Здание Інститут соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України
Головна АдміністраціяСтруктурні підрозділи Партнери Контакти

Hacked By B4B4NN #Mezopotamia_Team Gr33tZ: = = Aihan Mzure - SerwaN Mzure - ifactoryx - NeT.Defacer - BaTMaNLe72 - MuhmadEmad - Asakir - Rizgar Halshoy - Hawleri_hacker - Nali_HaXR  

./C0nT3cT  


 

Наукова діяльність
Докторантура, аспірантура
Результати опитувань
Послуги
Навчальні курси
Електронна бібліотека
Інтернет-конференція
Інтернет-тести
Контакти

Перший усеукраїнський конгрес із соціальної психології (УКСП–2010) «СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА НАУКА ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ: ДОСВІД, ВИКЛИКИ, ПЕРСПЕКТИВИ »

18–20 жовтня 2010 року

Розділ Шляхи розвитку соціальної психології як напряму фахової підготовки
Розділ Досвід і перспективи вдосконалення соціально-психологічної практики
Розділ Соціально-психологічні ресурси освіти, духовного і культурного розвитку суспільства
Розділ Соціально-психологічні проблеми політики, бізнесу, управління
Розділ Когнітивна соціальна психологія
Розділ Психологія соціальних комунікацій, міжгрупових відносин, медіа-психологія
Розділ Психологія малих і середніх груп
Розділ Психологія мас та спільнот
Розділ Соціальна психологія особистості
Розділ Історія, теорія і методи соціальної психології



vadimcuchereАU

Каждому Доброе утро! Заходите на Сам-Себе-Строитель.



ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ТРЕНІНГУ В СУЧАСНІЙ СОЦІАЛЬНІЙ ПСИХОЛОГІЇ
Блінов Олег Анатолійович Національний авіаційний університет


ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ТРЕНІНГУ В СУЧАСНІЙ СОЦІАЛЬНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

Уявлення про соціально–психологічний тренінг визначається як закономірностями розвитку психологічної науки, так і потребами сучасних організацій. Для завоювання успіху на ринку вже недостатньо утримувати тільки цінові й асортиментні переваги, загострюється конкуренція брендів і талантів. Активізація людських ресурсів розглядається як найважливіша умова ефективності праці, а її результати пов’язані з рівнем знань і вмінь персоналом, вони спрямовані на досягнення стратегічних цілей організації. Сучасними управлінцями беззастережно визнана економічна доцільність капіталовкладень, які пов'язані із залученням кращою за якістю робочої сили, її безперервним навчанням, створенням умов для повнішого виявлення можливостей і здібностей працівників з подальшим їхнім розвитком.
Очевидно, що з практичного боку це передбачає на увазі істотне розширення масштабів внутрішньоорганізаційного навчання персоналу в усьому різноманітті його форм і методів. Серед цих методів одним з найпопулярніших як у нашій країні, так і за кордоном може бути визнаний соціально-психологічний тренінг.
На сучасному етапі свого розвитку тренінг є одним з найвідоміших методів, які розроблені і реалізовуються соціальними психологами в практиці навчання персоналу. При цьому широке тлумачення поняття «Соціально-психологічний тренінг», різноманіття його програм і методів, величезна кількість форм групового руху призводять до труднощів при визначенні взаємозв'язків теорії і практики сучасної соціальної психології. Незважаючи на поширеність цього терміна, чисельні автори трактують його по-різному.
Поняття «соціально-психологічний тренінг» ми розуміємо і використовуємо вслід за Ю.Н. Ємельяновим, Г.А. Ковальовим, Л.А. Петровською, Е.В. Сидоренко та іншими фахівцями, як: ті види тренінгу, об'єктом дії в яких є якості, властивості, уміння, установки, що виявляються в спілкуванні; засіб психологічної дії, спрямований на розвиток знань, соціальних установок, умінь і досвіду у сфері спілкування.



