результат „проходження” основних етапів формування життєвого завдання та як такі, що диференціюють його від інших способів життєвого структурування, зокрема, життєвих цілей.
Для з’ясування рівня суб’єктності самонастановлення особистості у просторі життєвих завдань в цілому було обрано критерії активності у конструюванні власного життя, самостійності постановки життєвих завдань та усвідомлення себе суб’єктом життя, а також використано діагностичні можливості тексту формулювань життєвих завдань, оскільки в його граматичній організації виражена суб’єкт-суб’єктна чи суб’єкт-об’єктна позиція автора, а отже різне бачення своєї ролі у здійсненні життєвого завдання. Для визначення ступеня олюднення, суб’єктності самонастановлення особистості у визначених сферах життєвих завдань були обрані такі діагностичні ознаки як загальна активність щодо свого життя, відчуття себе господарем свого життя, врахування своїх емоцій та бажань, самостійна оцінка своїх досягнень та розрахунок на власні ресурси та дії.
Для з’ясування особливостей системи життєвих завдань особистості було використано методику прямої часової перспективи, модифіковану методику ціннісних орієнтацій М.Рокич, методику „Життєві завдання особистості”, розроблену лабораторією соціальної психології особитості ІСПП НАПН України, розроблено опитувальник для з’ясування складу та змісту життєвих завдань, опитувальник сформованості життєвих завдань особистості у сферах життєвих завдань. В цілях дослідження системи суб’єкт-суб’єктних та суб’єкт-об’єктних соціально-психологічних самонастановлень особистості було використано методики конструктивності та структури мотивації за О.П.Єлісєєвим, модифіковану методику діагностики ступеня суб’єктності за С.Д.Дєрябо та додатково сформовану шкалу „Загальна суб’єктність” на основі методики „Життєві завдання особистості”.
Формування життєвих завдань в дослідженні, таким чином, представлено як визначення їх просторових, часових, процесних, контекстних та суб’єктних характеристик, а чинник олюдненого/оречевленого самонастановлення особистості – як такий, що різнорівнево конфігурує простір життєвих завдань залежно від ступеня суб’єктності настановлення.


Завантажити завантажити тези

ЧИННИКИ ПОШИРЕННЯ АЛКО ТА НАРКОЗАЛЕЖНОСТІ СЕРЕД УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ.
Лазоренко Борис Петрович Інститут соціальної та політичної психології НАПН України

За результатами досліджень, проведених фахівцями інституту соціальної та політичної психології у моніторинговому режимі у 2008 р.* з’ясовано кількісні характеристики поширеності вживання алкоголю та наркотичних речовин серед учнівської молоді, ряд чинників, які викликають у неї стресові стани і спонукають їх до вживання прсихоактивних речовин і формування алко та наркозалежності. Основні результати цих досліджень наведені нижче у вигляді порівняльних табличних даних.
Таблиця № 1: Розподіл відповідей на запитання «Що на Вашу думку, здатне спричиняти стрес?» **:
ВІДПОВІДІ: Учні з/о шкіл Учні ПТНЗ
Негаразди в сім,ї 64,9 58,0
Відсутність друзів 37,6 31,4
Сіра буденність (щоденні неприємні дрібниці) 28,4 34,0
Важко відповісти 14,9 19,7
** Примітка. Кількість відсотків перевищує 100, тому що респонденти мали можливість обирати більше однієї відповіді
Як бачимо, серед чинників стресу провідне місце займає чинник негараздів у сім,ї. Наступна таблиця характеризує чинники зловживання алкогольними напоями.
Таблиця № 2. Розподіл позитивних відповідей на запитання: „Як Ви вважаєте, чи є перелічене нижче причиною того, що деякі молоді люди зловживають алкогольними напоями?”***
ВІДПОВІДІ: Учні з/о шкіл Учні ПТНЗ
2006 2008 2006 2008
Вплив середовища: у колі, в якому спілкується молода людина, усі п'ють
67,4 65,7
62,3 61,7
Напружена атмосфера вдома: сімейні негаразди, сварки
50,1 52,4
45,2 55,9
Острах образити своєю відмовою друзів, що пропонують випити
45,7 39,3
42,5 35,6
Складнощі у взаєминах з батьками 44,7 45,7 40,9 45,7
Бажання підняти настрій, підбадьоритися 73,6 66,9 65,3 69,2
Потреба розслабитися, відпочити, забути про проблеми
76,2 70,2
74,0 72,3
*** Примітка. Кількість відсотків перевищує 100, тому що респонденти мали можливість обирати більше однієї відповіді
Серед цих чинників складні взаємини з батьками і напружена атмосфера вдома відмічається половиною усіх опитаних респондентів із числа учнівської молоді. Зрозуміло, що потреба зняти напругу та підняти настрій тісно корелює з цими чинниками. Таблиця № 3. Розподіл відповідей на запитання: „Чи доводилося Вам коли-небудь бути в стані алкогольного сп'яніння?”
ВІДПОВІДІ: Учні з/о шкіл Учні ПТНЗ
2006 2008 2006 2008
Так, багато разів 11,0 13,7 20,5 25,5
Так, кілька разів 36,5 42,5 44,5 50,0
Так, один раз 21,0 18,4 23,0 11,2
Ні, жодного разу 31,5 25,4 12,0 13,3
За даними цієї таблиці спостерігається зростання кількості учнівської молоді, яка систематично вживає спиртні напої. Наступна таблиця, яка стосується частоти спроб вживання наркотичних речовин, також вказує на зростання інтенсивності їх вживання.
Таблиця № 4. Розподіл відповідей на запитання: „Чи доводилося Вам коли-небудь пробувати наркотики?”
ВІДПОВІДІ: Учні з/о шкіл Учні ПТНЗ
2006 2008 2006 2008
Так, багато разів 0,3 1,7 3,0 2,7
Так, кілька разів 5,5 4,5 7,5 12,2
Так, один раз 3,9 9,2 7,5 14,4
Ні, жодного разу 90,3 84,7 82,0 70,7
Таблиця № 5. Розподіл позитивних відповідей на запитання: „Як Ви вважаєте, чи є перелічене нижче причиною того, що деякі молоді люди вживають наркотики?”
ВІДПОВІДІ: Учні з/о шкіл Учні ПТНЗ
2006 2008 2006 2008
У колі, в якому спілкується молода людина, усі так роблять
61,4 57,4
59,0 64,4
Батьки полишили дітей на самих себе, їм ніколи займатися ними
52,5 50,1
52,5 50,0
Умовляють (втягують) друзі 70,7 66,3 64,8 67,0
Наркотики дають змогу відчути кайф, зазнати незвичайних відчуттів
48,1 59,6
47,2 55,3
Важко знайти взаєморозуміння з батьками, хочеться як-небудь втекти від усього
48,5 49,6
43,5 48,4
Наркотики допомагають розслабитися, відпочити, забути про проблеми
47,0 51,5
46,7 51,6
Напружена атмосфера вдома: сімейні негаразди, сварки батьків
45,3
40,0
П'ють або вживають наркотики батьки 43,9 44,6 32,1 38,8
Наркотики допомагають підбадьоритися, набути робочого стану
34,5 33,2
28,1 35,1
* Примітка. Кількість відсотків перевищує 100, тому що респонденти мали можливість обирати більше однієї відповіді
За наведеними даними близько половини опитаних респондентів з числа учнівської молоді вважають чинниками вживання наркотичних речовин молодими людьми негаразди в сім’ї.
Якщо узагальнити взаємозв’язок стресогенних чинників та розповсюджених способів їх опанування, можна стверджувати, що він зумовлений необхідністю і складністю для молодих людей вирішення важливих для них життєвих ситуацій, в тому числі і тих, що стосуються сімейного спілкування, знаходження порозуміння з батьками. Невміння приймати та реалізувати правильні життєві рішення щодо тих чи інших життєвих ситуацій, відсутність належного порозуміння з батьками та належної сімейної підтримки з їх боку призводить учнівську молодь, на нашу думку, до зловживання алкогольними та наркотичними речовинами. Загострення цих проблем спричиняє до зростання вживання алкоголю та наркотичних речовин в учнівському середовищі учнівської молоді.
Наведені дані переконують в необхідності враховувати у роботі з попередження вживання учнівською молоддю алкоголю і наркотиків формування навичок вирішення нею проблемних стосунків з власною сім’єю.


Завантажити завантажити тези

К проблеме развития рефлексивной профессиональной компетенции субъектов непрерывного образования
Лаптева Ольга Ильинична Сибирская академия государственной службы, г. Новосибирск


Современные задачи модернизации непрерывного профессионального образования связаны с потребностями общества в компетентных специалистах, обладающих стремлением к постоянному профессиональному росту за счет развития рефлексивной направленности мышления. Рефлексия является центральным моментом в системно-методологическом концептуальном моделировании мышления и выступает не только репродуктивным образом в процессе ретроспективного осознания оснований совершенной профессиональной деятельности, но и несет творческий продуктивный потенциал для проектирования новой деятельности. Таким образом, представляется возможным констатировать многообразие содержаний, выступающих в качестве предметов, на которые может быть направлена рефлексия.
В повседневной профессиональной деятельности на эмпирическом уровне фрагментарно и спонтанно осуществляется рефлексия собственной деятельности, но максимальная эффективность при этом возможна тогда, когда рефлексивная способность высоко развита. Рефлексивность, как отмечает С.Ю.Степанов (1996), это качество, свойство типа личности, ценностной ориентации, способа жизнедеятельности, особенностей общения людей и их взаимодействия, в процессе осуществления которых разворачивается рефлексия. Наличие готовности к профессиональной рефлексии можно охарактеризовать как рефлексивную компетентность. Она состоит в осведомленности (компетентный определяется как осведомленный, авторитетный в какой-либо области, авторитетность как свойство личности), позволяющей решать проблемы в плане переосмысления и преодоления стереотипов мышления и образования новых содержаний сознания с целью саморазвития и совершенствования профессиональной компетентности. Рефлексивная компетентность (И.Н. Семенов) – это профессиональное качество личности, позволяющее наиболее эффективно и адекватно осуществлять рефлексивные процессы, реализацию рефлексивной способности, что обеспечивает процесс развития и саморазвития, способствует творческому подходу к профессиональной деятельности, движению ее максимальной эффективности и результативности. Рефлексивная компетентность в ходе творческого процесса мышления обеспечивает организацию соответствующих рефлексивных процессов, адекватных продвижению к решению задачи и возникающих интеллектуальных разрывов, личностных, коммуникативных и кооперативных противоречий. Рефлексивная компетентность является как бы резервом творческих способностей личности, обеспечивает построение некоторой метасистемы, функция которой – «отслеживание» и корректировка, направление рефлексивных процессов с целью повышения их результативности и эффективности (каждому типу рефлексии соответствует тип рефлексивной компетентности - интеллектуальной, личностной, кооперативной и коммуникативной). Для развития профессиональной компетентности необходимо развитие всех типов рефлексивной компетентности, их всестороннее взаимодействие и взаиморазвитие.
В какой мере успешность развития профессиональной компетенции связана с развитием рефлексивного мышления слушателей на курсах повышения квалификации? Анализ результатов исследований, позволяет охарактеризовать общую структуру профессиональной компетентности и определить включенность рефлексии в процесс формирования ее компонентов.
Развитие рефлексивного мышления слушателей можно и должно осуществлять в рамках инновационно-рефлексивного, компетентностного, социокультурного, проектно-исследовательского подходов к процессу обучения. Этим требованиям во многом отвечает познавательная деятельность, возникающая и развивающаяся в условиях проблемной ситуации.
По мнению И.С. Ладенко, И.Н. Семенова, С.Ю. Степанова (1990) самостоятельное преодоление человеком проблемной ситуации, вызванной противоречиями между недостаточностью его знаний, умений, средств и уникальностью задания, требует от него рефлексивной реорганизации мышления и выступает как творческое решение проблемы. Подчеркивая роль рефлексии в развитии профессиональной компетенции и творческих возможностей человека, авторы пишут: «Переосмысление испытуемым в процессе мышления содержания собственного опыта, а, следовательно, и самого себя, является, таким образом, одной из возможных причин его изменения, т.е. порождения психических новообразований в проблемно-конфликтной ситуации».
Процесс осмысления слушателями проблемной ситуации приводит, с одной стороны, к изменению его отношения к самому себе. С другой стороны, процесс переосмысления выражается в изменении отношения слушателя к своим профессиональным знаниям и умениям, в их преобразовании для получения необходимого результата. Для диагностики рефлексивного мышления нами была разработана система проблемных заданий и вопросов, целью которых было обратить внимание слушателей на то, что они увидели, восприняли, поняли в процессе и в результате осмысления проблемного задания. Результаты исследования показали, что рефлексивный компонент увеличивает целенаправленность познавательной деятельности, устойчивость познавательной мотивации. Развитие рефлексивного мышления помогает слушателям овладеть творческими способами решения проблем, что создает основу для успешного становления их профессиональной компетентности.


Завантажити завантажити тези

Категорія життєстійкості у вимірі самоздійснення особистості
Ларіна Тетяна Олексіївна Інститут соціальної та політичної психології НАПН України


Характеризуючи особливості становлення та розвитку сучасної людини можна з впевненістю говорити про те, що сьогодні все більшу актуальність набувають питання пошуку збалансованих, гармонійних, екологічних способів самоздійснення особистості, які дозволяють зберегти позитивне та конструктивне ставлення до себе, власного оточення, суспільства та світу в цілому.
В процесі дослідження впливу життєстійкості на процес постановки життєвих завдань особистості ми прийшли до висновку, що досягнення збалансованості та гармонічності між моделлю бажаного майбутнього та рівнем якості життя може бути обумовлене життєстійкістю особистості. Отже, життєстійкість сприяє розгортанню особистісного потенціалу (Д.А. Леонтьєв) у процесі самоздійснення, спрямовує людину до особистісного зростання (Л. А. Александрова), розвиває толерантне ставлення до невизначеності (С.Мадді), надає впевненості щодо продуктивності самореалізації в нових складних обставинах життя (Р.А. Ахмеров).
Таким чином, життєстійкість ми розглядаємо як чинник екологічного самоздійснення особистості яка виступає особистісним потенціалом побудови оптимальної моделі саморозвитку, моделі що забезпечує постійний пошук автентичних життєвих завдань, максимально наближуючи їх до втілення індивідуальних домагань, прагнень та мрій.
На екологічність самоздійснення впливає готовність особистості до конструктивних трансформаційних процесів, яка дає можливість зменшити ризик виникнення емоційного вигорання особистості за рахунок актуалізації когнітивних ресурсів самопрогнозування та структурування майбутнього.
На основі отриманих емпіричних даних було з’ясовано, що життєстійкість в процесі постановки життєвих завдань впливає на пріоритетність реалізації завдань.
Отже, отримані данні вказують, що першочерговим для молоді з високим рівнем життєстійкості є вирішення завдань спрямованих на досягнення матеріального благополуччя та комфорту. Завдання самоконституювання та творчості займають у них другорядні позиції. Натомість молодь з низьким рівнем життєстійкості схильна ігнорувати важливість досягнення матеріального комфорту. Таке ігнорування власних потреб у молодому віці, на нашу думку може негативно впливати на задоволеність власними досягненнями та життям взагалі.
Також ми встановили, що життєстійкість обумовлює характер структурування часу життя молоді. Було встановлено, що молодь з високим рівнем життєстійкості не схильна вдаватися до детальної побудові життєвих планів на майбутнє, структурувати його.
Ми вважаємо, що відсутність чіткої спрямованості на побудову виключно когнітивної перспективи є сприятливою умовою для побудови власне особистісної перспективи. Таким чином, життєстійкість дає можливість ставити життєві завдання враховуючи фактор невизначеності майбутнього, з огляду на течію власного життя.
Отримані дані дозволили нам зробити висновок, щодо впливу життєстійкості на відповідальність за вирішення життєвих завдань. Для молоді з високим рівнем життєстійкості характерною є екстернальність при постановці життєвих завдань, що дає їй можливість балансувати між «так треба», «так прийнято» та «я цього хочу», «мені це потрібно». Отже, частково знімаючи з себе відповідальність за невдалу реалізацію життєвих завдань молода людина створює умови для збереження комфортного психологічного стану, оптимального рівня життєвого тонусу та енергії в процесі самоздійснення.
Гармонізуючий вплив життєстійкості на ставлення до майбутнього проявляється в усвідомленні непередбачуваності майбутнього, здатность молоді приймати проблемність та невизначеність життя, толерантно ставитись до власного майбутнього.
Також, за результатами емпіричного дослідження було встановлено, що високий рівень життєстійкості створює емоційно сприятливий фон (у формі позитивних переживань, щодо власної успішності) для розгортання інтелектуального потенціалу молодої людини в процесі постановки життєвих завдань.
Таким чином, узагальнюючи можна говорити про те, що в процесі постановки життєвих завдань життєстійкість здійснює оптимізуючий вплив на екологічність самоздійснення молодої людини за рахунок її спрямованості на досягнення комфорту та благополуччя, готовності до побудови особистісної перспективи з огляду на течію власного життя; толерантності до майбутнього; готовності до життєвих труднощів.


Завантажити завантажити тези

Чинники соціально-комунікативної компетентності сучасної молоді
Левус Надія Ігорівна Львівський національний університет ім. І. Франка


Впродовж всього життя людина як істота соціальна стикається з потребою бути серед людей, взаємодіяти з ними, тобто входити в систему міжособистісних відносин. Для цього їй необхідно володіти навиками соціально-психологічної компетентності, яка формується в ході засвоєння дитиною систем спілкування та через включення в суспільну діяльність. Соціальна компетентність є складним і різностороннім явищем. Тут і вміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях, і здібності правильно визначати особистісні особливості та емоційні стани інших людей, і здатність вибирати адекватні способи поводження з ними та реалізувати ці способи в процесі взаємодії.
Тест соціально-комунікативної компетентності В. Р. Овчарової являє собою спробу дослідити і визначити рівень сформованості соціально-комунікативної компетентності як здатності індивіда ефективно взаємодіяти з іншими людьми в системі міжособистісних стосунків. Базуючись на тому, що перешкодами спілкування, які знижують його ефективність, є соціально-комунікативна незграбність, нетерпимість до невизначеності, надмірний конформізм, підвищене прагнення до переваги над іншими людьми, переважання мотивації уникнення невдач і низький поріг до блокування потреб, прагнень і бажань, автор тесту виділяє наступні параметричні показники:
1. Соціально-комунікативна незграбність (СКН).
2. Нетерпимість до невизначеності (НН).
3. Надмірне прагнення до конформності (К).
4. Підвищене прагнення до статусного росту (ПСР).
5. Орієнтація на уникнення невдач (УН).
6. Фрустраційна нетолерантність (ФН).
Використовуючи цей тест у своїй роботі ми зіткнулися з тим, що у варіанті тесту
В. Р. Овчарової не вказуються низькі та високі значення показників, що значно ускладнює інтерпретацію результатів. Ще одна проблема дослідження полягає у тому, що до кожного з показників тесту складено різну кількість запитань (від 29 до 15).
З метою усунення цих недоліків перед нами постало завдання вдосконалити українську версію тесту (принагідно зазначимо, що початковий варіант тесту складено російською мовою).
Для адаптації цієї методики ми опитали 200 студентів географічного та історичного факультетів ЛНУ імені Івана Франка (85 географів, 115 істориків).
Отримані результати дали нам змогу, застосовуючи нормальний закон розподілу та методику визначення стенових норм, запропоновану Р. Б. Кеттеллом, визначити достовірно значимі низькі та високі значення тестових показників. Відповідно, ті бали, котрі відповідали 1-3 стенам, були проінтерпретовані як низькі, а ті, які відповідали 8-10 стенам, як високі. Таким чином, було отримано наступні результати, які подані у табл. 1.
Таблиця 1
Низькі та високі значення показників тесту СКК
СКН НН К ПСР УН ФН
значення низькі 0-2 0-8 0-3 0-9 0-5 0-6
високі 16-29 15-21 10-15 18-20 17-28 16-20
Також ми провели порівняння результатів студентів різних факультетів за Т-критерієм Стьюдента. Достовірно значимих відмінностей між показниками соціально-комунікативної компетентності студентів географічного та історичного факультетів не виявлено. Дещо вищою у студентів-істориків є соціально-комунікативна незграбність, а у студентів-географів – орієнтація на уникнення невдач.
Проведена внутрішня кореляція показників тесту показала що, в результатах істориків корелюють вісім з 15 показників, а у географів на два показники більше. Як бачимо, внутрішні взаємозв’язки показників тесту ССК не є досить тісними і можуть змінюватися залежно від особливостей групи досліджуваних.
За допомогою факторного аналізу було виділено два істотні фактори. До першого з них увійшли соціально-комунікативна незграбність, прагнення до конформності, орієнтація на уникнення невдач. Другий фактор об’єднав нетерпимість до невизначеності, прагнення до статусного зростання, фрустраційну нетолерантність.
Роботу над подальшим вдосконаленням тесту ми вбачаємо у тому, щоб показники тесту, які визначають негативні тенденції для соціально-комунікативної компетентності, перевести у позитивний знак. Адже тест повинен бути спрямований на визначення компетентності, як зазначено у його меті, а не на визначення некомпетентності, як закладено у запитаннях наявного варіанту опитувальника.
Насамкінець хочемо зазначити, що на початку XX століття російський дослідник проблем творчості П. К. Енгельмеєр зазначав: „Творчість – це життя, а життя – це творчість”. Дійсно, людина сама творить себе, робить своє життя унікальним і неповторним, вдосконалюючи своє вміння орієнтуватися у світі соціальних взаємодій і самій будувати цей світ.


Завантажити завантажити тези

Соціально-психологічні особливості постановки життєвих завдань молодшим юнацтвом
Лєпіхова Лора Анатоліївна Інститут соціальної та політичної психології НАПН України


В дослідженні застосовано підхід до вивчення особливостей постановки життєвих завдань юнаками з урахуванням соціально-політичної ситуації перехідного періоду розвитку українського суспільства як індивідуальних образів світу, що стають витоками формування особистісного світогляду, ставлень і бачення перспектив життєвого планування.
На теоретичних засадах індивідуальної психології виділені особистісні властивості, що визначають індивідуальні відмінності у постановці головних життєвих завдань людини (праця, спілкування, любов – шлюб) – соціальний інтерес, активність, цілеспрямованість, цілісність; діагностичні симптомокомплекси особистісної ефективності (самоповага, самооцінка, життєва компетентність); особистісна та соціально-психологічна зрілість як критерії якості людини, її цільності та цінності (“стійкість станів та властивостей особистості”, “активне оволодіння соціально-психологічним оточенням”, “адекватна соціальна перцептивність”, самостійність, усвідомленість, відповідальність; “залежність – незалежність”, “автономність – поступливість”; особистісна визначеність як стійка орієнтація людини на певну систему цінностей (А. Адлер, А. Бандура, Дж. Оллпорт, Т. Шибутані та ін.).
Для вирішення експериментальних завдань застосовано: колективна методика “Життєві завдання особистості” (“ЖЗО”), “Актуальні адаптаційні установки” (О. Луценко). Для статистичної обробки даних використано метод контент-аналізу та пакет програм SPSS. Досліджувались експериментальні дані 64 старшокласників обох статей.
За результатами експериментального дослідження одержані наступні дані. Побудовано поляризований профіль соціально-психологічних відмінностей розвитку мотивації та операціоналізації постановки завдань в різних сферах життєдіяльності старшокласників.
Продемонстровано, що для юнаків найбільш актуальною є мотивація прогнозування майбутнього, засобами наближення якого вони вважають особистісну соціальну активність, суб’єктну активність як вияв самоствердження у житті, збереження здоров’я як потенціалу успішності та ефективності, і, що важливо, розуміння цінності особистісного самоствердження в аспекті самоконституювання в напрямку життєвої стійкості та життєвої цілісності; висока, але менш напружена мотивація завдань сфери “учіння – праця” як таких, що вже більш-менш конкретизовані, визначені.
Виявлено певну невизначеність життєвих планів старшокласників, недостатність усвідомлення життєвих запитів, відносну конкретність їхніх життєвих завдань, що відтворюється у середньому рівні амбіцій, відсутності віддаленого структурування часу життя і стратегій досягнення життєвих завдань, недостатність гармонійного функціонування та особистісної зрілості для організації цілеспрямованої побудови життєвого шляху.
На низькому рівні мотиваційної напруги опинились бажання “хочу мати”, “творчі запити”, проблеми життя в сім’ї батьків і побудови власної сім’ї, а також спілкування з дружнім оточенням. Можна припустити, що перелічені важливі для будь-якої людини сфери життя для учнівської молоді слугують нормальним життєвим осередком, в якому учні ще мало виступають в ролі суб’єктів діяльності і значно залежать від близького оточення, яке забезпечує їх певним рівнем життєвого комфорту і знімає мотиваційну напругу.
На низькому рівні профілю став показник гнучкості або адаптивності (психофізичної, соціально-психологічної та соціальної). Низька адаптивність до швидкоплинних ситуацій, соціальних змін спричиняє психологічне відчуття дискомфорту, на поведінковому рівні знижує успішність діяльності, а на соціально-психологічному рівні ускладнює міжособистісну взаємодію через нестачу дипломатичності. Стосовно постановки життєвих завдань можна сказати, що завдання саморозвитку в плані соціальної компетентності, учнівська молодь ще майже не ставить через недостатній життєвий досвід розуміння значущості цієї здатності для успішної взаємодії на всіх рівнях самоствердження.
Домінуюча спрямованість на майбутнє ще не спирається на конкретні відстрочені у часі життєві завдання, а усвідомлюються скоріш як бажання, короткострокові перспективні плани. В результаті співставлення індивідуальних показників рівня соціально-психологічної адаптованості старшокласників за методикою контент-аналізу проективних оцінок індивідуального образу світу трансформаційного періоду в Україні дано опис психологічних портретів адаптованої і неадаптованої до реального соціуму молоді, констатовано факт “загального негативного зсуву” (О. Лактіонов) в оцінці поточної політико-економічної ситуації, яка негативно відбивається на плануванні майбутнього та особистісному розвиткові старшокласників.
За рівнем розвитку актуальних адаптаційних установок доказово продемонстровано на профілі наявність двох груп “адаптованих” і “неадаптованих” юнаків. В групі “адаптованих” домінуючими розвинутими установками стали усвідомленість і осмисленість життєвої ситуації та актуальних цінностей; значущими – активність, інтернальність, позитивні ставлення до референтного оточення, цілепокладання й орієнтація на бажану кваліфіковану життєво успішну роботу. В групі “неадаптованих” домінуючими соціальними установками виявились ставлення до сім’ї та референтного оточення як опори і підтримки в житті; актуальними цінностями визнано спокій, матеріальне та побутове забезпечення, перспектива доброї роботи, екстернальна життєва позиція, пасивність в доланні перешкод, відсутність упевненості в життєвій успішності.
Рівні розвитку адаптивних установок виразно впливають на ставлення молоді до утруднених життєвих ситуацій і долання перешкод. В групі адаптованих юнаків при постановці життєвих завдань соціальні перешкоди та складності не стають фруструючими факторами для перспективного планування через активізований соціально-психологічний механізм реалізації поставлених завдань (усвідомлений, зважений аналіз цілей та можливостей, активність, інтернальність, конструктивність і позитивність соціально-психологічних взаємозв’язків та упевненість в собі). Цей прошарок нового покоління є потенційною дієвою, ініціативною силою суспільства, здатною очолити його новаційні запити.
В групі дезадаптованих старшокласників життєві складності провокують розвиток песимістичних настроїв та соціальної пасивності, установок на очікування всебічної підтримки і допомоги сім’ї, друзів або заступництва і протекції з боку “потрібних” владних знайомих. Тому для них самостійна постановка життєвих завдань за нахилами, інтересами, пізнавальними можливостями заміщується сторонніми порадами або спрацьовує принцип “плину життя за течією”. Це потенційно “критична маса” пасивної частини суспільства, яка буде в міру своїх можливостей прилаштовуватись до запитів життя.
Статистично доведено достовірні взаємозв’язки параметрів постановки життєвих завдань (“ставлення до майбутнього”, “цілісність життя”, “активність”) з такими критеріями адаптованості, як “активінсть”, “інтернальність”, “осмисленість”, “позитивна соціально-психологічна взаємодія”. Констатовано, що найбільш вагомим соціально-психологічним механізмом досягнення бажаного майбутнього юнаками визнається власний особистісний потенціал упевненості й самодостатності, дієвості та правильності рішень.
В цій групі взаємозв’язків підтверджено вагоме значення негативної оцінки соціальної ситуації (“загальний негативний зсув”), рівнями генералізованих та особистісно-орієнтованих установок, які впливають на деформацію потреб і мотивів життєдіяльності (низькі факторні навантаження параметрів мотивацій розвитку, комфорту, благополуччя, здоров’я, спілкування).
В цілому, шляхом кореляційного і компонентного аналізу підтверджена референтність для успішного самоствердження таких індивідуальних відмінностей особистості, як осмисленість, раціональна спрямованість на організацію свого майбутнього через соціально-психологічний механізм дієвості (активності, інтернальності, осмисленості в постановці цілей відповідно своєму особистісному потенціалу).


Завантажити завантажити тези

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ІСТОРИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ РИТУАЛІЗОВАНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ
Литвин-Кіндратюк С.Д. Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника


СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ІСТОРИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ РИТУАЛІЗОВАНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ

Соціально-психологічне дослідження сутності ритуалів передбачає їх розгляд у тісному взаємозв’язку з традиціями, звичаями й обрядами, оскільки ритуали як форми соціального контролю – це здебільшого найбільш архаїчні форми “творення”, конструювання традиції з метою забезпечення інтеграції групи, збереження соціальних зв’язків у ній. Водночас у сучасній соціології, етнології, культурології значна увага приділяється вивченню цілого спектру ритуалізованих форм поведінки (ритуали спілкування, застільні ритуали, мода), які є похідними й дотичними до власне ритуалів, проте розгортаються не в сакралізованому просторі, а у вимірах повсякденності, набуваючи за цих умов значної автономності.
З позицій філософської аналізу в контексті традиціології ритуал має жорстку структуру і виступає як високоорганізована й всезагальна дія, яка виражає колективний світогляд, формує колективне розуміння традиції, забезпечує чіткі ідентифікаційні кордони тощо. У свою чергу соціально-психологічний аналіз сутності ритуалів та похідних від них ритуалізованих форм поведінки особистості, тобто ритуально-побутової поведінки в єдності її складових, може, на нашу думку значно поглибити розуміння їх сутності шляхом виявлення закономірностей історичної динаміки цих форм. Йдеться про аналіз процесу трансформації ритуалізованих форм поведінки не лише в мікрочасі окремої особистості, її життєвого шляху як представника певного покоління, але й в міжгенераційних зв’язках, а також в макрочасі історії загалом, що зумовлено зверненістю ритуалізованих форм поведінки до цінностей колективного суб’єкта. Останній покликаний забезпечувати життєздатність членів спільноти й реалізовувати міжгенераційну естафету. Таке трактування сутності ритуалізованих форм поведінки передбачає побудову теоретико-прикладної моделі історіогенезу ритуалізованої поведінки на засадах єдності індивідуальної та колективної суб’єктності з врахуванням рівнів їх реалізації. Очевидно, що ритуальна поведінка, як вияв сакрально-духовного ставлення особистості й групи до дійсності, що забезпечує, шляхом актуалізації змісту ритуалу, інтеграцію членів спільноти й покликана підвищити життєстійкість її членів, постає у цьому випадку як механізм саморефлексії групи. Зміст ритуалу відображає при цьому наявну чи частково закріплену у колективній пам’яті найбільш значущу конфігурацію структури довкілля як джерела життєздатності й життєзабезпечення її членів. Інші, ритуалізовані форми поведінки (ритуали спілкування, застілля, мода тощо), реалізуються в умовах повсякденності, є десакралізованими, хоча й частково, оскільки вони здебільше тісно пов’язані з сакральними ритуалами, підтримуючи та постійно підтверджуючи у монотонному плині повсякденного життя їх епізодичний, проте особливий статус. Водночас ритуали й ритуалізовані форми поведінки переплітаються з міфологічними уявленнями, які є стрижнем соціальних уявлень, що конструюються тою чи іншою великою спільнотою на тлі традиційної, класичної чи посткласичної раціональності. Тенденція до деміфологізації ядра соціальних уявлень спільнот в умовах посткласичної раціональності, які є творцями сучасного урбанізованого та технізованого довкілля, творення ними “нової”, “штучної” міфології на цьому ґрунті, призводить до деритуалізації поведінки особистості, а також до поширення компромісних індивідуалізованих форм ритуально-побутової поведінки. За цих умов особливо відчутним є вплив стереотипів моди й модної поведінки, які швидко поширюються як шляхом безпосереднього спілкування, так і засобами масових комунікацій, на рівні оформлення зовнішності, дизайну інтер’єру, стилю й способу життя особистості, постаючи як найбільш масова форма ритуалізованої поведінки наших сучасників.



Способи корекції негативних змін “Я-концепції” безробітного
Логвиненко В.П. ІПК ДСЗУ, науково-дослідної лабораторії з професійної орієнтації незайнятого населення


Проблема довготривалого безробіття безпосередньо пов’язана із проблемою оптимального відновлення та розвитку робочої сили в умовах підвищеної динаміки соціально-економічних умов. Запобігання довготривалому безробіттю надає можливість відновлювати робочу силу країни у ситуації професійної кризи, пов’язаної із вимушеною втратою роботи без втрати її якості за рахунок збільшення її ротації на ринку праці. Оскільки виникнення ситуації безробіття у житті людини переважно не пов’язане з її особистісними характеристиками, а динаміка і завершення професійної кризи зайнятості, навпаки, тісно з ними пов’язані, то вирішення проблеми довготривалого безробіття передбачає актуалізацію психологічних ресурсів особистості, які сприяють швидшому подоланню кризи, і корекцію тих негативних психологічних змін особистості безробітного, що ускладнюють чи блокують виявлення активності безробітним в процесі працевлаштування. зокрема, негативних трансформацій “Я-концепції” як інтегрального елемента особистості, що виконує програмуючу роль щодо внутрішньої і зовнішньої активності безробітного. У цьому відношенні важливого значення набуває виявлення психологічних чинників переходу безробітних в розряд “довготривалих” та попередження довготривалого безробіття.
Мета дослідження полягала у дослідженні психологічних змін в умовах безробіття та виявлення способів їх корекції.
В результаті порівняння психологічних властивостей безробітних двох категорій — тих, які перебувають на обліку в центрах зайнятості тривалий термін та тих, які нещодавно стали на облік, та працюючих соціальних працівників, умови роботи яких можна вважати стресогенними, нами було виявлено психологічні чинники довготривалого безробіття, серед яких головними вважаються негативні психічні стани, що виявляють тенденцію до загострення з часом перебування у ситуації безробіття і зумовлюють виникнення негативних змін “Я-концепції. Запропоновано способи корекції негативних особистісних змін безробітних у службі зайнятості.
В результаті дослідження нами було встановлено
1. Чинники, що значно ускладнюють працевлаштування безробітних:
 Невротичний самоконтроль
 Песимізм
 Висока емоційна лабільність, низька стійкість нервових процесів
 Тривожність
 Ригідність (відсутність інтелектуальної гнучкості, еластичності)
 Високий рівень індивідуалістичності
 Пасивність життєвої позиції
 Високий рівень соціальної інтроверсії
 Низька сила “Я”
 Соціальна відповідальність
 Залежність, низька здатність до здійснення вибору
 Негативне самоставлення
 Дезадаптованість
 Невроз
 Депресія
 Загострення акцентуацій
 Негативне світосприйняття
 Сфокусованість на поганому стані свого здоров’я
 Відсутність готовності до працевлаштування
2. Перебування у ситуації безробіття викликає ряд негативних психічних станів, які впливають на поведінку безробітних та зумовлюють трансформацію “Я-концепції”.
3. Цілеспрямована інтегративна, проблемно орієнтована психологічна допомога безробітним із використанням методів психологічних впливів різних психологічних напрямів способом поєднання групової (тренінгової) та індивідуальної (консультативної) роботи на основі виявлення, розвитку і закріплення позитивних психічних станів може знизити рівень проявів негативних психологічних станів безробітних.
4. Актуалгенез психологічного суб’єкта — породження нових моделей взаємодії індивіду чи групи зі світом в процесі актуалізації (приведення в активний стан) раніше зафіксованих моделей взаємодії у процесі розвивальної психологічної (інформаційної, сигнальної, соціально-предметної) взаємодії під час психологічного тренінгу позитивно відобразиться на формуванні психологічної готовності до усвідомлюваного працевлаштування та активності в процесі працевлаштування.
5. Психологічна допомога безробітному в першу чергу має бути спрямованою на підтримку психічного здоров’я безробітного та подолання негативних психологічних станів з метою створення і підтримки оптимальних внутрішніх умов особистості для успішного працевлаштування. Це зумовлює необхідність нового підходу до процесу надання психологічної підтримки та допомоги безробітним з урахуванням специфіки безробітних як суб’єктів життєдіяльності та суб’єктів ринку праці, їхніх суб’єктних психологічних властивостей та станів.



Структурно-типологічна модель стилю життя особистості
Малина Олена Григорівна Запорізький національний університет

Теоретико-методологічний аналіз поняття стиль життя дозволяє розглядати цей феномен як складну багаторівневу цілісну систему стійких рис життєдіяльності, яка формується на основі потреб та здібностей і проявляється у процесі реалізації життєвої мети та планів особистості, структурними компонентами якої визначається активність та спрямованість особистості.
Активність в структурі стилю життя особистості визначається як міра взаємодії суб'єкта з оточуючою дійсністю, як такий спосіб самовираження та самоздійснення особистості в житті, при якому досягається якість цілісного, самостійного та здатного до розвитку суб'єкта. Спрямованість особистості розглядається як стійка домінуюча система мотиваційних утворень, модус особистості, стержень її структури, що відтворює домінанту, яка стає вектором поведінки.
Співвідношення рівня активності та типу спрямованості особистості утворюють певний стильовий тип. У залежності від рівня та особливостей активності (високий, ситуативний, низький) та типу спрямованості (індивідуалістичної, колективістичної, самоціннісно-праксичної) теоретично визначаються наступні типи стилю життя: пасивно-індивідуалістичний, ситуативно-індивідуалістичний, активно-індивідуалістичний, пасивно-колективістичний, ситуативно-колективістичний, активно-колективістичний, самоціннісно-праксичний пасивний, самоціннісно-праксичний ситуативний та самоціннісно-праксичний активний (творчий).
Розуміння особистості як суб'єкта життя приводить до вивчення стилю життя особистості як динамічної категорії, особливістю якої є можливість становлення, переходу від одного рівня розвитку до іншого.
Виходячи з провідних ознак стилю життя та онтогенетичних закономірностей його розвитку, можна зазначити, що цей психологічний феномен як інтегральна характеристика життєдіяльності суб’єкта та спосіб його взаємодії зі світом формується у процесі життєвого, особистісного, соціального та професійного самовизначення і має стати його результатом його успішної реалазації.
Умовою розвитку високих рівней стилю життя є особистісна зрілість особистості, що розглядається нами з позицій суб’єктного підходу. Особистісна зрілість розглідається як психологічне новоутворення, що завершує юнацький і відкриває зрілий період життя людини та являє собою динамічну особистісну структуру, пропріум, важливий для его-ідентичності особистості.


Завантажити завантажити тези

МОТИВАЦІЯ ДОСЯГНЕННЯ УСПІХУ І ІНДИВІДУАЛЬНИЙ СТИЛЬ МІЖОСОБИСТІСНОЇ ПОВЕДІНКИ
Меліхова Ірина Олексіївна ПНПУ ім. К.Д. Ушинського

Одним із проявів індивідуальності людини є її стиль спілкування. Розглядаючи стиль людини як ієрархічне утворення, О. В. Лібін виділяє п’ять блоків. Одним з них є блок способу поведінки, куди входять стилі спілкування і міжособистісної взаємодії [1]. Стиль спілкування проявляється, на думку К. Хорні, в одній з трьох основних стратегій, що характеризують особистісні орієнтації людини стосовно інших людей: «рух до людей» – при якому головним є любов з боку інших, а всі інші цілі підкорені бажанню її заслужити, а також «рух проти людей», при якому життя є постійна боротьба за існування, в тому числі і з іншими людьми; «рух від людей», що характеризується потребою в незалежності і недоторканості, відвертаючи від будь-якого прояву боротьби, але при цьому заважаючи адаптації людини. [4]. Сучасні соціальні психології стратегії взаємодії найчастіше виділяють, спираючись на мотиви, які збуджують людину до спілкування. Такі вчені, як Лібін А. В., Маркова А. К., Ніконова А. Я., Мерлін В. С. виділяють комунікативний, інтерактивний і соціально-перцептивний стилі спілкування. Індивідуальний стиль спілкування в вітчизняній літературі вивчався, перш за все, В. С. Мерліним, який розглядав його як окремий випадок діяльності. Так само як і структура індивідуальності в цілому, стиль спілкування включає в себе змістовну і формальну складові. Змістовна складова складається з мотивів, цінностей, потреб і цілей спілкування. На нашу думку, мотивація досягнення успіху суттєво впливає на змістовній складовій стилю спілкування людини. Ми поставили перед собою мету – визначити вплив мотивації досягнення успіху на індивідуальний стиль спілкування. Дослідження було проведено за допомогою методики Л. М. Собчик ДМО (Метод діагностики міжособистісних стосунків), що являє собою модифікований варіант інтерперсональної діагностики Т. Лірі, який є послідовником Г. С. Салівана на думку якого оцінки і думки значущих інших людей в певній мірі формують «Я» людини. В процесі розвитку особистості відбувається персоніфікація, тобто ототожнення власного образу «Я» з очікуваннями осіб найближчого оточення людини. У взаємостосунках з оточуючими особистість проявляє певний стиль міжособистісної поведінки[2]. Крім того, була використана методика «Мотивацій тест Х. Хекхаузена». Ця методика спрямована на мотивацію досягнення успіху і мотивацію уникнення невдачі. Хекхаузен при розробці свого тесту використав тематичний апперцептивний тест Мюррея ТАТ. В тесті Хекхаузен використав шість малюнків [3]. При обробці результатів дослідження можна виділити і співставити два провідних мотиви: по-перше, на досягнення мети і, по-друге, на уникнення невдачі. Модифікація цієї методики за Є. А. Калініним і В. Г. Норакідзе передбачає чотири питання, які на окремому аркуші передаються кожному досліджуваному, які допоможуть скласти оповідання, розглядаючи малюнки. Дослідження були проведені серед студентів-психологів ПНПУ ім. К. Д. Ушинського, як стаціонару, так і заочної форми навчання. Всього в дослідженні приймали участь 97 осіб, віком від 17 до 32 років. Серед досліджуваних 69 осіб жіночої статі, решта (28) особи чоловічої статі. Результати дослідження показали, що між такими показниками за методикою ДМО, як високий рівень за октантою І (власно-лідируючий) корелюють з високим рівнем мотивації досягнення. Також високі бали за октантою ІІІ (прямолінійно-агресивні) корелюють з високими балами мотивації досягнення. ЛІТЕРАТУРА 1. Либин А. В. Дифференциальная психология: На пересечении европейских, российских и американских традиций. – М.: Смысл; Издательский центр «Академия», 2004. – 527 с. 2. Собчик Л. Н. Психология индивидуальности. Теория и практика психодиагностики. – СПб.: Издательство «Речь», 2003. – 624 с. 3. Хекхаузен Х. Мотив достижения // Мотивация и деятельность. Т.1. М., 1986. 4. Хорни К. Невроз и развитие личности – М., 1996.