ЗАДІЯННЯ МЕТОДУ ФОКУС-ГРУПИ ЯК СКЛАДОВОЇ ЕДІАЛЬНО-РЕФЛЕКСІЙНОГО ТРЕНІНГУ В РЕСОЦІАЛІЗАЦІЙНІЙ
Гошовський Ярослав Олександрович Волинський національний університет імені Лесі Українки


ЗАДІЯННЯ МЕТОДУ ФОКУС-ГРУПИ ЯК СКЛАДОВОЇ ЕДІАЛЬНО-РЕФЛЕКСІЙНОГО ТРЕНІНГУ В РЕСОЦІАЛІЗАЦІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ З ДЕПРИВОВАНИМИ ДІТЬМИ

У системі ресоціалізації депривованої особистості повинен функціонувати цілий конгломерат методів активного повернення індивіда до суспільства, одним з яких є медіально-рефлексійний тренінг. За методологічною ознакою медіально-рефлексійний тренінг належить до класу психорегулятивних систем, що побудовані на принципі „самокерованої діяльності”. Маючи в основі профілактично-корекційну природу, медіум-тренінг у віковічній діаді „допомога – репресія” обирає спосіб примирення, який передбачає обережне, поступове, виважене повернення депривованої особистості до існуючих соціокультурних норм і засад. Діяльнісна семантика медіально-рефлексійного тренінгу передбачає: різновекторність зусиль – спрямування ресоціалізаційного процесу на різні сфери життєдіяльності депривованої дитини; партнерство – багатопланове залучення підлітка, який ресоціалізується, до власного психологічного й особистісно-статусного відновлення; градуйованість і поступальність – створення „перехідних щаблів” упродовж процесу ресоціалізування та ін. Успішне посередництво як поступове обопільне досягнення згоди відбувається поетапно й зумовлює набуття всіма учасниками тренінгу взаємної рефлексії, певної єдності ресоціалізаційних інтересів, що з часом призводить до збільшення взаємодовіри і взаємодопомоги, зокрема в напрямку спільного пошуку збалансованого вирішення суперечливих питань деприваційного минулого. До того ж механізм посередництва полягає в тому, що наявність третього, стороннього учасника дозволяє перенести на нього як на посередника частину непродуктивних моментів конфлікту, емоційної напруги, зняти неприязнь конфліктуючих сторін та уникнути ригідно-поведінкових моделей поведінки і надмірних комунікативних фільтрів під час спілкування.
Однією з важливих складових експериментально-генетичного методу і медіально-рефлексійного тренінгу, які активно використовувалися нами у ресоціалізаційній роботі з дітьми, що виховувалися в умовах різновидової депривації, була фокус-група. Водночас у канву фокус-групи активно „впліталися” техніка „розповідь історій”, за допомогою якої виявлялися переживання і фантазії дитини про реальне життя (за принципом „норма-депривація”), та елементи біографічного методу, який у нашому варіанті був задіяний не лише як достатньо формальна схема життєпису депривованої дитини, відтворена на основі документально підтверджених фактів, але і як „розказана автобіографія” з подальшим контент-аналізом. Процедура проведення фокус-групи з депривованими вихованцями освітніх закладів закритого типу була традиційно п’ятиетапною: 1) вступ; 2) фонові питання; 3) основні питання; 4) додаткові питання, що стосуються справи, але менш важливі; 5) закінчення дискусії. Чітко були дотримані основні вимоги щодо порядку роботи в групі фокусу, тобто запитання задавалися в логічному порядку, сама дискусія була організована так, щоб дати учасникам можливість звикнути до навколишнього середовища й комунікативно-тематичного кола, відчути себе комфортно у спілкуванні з модератором та іншими учасниками тощо. Учасники були підготовлені до вільного й активного обміну думками, їм пропонувалася відкрита і чесна участь у всіх сюжетно-рольових перипетіях групової комунікації. Модератор, використовуючи заздалегідь підготовлений сценарій дискусії, запитання-фільтри, ненастирливо фокусував обговорення на тих проблемах, які розкривали „деприваційні домінанти” й дозволяли змоделювати можливі ресоціалізаційні вектори. Інтерпретація отриманих результатів дозволила вичленувати різнотипні індикатори і детермінанти нівеляційного впливу режиму депривації на особистісний розвиток підлітків. Основним висновком стала констатація того, що попередній деприваційний досвід, набутий упродовж онтогенезу, психотравмує дитину, актуалізує негативні й депресивні емоції, пов’язані з відсутністю чи втратою батьків і домівки, тобто негативно забарвлена емоційна „енергія” з минулого (занурення-фантазування про батьків, відтворення смутку за втраченим, вербалізація страхів тощо) переноситься у межі реального хронотопу. Після кожної емпіричної серії використовувався дебрифінг як постекспериментальна процедура, основним завданням якої була демістифікація (повідомлення учасникам справжньої мети експерименту) і десенсибілізація (зниження стресу чи інших негативних відчуттів, що могли проявитись упродовж дослідження). Актуальний психічний розвиток депривованих дітей відбувається з перевагою негативних і тривожних тональностей, що пояснюється як зростаючою активністю відчуттів самотності, знехтуваності й занедбаності, так і складністю гетерохронних змін. Використання комунікативно-перцептивних засобів, інтерактивних вправ, ігор та інших дієвих форм самовираження упродовж медіально-рефлексійного тренінгу сприяє розвитку таких важливих рис депривованої особистості, як комунікативність, рефлексивність, спонтанність, креативність, відповідальність, емпатійність, самокритичність тощо.