Завантажити завантажити тези

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДЕЗАДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ З ЗАТРИМКОЮ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ
Мельник Антоній Петрович Волинський національний університет імені Лесі Українки

В сучасних умовах становлення національної освіти соціальна психологія та корекційна педагогіка визначають певні підходи до теорії виховання, розвитку та корекції дітей із затримкою психічного розвитку. Однак, багатьом питаням психосоціальної адаптації ще приділяється недостатньо уваги.
Загально прийнятим є той факт, що розвиткок адаптаційних процесів необхідно розпочинати із раннього дитинства. Важливою умовою ефективної адаптації є стимуляція соціальних вмінь та навичок, необхідних в новому соціальному середовищі. Так, неповносправні діти, особливо ті що перебувають в закладах інтернатного типу, внаслідок об'єктивних причин не можуть відчути повноту соціальних стосунків, а тому набувають асоціальних нахилів. У зв'язку з цим зростають прояви соціальної непристосованості, що поступово переходять у дезадаптаційні процеси.
"Дезадаптація", як поняття є антагоністичним поняттю „адаптація”, тому неможливо зрозуміти суть дезадаптаційних процесів, не деталізувавши самого поняття "адаптація".
Поняття "адаптації" (лат. adaptatio — пристосування) вперше введено Аубертом і почало широко використовуватись в медичній і психологічній літературі, де означало зміну чутливості аналізаторів під впливом пристосування органів чуття до діючих подразників. Надалі це поняття зустрічається в широкому значенні як будь-яке пристосування живого організму до існування в оточуючому середовищі. Адаптація забезпечує рівновагу між впливом організму на середовище і зворотним впливом середовища, тобто рівновагу у взаємодіях суб'єкта й об'єкта.
Поряд із гранично широким тлумаченням адаптації, як пристосування живого організму до умов існування у психологічній літературі це поняття вживано в більш вузькому значенні, коли проводиться розмежування понять соціальної адаптації і простого пристосування організму до умов зовнішнього середовища (К.О.Абульханова-Славська, Г.О.Балл, Ф.Б.Березін, Ю.У.Ган, Т.Г.Дічев, О.І.Зотова, А.А.Налчаджян та ін.).
Таким чином вітчизняні і зарубіжні автори відзначають комплексний характер адаптації і підкреслюють особливу значущість соціальних факторів у детермінації індивідуальної адаптації. В залежності від спрямованості й рівня активності особистості, що адаптується, виділяють різні типи адаптації. Розвиток індивідуальних механізмів адаптації (дезадаптації) у більшості випадків залежить від генетичної основи та факторів середовища. Відповідно до цього твердження всі поведінкові прояви визначаються не одним, а кількома генами, тобто полігенетичною спадковістю. Тому соціальна дезадаптація, як і більшість психосоціальних порушень, залежить від генетики поведінки, конституційно-спадкової обумовленості, а також здатності дитини адаптуватися в онтогенезі.
Спостерігаючи за поведінкою та психічними станами даної категорії дітей можна виявити ряд певних типів передвісників соціальної дезадаптації, а саме: порушення сну або засинання; часті соматичні хвороби; швидка втомлюваність; гіпоактивність або, навпаки, часті зміни настрою; немотивований негативний стан, напади ейфорії, гіперактивність та багато інших ознак, які допомагають психологам помітити певне перевантаження організму дитини та своєчасно визначити причину порушень.
Продуктивним у вивченні соціальної дезадаптації дітей з затримкою психічного розвитку прийнято вважати онтогенетичний підхід, важливим методологічним принципом якого є необхідність визначення функціонування психічних підсистем адаптації, динамічних механізмів розвитку та їх взаємозв'язку, аналіз факторів соціальної дезадаптації.
Таким чином, основні фактори соціальної дезадаптації у дітей з затримкою психічного розвитку: полігенетичні, успадковані особливості (тип ЦНС, темперамент, генетичні хвороби), порушення нормального онтогенезу дітей і біологічної здатності до сприйняття нових соціальних умов (депривація соціального розвитку), - крім того, несприятливе соціальне середовище, в якому у дитини гальмується когнітивна активність, здатність сприймати та переробляти нову інформацію, знижується або патологічно змінюється саморегуляція.
Підбиваючи підсумки аналізу особливостей соціальної дезадаптації слід зазначити, що надзвичайно важливою є необхідність визначити онтогенетичні особливості розвитку дитини із ЗПР, зокрема, особливості соматичного, когнітивного розвитку, афективної та мотиваційної сфери соціально дезадаптованих дітей, їх поведінки. Як відомо, дитячий вік характеризується пластичністю сприйняття, тому зниження впливів негативних факторів на соціально дезадаптовану дитину дозволить збільшити ефективність психокорекційних заходів.















Завантажити завантажити тези


Мисан Наталія Володимирівна ПП



Особливості самоактуалізації жінки у професійній діяльності
Мірошниченко Оксана Миколаївна Київський славістичний університет



Я-концепція в структурі кар'єрного самовизначення юнаків та юнок
Моргун Ярослав Ігорович інститут психології ім. Г.С. Костюка НАПН України


Сучасна психологічна наука налічує низку досліджень у галузі гендерних відмінностей між жінками та чоловіками, що обумовлюють гендерну сегрегацію у багатьох сферах суспільного буття. Проте гендерну нерівність у життєвих виборах часто пов’язують з різними причинами, що залежить від розуміння спеціалістами різних профілів самого поняття «гендер». Так, з психологічної точки зору гендер є соціальною статтю індивіда, тим теоретичним та практичним конструктом, який формує суспільство виходячи з передумови біологічної статі людини. У середовищі працівників соціально-правової сфери поняття «гендер» визначається як концепція соціальних відмінностей між жінками та чоловіками, які змінюються з часом та варіюють у широкому діапазоні як в різних культурах, так і в межах однієї культури (Європейська Комісія, 1998). Соціальні психологи провідного значення надають механізму впливу соціуму на формування свідомості людини, формам взаємодії суспільної та індивідуальної свідомості. Представники соціально-культурологічної теорії основну увагу звертають на культурні та структурні особливості конкретного суспільства.
Тут об?рунтовується актуальність аналізу гендерних відмінностей через призму взаємодії внутрішнього і зовнішнього,
Я-концепції особистості та соціального оточення, взаємовпливу та взаємоперетворення ціннісних, смислових, мотиваційних факторів особистості з одного боку та соціальних стереотипів та настановлень з іншого. За таких умов особливо актуальним виступає дослідження
Я-концепції, як інтегральної характеристики активності особистості та її зв’язків з параметрами самовизначення хлопців та дівчат.
Пізнанням Я-концепції як центральної ланки самосвідомості займалися Р. Бернс, В. Джемс, І. Кант, В.А. Петровський, М. Розенберг і А.А. Налчаджян, І.С. Кон, К. Роджерс, К. Хорні, І.М. Міхеєва, В.В. Столін, Л.Е. Орбан-Лембрик, Р. Лейнг, Т.С. Яценко, М. Бовен, А.Б. Орлов,
О.Є. Гуменюк та інші [5]. Дослідниками було виділено кілька складових в структурі Я-концепції особистості, до яких відносять: когнітивну, оцінкову та поведінкову. Сучасна дослідниця проблематики Я-концепції
О.Є. Гуменюк виділяє четверту складову, якою є спонтанно-духовна складова, що стимулює духовний розвиток людини як універсуму [1, 2, 3].
Я-концепція формується за етапами соціалізації, має індивідуально-природне спричинення, виникає в процесі розгортання соціальної взаємодії як результат її культурного розвитку, а тому є відносно стійким й водночас піддатливим до внутрішніх коливань і змін психічним новоутворенням. У реальній життєдіяльності людини Я-концепція проявляється у єдності таких процесів, як самопізнання (за його допомогою виникає Я-образ), емоційно-оцінювального ставлення до себе (з’являється Я-ставлення), які впливають на поведінку чи вчинкові дії особистості (формується Я-вчинок) [2].
Аналіз теоретичних і емпіричних досліджень гендерних відмінностей у складових Я-концепції свідчить про складність та неоднозначність у поглядах дослідників стосовно даного феномену. Одні дослідники відмічають суттєві як кількісні, так і якісні відмінності в таких параметрах Я-концепції юнаків та дівчат як самооцінка, рівень домагань, мотивація досягнень, ціннісні орієнтації (Є.П. Ільїн, С.М. Петрова,
Н.М. Кірєєва, О.К. Карпухіна та інші). Інші не знаходять суттєвих гендерних відмінностей за описаними вище параметрами та обстоюють гіпотезу психологічної подібності-тотожності жінок та чоловіків (J. Hyde) [4, 5]. Детально розглянувши проблему гендерних відмінностей
Я-концепції особистості, робимо висновок про необхідність якісного аналізу всього спектру психологічних явищ жінок та чоловіків та їх розгляду у нерозривній єдності з типом значущих цілей. Соціальні інституції, що завдають впливу протягом життя та розвитку особистості накладають відбиток на формування Я-концепції залежно від групи, до якої належить індивід. Із цього погляду проблема дослідження гендерних відмінностей у Я-концепції, рівно як і їх зв’язку з кар’єрним самовизначенням особистості виступає особливо актуальною та новою. Дослідження взаємозв’язку Я-концепції та кар’єрного самовизначення особистості актуалізує цілу низку теоретичних і практичних проблем. Серед них: індивідуальне та соціальне в процесі розвитку та становлення особистості; роль соціальних та індивідуально-психологічних чинників особистості в процесі самовизначення; детермінація та характер особистісних відмінностей між індивідами та групами (вікові, гендерні, етнічні, тощо); теоретико-методологічне об?рунтування феномену кар’єрного самовизначення.
Література
1. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание: пер. с англ. / Бернс Р. – М.: Прогресс, 1986. – 421с.
2. Гуменюк О. Структурно-функціональне взаємодоповнення складових Я-концепції людини / Гуменюк О. // Соціальна психологія. – 2005. - № 5 (13). – C.66-75
3. Гуменюк О. Я-концепція у плині соціального довкілля /
Гуменюк О. // Психологія і суспільство. – 2004. – №2. – С. 125 – 143.
4. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины. / Ильин Е.П. – СПб.: Питер, 2007. – 544 с.: ил. – (Серия „Мастера психологии”).
5. Hyde J.S. The Gender Similarities Hypothesis / Hyde J.S. // American Psychologist (September 2005), Vol. 60, No. 6, P. 581 – 92.


Завантажити завантажити тези

Особливості самоідентифікації особистості в умовах ступеневої освітньої підготовки
Москаленко Валентина Володимирівна Інститут психології ім.Г.С.Костюка НАПН України


Москаленко В.В., Зеленська Т.

1. Самоідентифікація є ядром системи особистісних властивостей, що визначають поведінку в соціумі. В умовах організації форм навчання, які передбачають професіоналізацію в межах загальноосвітньої школи є актуальним питання забезпечення навчання, яке б сприяло гармонійному розвитку особистісних якостей молодої людини. Це питання потребує дослідження особливостей та чинників самоідентифікації особистості в умовах професіоналізації навчання.
2. Дослідження проводилось на основі вивчення емпіричного матеріалу, отриманого в результаті опитування студентів, які навчаються в по ступеневій освітній підготовці в Тернопільському національному технічному університеті ім..Пулюя.
3. Методологією дослідження є інтерсуб’єктний підхід до аналізу особистості, з позицій якого самоідентифікація особистості здійснюється в суб’єкт–суб’єктній взаємодії, в якій кожен з її учасників виявляє і реалізує свою суб’єктність.
4. Поняття «самоідентифікація» є похідним від терміну «ідентифікація» і означає ідентифікацію індивіда як суб’єкта з самим собою. В психології поняття «ідентифікація» застосовується для пояснення широкого кола явищ: ідентифікація з іншою людиною (інтерідентифікація); ідентифікація індивіда з малою групою (гетероідентифікація); ідентифікація з великою групою ( соціоідентифікація). Всі ідентифікаційні феномени імпліцитно несуть в собі самоідентифікацію особистості. Самоідентифікація ( аутоідентифікація) та ідентифікація є єдиним соціально-психологічним феноменом, який реалізується лише в сумісній взаємодії суб’єктів.
5. Суб’єктність самоідентифікації визначається тим, що вона обов’язково припускає “прибавку» як таку властивість, що виникає в результаті відношень з Іншими. Самоідентифікація неможлива без ідентифікації з іншими ( інтерідентифікаціїї, гетероідентифікації, соціоідентифікації), інакше розпалася б вся система «Людина і Світ». Індивід прагне до встановлення рівноваги між самоідентифікацією «Я» і ідентифікацією з Іншими, завдяки чому відбувається розвиток особистості і світу і адекватних цим змінам становлення нової стадії самоідентифікації і ідентичності.
6. Діалектика ідентифікації та ідентичності полягає в тім, що результатом акту ідентифікації є досягнення певного рівня ідентичності особистості. Ідентичність пов’язана з ідентифікацією як її момент. Особистість характеризується системою ідентичностей, зміст яких визначається об’єктами, з якими ідентифікує себе суб’єкт. Прикладом концепції, в якій розкривається механізм взаємозв’язку ідентифікації та ідентичності є епігенетична концепція Е.Еріксона.
7. З метою дослідження рівня розвитку самоідентифікації студентів в умовах ступеневої освітньої підготовки було визначено структурну модель самоідентифікації особистості. Спираючись на традиційну трьокомпонентну структуру відношення «Я» і «Світу ( з когнітивним, афективним та конативним компонентами) визначено такі індикатори цих компонентів як статеворольова ідентичність, самооцінка ідентичності, валентність ідентичності, рефлексія, часова ідентичність. Для дослідження цих індикаторів застосовано методику «Хто Я ?» М. Куна та Макпартленда. Інтерпретація отриманих даних відбувалась за варіантом Т.В.Румянцевої.
8. Результати проведених емпіричних досліджень доводять, що рівень самоідентифікації є вищим у студентів, які навчаються по ступеневій освітній підготовці, ніж у тих студентів, що навчаються у ВНЗі на базі одинадцятого класу, про що засвідчують показники характеристик їх структурних компонентів самоідентифікації, зокрема:
- структурний компонент об’єктивних даних про себе ( когнітивний компонент), що визначався через аналіз статевої ідентичності, у більшості студентів, що навчаються по ступеневій підготовці, характеризується емоційно-позитивним змістом, в той час як у студентів, що навчаються у ВНЗ на базі одинадцятого класу, виявилось відчужене ставлення до статевої ідентичності;
- щодо афективного компоненту ідентифікаційної матриці студентів, який аналізувався через визначення рівнів самооцінки і валентності ідентичності, то у студентів, що навчаються по ступеневій підготовці, показники кращі, ніж у тих, що навчаються на базі одинадцяти класів. Показники позитивної валентності ідентичності та вищий рівень самооцінки студентів, що навчаються по ступеневій освітній підготовці, можуть свідчити про те, що студенти після навчання у закладах І-ІІ рівня акредитації почувають себе більш впевнено, ніж студенти, що вступили до ВНЗ після закінчення одинадцятого класу середньої школи.
- Показники конативного компоненту самоідентифікації особистості студентської молоді, які визначались через аналіз рефлексії та часового аспекту ідентичності, показали, що у студентів, які навчаються по ступеневій освітній підготовці, рівень рефлексії є вищим, ніж у студентів, що навчаються на базі одинадцятого класу, що засвідчує їх вищу диференційованість ідентичності. Крім того, у студентів ступеневої освітньої підготовки переважає спрямованість на теперішній час. Це свідчить про їхню активність, здатність вирішувати наявні проблеми, усвідомлювати власні вчинки, що є наслідком адаптаційного періоду, котрий вони пройшли, навчаючись у закладах І-ІІ рівня акредитації.
Отже, в результаті проведених досліджень можемо зробити висновок, що самоідентифікація особистості в умовах ступеневої освітньої підготовки позитивно впливає на формування ідентичності особистості, зокрема, таких структурних компонентів її ідентифікаційної матриці як рефлексія, статева ідентичність, самооцінка ідентичності, валентність ідентичності, складова часового аспекту ідентичності.


Завантажити завантажити тези

"Механізми ціннісної регуляції у розвитку творчо обдарованої особистості"
Музика Олександр Леонідович Житомирський державний університет ім. І. Франка



Соціально-психологічні аспекти допомоги іншому
Наконечна Марія Миколаївна Ніжинський державний університет ім. Миколи Гоголя


Допомога іншому – це взаємодія, спрямована на полегшення страждань чи сприяння розвитку, розкриттю потенціалу суб’єкта отримання допомоги. Будучи взаємодією, допомога іншому підкорюється основним соціально-психологічним закономірностям міжособистісної інтеракції.
Специфічною для допомоги іншому є проблема альтруїзму. Деякі дослідники розглядають альтруїстичні дії в контексті теорії обміну або очікуваних винагород („ти мені, а потім я – тобі”). Деякі науковці шукають генетичні, біологічні фактори, які обумовлюють схильність до альтруїзму. Для гуманістичних психологів альтруїзм пов’язаний з вищими, самоактуалізаційними потребами особистості; людина допомагає, не очікуючи за це винагороди, сама альтруїстична дія є позитивним моментом в житті.
За Д. Майєрсом, теорії альтруїзму можна розподілити на три групи: теорія соціальних норм (соціологічний рівень пояснення), теорія соціального обміну (психологічний рівень пояснення), еволюційна теорія (біологічний рівень пояснення) [Майерс Д., 2002; с. 585].
Більш детальний розгляд проблеми альтруїзму дозволить більш глибоко зрозуміти мотивацію допомоги іншому.
Проблемами мотивації допомагаючої поведінки займалися Ж. Аронфілд, Л.І. Божович Б.І. Додонов, А.В. Запорожець, Е. Кариловський, Я.З. Неверович, Я. Рейковський, В.В. Субботський, Х. Хекхаузен, Ш. Шварц та ін.
Серед внутрішніх мотиваційних механізмів власне альтруїстичного характеру дослідники розрвзняють два головні мотиви – мотив морального обов’язку і мотив співчуття.
Існують два основні підходи до розуміння мотиваційної природи альтруїстичної поведінки: особистісно-нормативний (з точки зору моральних норм та переконань особистості) та емоційний (з точки зору аналізу ролі альтруїстичних емоцій – емпатії, співпереживання, співчуття, симпатії в реалізації допомоги іншому). Стосовно емоційних механізмів слід розрізняти ситуативний вплив альтруїстичних емоційних переживань на повеіднку допомоги та стійке емоційне ставлення до ситуацій, коли інший потребує допомоги, що виступає як специфічний, сформований на емоційній основі мотив (співчуття, співпереживання).
З поняттям допомоги іншому тісно пов’язане часто уживане в західній соціальній психології поняття просоціальної активності (просоціальної діяльності). Про соціальна активність включає в себе широке коло дій, зокрема допомогу іншому.
Слід розрізняти поняття допомоги іншому, альтруїстичної поведінки та просоціальної поведінки. Альтруїстичною в психології називають поведінку, спрямовану на благо іншої людини чи соціального об’єднання та не пов’язану з якимись зовнішніми заохоченнями.
Просоціальна поведінка є більш загальним поняттям, яке охоплює форми поведінки, здійснювані в інтересах того чи іншого “соціального об’єкту” (іншої людини, групи, організації тощо), на відміну від поведінки, спрямованої на досягнення особистих цілей.
Допомога іншому – це взаємодія з іншим, що здійснюється з метою: 1) полегшення його страждань; 2) сприяння його розвитку, розкриттю потенціалу його здібностей.
Допомога іншому – це дія щодо конструктивної побудови відносин, яка сприяє розкриттю суб’єктності партнерів інтеракції. Будучи такою, ця дія виступає психологічним засобом розвитку особистості.
«До-по-могти» одначає сприяти тому, що інший буде в змозі, а також – додати до активності іншого власну активність. Допомагаючи, індивід сприяє вивільненню можливостей іншого, здатності іншого оволодіти ситуацією.
Допомога іншому як взаємодія є різновидом спільної діяльності та передбачає наявність „сукупного” групового суб’єкта. На думку А.Б. Коваленко, М.Н. Корнєва, він [„сукупний” груповий суб’єкт] має властивості, які не можна звести до простої суми якостей індивідів, що входять до його складу” [Коваленко А.Б., Корнєв М.Н., 2006; с. 100]. Допомога іншому як взаємодія передбачає альтруїстичну мотивацію суб’єкта надання допомоги та мотив отримання допомоги у іншої людини.
Психологічно принципово важливим є врахування характеру цілей суб’єкта при його взаємодії з іншою людиною. Це слугує індикатором ступеню просоціальності (альтруїстичної спрямованості) поведінки суб’єкта, що опосередковано впливає на характер та інтенсивність особистісного розвитку.
Таким чином, соціально-психологічні аспекти допомоги іншому включають інтеракційні та мотиваційні компоненти. Важливим також є розмежування понять допомоги іншому, альтруїстичної поведінки та просоціальної поведінки. Дослідження допомоги іншому з позицій соціальної психології відкриває широкі можливості для аналізу гуманістичного потенціалу міжособистісної взаємодії.

Література
1. Майєрс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 2002. – 752 с.
2. Коваленко А.Б., Корнєв М.Н. Соціальна психологія. – К., 2006. – 400 с.



Умови й ознаки засвоєння соціальних норм у підлітковому віці (психологічний аспект)
Нелюба-Касьянова Тетяна Миколаївна Харківський нацуніверситет внутрішніх справ

Підліток як один із учасників соціальних процесів давно став об’єктом пильної уваги науковців, у тому числі й представників психологічної науки, її різноманітних течій, шкіл і напрямків. Зауважимо, що в різні періоди розвитку тієї чи тієї спільноти в основу визначення підліткового віку науковці клали найрізноманітніші чинники. До того ж підлітковий вік посідає особливе місце у формуванні ціннісної структури особистості й відзначається специфічною ситуацією розвитку, а процеси і способи психологічного засвоєння самих соціальних норм мають свої специфічні, видільні ознаки.
1. Соціально-психологічний розвиток підлітка відзначається інтенсивністю процесів засвоєння наявного й доступного йому соціального досвіду, формування особистого досвіду і соціальних цінностей. Фактично в цей період відбувається становлення особистості і якісна зміна соціально-психологічних можливостей підлітка. Засвоєння і відтворення підлітком соціальних норм неможливі без низки як суб’єктивних, так і об’єктивних чинників, без цілого спектру проблем. На нашу думку, серед основних рушіїв і визначальників процесу й результатів засвоєння соціальних норм підлітком є такі психологічні аспекти, як мотиви і мотивація, ціннісні орієнтири підлітка, шляхи і способи засвоєння соціальних норм тощо.
2. Повсякденне буття підлітка зводиться до низки суперечностей чи бінарних протиставлень:
– основою формування особистості в цей період, особливістю входження до соціуму і формування її ціннісних орієнтирів є потреба в розширенні спілкування, з одного боку, а з іншого – непереборний потяг і бажання до відокремлення;
– інтенсивне розширення кола контактних груп підлітка супроводжується неабиякою вибірковістю у спілкуванні (таке виявляється в чіткій диференціації груп із досить широким складом і обмеженою інтенсивністю спілкування в них, і груп, в яких підліток ідентифікує себе, використовує як стандарт для самооцінки);
– підлітки переважно зосереджуються на найближчих орієнтирах, але чинники зовнішнього впливу (зокрема, школа, сім’я) вимагають зосередження на віддаленій перспективі;
– якщо дії і вчинки стосуються лише підлітка, то він з легкістю долає перешкоди, у протилежному разі – постають неабиякі труднощі;
– за превалювання такого зовнішнього чинника буття підлітка, як колектив, і відповідно громадської форми спілкування постає і формується інтимно-особистісна форма спілкування; така форма спілкування заходить у суперечку з переважальною орієнтацією на принципи і норми інших людей (у тому числі й колективу); саме тому відбувається зміна орієнтирів: в основному такими стають ровесники (часто з іреальної – інтернетівської спільноти), спілкування з ними має неабияку цінність і вибірковість і впливає на визначення зразків для наслідування й формування ціннісних орієнтирів;
– усвідомлення необхідності самостійного життя, бажання досягнути такого і водночас повна економічна (статусна) залежність від батьків.
3. Сучасні умови існування підлітка показують, що соціальні норми стають нічим іншим, як зовнішнім регулятором поведінки, а самі норми, сприйняті особистістю через оцінку, стають мотивами поведінки. Якраз на початку підліткового віку система мотивів і потреб дитини заходять у суперечність із її ціннісними орієнтирами і спричиняють їх якісні зміни.
4. Підліток часто діє, не завжди задумуючись над наслідками чи й зовсім неусвідомлено. Проте засвоєння цінностей у підлітковому віці передбачає і наявність вольового складника, остільки сама воля є основою регулювання основних психічних функцій.
5. Не треба забувати і про інший чинник буття особистості – “належність до певного покоління завжди є важливою характеристикою конкретної особистості” [Ананьев Б.Г. 1968, с.281]. Одним із основних способів (шляхів) засвоєння соціальних норм є ідентифікація (точніше – самоідентифікація), яка за словами В. Леонтьєва, в основі своїй має переживання значущих для людини цінностей. Тут важливо враховувати той факт, що сучасний підліток належить до кількох соціальних спільнот, а самі спільноти є результатом розвитку, ускладнення й диференціації соціального спілкування. Ось чому соціальні функції підлітка обмежені його станом у конкретній соціальній структурі; він засвоює панівні норми і цінності спільноти, водночас індивідуально переробляючи їх і пристосовуючи до своїх потреб.
Досліджуваний вік відзначається неабияким різноманіттям особливостей і напрямків розвитку, взаємодії зі світом цінностей і норм. Ось чому й історія вивчення цього віку позначена найрізноманітнішими постулатами й зумовлена конкретними історичними обставинами. Проте сьогодні психологічна наука так і не дала відповіді на одне із важливих запитань: які із психологічних характеристик підліткового віку продовжують і надалі визначати особистість, а які з них змінюються чи й зникають зовсім.


Завантажити завантажити тези

ТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ СОЦІАЛЬНОГО СТАНОВИЩА ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ
Новікова Жанна Михайлівна Луганський національнимй університет ім. Т. Шевченка


Актуальність проблеми соціального становища людей похилого віку заснована на вікових змінах у суспільстві, в бік підвищення кількості людей похилого віку та усвідомленням у суспільстві проблем старості та старіння.
Соціальна геронтологія, як підрозділ загальної геронтології та соціології, як цілісна та системна наука, залежно від міста старої людини у суспільстві, вивчає феномен старості та старіння, характер взаємодії з навколишнім середовищем, проблеми старих людей у суспільстві, взаємовідносини з другими віковими групами. Якість життя старих людей залежить від сприятливих психосоціальних та соціокультурних факторів макро та мікросередовища.
Соціальні проблеми старіння з'явилися з виникненням та розвитком суспільства: відношення суспільства до старіючих та старих людей; міста вікової групи пізньої зрілості серед других вікових груп; функції людей похилого віку в суспільстві.
Соціологічні підходи до вивчення проблем літніх людей розглядаються в працях В.Д. Альперович, В.В. Козлова, О.В. Краснової С.О. Макеєва, А.А. Реана, Є.І. Холостової, В.Д. Шапіро, Р.С. Яцемірської - у трьох основних напрямках: структуралізм, символічний інтеракціонізм, і етнометодологія.
Одна із провідних потреб індивіда, це соціальна адаптація. Взагалі існує три типа адаптації: утікання від несприятливого подразника, підкорення або активна протидія за рахунок розвитку специфічних адаптивних реакцій, ціль адаптації встановлення та підтримання гомеостазу.
Період пізньої зрілості, багато вчених (Т.В. Андреева, Л.В. Бороздіна, О.В.Краснова, Б. Ливерхуд, О.М. Молчанова, І.Г. Малкина-Пих, І.В. Шаповаленко, О.В. Хухлаєва) визначають як період кризи, особливо виділяється “криза виходу на пенсію”.
Людині похилого віку доводиться пристосовуватися до нової соціальної ситуації: вихід на пенсію, втрата соціальної ролі, віддалення від референтної групи. Ці зміни приводять до перебудови потреб, спонукань, переоцінки цінностей.
Отже стрімкий розвиток суспільства висуває підвищені вимого до самостійності, саморегуляції, вмінню пристосовуватися до нових вимого життя. Тому проблема соціального становища, самореалізації у пенсійному віці викликає підвищений інтерес з боку соціологів, психологів та фахівців інших галузей науки. Не зважаючи на багато численні дослідження проблема соціального становища людей похилого віка є відкритою для досліджень.


Завантажити завантажити тези

20 РОКІВ ДОСЛІДЖЕНЬ ЕМОЦІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУ: ЗДОБУТКИ, ПЕРСПЕКТИВИ ПОДАЛЬШИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Носенко Елеонора Львівна Дніпропетровський національний університет

Конструкт «емоційний інтелект» був ідентифікований, як відомо, у 1990 році Дж.Мейєром і П.Салоуеєм для визначення індивідуальних розбіжностей у здібностях людини сприймати, переробляти та використовувати емоційно навантажену інформацію, регулювати власні емоції і впливати на емоції інших людей. Віддалені коріння конструкту містяться у понятті «соціальний інтелект» (Е.Л.Торндайк, 1920), за допомогою якого позначалась здібність людини розуміти емоції інших людей і розумно вибудовувати свої стосунки з ними, більш ближні – у теорії Г.Гарднера (1983) відносно множинності форм прояву інтелекту, серед яких виокремлено два види особистісного інтелекту, а саме внутрішньо-особистісний і міжособистісний. Вони відбивають спроможність людини усвідомлювати відповідно як власні емоції і психічні стани, так і емоції і стани інших людей. Популяризації ідей щодо визначної ролі емоційного інтелекту у життєдіяльності людини сприяла монографія Д.Гоулмана (1995), яка вплинула на появу різних моделей емоційного інтелекту, що були запропоновані після моделі здібностей Мейєра і Салоуея, зокрема змішаної моделі Р.Бар-Она (1997), диспозиційної моделі К.Петрідеса і А.Фурнема (2001) та інших. З появою цих моделей розширилась концептуальна база поняття «емоційний інтелект»: з’явились нові термінологічні сполучення, зокрема «емоційну компетентність», «емоційні досягнення», «наслідкові результати», зумовлені різними рівнями сформованості емоційного інтелекту. Проте чітких критеріїв для визначення зазначених понять поки ще не запропоновано. Наприклад, у моделі Бар-Она як здібності розглядаються і самоаналіз, і асертивність, і самоповага, і незалежність, і смоактуалізація, які фігурують як компоненти так званої «внутрішньо-особистісної сфери» емоційного інтелекту. У диспозиційній моделі емоційного інтелекту запропонована більш чітка концептуальна диференціація різних форм прояву емоційного інтелекту, а саме: когнітивно-емоційних здібностей, і власне диспозиційних ознак емоційного інтелекту, або емоційної самоефективності. Факторно-аналітичні дослідження Петрідеса і Фурнема показали, що патерни емоційного самосприйняття і диспозиції, які включає диспозиційний компонент емоційного інтелекту, формують комплексний конструкт на нижчих рівнях особистісних таксономій Айзенка і п’ятифакторної моделі. Автори ідентифікували такі аспекти прояву емоційного інтелекту: адаптивність, асертивність, сприйняття емоцій, емоційна експресія, управління емоціями (інших людей), регуляція власних емоцій, імпульсивність (низька), навички підтримування стосунків з оточуючими, самомотивування, соціальна компетентність, стресоподолання, емпатія як особистісна риса, оптимізм. У розглянутій моделі можна чітко виокремити емоційні здібності та особистісні диспозиції, що сприяють розвитку емоційного інтелекту, а також емоційні досягнення. В одній з останніх монографій з проблем емоційного інтелекту (2009) її автори М.Зайднер, Г.Меттьюз і Р.Робертс стверджують, що останнім часом з’явились дані емпіричних досліджень, згідно з якими емоційний інтелект можна вважати надійною передумовою для прогнозування адаптивних соціальних наслідків, зокрема просоціальної поведінки, соціальної адаптації, якості соціальної взаємодії, схильності до здорового способу життя і, навпаки, низький рівень емоційного інтелекту може бути основою для прогнозування антисоціальної поведінки, формування наркозалежності та інших шкідливих звичок. Більшість дослідників проблеми, поряд з цим, зазначають, що у дослідженнях емоційного інтелекту невирішеною залишається проблема його вимірювання. Якщо техніку самооцінювання, попри її відому суб’єктивність, можна використати для оцінки рівня сформованості емоційного інтелекту, то розробка тестів досягнень для вимірювання емоційних здібностей висунула перед розробниками тестів чимало складних проблем, незадовільне вирішення яких ставить під загрозу валідність оцінювання цього важливого особистісного конструкту. Назріла необхідність пошуку принципово нових підходів до оцінювання емоційного інтелекту, можливо з орієнтацією на процесуальні аспекти емоційно розумної поведінки. Теоретико-методологічні засади такого підходу розроблено автором цього повідомлення у монографії «Емоційний інтелект: концептуалізація феномену, основні функції» (2003). Він базується на урахуванні провідного принципу вітчизняної психології – єдності внутрішнього і зовнішнього у детермінації психічного. Основною структурною одиницею емоційного інтелекту на рівні аналізу його зовнішніх аспектів є перебіг емоційного процесу (як якісні, так і кількісні його характеристики: інтенсивність, частота виникнення емоційних процесів, знак основної емоції; модальність, конгруєтність/неконгруєтність модальності ситуаційним подразникам тощо). Найнижчому рівню сформованості емоційного інтелекту відповідає здійснення емоційного реагування на сенсорно-перцептивному рівні при низькому виявленні самоконтроля. Середньому рівню - відповідає здійснення зовнішньої активності довільно, на підставі мислення, із застосуванням певних вольових зусиль з високим рівнем виявлення самоконтролю. Найвищий рівень сформованості емоційного інтелекту базується на наявності у суб’єкта відповідних настанов щодо можливих для нього особисто альтернатив поведінки в емоціогенних ситуаціях життєдіяльності. Актуальною проблемою подальших досліджень є виявлення підходів до імпліцитної (опосередкованої) діагностики емоційного інтелекту.


Завантажити завантажити тези

Особливості впливу інститутів соціалізації на становлення світоглядних уявлень молодших школярів
Олексюк Вікторія Романівна Тернопільський національний педагогічний університет

Анотація. Статтю присвячено дослідженню умов становлення у молодших школярів світоглядних уявлень як феномену свідомості та самосвідомості. Зазначено, що збагачення потенційних можливостей особистості дитини істотно залежить від багатства її зв’язків із соціальним і природним світом. Уточнено інформацію щодо впливу соціального середовища на розвиток певного типу відображення та орієнтації зростаючої особистості у навколишньому середовищі.
Ключові слова. Свідомість, образ світу, самосвідомість, Я-образ, світогляд, внутрішня позиція.


Завантажити завантажити тези

Прояви соціальної компетентності, її структури та функції
Павленко Ольга Миколаївна Київський національний університет імені Тараса Шевченка


Розвиток суспільства значною мірою впливає на рівень соціальної компетентності особистості. Тому вивчення змісту та структури соціальної компетентності дасть можливість розкрити механізми адаптації та ефективної взаємодії особистості в соціокультурних умовах інформаційного суспільства, що постійно змінюються.
В той же час не є виділеними функції та структура соціальної компетентності, не розкритті механізми ефективної взаємодії особистості в соціокультурних умовах інформаційного суспільства.
Розглянемо соціальну компетентність, її структуру і функції.
М. Аргайл називає такі компоненти соціальної компетентності:
? соціальна сенситивність (мається на увазі точність соціальної перцепції);
? основні навики взаємодії (репертуар умінь, особливо важливий для професіоналів);
? навики схвалення і винагороди, що є істотними для всіх соціальних ситуацій;
? рівновага, спокій як антитеза соціальної тривожності [1, с. 18].
Отже, на сьогодні немає усталеного погляду на природу соціальної компетентності. Серед дослідників існують певні протиріччя: одні вважають, що компетентність має фізіологічне походження і на її становлення впливає генетичний фактор (К.Скайє, О.Гиндина), інші – що компетентність має соціальний характер та формується під впливом соціуму (А.Бодалев, Л.Лєпіхова, Н.Бєлоцерковець).
У кандидатській роботі М. Докторович виділяє структуру соціальної компетентності, що включає комунікативну і вербальну компетентність, соціально-психологічну компетентність і міжособову орієнтацію, его-компетентність і власне соціальну компетентність (оперативну компетентність). Пропонуються такі види соціальної компетентності:
? оперативна соціальна компетентність — знання про соціальні інститути і структури, їхніх представників в суспільстві;
? вербальна компетентність — доцільність висловів, облік контексту і підтексту вислову, відсутність труднощів в письмовій мові, варіативність інтерпретації інформації, хороша орієнтація у сфері оцінних стереотипів і шаблонів, множинність сенсів понять, що вживаються, метафорична мова;
? комунікативна компетентність — володіння складними комунікативними навиками та вміннями формування адекватних умінь в нових соціальних структурах, знання культурних норм і обмежень в спілкуванні, знання звичаїв, традицій, етикету у сфері спілкування, дотримання пристойності, вихованість;
? соціально-психологічна компетентність — міжособова орієнтація; уявлення про різноманітність соціальних ролей і способів взаємодії;
? его-компетентність — важлива складова соціальної компетентності: усвідомлення своєї національної, статевої, станової, групової приналежності, знання своїх сильних і слабких сторін.
Ми можемо помітити, що вербальна і комунікативна компетентність виступають в єдності, обумовлюючи кращу пристосованість до важких ситуацій. Соціальна компетентність — основне поняття, яке має тимчасові, історичні рамки. Застосовується для вироблення поведінкових сценаріїв, що відповідають новій соціальній дійсності і очікуванням партнерів у взаємодії. Отже можемо зробити підсумок структура соціальної компетентності включає комунікативну і вербальну компетентність, соціально-психологічну компетентність і міжособову орієнтацію, его-компетентність і власне соціальну компетентність (оперативну компетентність).

Література
1. Аргайл М. Психология счастья. – СПб.: Питер, 2004. – 272 с.


Завантажити завантажити тези

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ
Подшивалкіна Валентина Іванівна Одеській національний університет імені І.І.Мечникова

В доповіді визначається, що однієї із сучасних завдань психології є відбиття різноманіття способів відстоювання своєї індивідуальності, визнання незрівнянності кожного зі способів відстоювання своєї індивідуальності. Показано, що пошуки себе та відстоювання свої індивідуальності потребує не тільки орієнтацію на зовнішні соціальні норми, а лей на внутрішні ресурси та можливості.
Об?рунтовується ідея, що з гносеологічної точки індивідуальність як психологічний феномен більш продуктивно вивчати з позицій діатропичної пізнавальної моделі, що зосереджує увагу на загальних властивостях розмаїтості, незалежно від природи елементів, зосереджує увагу на загальних властивостях розмаїтості, незалежно від природи елементів. З цих позицій, індивідуальність, скоріше, не є простою впорядкованістю різних характеристик: індивідних, особистісних, субєктдіяльністних, та необов'язкова цілісна система.
Запропоновані основні критерії існування індивідуальності як динамічного явища, а саме критерій соціальної ефективності, часовий критерій, критерій множіності, критерій цілісності.
Показано, що для розуміння індивідуальності важливе значення мають внутрішній зміст та зовнішня результативність, особистісний смисл та соціальне значення. За часовим параметром для індивідуальності є характерним, з одного боку, генетична обумовленість проявів індивідуальності у часі, а, з другого, принципова мінливість індивідуальності у часі. За критерієм множинності для індивідуальності є характерним невизначеність та множинність проявів індивідуальності. За критерієм цілісності індивідуальність проявляється через неавтономність проявів індивідуальності та їхню залежність один від одного, та через унікальність та неповторність кожного з них. За критерієм соціальних ефектів для індивідуальності характерним є її зв'язок з конкретною ситуацією, зокрема історичною, а також принципова неадитивність проявів індивідуальності, тобто індивідуальність не є простою сумою будь-яких характеристик.
Доведено, що індивідуальність є не тільки системою якостей потенціалу та особливостей тенденцій їхнього використання. Це "сад", "ярмарок" різноманіття відкликів на запити життєвих ситуацій та спроб проявити себе в цих ситуаціях. Особливі можливості для прояву індивідуальності людини надають саме трансформаційні процеси, коли змінюються вектор розвитку суспільства та зростає роль конструктивної діяльності людей.


Завантажити завантажити тези

Соціально-психологічні особливості самореалізації людей з особливими потребами в Україні.
Попова Ірина Сергіївна студентка НТУУ "КПІ"

Кожна людина народжуючись, отримує рівні можливості для свого подальшого існування і розвитку себе як неповторної особистості. Але якщо вже з самого початку людина має порушення розвитку (фізичні, психічні та ін.), то така ситуація змінює весь подальший розгляд самореалізації даної особи. Наочним підтвердженням даної думки є сумна статистика щодо кількості людей з обмеженими можливостями в Україні – це близько 2,67 мільйонів, що становить приблизно 5,2% від усього населення, хоча за неофіційними даними їх кількість є набагато більшою. В українському законодавстві і у вжитку пересічних громадян поняття «інвалідності» має стигматичний характер. Адже у словниках більшості країн слова «інвалід» не існує, воно замінене на: «людина з особливими потребами» або «людина з обмеженими можливостями». Це є свідченням поважного ставлення до цієї категорії населення, забезпечення рівних прав і можливостей самоствердження та самореалізації. За законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» інвалідам мають надаватися рівні можливості в доступі до всіх благ людського життя і забезпечення всіх екзистенціальних потреб. Проте в реальності всі прийняті закони залишаються лише теоріями, адже в Україні немає навіть чіткої системи моніторингу стану людей з інвалідністю, відповідної системи соціального захисту і закладів освіти та ін.. У багатьох випадках людям з обмеженими можливостями притаманні такі негативні тенденції: соціальна апатія, фрустрація, соціальна ізоляція, недовіра до світу та ін.. Причина цього криється в багатьох факторах, але перш за все це пов’язано з проблемою самореалізації особистості, нечіткою «Я» концепцією, не сформованою соціальною позицією та роллю у суспільстві людини з особливими потребами. Для того, щоб допомогти людям з особливими потребами вирішити поставлені проблеми треба мати чітку систему дій і програму поведінки. Самореалізація – це можливість знайти своє місце у житті, реалізувати свої здібності, таланти, професійно самовизначитись. «Інвалідам» - це зробити складніше, ніж звичайним людям, тому слід розглянути внутрішні та зовнішні механізми підтримки «інвалідів» у їх самореалізації. До зовнішніх належать такі: 1) сприятливий психологічний клімат в сім’ї; 2) створення культурної системи у суспільстві; 3) підтримка з боку держави у професійній та творчій самореалізації; 4) соціальна профілактика та контроль негативного ставлення до людей з обмеженими можливостями; 5) забезпечення державою рівних прав та можливостей, тобто стирання меж між «здоровими» і людьми з особливими потребами та ін.. До внутрішніх належать: 1) позитивне самосприйняття і самоставлення; 2) активна життєва позиція; 3) чітка ідентичність та індивідуалізація; 4) відповідальність, свобода та сильна воля; 5) віра в себе і позитивна оцінка своїх можливостей та ін.. Але самі по собі ці механізми є неважливими і недієвими, допоки людина з особливими потребами не надасть їм відповідної значимості по відношенню до себе, своїх переконань. Таким чином, вирішити проблему самореалізації людей з особливими потребами можна лише через систематичну і комплексну роботу як найближчого оточення, так і самого «інваліда», як самого суспільства, так і кожної окремої людини, як громадськості певної держави, так і всього світу. Лише через усвідомлення даної проблеми більшістю і беззаперечної підтримки з боку держави можливий практичний поступальний рух щодо викорінення слова «інвалід» із загального вжитку і можливості без засторог, ізольованості та недовіри людям з особливими потребами самореалізовувати себе у житті.


Завантажити завантажити тези

Маскулінно-фемінні передумови професіоналізації жінок-військовослужбовців
Правдивець Наталія Олександрівна ЦСПД МАРТІС "Золота Фортуна"

Маскулінно-фемінні передумови професіоналізації жінок-військовослужбовців Правдивець Н.О. - стажер кафедри загальної та практичної психології УМО НАПН України; м. Київ Збройні сили України зазнають чисельних змін, однією із яких є посилення тенденцій введення жінок до лав військовослужбовців. Названі трансформаційні процеси вимагають вивчення гендерних аспектів професіоналізації жінок у військовому середовищі. Насамперед постало ряд запитань щодо впливу «чоловічої» професії – військовослужбовця на «Я-образ» жінки з одного боку та гендерного фактору як запоруки ефективності професійної ідентифікації жінки у військовій професії. Вивченню питань особливостей вступу до армії жінок присвятили свої праці такі дослідники, як: Боровік М.О., Павлова В.Г., Дубкач Н. та інші. Маючи за мету вивчення психологічних особливостей професійної ідентичності жінки-військовослужбовця ми зосередилися на дослідженні саме гендерних аспектів «Я-концепції» жінок - військовослужбовців. Результати проведеного нами дослідження засвідчили, що жінки-військовослужбовці з досвідом перебування на військовій службі переважно мають характеристики андрогінності із тенденцією до фемінності. Найбільшу кількість балів набрали такі фемінно-орієнтовані якості, як: ввічливість, доброта, тактовн??сть, любов до дітей, дружелюбність, ніжність, щирість, правдивість, співчутливість, надійність, жіночність, вірність, добросовісність, готовність допомогти ближньому. Також даній групі респондентів властиві якості просоціального напрямку, як: доброта, любов до близьких та готовність до підтримки, співчутливість, вірність, жіночність, пригнічення агресивності, бажання будувати взаємовідносини із оточуючим світом на основі чесності, добросовісності та особистісної зрілості. Аналіз даних курсанток, які опановують лише військову професії зафіксував у них теж показники андрогінності. Проте дана група характеризувалася тенденціями до проявів маскулінності. Наразі було виявлено, що в цілому для жінок-військовуослужбовців гендерна ідентичність не займає провідне місце у структурі «Я-концепції». Так лише 32% самовизначень у описі структури «Я-концепції» є гендерно-виокремленими, що посилює значущість вищенаведеного результату – домінування андрогенних характеристик у вибірці жінок-військовослужбовців. Зроблений нами поділ вибірки на задоволених (60%) та незадоволених (40%) своєю професією жінок-військовослужбовців надав можливість переглянути співвіднесення характеристик фемінності-мускулинності за виокремленим показником «задоволеність – незадоволеність професією». Виявилося, що група задоволених своєю професійною діяльністю респондентів характеризується андрогінністю з тенденцією до фемінності. Для групи жінок, які не задоволені власною професійною діяльністю теж характерною є андрогінність, але вже з тенденцією до маскулінності. Було виявлено, що підвибірка жінок, які задоволені власною професійною діяльністю є більш співчутливими, довірливі, чистолюбивими та чеславними у порівнянні із підвибіркою жінок, які не задоволені власною професією. Статистична обробка показників, що виявлена різниця по показникам маскулінності/фемінності між групою задоволених професією жінок та незадоволених є суттєвою (p<0,05). Також було виявлено існування тісного кореляційного зв’язка між показниками гендерних ролей та ступенем задоволеності професійною діяльністю (р<0,05). Дослідженням було доведено, що військова служба в цілому не є стимулом у розвитку маскулінних якостей у жінок. Це упередження може бути зумовлено наявністю певних соціальних стереотипів щодо професійної компетентності жінки в галузі військової служби, а також зіткненням жінки в армії із феноменом «скляної стелі». Виявилося, що більш успішними у набутті професійної ідентичності військовослужбовця виявилися саме жінки, які мають анрогінно-фемінні тенденції. В той час як жінки із андрогінно-маскулінними характеристиками зазнають певних ускладнень із набуттям професійної ідентичності, що може пояснити виявлені дослідженням тенденцій до звільнення саме цієї частини вибірки жінок, які виявляють незадоволеність своїм професійним вибором. Опираючись на встановлений нами факт, що під час навчання у вищих навчальних закладах у жінок стимулюється розвиток андрогінно-маскулінної гендерної орієнтації, можна припустити розвиток внутрішньоособистісного конфлікту у курсанток, успішність проходження якого в певному ступені може залежати від здатності жінки до диференціації власних гендерних ролей та професійних ролей військовослужбовця.