Особливості соціально-психологічних характеристик художньої діяльності артистів цирку
Дементьєва Капітоліна Георгієвна


Розглядаються особливості соціально-психологічних характеристик художньої діяльності артистів цирку.
Артисти цирку – суб’єкти художньої діяльності. В умовах зростання інтересу до тілесного та духовного удосконалення особливе значення набуває дослідження психологічних особливостей циркової художньої діяльності. Художня діяльність є найважливішим видом людської діяльності та набуває інтегральної форми, що включає в себе елементи інших видів – пізнавальних, преобразовательних, комунікативних та цінностно-орієнтованих, які забезпечують функціонування художньої культури, художнє відображення дійсності. Соціально-психологічні характеристики обумовлєні:
- династійністю. Формується завдяки вихованню артистів цирку, являє собою артистичну спадщину, передається (у спадщину) як секрети циркової майстерності.
- належність до етнічної групи, проявляє себе у створенні та виразі художнього продукту;
- легка адаптація до умов місця демонстрації художнього продукту, які швидко змінюються (переїзди з міста до міста, з країни до країни);
- забезпечує аналіз складних ситуацій взаємодії людей;
- полегшує розуміння логіки розвитку взаємодії;
- дозволяє відчувати зміни сенсу ситуації під час включення до комунікації різних учасників та знаходити причини;
- індивідні особливості артиста цирку є основою успішної реалізації його творчого потенціалу;
- креативність спирається на анатомо-фізіологічні задатки, які преобразуються під час виховання (тренувань, репетицій), мають суспільно обумовлений характер, породжують широку варіативність прояву індивідуальності.



Системо-миследіяльний підхід в соціально-психологічній практиці
Дідковський Сергій Володимирович Інститут соціальної та політичної психології НАПН України


Для того, щоб вдосконалювати соціально-психологічну практику, треба розуміти що вона собою уявляє. Поняття практики надає змогу аналізувати існуючу соціально-психологічну практику та розробляти форми та методи її вдосконалення.
Проблема полягає в тому, що сьогодні в соціально-психологічній літературі одночасно існує велика кількість визначень того, чим є практика. Серед існуючих понять можна розрізнити:
Повсякденне розуміння практики, як будь-якого виду громадської діяльності орієнтована на отримання результатів та продуктів.
Загально філософське поняття практики, де вона розглядається як матеріальна, чуттєво предметна цілеспрямована суспільно-історична діяльність людей, що має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів.
Організаційно-діяльне поняття практики в методологічних роботах Г. П. Щедровицького та інших представників системо-миследіяльного (СМД) підходу, де вона розуміється як така соціально-психологічна діяльність, що включає до себе цілеспрямоване рефлексивно організоване мислення над цією діяльністю.