Завантажити завантажити тези

Вплив дистантної сім’ї на емоційну сферу особистості підлітка
Раєвська Яна Миколаївна Інститут психології ім. Г.С. Костюка НАПН України


Сучасне українське суспільство переживає глибокі трансформаційні процеси у всіх своїх сферах свого існування – в економіці, політиці, культурі. Ці переміни у житті суспільства відбиваються і на сім’ї, бо через матеріальні, соціальні, моральні причини, за умов розшарування населення за матеріально-культурним рівнем, безробіття та масового виїзду дорослих на заробітки за кордон - тимчасова відсутність батьків є однією з провокуючих умов різних форм поведінки.
За даними Міжнародної організації праці, на початок ХХІ століття глобальна трудова міграція становить близько 12 млн. Осіб, тобто 2,3% світового населенняЗа неофіційними даними сьогодні за межами України близько семи мільйонів заробітчан. Діти трудових мігрантів, як правило, залишаються під опікою родичів: одного із батьків – мами (44%) або тата (26%), бабусі (35%), сестри (14%), брата (12%). Особливо гостро стоїть ця проблема в окремих областях, і зокрема у Тернопільській, Івано-Франківській, в Чернівецькій.
Однією з основних проблем, пов’язаних з трудовою міграцією, є розрив родинних стосунків, в результаті чого діти залишаються без батьківського піклування протягом кількох років.
Аналізуючи життєдіяльність дистантних сімей заробітчан за кордоном, можна умовно розділити їх на декілька категорій:
1)сім’ї, у яких один із батьків перебуває на заробітках за межами України протягом 1-го року;
2)сім’ї, у яких батьки (обидва) перебувають на заробітках за межами України протягом 1-го року;
3)сім’ї, у яких один із батьків перебуває на заробітках за межами України протягом 1-3 років;
4)сім’ї, у яких батьки (обидва) перебувають на заробітках за межами України протягом 1-3 років;
5)сім’ї, у яких один із батьків перебуває на заробітках за межами України протягом тривалого часу (більше 3 років);
6)сім’ї, у яких батьки (обидва) перебувають на заробітках за межами України протягом тривалого часу (більше 3 років);
За результатами опитування підлітки, працюючих за кордоном батьків, не часто бачаться з ними, про що свідчать дані:
батька маму
Менше 1 місяця тому 15 17
Від 2 до 6 місяців 24 18
Від 7 до 12 місяців 5 15
Від 13 до 24 місяців 7 7
Більше 2 років 4 5
Інше 2 1
( сума відповідей перевищує 100% оскільки відповідь деяких дітей стосувалися двох батьків (окремо)
Усі підлітки не бажають розповідати погане про свою сім’ю. Діти з дистантних сімей найбільш пишаються тими родичами, які залишилися вдома, але обняти й поцілувати бажали б того, хто зараз за кордоном. Це свідчить про дефіцит прояву позитивних почуттів, як по відношенню до батьків, так і по відношенню до себе.
Додаткову інформацію про роль батька та матері в житті підлітка. За різних сімейних умов, ми отримали за допомогою проективної методики «Кінетичний малюнок сім’ї». Якісний аналіз отриманих даних дозволяє стверджувати, що більшість підлітків, батьки яких перебувають за кордоном, на малюнку зображували родичів другого і третього кола.
Виходячи з характеру функціонування дистантної сім’ї та її складу, можна стверджувати, що вона схожа на неповну сім’ю через неспроможність виконувати свої функції, особливо у питаннях соціалізації дітей. Природно дитина потребує тісного емоційного контакту з батьками, відсутність якого створює незадоволеність життєво важливої потреби в любові, а це обертається в поведінці агресивністю, імпульсивністю, роздратованістю, стурбованістю, симптомами боязливості, почуттям ворожості, підвищеним рівнем тривожності та ін.
У дистантних сім’ях відбувається відчуження дітей від батьків у зв’язку з втратою постійних контактів. Потреба в емоційній близькості з оточуючими у підлітка повністю не задовольняється. У дітей постійний дефіцит прояву позитивних почуттів, як по відношенню до себе, так і по відношенню до інших (батьків). Їм не вистачає відчуття ніжності, лагідності, батьківського тепла та любові, відчути себе цінним для значущих дорослих.
Відсутність емоційного контакту з батьками іноді призводить до вживання психоактивних речовин, дезадаптації поведінки, соматичних захворюваннь. Водночас підлітки підвищено збудливі; їхня поведінка нестійка, імпульсивна. Вони стають неспокійними, агресивними та задиристими.
З метою дослідження та уточнення результатів щодо наявності у підлітків, батьки яких перебувають за кордоном, різних форм агресії нами був використаний опитувальник Басса-Даркі. Результати показали, що у даної категорії дітей більш виражені форми агресії, ніж у дітей з повних сімей. Індекс агресивності – 67,5, індекс ворожості – 68 проти 51,7 та 56,5(діти з повних сімей).
Отже, підлітки з дистантних сімей можуть втратити потребу у спілкуванні з батьками, стати егоїстичними, замкненими, конфліктними, впертими, озлобленими, невпевненими в своїх силах, недисциплінованими, мати неадекватну самооцінку та ін.
Якісний аналіз дослідження дозволив визначити основні соціально-психологічні проблеми підлітків трудових мігрантів (у рейтинговому порядку):
•проблеми у взаєминах та спілкуванні з однолітками та однокласниками;
•труднощі у взаєминах з одним з батьків (або опікуном);
•потреба у спілкуванні з батьками;
•погіршення загального емоційного стану, емоційні розлади;
•підвищена тривожність;
•невпевненість у собі, занижена самооцінка;
•особистісні проблеми, у т.ч. ті, які стосуються взаємин з протилежною статтю;
•проблеми у взаєминах з учителями, конфлікти (у т.ч. скарги на навмисне заниження оцінок);
•конфлікти і непорозуміння в сім’ї;
•потреба у самопізнанні;
•проблема статусу у колективі;
•професійне самовизначення.
Отже, найбільшою проблемою дітей трудових мігрантів є проблема спілкування, яка викликана відсутністю значимих людей. Дефіцит спілкування з батьками впливає на загальний емоційний стан дітей, їх самооцінку, викликає погіршення настрою, агресивність, підвищену тривожність, схильність до конфліктної поведінки як у шкільному колективі з однолітками та учителями, так і в сімейному середовищі. Усе це певним чином впливає на статус у колективі, успішність, поведінку, взаємостосунки з однолітками, учителями, рідними.
Програма корекції включає психологічну і педагогічну частини. Психологічну час¬тину планує і здійснює шкільний психолог. Педагогічну складають шкільний психолог і вчитель, а виконують педагог і батьки за допомогою шкільного психолога.



СИСТЕМНЕ МОДЕЛЮВАННЯ КОПІНГ-ПОВЕДІНКИ, ЩО РЕАЛІЗУЄТЬСЯ В ПАРАДИГМІ ПСИХОДИНАМІЧНОГО ПІДХОДУ. КОНЦЕПЦ
Родіна Наталія Володимирівна Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

СИСТЕМНЕ МОДЕЛЮВАННЯ КОПІНГ-ПОВЕДІНКИ, ЩО РЕАЛІЗУЄТЬСЯ В ПАРАДИГМІ ПСИХОДИНАМІЧНОГО ПІДХОДУ. КОНЦЕПЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

Широкий інтерес із боку психології до вивчення стресу і його подолання з ним призвів до створення численних теорій копінг-поведінки. Незважаючи на те, що в наш час поняття «копінг» є дуже широко вживаним, у авторів цих теорій немає єдиної думки про характер структурно-функціональних взаємин між особистістю і копінг-поведінкою. Також більшість існуючих підходів розглядають подолання стресу як результат активності лише одного з трьох рівнів психіки: свідомого, передсвідомого або несвідомого. Тому є важливим створення комплексної концепції, у якій копінг був би представлений як результат ієрархічної міжрівневої взаємодії.
Базисом для такої концепції повинна, на нашу думку, стати психодинамічна теорія особистості, оскільки саме в її рамках розвилася топографічна модель психіки. Крім того, у ситуаціях вираженого стресу провідну роль грають особистісні фактори, джерела яких знаходяться у глибинах несвідомого. Методологічно саме системний аналіз дозволяє здійснити найбільш повний опис копінг-поведінки, як взаємодії підсистем, що самоорганізуються, що перебувають одна з одною як у відносинах асоціативного доповнення, так і взаємної конкуренції. Ці підсистеми мають неоднакове значення в загальній ієрархії підсистем, відрізняються різним ступенем складності своєї структурної будови, різними можливостями автономної активності, своєрідністю взаємозалежності й взаємозумовленості.
Одним з найбільше активно досліджуваних в останнє десятиліття психологічних феноменів є подолання стресу. Вивчення копінгу на підставі системного підходу проводилося цілим шерегом авторів: Р. С. Лазарусом [3], М. Р. Зомерфильдом [5], та ін. Всі вони єдині в тому, що подолання стресу вимагає системних досліджень, однак у своїх моделях вони спиралися на положення різних теорій особистості. Разом з тим, слід зазначити, що системні дослідження копінга поки є ще досить рідкісними. Більш того, серед них відсутні ті, які були би реалізовані в парадигмі психоаналітично орієнтованих теорій. Тобто, представляється актуальним проведення дослідження, у результаті якого буде побудована системна модель копінг-поведінки. Для проведення такого дослідження повинна бути сформульована й теоретично обґрунтована концепція, якій потім слід пройти емпіричну верифікацію.
У психоаналізі психіка описуються як система, що складається із трьох взаємозалежних підсистем – трьох рівнів психічного життя: свідомості, передсвідомості й підсвідомості. Підсвідоме життя онто- і філогенетично передує свідомому. Виникнення свідомого життя пов'язане з впливом зовнішнього середовища і відбувається поступово [1]. Таким чином, стресова ситуація, являючись критичним впливом з боку середовища, апелює в першу чергу до неусвідомлюваного рівня особистості. Вплив несвідомого на свідомий рівень психіки модерується різними вимогами соціального середовища. Свідомість, у свою чергу, виступає як фільтр, селективно пропускаючи через себе актуальні несвідомі потреби, які створюють різноманітні варіанти подолання стресу. Здійснювана копінг-поведінка може більш-менш успішно сприяти вирішенню стресової ситуації, приводячи суб'єкта подолання до необхідного результату. З позицій психоаналітично орієнтованої теорії об'єктних відносин [4] соціальне середовище, у якому відбувається розвиток індивіда, впливає на формування його актуальних несвідомих тенденцій.
Модель свідчить, що взаємодія і наступна оцінка стресора з особистістю відбувається на більш глибинних рівнях, а потім, перетворюючись через усвідомлювані рівні, особистість у відповідь на стресор формує долаючу поведінку. У нашій концепції ми вирішили зробити акцент на такому типі стресових ситуацій як кризи. Кризи нами розуміються як «поворотні пункти» у долі особистості й завдяки цьому викликають підвищену увагу. «До кризи призводить неможливість реалізації найбільш значущого в цей момент життя плану, задуму. Результатом переживання (під переживанням тут мається на увазі особлива психічна діяльність людини з подолання критичного стану) є метаморфоза особистості, її переродження, прийняття нового задуму життя, нових цінностей, нової життєвої стратегії, нового образу Я» [2,С. 30-31].
Надзвичайно складним за своєю трудомісткістю завданням є аналіз всіх можливих криз, які може переживати індивід протягом свого життєвого шляху. Ми обмежилися аналізом основних типів кризових ситуацій. Для створення їхньої типології ми спиралися на теорію особистості А. Маслоу, а саме на висунуту їм концепцію ієрархії мотивів, зображену у вигляді піраміди. Кризи можна типологізувати на підставі даної моделі, інвертувавши її. Відповідно, чим нижче рівень потреб індивіда, які зачіпають кризові ситуації, тим інтенсивніше їхній вплив на особистість і тим більш істотні зміни вони в ній викликають. Образно говорячи, ми отримуємо «перевернену піраміду», де вгорі перебувають найбільш гострі кризи, що загрожують самому існуванню індивіда, а внизу - найменш гострі, що перешкоджають самоактуалізації й розвитку здібностей.
Емпіричну верифікацію моделі формування копінг-поведінки передбачається здійснити за допомогою спеціально підібраних для вивчення кожної з підсистем психодіагностичних методик: для неусвідомлюваного рівня - рисунковий тест Вартегга, метод портретних виборів Сонді, метод колірних виборів Люшера, для усвідомлюваного - опитувальник ММИЛ, для копінг-поведінки - WOCQ. Для вивчення впливу соціального середовища планується використовувати спеціально створену анкету. Виходячи з описаної вище типології стресорів, у нашім дослідженні буде вивчено дві кризові ситуації з різним рівнем стресовості: вступні іспити до ВНЗ (абітурієнти) і діяльність у надзвичайних ситуаціях (пожежні). Як результат подолання кожної з них буде відповідно оцінюватися факт вступу до ВНЗ і експертна оцінка діяльності.
Математичний аналіз, необхідний для числової оцінки елементів моделі формування копінг-поведінки, також повинен відповідати принципам системного підходу. Найбільш адекватним методом представляється моделювання на підставі структурних рівнянь. Структурне моделювання являє собою розвиток багатьох методів багатовимірного аналізу, а саме: множинної лінійної регресії, дисперсійного аналізу, факторного аналізу, які отримали тут природний розвиток і об'єднання.
Висновки : Запропонована концепція описує особистість як систему, у якій стресовий вплив формує копінг-поведінку опосередкується підсистемами несвідомого й свідомого рівнів. При цьому вимоги соціального середовища є передумовою формування підсистеми несвідомого рівня й модерують її вплив на підсистеми свідомого рівня. Наводиться типологія кризових ситуацій, заснована на ієрархічній моделі потреб. У якості стресорів розглядаються дві основні кризові ситуації: загроза вітальним потребам і загроза самоактуалізації. Вказуються критерії ефективності копінг-поведінки для кожної із кризових ситуацій, психодіагностичні методики для вивчення основних підсистем особистості, яка долає стрес.

ЛІТЕРАТУРА
1.Бассин Ф. В. Проблема бессознательного / Ф.Б. Бассин. - М.: Медицина, 1968. - 467 с.
2.Донченко, Е.А., Личность: конфликт, гармония / Е.А Донченко, Т.М.
3.Lazarus R. S. Emotion and adaptation / R. S. Lazarus. - London: Oxford University Press, 1991. – 572 р.
4.Mahler M.S. The psychological birth of the human infant / M.S. Mahler, F.Pine, A. Bergman. - New York: Basic Books. Main, T.F., 1975. - 345 p.
5.Somerfield M.R. The utility of systems models of stress and coping for applied research / M.R. Somerfield // Journal of Health Psychology. – 1997. - № 2. – P.133 – 151.



СПІВВІДНОШЕННЯ КАТЕГОРІЙ «СУБ'ЄКТ ДІЯЛЬНОСТІ» І «ОСОБИСТІСТЬ»
Савельєа Валерія Сергіївна Донбаська державна машинобудівна академія

В процесі теоретичного аналізу особистості керівника як суб'єкта управлінської діяльності ми зіткнулися з проблемою співвідношення понять «особистість» і «суб'єкт». З'ясувалося шо провідні психологі також неодноразво зверталися до дослідження визначених дефініцій та іх співвіднесеністі. Ми поставили наступні питання: - ці поняття в соціальній психології є рівнозначними? - Чи може особистість існувати окремо від суб'єкта і навпаки? - Можливо, ці визначення носять абстрактий характер: особистість і суб'єкт - це всього лише віртуальні конструкції, які не можуть існувати без людини? При розгляді категорії «суб'єкт діяльності» виникає ще одна суперечність, яка вимагає осмислення. Якщо суб'єкт - це діяч, носій активності, то словосполучення «суб'єкт діяльності» не має сенсу і є тавтологією, логічною помилкою у визначенні поняття. А якщо «суб'єкт діяльності» - «масло масляне», то чому ця словесна форма активно використовується в різних науках, у тому числі і в соціальній психології? Спробуємо розібратися у виділених соціально-психологічних категоріях і вирішити поставлені питання в теоретичному плані.



ЧАСОВІ ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ВЛАСНОГО ОСОБИСТІСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ СТУДЕНТАМИ
Свинаренко Радіон Миколайович ОНУ імені І.І. Мечникова

Проблема самореалізації студентської молоді є однією з головних проблем, що останнім часом цікавить багатьох дослідників. З одного боку це обумовлено змінами в системі освіти, із більшою орієнтацією на самостійність, активність та відповідальність студента, а з іншого боку, в цілому, трансформаційні зміни в суспільстві від громадян більшої самостійності, більшої самодостатності. Разом з тим, процес самореалізації відбувається саме в часі, її особливості глибоко пов'язані із вмінням розуміти та рефлексувати хід часу, крім того в процессі оволодіння спеціальністю відбуваються зміни в самій особистості та вїї уявлення про власну самореалізації. Вивчення останніх питань й стало метою нашого дослідження. Для вивчення особливостей самореалізації студентів нами було проведено дослідження, в якому прийняли участь 80 осіб – студентів 3 курсу психологічного, філологічного та мікробіологічного факультетів. З ними було проведено методики "Самоактуалізації особистості" (САТ) Е. Шострома та "Часова орієнтація" (ZTPI) Ф. Зімбардо. Проведений факторний аналіз отриманих показників показав наявність також значущих відмінностей між типами у ставленні до часу, ці відмінності стосуються показників "компетентності у часі" (САТ) та у "негативному ставленні до минулого" та " фаталістичного теперішнього" (ZTPI). Приведені відмінності розподілу 4-х типів самореалізації студентів за такими спеціальностями як психолог, філолог та мікробіолог. Аналізуючи отримані дані, слід відзначити, що серед всіх трьох спеціальностей високу долю складають студенти із "пасивним" типом самореалізації. Разом із тим, серед психологів більше всього поширений "соціальний" тип самореалізації, а серед філологів відсутні особи із "активним" типом самореалізації, яких навпаки багато серед мікробіологів (кожен п’ятий). Отримані результати свідчать про наявність певних професійних відмінностей у самореалізації, однак це потребує ще додаткових досліджень.



МЕТОДИ ПСИХОДІАГНОСТИКИ САМОСВІДОМОСТІ
Світозарова Світлана Василівна Південно-Східний інститут психоаналізу

Однією з важливих інтегральних характеристик самосвідомості, з якою пов’язують почуття відповідальності, готовність до активності та переживання «я», є якість особистості, що одержала назву локусу контролю. Поява цього поняття в психологічній літературі в першу чергу пов’язана з працями американського психолога Дж.Роттера, який запропонував розрізняти між собою людей відповідно до того, де вони локалізують контроль над значимими для себе подіями. Існують два крайніх типи такої локалізації, чи локусу контролю: інтернальний і екстернальний. У першому випадку людина вважає, що події, що відбуваються з ним, насамперед залежать від її особистісних якостей, таких як компетентність, цілеспрямованість, рівень здібностей, і є закономірним результатом її власної діяльності. В другому випадку людина переконана, що її успіхи чи невдачі є результатом таких зовнішніх сил, як везіння, випадковість, тиск оточення, інші люди тощо. Будь-який індивід займає визначену позицію на континуумі, що задається цими полярними типами локусу контролю. Дослідниками виявлено численні особистісні кореляти локусу контролю. Інтернальність позитивно пов’язана із соціальною відповідальністю, з усвідомленням людиною змісту, цілей у житті. Відповідно до каліфорнійського опитувальника (СРІ), інтернально орієнтовані суб’єкти, на відміну від екстернально орієнтованих, мають більш високі бали по домінантності, толерантності, соціабельності, розумової підготовленості, відповідальності, самоконтролю, прийняття свого «я», благополуччя в досягненні чого-небудь шляхом згоди. За списком прикметників інтернали описують себе як адаптовані, витривалі, послідовні, впевнені в собі, захищені. На основі 16-факторного опитувальника Кеттелла характерними рисами інтерналів виявилися: емоційна стабільність, моральна нормативність, довірливість, уява, сердечність, витонченість, товариськість і висока сила волі. Такі спроби безумовно виправдані, тому що ряд досліджень показує, що особливості локалізації контролю можуть змінюватися в однієї й тієї самої людини в залежності від того, вважається їй ситуація складною чи простою, приємною чи стресогенною і т.ін. Крім того, людина може вважати, що від неї багато чого залежить у сфері професійної діяльності, і в той самий час невдачі в сфері спілкування пояснювати зовнішніми факторами.



Емпіричне дослідження статево-гендерних особливостей соціальної активності студентської молоді
Семків Ірина Ігорівна Львівський державний універсмитет внутрішніх справ

Як показує аналіз літературних джерел чоловіки та жінки можуть по-різному проявляти свою соціальну активність. У наших дослідженнях виявилось, що загальний показник активності студенток у соціальній сфері є вищим ніж студентів. У більшості видах активності значимих відмінностей між юнаками та дівчатами не спостерігається (трудова, наукова активність, активність у власному навчальному закладі, активність за місцем проживання, активне членство у громадських організаціях) хоча у усіх видах активності окрім відпочинкової дівчата є більш активними, у випадку відпочинкової активності існує тенденція до вищої активності юнаків. У сфері волонтерської активності, релігійної, побутової та культурної активності дівчата виявляють себе більш активними, в той час, як юнаки виявляють вищий рівень активності у мережі Інтернет. Дівчата порівняно з юнаками проявляють вищий рівень волонтерської активності. У дослідженні студентам пропонували зазначити види волонтерства, у яких вони беруть участь, або вказати вид, якщо його не було у переліку. До основних видів волонтерської активності, що пропонувались студентам належать: волонтер у сфері охорони здоров'я, у сфері розвитку міста, при церкві, у виправному закладі, у роботі з бідними та бездомними, у роботі з молоддю, у сфері захисту прав жінок, у роботі з дітьми, у роботі з людьми похилого віку, у сфері вирішення екологічних питань, у організації благочинних акцій, у культурній чи мистецькій організації. Як виявилось, дівчата значно активніші у сфері волонтаріату (t=1,92; р≤0,0001). На такий результат також вказує відсоткове співвідношення активних та неактивних серед юнаків та дівчат у сфері волонтаріату. Зокрема у групі дівчат активних у сфері волонтаріату виявляється 42%, а пасивних 58 %, у той час як у групі юнаків, відсоток студентів, що проявляють високу волонтерську активність, становить лише 27%, відповідно пасивних у сфері волонтаріату хлопців є 73 % . Такий результат є свідченням того, що дівчата більш готові працювати, не отримуючи за свою роботу фінансової винагороди. Незважаючи на те, що волонтерська активність спрямована на розбудову громадянського суспільства і сприймається як безкорислива діяльність, багато дослідників вказують, що волонтерська діяльність має свої приховані мотиви. Замість фінансової винагороди активні волонтери здобувають культурний капітал, який виражається у вміннях та досвіді, соціальний капітал, який виявляється у знайомствах та інших виявах соціального ресурсу, як наслідок – можливість знайти у майбутньому вище оплачувану роботу. Культурна активність, яка виявляється у частому відвідуванні музеїв, фестивалів, виставок, зустрічей з відомими людьми, діячами культури, також читанні художньої та фахової літератури, преси, є значно вищою у дівчат (t=2,014; р≤0,0001). Як і у випадку з волонтерською активністю, наслідком культурної активності є високий рівень культурного капіталу, який у майбутньому виступає потужним індивідуально-особистісним ресурсом. Дівчата проявляють значимо вищий рівень громадянської активності не лише у сфері волонтаріату, але й у сфері побутової активності (t=4,044; р≤0,0001). До побутової активності у наших дослідженнях, належать: виконання домашніх обов’язків (прибирання, прання, миття посуди, приготування їжі) та догляд за членами родини, які цього потребують(старші члени сім’ї чи діти). Дівчата на відміну від юнаків проявляють вищу релігійну активність (t=3,909; р≤0,0001). Вони частіше відвідують церкву, беруть участь у акціях організованих церквою. Такий результат може підтверджувати те, що дівчата порівняно з юнаками більше прагнуть відповідати соціальним нормам, зберігати традиції та брати на себе нормотворчу активність. Отже, юнаки є менш схильними до нормотворчих видів активності порівняно з дівчатами. Існують види активності, у яких юнаки проявляють вищий рівень активності, – це відпочинкова (t=-1,339; р≤0,0001) та активність у мережі Інтернет (t=-2,446; р≤0,0001). Отже юнаки, на відміну від дівчат, більш схильні проявляти активність, спрямовану на задоволення базових потреб, та активність, яка не передбачає безпосередньої участі у житті суспільства, а опосередкована технічними засобами. Юнаки частіше виявляють активність, яка не є ані суспільно творчою, ані нормотворчою, а відповідає лише внутрішньо-індивідуальним потребам. Отже, гендерний аналіз засвідчив, що більшість видів громадянської активності проявляються подібно у юнаків та дівчат. Проте, дівчата виявляють статистично значимо вищу релігійну, побутову, культурну та волонтерську активність, в той час, як юнаки – вищу відпочинкову та Інтернет-активність.


Завантажити завантажити тези


Сеник Оксана Мирославівна Каф. психології ЛНУ ім. І. Франка



Анализ социально-психологических причин трансформации интегральной идентичности личности
Сергеєва Алла Володимирівна Південноукраїнський нац. педагогічний університет ім..К.Д.Ушинського


Анализ социально-психологических причин трансформации интегральной идентичности личности

Анализ научной литературы по проблеме изменений идентификационных структур личности выявляет одновременное применение таких разных понятий как развитие, становление, трансформация и конструирование, которые часто используются как синонимы. Поэтому уточним контекст их применения в нашем исследовании.
Термин «трансформация идентичности» означает преобразование, превращение, изменение структуры идентичности под влиянием различных факторов, как возрастных, так и социальных [1, 2, 3]. В своих исследованиях Н.Л. Иванова указывает, что в большей степени этот термин применяется по отношению к быстрому изменению и конструированию идентификационных структур под влиянием социальных факторов, в частности, нестабильности, неопределенности, социокультурных перемен, смены политического устройства общества и кризиса идентичности [1]. Другими исследователями под трансформацией идентичности понимается изменение идентичности в результате воздействия на человека неоднозначных биологических, психологических, социальных и экономических факторов [2, 3]. В целом же процесс трансформации идентичности анализируется в трех аспектах:
1) возрастном аспекте, как закономерно происходящее в ходе онтогенетического развития, а именно, выявляются особенности идентичности, складывающиеся в жизни на разных этапах социализации индивида (Ваттерман А., Иванова Н.Л., Марсиа Дж., Кон И.С., Эриксон Э. и т.д.);
2) социально-психологическом и деятельностном аспектах как процесс, происходящий под влиянием изменений в социальном окружении и деятельности субъекта (Румянцева Т.В. , Шнейдер Л.Б. и т.д.);
3) саморазвивающемся аспекте, как процесс самоизменения и конструирования своей идентичности (Дмитриева Н.В, Лушин П.В., Сергеева А.В.).
Необходимость теоретического осмысления проблемы трансформации идентичности в процессе самоизменения и конструирования в социальной психологии назрела давно. Дальнейшее развитие этой концепции, требует комплексного подхода с современных позиций, так как трансформация идентичности проявляется на разных уровнях: организменном, личностном и социальном. Следовательно, понятие «трансформация идентичности» относится к сложному системному процессу, признаки которого фиксируются понятийным аппаратом таких научных дисциплин, как социальная психология, психиатрия, культурология и др.
Актуальность и наличие ряда нерешенных вопросов определили цель настоящего исследования: осуществить теоретико-эмпирический анализ факторов трансформации интегральной идентичности личности. Анализ существующих методов исследования показал, что поставленная цель может быть успешно решена при использовании сочинения на тему «Причины изменения Вашей идентичности», теста «Смысложизненные ориентации» Д.А. Леонтьева, теста «Кто Я?» М.Куна, С.Зучера, и «Методики исследования активности по конструированию интегральной идентичности личности» Сергеевой А.В.
Исследование проводилось на базе факультета последипломного обучения, по специальности «Психология» ЮНПУ, в количестве 120 студентов. Студенты этого факультета проходят переподготовку по новой специальности, что, несомненно, является фактором, активизирующим процесс самоизменения личности и трансформацию их идентичности.
Анализ сочинений позволил определить основные причины, вызывающие трансформацию идентичности будущих психологов. Их можно описать как индивидуально-психологические (внутриличностные факторы), социально-психологические (межличностные факторы), психофизиологические факторы, социокультурные факторы, экологические и экономические факторы. Результаты анализа представлены в таблице.
Социально-психологические (межличностные) факторы 1 курс 2 курс
1.Особенности микросоциального взаимодействия (внутрисемейные факторы) +++ ++
2.Адекватность межличностного взаимодействия (разрушение или деформация отношений со средой, межличностные конфликты) +++ +
3.Степень активности в достижении социально значимых целей 0 +
4.Поведенческие реакции в виде асоциальных поступков + +
5.Степень независимости 0 +
6.Чувство ответственности за происходящие события 0 +
7.Нарушение иерархии потребностей, интересов, мотивов и ценностных ориентаций ++ +
8.Реакция на фрустрацию ++ ++
Социокультурные факторы
1.Дисфункциональность семьи ++ +
2.Низкий образовательный и социальный уровень 0 +
3.Низкий культурный уровень + +
Экологические факторы + 0
Экономические факторы ++ +
Примечания: средняя частотность высчитывается по формуле: р=f/n
F-частота выбора критерия; n- количество случаев. Обозначения: +++ =0,7 Анализ полученных результатов позволяет констатировать, что наиболее значимыми социально-психологическими причинами трансформации идентичности являются внутрисемейные факторы и межличностные конфликты (0,7 Литература: 1. Иванова Н.Л. Социальная идентичность: структура и трансформация / Н.Л.Иванова. – Ярославль, ЯГПУ.-2004.-132 с.
2.Лушин П.В. Личностные изменения как процесс: теория и практика/ П.В.Лушин. – Одесса.: Аспект.-2005.-334 с.
3.Сергеєва А.В. Психологічні індикаторі стійкості ідентичності особистості /А.В.Сергеєва// Психологія у суспільстві, що трансформується.//Зб.статей.-ХНУ.-2010.-С.448-452.



Стилі постановки молоддю життєвих завдань з психологічного здоров’я
Сидоренко Жанна В'ячеславівна Вінницький держ. пед. ун. ім. М.Коцюбинського


З метою вивчення варіативності процесу постановки життєвих завдань з психологічного здоров’я було проведено кластерний аналіз методом К-середніх. За основу розподілу ми взяли мотиваційну інтенсивність як інтегральний показник емпіричних параметрів психологічного здоров’я для кожного опитуваного та широту спектру намагань з психологічного здоров’я, отриманих за методикою Р. Еммонса.
Емпіричне дослідження проводилось на базі Вінницького національного технічного університету та Вінницького державного педагогічного університету. В опитуванні взяли участь 200 студентів, серед яких 102 юнаки та 98 дівчат.
В результаті математичної обробки емпіричних даних було виявлено чотири кластери. Особливості розподілу визначених показників дозволили нам розглянути різні стилі постановки життєвих завдань з психологічного здоров’я: декларативний, конформний, банально-песимістичний та конструктивний.
Декларативний стиль виявився властивим для 20,5% загальної кількості опитуваних. Для представників цього стилю характерним є демонстрація максимальної широти спектру намагань одночасно з низькою мотиваційною інтенсивністю їх реалізації. Така декларативність зокрема, виявляється як на рівні показників шкал зовнішньої (-0,554), внутрішньої (-0,120) мотивації та готовності докладати зусилля (-0, 219) для реалізації своїх намагань.
Життєві обставини представниками даної групи інтерпретуються як сприятливі, їх досвід подолання труднощів за результатами анкети – незначний. З іншого боку, спостерігається брак оптимістичних очікувань від майбутнього, що, можливо, пояснюється переважанням «фаталістичного» типу програмування майбутнього. На рівні життєвих завдань більшість студентів з даним стилем орієнтовані, на підвищення життєздатності (45,9%) та покращення стосунків (21,6%), в меншій мірі – на самореалізацію (13,5%) та формування позитивного мислення ( 16,2 %). При цьому, спрямованість даних осіб до психологічного здоров’я в значній мірі зумовлена впливом зовнішнього середовища, про що свідчить переважання зовнішнього локусу контролю.
Представники конформного стилю постановки життєвих завдань, що становлять 18,5% опитуваних, мають високу інтенсивність та демонструють звужений спектр прагнень до психологічного здоров’я. Для них характерна висока схильність до інтроекції та переважання зовнішньої мотивації над внутрішньою. З точки зору соціально-психологічних передумов постановки життєвих завдань з психологічного здоров’я в них виявляється невисокий рівень визнання вищих цінностей, погляду на природу людини, самоактуалізації, прагнення до пізнання, креативності та рефлексивності, що блокує процес моделювання майбутнього. Особливостями структурування життєвого досвіду представниками даного стилю можна назвати переважання мотиву порятунку в життєвому наративі, труднощі прийняття нового життєвого досвіду, оцінювання зовнішніх обставин як несприятливих. Їхні уявлення щодо сенсу життя в більшій мірі спрямовані на матеріальну сферу та здобуття соціального статусу, а також на поліпшення життєздатності та міжособистісних стосунків.
Стосовно банально-песимістичного стилю, що включає 33% опитуваних, характерні низькі показники як мотиваційної інтенсивності, так і спектру намагань з психологічного здоров’я, що свідчить про низький рівень прагнень до психологічного здоров’я. Представникам даного стилю бракує оптимізму, задоволеності життям, розвитку ціннісних орієнтацій, рефлексії, саморозуміння. Вони мають низькі показники креативності та рефлекcивності. Більшість студентів даного стилю сприймає зовнішні обставини як сприятливі, отримує достатньо підтримки з боку значимих осіб. Спостерігається переважання меркантильних тенденцій та орієнтації на соціальне визнання, що властиво для 40,5% опитуваних; 27 % опитуваних спрямовані на влаштування сімейного життя; лише 18, 9% - на самореалізацію та 5,4 % - на самопізнання.
Для конструктивного стилю, що становить 28% опитуваних характерне поєднання досить широкого спектру прагнень з психологічного здоров’я так і достатнього рівня мотиваційної інтенсивності задля їх реалізації. Скориставшись t- критерієм Стюдента для вибірки з нормальним розподілом, з інтервалом довіри 95%, ми провели порівняння статистичних даних для досліджуваних кластерів за допомогою пакету статистичних програм SPSS 17. Було виявлено, що кластер з конструктивним стилем включив у себе студентів з більш високим рівнем креативності в порівнянні зі студентами з конформним стилем (t = -2,164; р≤ 0,05). Є значимі відмінності в порівнянні з представниками банально-песимістичного стилю на рівні показників креативності (t = -3,633; р≤ 0,05) та рефлексивності (t = -2, 214; р≤ 0,05).
У студентів з конструктивним стилем в порівнянні з представниками декларативного стилю було виявлено вищий рівень внутрішньої мотивації (t = -2,680; р≤ 0,05); вищий рівень готовності докладати зусиль (t = -3,085; р≤ 0,05); рівень важливості досягнення психологічного здоров’я (t = -2,531 р≤ 0,05); більш висока імовірність успіху реалізації відповідних намагань (t = -2,113; р≤ 0,05). Значимими є відмінності щодо оцінки впливу зовнішніх обставин (t= -4,004; р≤ 0,01), при цьому представники декларативного стилю виявляються більш благополучними стосовно суб’єктивної оцінки життєвих обставин.
Отже, студенти з конструктивним стилем постановки завдань мають значимі відмінності в порівнянні з декларативним, конформним та банально-песимістичним стилями. Їм в найменшій мірі притаманний «фаталістичний» стиль моделювання майбутнього, характерні висока усвідомленість, змістовна наповненість та реалістичність життєвих завдань, спрямованість на самореалізацію та самопізнання. Ми вважаємо, що визначені у представників даної групи студентів особливості структурування власного життя в більшій мірі сприяють досягненню психологічного здоров’я в процесі самоздійснення.


Завантажити завантажити тези


Сімків Маряна Володимирівна Львівський національний університет ім.І.Франка



Особистість в умовах невизначеності: постановка життєвих завдань
Татенко Наталія Олександрівна Інститут соціальної та політичної психології НАПН України


Життєве завдання є наміром, призначенням людини відбутися, справдитися. Це наповнені сенсом життєві домагання, що розкриваються людині разом з трансцендентним відкриттям світу. Життєве завдання формується між інтуїтивно розпізнаваними особистістю у собі порухами до дії, усвідомлюваними нею смислами і запитами середовища, в якому вона перебуває. Виконання життєвого завдання дає людині переживання радості справдженого життя, бажання продовжувати рух обраним шляхом. Особистість прогнозує майбутнє у світі, який не дає їй гарантій. Реальність функціонує за своїми законам. Внутрішнє життя особистості, її реакції на зовнішні події, самі події є часто неочікуваними для особистості і вимагають від неї зусиль для виконання зобов’язань щодо власних планів на майбутнє. Для ефективного програмування майбутнього необхідною є толерантність особистості до невизначеності.
Під невизначеністю розуміється ситуація, яку сприймаючий індивід не може категоризувати через нестачу інформації (або яких-небудь підказок) (Луковицкая Е.Г).
Толерантність до невизначеності (Лушин П.В.) розглядається у зв’язку з розкриттям механізму особистісного змінювання як нелінійного, незворотного та малопередбачуваного переходу до нової ідентичності особистості, що передбачає розглядання особистості як здатної до саморегуляції і самоорганізації відкритої системи. Толерантність може бути трьох типів (А.Б.Орлов, А.З.Шапиро).Толерантність типу «А» притаманна дитині, в ній відсутнє розщеплення індивідуального і соціального досвіду, «подвійного стандарту». Толерантність типу «Б» характерна для особистісного способу існування, особистість прагне стримуватися, за своїм «фасадом» приховує нетерпимість, незгоду,зростаюче напруження, агресію. Толерантність типу «В» побудована на ухваленні людиною взаємодії з зовнішнім та внутрішнім світом в приймаючій, діалогічної манері. Людина живе в ситуації напруженого існування, гідно витримує і приймає її як безумовну екзистенційну даність.
Ефективна особистість у прогнозуванні майбутнього толерантна до невизначеності за типом В. Їй притаманне: пошук,комфорт і бажаність ситуації невизначеності; здатність працювати над проблемою із недостатньою інформацією, приймати конфлікт і напругу кризових, проблемних ситуацій, які виникають в ситуації двоїстості; протистояти незв‘язаності та суперечливості інформації; сприйняття ризикованих ситуацій як стимулюючих; готовність пристосуватися до очевидно неоднозначної ситуації або ідеї. Як видно – завданнєва ситуація життя, стан постійного рішення і вирішування для неї є нормою існування. Можемо назвати такий життєвий стиль – стилем пошукової тактики. Вона передбачає здатність до розширення діапазону проблемності (може одночасно вирішувати декілька різновекторних і рівнозначних завдань ) і величезну гнучкість.
Для інтолерантної до невизначеності особистості характерно: сприйняття невизначених ситуацій як джерела загрози; тенденція приходити до рішення типу ″чорне – біле″; прагнення приймати поспішні рішення без врахування реального положення справ; схильність до очевидного і безумовного прийняття або відторгнення у стосунках з іншими людьми; нездатність мислити в категоріях імовірності, бажання уникати неясного і неконкретного; схильність реагувати занепокоєнням і замиканням у собі на неясні ситуації; потреба в категоризації; неможливість допустити наявність позитивних та негативних характеристик в одному і тому ж об’єкті; пошук безпеки; перевага знайомого перед незнайомим, відторгнення всього незвичайного. (Гусев А.И).
Прогнозування майбутнього потребує креативності і ефективних творчих рішень. Толерантність до невизначеності об’єднує у собі схильність до гумору у характерній для креативності діалектичній рівновазі між супротивом та адаптацією і є необхідною складовою креативності.( Леонтьев Д.А., Мандрикова Е.Ю ).
Люди знижують рівень невизначеності за допомогою евристики і методу наближення, їй притаманний ″нелінійний ефект″, що дозволяє застосовувати нелінійний підхід до вивчення психіки, що базується на математичній теорії ″катастрофічних моделей″ Тома (Гусев А.И.).
Серед рекомендацій оптимізації моделювання майбутнього в умовах невизначеності, можна виділити такі: конструювати реальність, спрямовуючи у неї подібне бажаному (ми всі,здебільшого, прагнемо добра, здоров’я і благополуччя); людина несе відповідальність щодо правил, за якими живе у різних сферах свого життя; умовою ефективної реалізації власного наміру є свідома добровільна відмова від власної значущості; якщо уявити життя як гру, то відповіддю людини на її закиди буде гра за своїми правилами;.розгляд будь - якої події як позитивної виводить людину на позитивні лінії життя; переконання у тому,що світ про неї піклується, робить людину позитивною, впевненою, рішучою і є умовою ефективного моделювання майбутнього; вільна енергія є результатом перебування людини у стані усвідомленої свободи; реалізація наміру або відмова від нього – вивільняє енергію;власна мета активізує енергію; для керування невизначеністю слід пережити уявну невдачу, змиритися з поразкою, пережити її, після цього починати діяти,обминаючи невдачу; спостерігати за тим, як в кращу сторону міняється життя, хапатися за будь-яку соломинку радості, шукати у всьому добрі знаки. Коли відчуття свята стане звичкою, тоді гребінь хвилі успіху стане стабільним.