Мета виступу – аналіз поняття соціально-психологічної практики, що було розроблено в СМД-методології.

Історія конструювання поняття практики в СМД-методології.

1. Етап змістовно-генетичної логіки. (1952 – 1954р.р.) У рамках першої методологічної програми, спрямованої на побудову теорії мислення, розуміння практичної діяльності було пов’язано з процесом створення змістовно-генетичної логіки. Таке уявлення про практику дозволяло виконувати установку, відповідно до якої змістовно-генетична логіка повинна бути органічною та ефективною в соціальному відношенні. Вона має забезпечувати перебудову та розвиток мислення, і зробити непотрібними інші концепції.
Основною формою практикування виступав семінар.

2. Етап миследіяльної методології. (1954 – 1979р.р.) У рамках другої методологічної програми, метою якої була побудова теорії розумової діяльності, зазначені уявлення про практику ускладнилися. Це було пов'язано з тим, що на цьому етапі:
? Мислення розглядали як семіотичну діяльність, спрямовану на зміну і розвиток таких семіотичних об'єктів як знаки, моделі та схеми. В якості об'єкта мислення виступила соціальна діяльність.
? Соціальна діяльність розглядалась, як єдність мислення і діяльності або миследіяльність, організована в схемах. Предметом семіотичного або чистого мислення стали вважати схеми миследіяльності.
? Сама практика почала трактуватися як технічно організований розвиток схем миследіяльністі, що відбувається в чистому мисленні.
Конкретизоване уявлення про практику дозволяло забезпечувати розвиток розумової діяльності, та інтегрувати інші методологічні засоби та підходи.
Основною формою практикування був методологічний семінар та імітаційно-розумові ігри.

3. Етап організаційно-діяльнісних ігор. (1979 – 1994р.р.) В процесі рефлексії механізмів роботи методологічних семінарів Г. П. Щедровицький створив нову форму організації колективних мислення та діяльності - організаційно-діяльну гру. ОД-гра являла собою розширений методологічний семінар, в структуру якого могли включатися представники інших сфер соціальної діяльності. Вона дозволяла, з одного боку, розвивати форми самоорганізації цих колективів, а з іншого, надавала можливість напрацьовувати і розширювати методологічний інструментарій.
Це дозволило трактувати ОД-гру як практику СМД-методології. Будучи технічно організованою вона задає ціле і умови його розуміння, якщо необхідно провести розвиток деякого соціально-психологічного об’єкта.

4. Етап соціальних практик. (1994 – сучасний час.) У 1991р. починає створюватися соціально-психологічна практика. Ігрові форми організації методологічної роботи використовується в цьому процесі. На основі схеми МД і досвіду проведення ОД-ігор розробляються і починають проводитись навчальні організаційно-діяльні ігри, ОД-експертизи, різноманітні ОД-образні форми проведення громадських сесій, експертних семінарів, ситуаційних аналізів, та тренінгів, що включають до себе рефлексивно-мисленеву надбудову.

Висновки.
Поняття практики для методології виконує організаційну функцію та дозволяє виконувати установку, відповідно до якої методологічна робота повинна бути органічною та ефективною в соціальному відношенні. Розробка поняття про практики в СМД-методології пройшло чотири етапи.
На першому та другому етапах об’єктами практичної дії була миследіяльність самих методологів.
На третьому етапі, завдяки створенню організаційно-діяльністні ігор, у якості об’єктів методологічної практики стали виступати і інші соціально-психологічні одиниці.
На четвертому етапі в практику ОД-підхід почав залучати до себе та трансформувати традиційні форми соціально-психологічної роботи з соціально-психологічними одиницями: в них почали з’являтися рефлексивні та мисленеві компоненти, що дозволяли утримувати ціле.

Перспективи розвитку СМД-практики в соціально-психологічній сфері пов’язані з методологізацією основних психотехнічних підходів, що використовуються в соціально-психологічній роботі та педагогіці.