Автонаратив як особистісний спосіб життєконструювання
Титаренко Тетяна Михайлівна Інститут соціальної та політичної психології НАПН України


Категорія наративності останнім часом набуває все більшого розповсюдження і концептуального наповнення. Все популярнішим стає аналіз автобіографічного досвіду людини, розгляд життєвого шляху через певні історії.
Чому йдеться про наратив, а не якійсь інший текст? У наративі відбувається дуже індивідуалізоване і водночас в певному сенсі канонічне самоосмислення, коли особистість вибирає власний сюжет серед заданих культурою. На відміну від репрезентації себе, що здійснюється тут і тепер за допомогою усного чи письмового тексту, наратив вимагає розширеного простору-часу. У нього завжди так чи інакше включається не лише авторське теперішнє, а його минуле, теперішнє і майбутнє у їхніх взаємозв’язках плюс теперішнє, минуле і майбутнє слухача, інтерпретатора, критика, апологета. До того ж наратив відрізняється розгорнутою модальністю, коли йдеться не лише про дійсне, а й про уявне, віртуальне, бажане, можливе.
В автонаративних джерелах сповідального характеру – листах, щоденниках, мемуарах, спогадах сконцетровано матеріал для розуміння того, як особистість конструює власне життя, пише свою персональну історію з продовженням. Історію, в кінці якої завжди домислюються титри з написом “далі буде”. Саме цей аспект незупинної динаміки, декларованої нонфінальності принципово відрізняє автобіографічні наративи від біографічних, в яких все вже усталено, перевірено, осмислено і завершено.
Наскільки достовірним є матеріал, який можна отримати, досліджуючи автонаративи? Людина осмислює, узагальнює, “пакує” свій досвід в оповідання, інколи свідомо чи несвідомо бажаючи приховати від себе і оточення правду. Буває, вона ускладнює, драматизує те, що прийшлося насправді пережити, а буває, все спрощує, штучно вибудовуючи знайомі її оточенню, типові пояснення, стереотипно розгортаючи складну і неоднозначну низку подій.
Чергове запитання: навколо чого будується автонаратив? Як людина структурує історію свого життя? Можливо, події об’єднуються в якусь єдину форму завдяки інтризі. Несподівана інтрига стає прикрасою автобіографії, адже кожному хочеться представити своє життя як щось яскраве, небуденне, інтересне. Тоді підвищується цінність пережитого, наростає його значущість. Але неясно, з чого складається інтрига як головний аспект життєвої історії, її ключовий пункт, навколо якого все розгортається? Яким чином вона змінюється, коли людина переписує власну автобіографію, по-новому осмислюючи життя? Як зміщуються акценти відповідно до живого чи уявного слухача життєвої історії?
В усному автобіографічному тексті кожна версія пережитого змінюється відповідно до стану наратора, його ставлення до слухача, ступеню інтеграції набутого досвіду тощо. У написаному, надрукованому тексті автобіографії, який вже не піддається таким змінам як текст, що вільно проговорюється, численні версії подієвості якимось чином синтезуються. Власне ставлення читача (слухача) до людини, автобіографія якої викликала пильний інтерес, теж привносить певні інтерпретативні зміни у групування подій життя, трактування їхнього сенсу.
Той чи інший спосіб інтерпретації досвіду виробляється не лише особистістю, а й її значущим оточенням, реальним і віртуальним. І мова тлумачення подій визначається не лише нею. Не одна окрема особистість лінгвізує свої враження, переживання, очікування, пов’язані з конкретною подією, хоча і подія, безумовно, певним чином впливає на вибір мови її категоризації.
Роль події у людському досвіді – не лише опосередковувати його мовою, а й передусім структурувати його, призупиняючи, гальмуючи нескінченний плин буття. Подія вириває людину з одноманітності повсякдення, з рутини існування, привносячи в життя виразні екзистенційні акорди. Переживши певну значущу подію, людина може змінити навіть усталені способи інтерпретації того, що відбувалося вже давно.
Безумовно, при осмисленні власного досвіду людина спирається на улюблені мотиви і життєві теми. Але все ж хочу утриматися від такої демонізації ролі подій і сконструйованих на їхній основі мотивів в людському житті. Адже неясно, які саме події вважати визначальними для побудови семантичних конструкцій? Якщо дуже ранні, що залишають емоційний слід на все подальше життя, то яким чином пояснити можливості маленької дитини адекватно лінгвізувати ці події, осмислити, їх, включити у набутий досвід? Якщо все ж йдеться про вік, в якому вже можна говорити про вербальну компетентність та розвинуту самосвідомість, то які події концептуалізуються у першу чергу – нецікаві для юнака дитячі чи сучасні йому, актуальні для його сьогоднішнього життя?
Чи вважати окрему подію як відрефлексований, збережений у пам’яті важливий епізод за одиницю побудови автобіографічного наративу? Логічніше було б говорити не про один суб’єктивно відібраний фрагмент життя, а про певний нелінійний спосіб взаємозв’язку низки подій, що відтворює актуальну смислову інтерпретацію взаємовпливів конкретного минулого, теперішнього і майбутнього.
Створення історій про власне життя триває практично нескінченно, обмежуючись лише реаліями фізичного існування автора. І ці історії можуть набувати самих несподіваних конфігурацій, виконуючи функцію пошуку все нових і нових смислів. Нарація щодо власного життя є безумовно рухливим, креативним процесом самоосмислення і самопобудови.
Тому не подія, а траєкторія її руху відповідно до інших подій привертає увагу при аналізі автобіографії. Траєкторія, яка завжди створює нову конфігурацію смислів.
Процес самовибудовування передбачає множинність смислових бачень себе всередині власного життя. Яку наративну інтерпретацію зв’язків між минулим, теперішнім і майбутнім вважати за істинну – це питання щоразу вирішує не лише автор життєвої історії, а й обов’язково її читач, слухач. В їхньому діалозі жива тканина оповідання постійно видозмінюється, акценти розставляються по-різному, причинно-наслідкові ряди трансформуються. Окремі епізоди чи то набувають статусу значущих, визначальних подій, чи, навпаки, втрачають статус таких, що відповідають за зміну конфігурації.
Таким чином, автобіографія є самостійним, оригінальним дискурсом, який на певному етапі виходить, виривається із первинно заданого контексту, переростаючи його і набуваючи здатності жити незалежно. При створенні автонаративу існують проекції минулого на теперішнє і майбутнє, як і проекції майбутнього на вже пережите, від яких залежить переінтерпретація автонаративу та поява в ньому нових смислів.
Особистість не є лише автором, наратором, який створює власний життєпис. Її важко звести тільки до тексту, завершеного автонаративу про себе і своє життя хоча б тому, що таких наративів чимало, вони різні і їх створення ніколи не завершується.
Нарація передбачає участь як мінімум двох людей: того, хто розповідає, і того, для кого відбувається ця конкретна мінівистава, розгортається моноспектакль. Зазвичай навіть якщо реальний слухач чи глядач один, насправді йдеться про численну віртуальну аудиторію. Про рідних, які радітимуть, друзів, що дивуватимуться, однодумців, котрі підтримають, скептиків, яким треба щось доводити, недоброзичливців, з якими прийдеться сперечатися.
Отже, особистість у постнекласичному її розумінні є нарацією, процесом конструювання наративу, створення історії, в якій минуле перетікає в теперішнє і майбутнє, а особистісні контексти переплітаються з загальнокультурними.


Завантажити завантажити тези

Соціально-психологічна детермінація поведінки особистості
Токарева Наталя Миколаївна Криворізький державний педагогічний університет


В умовах системних змін у сучасному суспільстві, спричинених необхідністю модернізації та гуманізації соціальної взаємодії, докорінно змінюється соціальна ситуація розвитку особистості, що значною мірою обумовлює збільшення деструктивних переживань і девіації у поведінці людини. Необхідність корегування моделей поведінки особистості в ситуації системних змін вимагає комплексного аналізу механізмів соціалізації і зокрема соціально-психологічних детермінант моделювання життєвих сценаріїв особистості. Особливої значимості в цьому контексті набувають соціально-психологічні аспекти самовизначення суб’єкта, формування його особистісних форматів інтегративної Я – концепції.
Актуальність ситуаційного аналізу поведінки стимулюється, перш за все, запитом практики, прагненням пояснити труднощі існування людини у змінному соціальному середовищі.
В багаторівневому, суперечливому процесі пристосування людини до змінних умов існування внутрішньоособистісні когнітивно-інформаційні процеси не є основними детермінантами, а діють згідно із соціальним нормативним контекстом. Наше «Я» конструюється і модифікується в соціальних умовах, змінюється залежно від соціального контексту і власної ідентичності, від соціального середовища залежать наші установки і поведінка.
Самовизначення особистості відбувається під закономірним, але не завжди усвідомлюваним нею впливом соціального значимого оточення (реалізуються основні модальності соціального впливу) в результаті комунікативного моделювання особистісних конструктів. Зокрема проведене нами порівняльне дослідження особистісних профілів старшокласників різних соціальних груп (учнів загальноосвітньої школи та вихованців дитячого будинку) дозволило визначити різницю представлення комунікативних та організаційних схильностей юнаків (у контексті використання методики КОС-2). Було виявлено, що серед школярів загальноосвітньої школи переважають комунікативні схильності (90% проти 20% серед вихованців дитячого будинку), тоді як у вихованців дитячого будинку (які мають більш обмежений соціальний простір) більш вираженими є організаційні нахили (80% проти 10% серед школярів загальноосвітньої школи). Означене може бути пояснене, перш за все, специфікою соціальної ситуації розвитку особистості школярів та перспективами життєтворчості соціально незахищеної категорії юнаків.
В процесі соціалізації особистість постає перед необхідністю розвитку власних здібностей, що є передумовою самореалізації у соціумі. Це потребує значних зусиль. Недостатня толерантність до фрустрації спричиняє пошук більш легких шляхів, що забезпечують досягнення мети без подолання труднощів або й взагалі змінюють суб’єктивну реальність людини на штучний ілюзорний світ, що починає сприйматися як реальність.
Проте кожна людина має вибір, що й визначає життєвий сценарій особистості. Вибір, підпорядкований внутрішнім цілям особистості, сприяє її самореалізації, робить людину внутрішньо цілісною, гармонійною, наповнює її життя силою і смислом. Зовнішньо детермінований, нав’язаний вибір людини обмежений умовами існування певної реальності, що, у свою чергу, звужує і викривляє моделі поведінки, думки і почуття особистості. Відмовляючись від вільного вибору, людина позбавляється внутрішньої свободи. Стосунки із соціумом набувають характеру маніпуляцій.
Людина, звикаючи імітувати життя, шукає способи приховати дискомфорт і спровокувати позитивні емоції. Варіант «камуфляжу» власної дифузності суб’єкта залежить від зовнішніх обставин і від особливостей внутрішнього світу людини.
Це значною мірою обмежує процес цілепокладання у формуванні життєвих сценаріїв, а отже ускладнює процес самовдосконалення. Труднощі усвідомлення механізмів саморозвитку на підставі внутрішньо значимої детермінації і некритичності мислення спричиняє актуалізацію зовнішніх детермінант адаптації до змінних умов існування, виявлення деструктивного конформізму, що створює передумови для формування неадекватних особистісним потребам моделей поведінки.
Узагальнюючи, слід зазначити, що особистісний формат життєвого сценарію можна розглядати не як виявлення сукупності незмінних рис людини, а як реалізацію індивідуальних можливостей активності суб’єкта у певному культурно-смисловому просторі. Ці потенційні можливості змінюються протягом життя і визначаються специфікою особистісних конструктів та соціально-психологічних детермінант розвитку. А отже на них можна впливати шляхом комунікативного програмування, соціально-психологічної стимуляції окремих складових особистісних конструктів, що обумовлюють виникнення особистісно значимих цілей і установок. Суб’єктивна значущість життєтворчості знижує імовірність створення ілюзорної штучної реальності, що провокує деструктивні прояви поведінки. Адекватна соціально-психологічна детермінація адаптивних механізмів саморозвитку особистості навіть в умовах суспільної невизначеності забезпечить відмову від шаблонних захисних реакцій і прийняття креативних моделей гнучкої поведінки на шляху саморегуляції життєвого сценарію.




Трофимова Тетяна Геннадіївна Маріупольський державний університет



Аналіз готовності студентської молоді до професійної діяльності
Угрин Ольга Георгіївна Львівський державний університет внутрішніх справ


Психологічна готовність студентської молоді виступає важливою умовою успішного виконання професійної діяльності та самореалізації особистості загалом. Вона передбачає професійну орієнтацію (готовність до професійного навчання), безпосередній процес опанування знаннями і вміннями у руслі відповідної професії (професійна готовність), наявність адекватних змісту діяльності якостей особистості (особистісна готовність), адаптація після завершення навчання до професії (професійна адаптація).
Для розуміння сутності природи психологічної го¬товності студентів до професійної діяльності важливе значення мають дослідження професіографічного вивчення різних професії (І.Н.Шпільрейн та ін.), профпридатності до діяльності (К.М.Гуревич і ін.), професійного самовизначення (Е.А.Климов та ін.) та професійної спрямованості( С.Р.Ковалів, М.А Паламарчук, С. Ф. Ступніцка).
На думку Р.Лучечко готовність до трудової діяльності повинна включати наявність індивідуальних нахилів, спеціальних знань, умінь і навичок, а також комплекс індивідуальних психологічних, психічних та характерологічних особливостей, що забезпечують високу ефективність професійного функціонування людини .
Досліджуючи психологічну характеристику готовності студентів до професійної діяльності, М.Дяченко і Л.Кандибович визначили наступні компоненти:
• мотиваційний (позитивне ставлення до професії, інтерес до неї й інші досить стійкі професійні мотиви);
• орієнтовний (знання й уявлення про особливості й умови професійної діяльності, її вимоги до особистості);
• операційний (володіння способами і прийомами професійної діяльності, необхідними знаннями, навичками, уміннями, процесами аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення тощо);
• вольовий (самоконтроль, уміння керувати діями, з яких складається виконання трудових обов’язків);
• оцінюючий (самооцінка своєї професійної підготовленості і відповідність процесу розв’язання професійних завдань оптимальним трудовим зразкам)”.
Існують й інші погляди вчених щодо складових компонентів готовності. Відтак, виокремлюють мотиваційний, когнітивний та особистісний ( Е.Саф’янц та Л.Чернікова), мотиваційний, психологічний та професійний ( Р.І.Лучечко), моральний, психологічний та професійний (С.Гришпун), мотиваційний, орієнтаційний, операційний, вольовий, оцінюючий (Л.Сохань, І.Єрмакова, Г.Несен) компоненти.
Проведено емпіричне дослідження для виявлення готовності студентської молоді до професійної діяльності і професійного саморозвитку загалом. У дослідженні брало участь 176 осіб, віком від 19 до 22 років.
На основі кореляційного аналізу встановлено взаємозв’язки між компонентами готовності до професійної діяльності і показником самоактуалізації ( р = 0, 38 при р<0,01), орієнтацією в часі ( р = 0,33 при р<0,01), цінностями ( р = 0, 26 при р<0,01) та ін.
Готовність студентів до професійної діяльності визначається вимогами самої діяльності до психічних процесів, станів і властивостей особи, мотивацією до даної професії, спрямованістю особистості, а також життєвим і професійним досвідом конкретної особи.


Завантажити завантажити тези

Соціально-психологічні чинники формування ігрової адиктивної поведінки юнаків
Уркаєв В. С. Інститут психології ім. Г. С. Костюка НАПН України


Соціально-психологічні чинники формування ігрової адиктивної поведінки юнаків

Соціальні, економічні, психологічні та медичні наслідки адиктивної поведінки молоді є однією з найбільш гострих проблем у всьому світі. Феномен адикції (узалежнення) від будь-якої діяльності — це фактично саморуйнівна поведінка, яка закономірно призводить до змін психіки, функціонування внутрішніх органів та однобічного розвитку особистості. За статистичними даними, в останні роки в Україні зріс рівень адитивної поведінки серед молоді. Водночас, зазначається дослідниками, відбувається поступове зменшення вживання молоддю психоактивних речовин (перш за все вживання “важких наркотиків” героїну та інших опіатів) і одночасне зростання моди на on-line ігри, азартні ігри у казіно та на ігрових автоматах (А.А. Гребенюк, В.І. Єгоров, О.В. Корнієнко та ін.). Однак саме нехімічні адикції (такі як ігрова залежність), а також чинники, що впливають на їх формування, досліджені вкрай недостатньо. Отже, метою поданої праці буде на основі наукових доробок попередників визначити соціально-психологічні чинники формування ігрової адиктивної поведінки в юнацькому віці.
Розглядаючи види залежності, науковці розрізняють хімічну (алкоголізм, наркотизм, токсикоманія, залежність від ліків, нікотинізм) та нехімічну залежність (ігроманія, Інтернет-залежність, трудоголізм, сексоманія). Ігрова адиктивна поведінка, або гемблінг, за визначенням міжнародної кваліфікації хвороб гемблінг (патологічна схильність до азартних ігор) відноситься до хвороби, що полягає в частих повторних епізодах участі в азартних іграх, що домінує в житті суб’єкта і веде до зниження соціальних, професійних, матеріальних і сімейних цінностей, втрати належної уваги до своїх обов’язків.
На думку психолога І. Ходоровської, соціально-психологічними факторами, що впливають на виникнення аддиктивної поведінки, є неповна сімя, відсутність довірливих відносин з дитиною, виховання за типом гіпо/гіперопіки, суперечливість батьківських настанов.
Серед осіб, які схильні до нехімічної адикції, найбільш уразливою віковою категорією є підлітки та юнаки. Це зумовлено тим, що вони знаходяться на етапі формування, не досягли певного рівня фізичної і психічної зрілості, не можуть протистояти бажанню вдатися до чогось незвичного.
Переважними синдромами для юнаків являються ті, які відображають не стільки нозологічну природу захворювання, скільки тип нервово-психічного реагування, характерний для даного вікового періоду. Одним із таких є синдром односпрямованих надцінних інтересів та захоплень, які мають афективно заряджений, надцінний, односпрямований, нерідко абстрактний характер та пов'язані з посиленими потягами. Надцінне захоплення азартними іграми, як правило, виникає при знайомстві з ними незрілої особистості (діти, підлітки, юнаки).
Сучасні соціальні фактори також мають вплив на виникнення адитивної поведінки, адже вибір високого темпу життя батьками залишає обмаль часу на спілкування з дитиною, до того ж дуже часто він витрачається не на спілкування, а на «одиноку рекреацію»: перегляд телепрограм, блукання по світовій мережі, читання тощо. За опитуванням, проведеними ДІРСМ у жовтні 2006 р., 34% підлітків відповіли, що їхні батьки не знають, хто їхні друзі, де вони проводять свій вільний час, а 18% сказали, що їм важко або навіть дуже важко спілкуватись з батьками на теми, які їх по-справжньому хвилюють.
Отже, соціально-психологічні фактори грають одну з провідних ролей у формуванні адиктивної поведінки серед молоді. Подальша верифікація та проведення кореляційного дослідження із іншими базисними факторами (індивідуально-психологічні, морфологічні, генетичні) дозволять розробити методи ефективної профілактичної, консультативної та психотерапевтичної роботи психолога-практика.



Ігрова комп’ютерна залежність як фактор дезадаптації особистості в сучасних умовах
Філіппова Інесса Юріївна ВНУ імені Лесі Українки

Комп’ютеризація в сучасному суспільства сприяє бурхливому розвитку індустрії комп’ютерних ігор і як наслідок новому виду адикції – ігровій комп’ютерній залежності. Ця залежність динамічно розвивається і виникає патологічна прив’язаність до комп’ютерних ігор. Щоб стати дійсним ігровим адиктом суб’єкту потрібно не більше місяця. Залежність від комп’ютерних ігор займає багато часу на процес проходження нових і нових ігор, і поглинає особистість повністю, виключаючи її з активного соціального середовища, формує незрілу особистість з порушенням соціальних стосунків, а також негативно впливає на психосоматичне здоров’я суб’єкта. Комп’ютерні ігри є самим дешевим, швидким, соціально доступним способом вирішення життєвих проблем суб’єкта. Але не конструктивність цього способу тільки поглиблює труднощі соціальної адаптації в суспільстві як інтегрального показника готовності особистості до виконання необхідних біосоціальних функцій та прийняття певних соціальних ролей в групі, колективі, суспільстві. Неможна не погодитись з Н.І.Повякель, що «ефективність адаптації значною мірою залежить від того, наскільки адекватно особистість сприймає себе і оточуючий світ, свої соціальні стосунки і можливості їх конструювання та змін, наскільки особистість здатна до змін поведінки у спілкування, навчальній та трудовій діяльності, побутовій сфері тощо»[2;9]. Кількість людей, що попадають в залежність від комп’ютерних ігор росте з кожним днем, а це насторожує і потребує глибокого комплексного вивчення. В сучасній психологічній науці відсутня достатня кількість емпіричних досліджень про особливості схильності до ігрової комп’ютерної залежності особи, способах профілактики і корекції адиктивної поведінки суб’єкта. Проведене нами дослідження та отримані результати можуть бути практично використані як превентивні міри щодо виникнення ігрової комп’ютерної залежності, що стане запорукою вирішення проблеми дезадаптації суб’єкта. В емпіричному дослідженні взяло участь 32 учні-підлітки шкіл м. Луцька, практично здорові діти. Для діагностики залежності від комп’ютерних ігор та виявлення індивідуально-психологічних особливостей досліджуваних, ми використовували: соціометрію, інтегральну самооцінку особистості «Хто я є в цьому світі», стандартизований тест-опитувальник визначення схильності до відхиляючої поведінки (А.Н.Орел) та діагностику локусу контролю. За результатами кореляційного аналізу отриманих даних вдалось виявити наступні закономірності. 1.Головний ланцюжок адиктивної поведінки – встановлення емоційних стосунків не з іншими людьми, а з неживими предметами чи типами діяльності. Частіше всього такі підлітки є самотніми, полярними і навіть ізольованими в класі. Вони стараються замінити природню потребу в емоційних стосунках, яких у них немає, на предметні сурогати чи сурогатну діяльність. Мислення змінюється та повністю підкорене емоціям, а реальним є тільки те, що відповідає бажанням. Гедоністична установка в житті потребує задоволення будь-якою ціною, не дивлячись на наслідки. Звичайні стосунки характеризуються певною динамікою і в процесі спілкування відбувається обмін думками, взаємозбагачення, засвоєння іншого досвіду. Нові життєві ситуації заставляють вирішувати нові проблеми і особистість розвивається і зростає. Залежні стосунки такої динаміки не мають. Комп’ютерна залежність призводить до заздалегідь передбачених емоцій та результатів, а задоволення потреби відбувається стереотипним шляхом. 2. Емоційні взаємини з іншими людьми погіршуються, а саме зменшується комунікабельність, ізоляція поглиблюється, виникає негативне ставлення до самих залежних в соціумі, що посилює їх ізоляцію у суспільстві та зміцнює залежність. Внутрішнє життя залежного обертається навколо предмету залежності. 3.Досліджувані демонстрували дотримання малозначних соціальних норм старались показати себе кращими, ніж є в реальному житті і виявляли настороженість до ситуації обстеження. У 63% осіб виявлено завищену самооцінку, а у 37% підлітків - самооцінка занижена. Залежні підлітки втрачають рівновагу, вони схильні до заперечення загальноприйнятних норм і цінностей, зразків поведінки. 4.За Шкалою схильності до адиктивної поведінки більшість досліджуваних мають схильність до відходу від реальності в наслідок зміни свого психічного стану, а також схильні до ілюзорно-компенсаторного способу вирішення особистісних проблем. Ці результати свідчать про орієнтацію на чуттєву сторону життя, про наявність «сенсорної спраги» та гедоністично орієнтовані норми та цінності. 5.Характерною особливістю для залежних є ілюзорне переконання в тому, що вони контролюють себе і можуть в будь-який момент припинити залежність, вони не бачать в тому проблеми, а причину вбачають у інших, вчителях, батьках. З метою стабілізації самооцінки використовується приниження партнера по спілкуванню, схильність вирішувати проблеми за допомогою насильства (45%) . 6.Шкала вольового контролю емоційних станів свідчить про слабкість вольового контролю емоційної сфери і про небажання контролювати поведінкові прояви емоційних реакцій. 7. Шкала схильності до делінквентної поведінки виявляє «деліквентний потенціал», який при певних обставинах може реалізуватися в житті підлітка. У 30% наших досліджуваних виявлено наявність делінквентних тенденцій, а також низький статус соціального контролю. У всіх наших досліджуваних схильність до ігрової залежності пов’язана з такими індивідуально-психологічними особливостями, як демонстративність, депресія, екстернальність. Схильність до ігрової залежності також проявляється в зв’язку із соціальною дезадаптацією особи. Наші досліджувані не вирізнялись вмінням пристосовуватися, в них підвищена вимогливість до оточуючих, егоїстична тенденція розвитку, незадоволена потреба у визнанні, існує прагнення мати виключне положення. Неможливість реалізації двох протилежних тенденцій – гіперсоціальні та моральні вимоги до себе та інших і досягнення успіху та поваги оточуючих викликають тривогу, переживання, стурбованість, песимістичну оцінку соціальної реальності. Перспектива бути нереалізованим викликає стурбованість і тривогу, тому самим прийнятним способом задоволення потреби визнання є комп’ютерні ігри як самий доступний засіб реалізації. Віртуальна реальність має дуже сильний вплив на емоційну сферу, викликає сильні емоційні переживання, в яких мають потребу залежні особи. Схильність до адиктивної поведінки детермінована у наших досліджуваних як внутрішніми станами особи, так і впливами зовнішніми, що зумовлює швидке втягнення їх в залежність від комп’ютерних ігор. В умовах психологічної напруги, що виникає в наслідок адаптаційних труднощів в класі чи поза школою, комп’ютерні ігри найбільш легкий засіб пристосування суб’єкта до складної соціальної ситуації. Вони не вирішують проблему соціальної адаптації, а лише тимчасово допомагають зняти напругу. Втягуючись у віртуальну реальність кібердівчата і кіберхлопчики тільки поглиблюють власні проблеми. Тому, для вирішення проблем ігрової комп’ютерної залежності психологи мусять шукати конструктивні способи компенсації адаптаційних труднощів. Література 1.Моргун В.Ф.,К.В.Седых Делинквентный подросток. Полтава.,1995.-161с. 2.Психологія особистості: Словник-довідник /за ред. П.П. Горностая, Т.М.Титаренко.- К.:Рута,2001.- 320с. 3.Старшенбаум Г.В. Аддиктология: психология и психотерапія зависимостей. М.- 2006.