Завантажити завантажити тези

Життєва самореалізація: особистий, соціальний та духовний план
Зайцевська Тетяна Юріївна Центр перепідготовки та підвищення кваліфікації

Мастер-класс на тему « Жизненная самореализация: личный, социальный и духовный план»
Каждый человек в жизни может реализовать себя:
в личном плане – найти любимого человека, создать семью, стать родителем…
в социальном плане - найти свое место в социуме, достичь высот в профессиональной деятельности, сделать карьеру…
в духовном плане – найти свой путь, свое высшее предназначение, то, ради чего пришел в этот мир…
Жизненная реальность вносит свои коррективы – что-то мы достигаем, а что-то остается мечтой…. Иногда наши жизненные планы вступают в противоречие, возникают различные внешние и внутренние препятствия, и мы оказываемся перед выбором…
Как найти? Как успеть? Как не пройти мимо? Что мешает? Как скорректировать?
Мастер класс посвящен исследованию личного, социального и духовного плана своей жизни методом психодрамы с элементами системных расстановок по Хелленгеру.


Завантажити завантажити тези

Дослідження зв’язку політичної антиципації та електоральної поведінки за допомогою репертуарних ґрат
Захаров Кирило Віталійович Тимчасово не працює


Політична антиципація – доволі нове поняття в сучасній політичній психології. В психології антиципація як випереджуюче відображення дійсності розглядалася багатьма вченими (П. К. Анохін, Ф. Бартлет, Н. А. Бернштейн, Дж. Брунер, К. Дункер, О. Зєльц, Б. Ф. Ломов, Н. А. Менчінська, Ж. Піаже, Л. А. Регуш, С. Л. Рубінштейн, Є. Н. Сурков, О. К. Тихоміров тощо), але роль антиципації в політичній свідомості, її властивості почали вивчати тільки у останні десять років
(І. Г. Батраченко, О. М. Данцева, К. В. Захаров). Політичну антиципацію ці автори визначали «процес і результат вироблення системою різних форм випереджального відносного політичного буття людини, які зберігають і формують стратегічне ціле утворення суспільства, формують нову картину миру, життєву позицію й спосіб життя» [1].
Мета дослідження показати на прикладі аналізу електоральної поведінки індивіда евристичний потенціал поняття політична антиципація.
Під електоральною поведінкою ми будемо розуміти «дії (або бездіяльність) електорату, пов’язані з делегуванням владних повноважень політичному суб’єкту (лідеру або партії) в процесі їх взаємодії» [4]. Електоратом згідно Конституції України є громадяни України, які досягли 18 років та мають право обирати та бути обраними. Ми досліджували, як власне виборці орієнтуються в бажаних картинах майбутнього, які пропонують кандидати в свої виборчих програмах, та виявляли, чи впливають ці прогнози на їх власний вибір тощо.
Дослідження проводилося у грудні 2009 р. перед першим туром виборів Президента України в м. Дніпропетровську. У дослідженні приймали участь 52 респонденти віком від 19 до 46 років, переважно жіночої статі.
На першому етапі піддослідні мало відповісти на наступні запитання:
1. Якщо б вибори відбулися цієї неділі (27 грудня), за кого б ви проголосували?
2. Як Ви вважаєте, хто насправді стане Президентом України?
На другому етапі піддослідні отримували другу частину опитувальника, в які вони мали побудувати низку політичних прогнозів щодо майбутнього України: свій власний прогноз, картину бажаного майбутнього (ідеальний прогноз) та прогнози розвитку подій за умовою що Президентом України стане один із лідерів президентських перегонів – С. Тігіпко, Ю. Тимошенко, В. Ющенко, В. Янукович або А. Яценюк.
Прогноз піддослідні будували за допомогою модифікованої техніки репертуарних ґраток Дж. Келлі [2]. У якості елементів для оцінювання пропонувалися різні варіанти майбутнього, а у якості конструктів перелік політичних подій, які це політичне майбутнє складають. При побудові прогнозу політичного майбутнього піддослідному було поставити оцінку вірогідності настання для кожної події з переліку від 0 до 100% для кожного з варіантів майбутнього. У якості конструктів-подій з 18 виборчих програм кандидатів на пост Президента України було обрано 27 подій, які кандидати пропонували найчастіше.
Після заповнення анкети проводилася обробка результатів і на їх основі проводилося подальше інтерв’ю з піддослідними. Аналіз анкет проводився у парадигмі психосемантичних досліджень, тобто отримані оцінки вірогідності настання певних політичних подій являли собою координати точки (певної картини майбутнього за умови що Президентом стане кандидат N) у багатовимірному просторі. Подальша обробка полягала в визначенні відстаней між цими точками: власне, розраховувалися 1) відстань між власним прогнозом майбутнього і ідеальним прогнозом майбутнього; 2) відстані між власним прогнозом та прогнозами за умови, що Президентом стане кандидат N; 3) відстань між ідеальним прогнозом та умовними прогнозами, зазначеними вище. Для розрахунку була використана математична формула для знаходження відстані у багатомірному просторі:
(1.1)
Кінцевий результат мав наступну форму: 1) прізвище кандидата на пост Президента України, за якого піддослідний віддав би свій голос; 2) Прізвище кандидата, який мав насправді перемогти за думкою піддослідного; 3) прізвище кандидата, умовний прогноз якого був найближчим до власного прогнозу піддослідного у семантичному просторі; 4) прізвище кандидата, умовний прогноз якого був найближчим до ідеального прогнозу піддослідного у семантичному просторі.
Подальша обробка даних являє собою перевірку розподілу збігів свідомих відповідей піддослідного щодо кандидатів (п. 1, 2) та імпліцитних уявлень піддослідних (п. 3, 4). За мету ставилося довести, що розподіли зазначених збігів статистично достовірно відрізнятимуться від рівномірного розподілу. Для цього застосовувався статистичний критерій чІ-Пірсона із поправкою Йетса [3].
Прогнози піддослідних щодо переможця президентських виборів розподілилися наступним чином: С. Тігіпко – 8,7%; Ю. Тимошенко – 45,7; В. Ющенко – 0%, В. Янукович – 43,5% та А. Яценюк – 2,2%. Значення чІ=28,6 – це вказує на відмінність розподілу від рівномірного (на 0,1% рівні значущості). Власне це може вказувати на результати застосування соціально-психологічних технологій на погляди виборців, адже з самого початку виборчих кампаній ЗМІ активно розповсюджувало думку, що лідерами виборів є Ю. Тимошенко та В. Янукович. Але цікаво зазначити, що дана виборча технологія мала вплив на знання про потенційного переможця виборів, але не впливала на електоральну поведінку піддослідних. Аналіз розподілу збігів думки піддослідного про кандидата, який мав перемогти, та кандидата, за якого піддослідний збирався проголосувати (збіги прізвищ кандидатів в п.1 і 2), показав, що виборці визначилися і твердо збиралися здійснити свій вибір незалежно від того, має їх кандидат шанси на перемогу чи ні. Так серед піддослідних збіги в п.1 та п. 2 виявилися тільки в 10,6% випадків – значення чІ=29,13, що вказує на відмінність розподілу збігів від рівномірного (на 0,1% рівні значущості).
Порівняння п. 2 та п. 3, тобто прізвища кандидата, що на думку піддослідного мав перемогти, та прізвище кандидата, прогноз з перемогою якого був найближчим в семантичному просторі до реального прогнозу, також показало недостатню кількість збігів. Тобто, на думку піддослідних, вірогідність виконання обіцянок в передвиборних програмах не залежить в свідомості піддослідних від того, хто насправді стане Президентом. Так, наприклад, свідомо піддослідні могли дати прогноз, що переможцем виборів стане В. Янукович, але у семантичному просторій найбільш близьким до реального прогнозу був прогноз, в якому переможцем була Ю. Тимошенко. Кількість збігів становить 26,1%, значення чІ=10,52, рівень значущості p=0,001.
Порівняння п. 1 та п. 4, тобто прізвища кандидата, за якого піддослідний збирався проголосувати, та прізвище кандидата, прогноз з перемогою якого був найближчим до ідеального майбутнього, показало доволі цікавий результат. Кількість збігів становила 58,7%, значення чІ=1,39 – розподіл збігів статистично достовірно не відрізняється від рівномірного. Тобто гіпотеза про те, що піддослідні обирають кандидата за його програмою або конструюють уявлення про майбутнє за умови перемоги кандидата близьким до бажаного майбутнього не підтвердилася. Подальші інтерв’ю з піддослідними показали, що могло стати причиною такого результату. На питання «Чи усвідомлювали Ви, що прогноз майбутнього за умови перемоги кандидата, за якого, Ви збиралися проголосувати не є найближчим до ідеального прогнозу?» піддослідні відповідали, що вони це розуміли, але не кожна з зазначених в переліку політичних подій мала для них однакову значущість. Так дехто з кандидатів міг наближатися за прогнозом до ідеального майбутнього за великою кількістю подій, але найважливішою подією для піддослідного була інша і тому результати не співпали.
Висновки. Дане дослідження дозволило визначити особливості взаємодії уявлень індивіда про майбутнє та його свідомих електоральних вподобань. Розкрити нову сферу застосування методів психосемантичного дослідження у вивченні уявлень про політичне майбутнє. Результати дослідження можливо використовувати при побудові політичних програм партій, кандидатів в депутати всіх рівнів та кандидатів на пост Президента України, в дослідженнях електоральної поведінки тощо.