Завантажити завантажити тези

Психологічне забезпечення інформаційної безпеки у сучасному суспільстві
Хворост Христина Юріївна Волинський національний університет


Сьогодні в Україні, яка активно розбудовує інформаційне суспільство, гостро постала проблема ефективного забезпечення інформаційної безпеки молодої держави. Зростає уразливість сучасного інформаційного суспільства від недостовірної інформації, її несвоєчасного надходження, промислового шпигунства, комп’ютерної злочинності. Зауважимо, інформація може бути як засобом забезпечення безпеки, так, у свою чергу, і загрозою та небезпекою. Одним із головних стратегічних пріоритетів є розвиток інформаційного суспільства та впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя і навіть в діяльність органів державної влади. Саме цим зумовлена актуальність вивчення інформаційної безпеки з психологічної точки зору.
Метою даного дослідження є грунтовне теоретичне вивчення поняття інформаційної безпеки як соціально-психологічного явища.
Тривалий час розуміння інформаційної безпеки в наукових та нормативно-правових джерелах розглядалось як дещо невизначене та неоднозначне. Питання забезпечення інформаційної безпеки сьогодні для України стоїть на одному рівні із захистом суверенітету і територіальної цілісності як суспільства, так і соціальної автономії окремої особистості. Як справедливо зазначає В.О. Татенко, кожна людина є суб’єктом психологічного впливу, при цьому інформаційний вплив виконує функції виховання, пропаганди та ідеології [3]. Таким чином, важливим теоретичним означенням цього поняття у нашому дослідженні є таке: інформаційна безпека – стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації [2, 28].
Результати теоретичного аналізу наукової літератури дали змогу виділити такі основні напрями забезпечення інформаційної безпеки:
- система заходів, спрямованих на недопущення несанкціонованого доступу до інформації, несанкціонованої її модифікації або порушення цілісності, так званий Іnformational Security;
- захист політичних, державних і громадських інтересів країни, захист загальних моральних цінностей, недопущення закликів до порушення територіальної цілісності, заборона інформації, яка включає ідеї війни, насилля, дискримінації і посягання на права людини;
- попередження розповсюдження відомостей, що становлять державну таємницю, а також відомостей з обмеженим доступом і інформації закритого типу, що переміщається через державний кордон [1; 2].
У нашому дослідженні інформаційна безпека розглядається не крізь призму нормативно-правового регулювання суспільства, а у контексті цілісної суб’єктності людини, її інформаційної позиції як умови збереження її соціальної суверенності.

Література:
1. Бут В.В. Проблеми безпеки в інформаційній сфері - сутність понять та їх термінологічне тлумачення //Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - 2003. - № 5. - C. 225-232.
2. Жданов І. Можливі підходи до визначення основ державної політики забезпечення інформаційної безпеки України // Мат. до кр. столу “Безпека інформації в інформац.-телекомунік. системах”. – К., 2001. – C.28-30. . http://www.refine.org.ua/pageid-2327-2.html.
3. Татанко В.О. Соціальна психологія впливу: Монографія. – К.: Міленіум, 2008. – 216 с.



Психічна травма та посттравматичне зростання особистості як фактори соціальних змін
Чачко Світлана Леонідівна ОНУ імені І.І. Мечникова

В останні декілька десятиліть активно досліджується питання про те, чому одні люди з наслідками пережитих ними травматичних стресових ситуацій справляються краще, а інші гірше, та як це відбивається на їх нащадках. В першу чергу, поява подібних досліджень обумовлена спробами пояснити суперечливі результати досліджень, отриманих ще в 1970-і роки в ході вивчення психологічних травм в тих, що пережили Голокост, а також у колишніх американських і радянських військовослужбовців, що воювали у В'єтнамі, Кореї, Афганістані. Одні дослідники ствреджували, що переживання важкої психологічної травми приводить до серйозних негативних наслідків для психіки постраждалого. Крім того, постраждалі можуть вкласти травматизований образ себе в своїх дітей. В результаті, діти можуть стати носіями травматизованого батьківського образу. Інші, навпаки, підкреслювали надзвичайні успіхи тих, що вижили, в соціальній сфері, їх прагнення до інтелектуального і духовного зростання і розвитку, їх потреби змінити на краще не тільки себе, але і суспільство в цілому. Сьогодні вирішення цього протиріччя стає вкрай важливим і просто необхідним в зв'язку з наростанням кількості не просто стресових, а по-справжньому травматичних ситуацій в нашому житті. Стреси і катастрофи стали вже майже нормою повсякденності. А травматичні події відбуваються не тільки з окремими індивідами, але і з групами, охоплюючи як невеликі громади, так і цілі країни. У зв’язку з цим, гостро постає питання про те, чи може соціальний наратив змінюватися під впливом боротьби з травмуючими подіями, і, якщо так, то як саме. Дана робота присвячена спробі аналізу того, чи можуть прийняті в суспільстві устої, традиції, правила поведінки, норми, цінності переглядатися і змінюватися в результаті переживання несприятливих ситуацій, стресогенних і травматичних подій, а також, як впливають на ідентичність особистості такі важкі масові травми, як війни, та їх віддалені психолгічні наслідки (посттравматичний стрес та посттравматичне зростання).


Завантажити завантажити тези

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ПЕРФЕКЦІОНІЗМУ МОЛОДІ
Чепурна Ганна Леонідівна Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка


Молодість є одним з найбільш вирішальних періодів в житті людини. Як зазначає Л.Є. Орбан-Лембрик, сучасній молоді доводиться творити новий соціальний досвід, покладаючись переважно на себе, що зумовлює суперечливі тенденції в свідомості та поведінці. Одним з складних суперечливих феноменів, що може бути пов’язаний як з конструктивним прагненням до досягнень та самовдосконалення, так і з надмірним, неадекватним реальній ситуації жаданням ідеалу, в сучасній психологічній науці вважають перфекціонізм.
В самому широкому сенсі поняття перфекціонізм означає прагнення до досконалості, відповідно перфекціоніст – це людина, що прагне бути кращою в усіх аспектах своєї життєдіяльності. Дослідники вважають, що остаточно патерн перфекціонізму формується вже в юнацькому віці. Відтак, особливо актуальним постає питання вивчення соціально-психологічних чинників перфекціонізму молоді. Вищезазначена проблема розглядається тією чи іншою мірою як зарубіжними (А.Бек, Д.Бернс, С. Дж. Блатт, М.Голендер, К.Хорні, Д. Хамачек та інш.), так і вітчизняними (О.Л. Вознесенська, І.А.Гуляс, Л.А. Данилевич, Л.А. Лепіхова, О.М. Шиловська та інш.), й російськими вченими (С.В. Волікова, А.М. Галкіна, І.І. Грачева, А.Б.Холмогорова та інш.) .
Більшість дослідників перфекціонізму вважають, що цей складний феномен насамперед детерміновано сімейними факторами, а саме тими очікуваннями, надіями і вимогами, що покладають на дітей батьки (A.Бек, Р.Блатт, М.Голендор, А.Пахт, Р.Фрост, Г.Флетт, Д.Хамачек). Результати досліджень російських вчених свідчать, що не аби яку роль у формуванні перфекціонізму відіграє й освітнє середовище (Н.В. Гаранян, А.Б. Холмогорова).
Однак, треба враховувати, що родинні установки зумовлені макросоціальними факторами: менталітетом та соціокультурними традиціями відповідних суспільств. Історично перфекціонізм пов’язують з ідеями протестантизму та філософією прагматизму, представники якої вбачали вдосконалення людини в успішній діяльності. Дослідники перфекціонізму, як соціокультурної патології, основними його витоками вважають нарцисичні тенденції сучасної Європейської культури.
Внаслідок культурної глобалізації та збільшення економічних і політичних можливостей сучасного українського суспільства, культ успіху та індивідуальних досягнень, сили та конкуренції, стали його істотними ціннісними тенденціями, причому акцент робиться на зовнішніх атрибутах досягнень: матеріальному достатку, суспільному визнанні тощо (О.Голубєва, Н.В.Чепелева, В.А.Чернобривкіна, О.М. Кочубейник).
Інакше кажучи, в сучасному соціокультурному просторі відсутні уявлення про самовдосконалення, як результат інтенсивної внутрішньої роботи. Ототожнення прагнення до самовдосконалення з адаптацією, з можливістю “встигнути вписатися” в соціальний контекст, парадоксальним чином призводить до дезадаптивних проявів перфекціонізму: соціальної тривожності, відчуттю суб’єктивного неблагополуччя, побудові власного життя за соціальними трафаретами, тощо.
Розглядаючи стан вивчення проблеми формування перфекціонізму, слід відзначити що ряд дослідників вважають перфекціонізм рисою, що не пояснюється лише впливами соціуму, адже важливу роль у виборі напрямків самовдосконаленні відводиться самій особистості. Дослідники звертають увагу на те, що хоча формування та усвідомлення перфекціонізму відбувається під впливом соціального оточення, згодом перфекціоністські тенденції фіксуються не на демонстрації досконалості іншим людям та виконанні завдань задля схвалення оточенням, а на власному розвитку (І.Гуляс, К.Дабровські, Л.Сільверман).
Отже, в подальших теоретичних та практичних розвідках проблеми соціально-психологічних чинників перфекціонізму представляється важливим вивчення соціально-психологічних факторів формування у молодих людей вміння не лише швидко адаптуватися до нових умов життя, а й знаходити власні шляхи саморозвитку та самовдосконалення.


Завантажити завантажити тези

Особистість між письмом і читанням: спроба транспективи
Черемних Катерина Олегівна ІСПП НАПН України



Феномен особистісної свободи в контексті її відношень зі світом
Чернобровкіна Віра Андріївна ЛНУ імені Тараса Шевченка



Проблеми полідисциплінарного та діалектичного підходу до аналізу психосоціального розвитку особис
Шамне Анжеліка Володимирівна Криворізький державний педагогічний університет


Проблеми полідисциплінарного та діалектичного підходу до аналізу психосоціального розвитку особистості
Тенденція до інтеграції соціальної психології та психології розвитку зумовлена як об’єктивними потребами суспільства, так і внутрішньою логікою розвитку наукового пізнання. Це дозволяє вважати цю тенденцію довгочасною та стратегічною щодо подальшого розвитку психологічної науки. В зв’язку з цим найбільш істотні ускладнення у розвитку соціальної психології розвитку – це недостатня розробленість методологічної бази, яка б дозволяла повною мірою інтегрувати вивчення особистості і суспільства як взаємодіючих суб’єктів в межах єдиного полідисциплінарного підходу.
Ключовою особливістю полідисциплінарного підходу до аналізу психосоціального розвитку особистості є те, що він припускає розгляд процесів розвитку особистості та соціуму в нерозривному взаємозв'язку. В досить повному і послідовному вигляді це показано в роботах Е. Еріксона , в яких закладено теоретичні основи психосоціальної концепції розвитку. Проблема взаємозв’язку стадій індивідуального розвитку та базисних соціальних інститутів розглядається Е. Еріксоном в контексті процесу формування ідентичності як форми особистісного буття, яка в умовах соціальної взаємодії інтегрує на суб’єктивному рівні внутрішній світ людини і світ зовнішній у єдиний психосоціальний всесвіт. Діалектична взаємодія, взаємозалежність і взаємовплив цих двох світів унеможливлює відділення «кризи ідентичності» окремої людини від сучасних йому історичних криз, оскільки вони допомагають зрозуміти один одного і дійсно взаємопов’язані. З цього витікає необхідність розглядати діалектичний взаємозв’язок особистісної історії індивіда і соціуму в межах понять загального, типового та індивідуального психосоціального розвитку .
У пізнанні характеру психосоціального розвитку та процесу соціалізації підлітковий та юнацький віки займають особливе місце. Соціально-психологічна сутність цілісного періоду дорослішання (11-21рр.) полягає у макротрансформації особистісних структур в умовах зменшення впливу біологічних факторів та збільшення впливу факторів психосоціальної природи. Виходячи з цього особливого сенсу набуває положення про те, що онто- і соціогенетичний розвиток є взаємопов’язаними складовими єдиного процесу психосоціального розвитку. Основною рушійною силою даного процесу є діалектичний взаємозв’язок між дитячою та інституціональною вітальностями (В.О.Ільїн): системний конфлікт між особистістю і суспільством отримує позитивне діалектичне розв’язання за рахунок цілеспрямованого використання механізмів відтворюючого руйнування.
З позиції полі дисциплінарного підходу психосоціальний розвиток є поняттям інтегративного характеру з високим ступеня абстрагування , у змісті якого відображується кумуляція складних процесів, які реалізують соціальний і психічний розвиток людини. Психосоціальний розвиток виходить за межі індивідуального в психічних проявах, на перший план виходять характеристики включення особистості у взаємодію з оточуючим середовищем, якості її включення у різні форми і види відносин з іншими людьми, властивості зверненості особистості до інших людей, найближчого соціального оточення, її спрямованость на інших, процеси співвіднесення особистістю себе з іншими. Психосоціальний розвиток, таким чином, ми розглядаємо як частину процесу соціалізації, як інтегровану форму соціального, культурного та психічного розвитку , яка визначається , передусім, психосоціальним генезисом особистості і групи, умовно «альтернативним» психобіологічному розвитку людини як організму, індивіда. Системний аналіз положень про соціальну зумовленість розвитку людини показав, що розуміння соціальної сутності людини, включеності індивіда в історично змінювану систему суспільних відносин органічно входить в трактовку категорій «психосоціальне відношення», «психосоціальна ідентичність», «психосоціальний розвиток» тощо, визначаючи загальні підходи до побудови програм наукового дослідження в області соціальної психології розвитку.
Узагальнення теоретичних та теоретико-методологічних досліджень в області соціальної психології, психології особистості та психології розвитку (Л.І. Анциферова, Г.О.Балл, І.Д.Бех, М.Й.Боришевський, Л.І.Божович, Л.С.Виготський, В.В.Давидов, М.Т.Дригус, О.В.Запорожець, Д.Б.Ельконін, Г.С.Костюк, В.Т.Кудрявцев, М.О. Леонтьєв, С.Д.Максименко, В.Ф.Моргун, Л.М.Проколієнко, В. О. Татенко, О.М. Ткаченко, та ін.) дозволили визначити загальні методологічні вимоги діалектичного підходу до вивчення психосоціального розвитку особистості в період дорослішання, які конкретизовані у наступних положеннях: 1) предметом дослідження є соціально-психологічні та інші реально значущі в межах взаємозв’язку «особистість – соціум» особливості конкретних представників тих чи інших соціальних та вікових груп; 2) зміна є фундаментальною характеристикою буття у всіх його проявах і на всіх рівнях; категорія «процес» має стати вихідною категорією соціально-психологічного аналізу; 3) джерелом розвитку таких процесів слугує їх соцільно та особистісно зумовлена асинхронність та суперечливість; 4) психосоціальний розвиток багатолінійний та багатовимірний, завжди має конкретний характер, тобто відбувається в культурно-історичному контексті; 5) основними сферами психосоціального розвитку є діяльність, спілкування та самосвідомість, а основним змістом є його складові: предметна, соціальна та особистісна; 6) вирішальну роль набуває аналіз соціокультурної детермінації та системогенезу її вивчення як ключового моменту дослідження чинників психосоціального розвитку та його процесуальності (тобто динаміки мікро- та макророзвитку).



Завантажити завантажити тези

Соціально-психологічний феномен лихослів'я як ознака суб'єктної деформації
Широкорадюк Лілія Анатоліївна ТНПУ ім. В.Гнатюка


Однією із ознак нашого сьогодення є широке використання лихослів’я у всіх сферах суспільного життя: лихословлять всі соціальні верстви населення, практично відсутніми є гендерні відмінності лихослівного слововживання, кожна вікова група (крім немовлят) має достатній лихослівний репертуар. Практично не існує суспільного осуду лихослів’я: цензурні обмеження знято, відповідні законодавчі акти не дотримуються, ЗМІ дають приклади як „гламурно” лихословити.
Нами було проведено опитування старшокласників, їх батьків та вчителів з метою з’ясування поширеності звички лихословити. Щодо вживання лихослів’їв у своїй мові, практично 96% учнів дали ствердну відповідь. Із числа опитаних лише два учні зазначили, що вони «не лаються ні за яких обставин». Деякі відповіді на питання «Ти лихословиш?» виявляють ставлення до лихослів’я: школярі писали «намагаюся не лихословити». Підрахунки виявили, що практично 55% старшокласників вживають у своїй мові грубу лайку. Однак реальний відсоток може бути і вищим тому, що 7% дітей взагалі не відповіли на це запитання, хоча визнали, що лихословлять. Дехто з учнів не уточняв, які саме лихослів’я він вживає. Практично 66% опитаних учнів відповіли, що зазнають словесних образ від батьків. Були відповіді і такого змісту: «Мені соромно про це писати». Деякі учні взагалі не відповіли на ці запитання. Лише 14% опитаних дітей категорично зауважили, що батьки не ображають їх словами. Та тільки 48% проанкетованих батьків відповіли, що лихословлять до дітей. Про те, що вчителі лихословлять до дітей, ствердну відповідь дали біля 60% учнів. Діти вказували, які вчителі до них лихословлять, хоча ми цього й не питали.
9% батьків з числа опитаних зізнались, що можуть до дитини вживати нецензурні слова, а 58% проанкетованих батьків зазначають, що їхнє сімейне оточення є таким, що лихословить. Активне вживання дорослими лихослів’їв у сім’ї знижують поріг чутливості до лихослів’їв у дитини — деякі з цих слів стають буденними і звичними. Наочно це твердження можна проілюструвати відповіддю на запитання анкети учениці 10-го класу: «Мене словами не ображають. Мені мама (чи батько) ще ніколи не сказали слова гіршого, ніж «курва ж твоя мать», або «ти — змія».
Отже отримані дані підтвердили думку щодо поширеності лихослів’я у мовленні наших сучасників. Також у суспільстві відбулися зміни у ставленні до лихослів’я від негативного до нейтрального і позитивного. Чому так сталось? Лихослів’я має певні позитивні характеристики. Лихослів’я агресивного характеру можна розглядати як засіб інтеріоризації дії. Також лихослів’я агресивного характеру виступає засобом екстеріоризації, як правило, негативних емоцій. Інвективна лексика має і інші позитивні психологічні характеристики: функціональність, критичність, образність, амбівалентність.
Як позитив можна виділити інтегруючу функцію інвективи. Тобто використання інвективної лексики у певних ситуаціях дозволяє краще порозумітися.
Отже позитивних характеристик чимало. І всі вони сприяють популярності лихослів’я. Але чи безпечним є це явище для психіки людини, становлення її як суб’єкта власного життя? Хочемо зауважити на що вказують старшокласники, які самі активно лихословлять і часто-густо є адресатами лихослівних висловлювань. 98 % опитаних учнів відчувають вкрай негативні емоції. Щодо лихослів’їв з боку однолітків, то типовими є відчуття образи, ненависті і злості. Більшість хлопців зауважували, що «хочеться відповісти тим же» і що лихослів’я на їхню адресу часто провокують бійку. Лише у 8% опитаних дівчат лихослів’я на їхню адресу провокують бійку, 2/3 відповідають таким самим лихослів’ям. Решта свої негативні емоції тримають у собі, відчуваючи душевний біль, страх, приниження, неповагу до людини, яка їх образила. Найбільш негативний вплив на емоційний стан дитини мають словесні образи з боку батьків і вчителів. Як правило, грубі слова викликають приниження, смуток і пригнічення. Негативне переживання ще більше зростає від того, що вони не можуть відповісти тим самим. Діти зауважували, що такий стан у них залишається надовго і було б добре, якби помінятися з ними місцями, щоб помститися. Усі опитані нами старшокласники висловились негативно на адресу тих людей, які до них лихословлять. Отже чуже лихослів’я засуджують, страждають через нього, але відповідальність за власне є не сформованою.
На думку В. О. Татенка, людський індивід із самого початку несе в собі інтенцію і потенцію, сутнісну здатність і спроможність бути суб’єктом власного життя. Лихослів’я за своєю психологічною природою — це викривлена вербальна форма протесту людини, насамперед, проти неможливості бути собою, бути автором, повноцінним суб’єктом свого життя, вільним від зовнішніх детермінацій і обмежень. Така неможливість може мати багато причин. Проте мова і мовлення, у яких би формах вони не виявлялись, є суспільно обумовленими явищами. Оволодіння людською мовою як певною знаковою системою завдяки вродженим задаткам і поза людським суспільством є неможливим. Проте привласнення мовної культури, її інтеріоризацію здійснює конкретна людина як суб’єкт психічного життя. «Людина несе відповідальність за функціонування і розвиток своєї психіки як цінності-для-себе, а також за свою власну суб’єктну активність і свій власний суб’єктний розвиток як само-цінне» (В.В. Зеньковський). Людина не є «чистою дощечкою», на якій суспільство пише все, що йому заманеться. Вона здатна вибірково ставитися до будь-яких «інформаційних пропозицій» і зразків до наслідування, керуючись при цьому такими вічними критеріями, як істина, добро і краса.


Завантажити завантажити тези

Соцільно-психологічні механізми формування довірчих стосунків в умовах інформаційного суспільства
Яворський Максим Васильович Черкаський національний університет



← Назад до події

 

Події
Головна подія
2014 р.
2013 р.
2012 р.
2011 р.
2010 р.
2009 р.
2008 р.
Новини
 
Видання Інституту
Розробка сайту: BUNKE.com.ua
Дизайн: Золотарева Виктория
© Всі права належать Інституту соціальної та політичної психології АПН України