Література:
1. Батраченко І., Данцева О.Політична антиципація як предмет психологічного дослідження // Проблеми політ. психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. / За заг. ред. М. М. Слюсаревського. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 4. – С. 58–64.
2. Келли, Дж. Теория личности. Психология личных конструктов [текст] / Дж. Келли – СПб., Речь, 2000.
3. Наследов А.Д., Математические методы в психологии: Учебное пособие/ А.Д. Наследов.- Спб: Речь, 2004. - 232 с.
4. Социально-психологические факторы электорального поведения [Текст] : (на примере соврем. России и стран СНГ) : автореф. дис. ... канд. психол. наук : (19.00.05) / А.В. Маренков. - Ярославль, 2004. - 22, [1] с.



ҐЕНДЕРНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ПСИХОЛОГА: БАЗОВИЙ КОМПОНЕНТ ЗНАНЬ
Кікінежді Оксана Науково-дослідний центр з гендерних проблем молоді НАПН України


Ґендерна компетентність визначається особливою системою ґендерних знань і практик, релевантних принципам паритетності статей. Ґендерна компетентність психолога –це різновид професійних знань, які визначають його позицію в теоретичній, методичній та практичній фаховій діяльності.
Проблемне поле ґендерних знань – це питання гендерної соціалізації та її наслідку - психології статевих відмінностей, диференціації набуття ґендерної ідентичності,компенсаторних механізмів статевотипової поведінки. Освоєння гендерної культури зумовлене багатьма взаємопов’язаними соціальними чинниками. Статевотипізовані очікування батьків у поєднанні з ідентифікацією з одностатевими однолітками посилюють відмінність уподобань хлопчиків і дівчаток. Батьки, сім’я є первинним, проте не єдиним агентом гендерної соціалізації. Її здійснюють також дитячі освітні заклади, однолітки, ЗМІ. Результатом статевої соціалізації є диференціація гендеру.
Концепція андрогінії (С.Бем) є двовимірною моделлю гендерної поведінки. Андрогінність є не протиставленням жіночності та мужності, а їхньою інтеграцією, двоєдністю. Вона стирає зумовлені соціокультурними очікуваннями відмінності «чоловічого» і «жі¬ночого», є необхідною умовою універсалізації гендерних ролей. Будь-яку зміну сімейного, соціального статусу особи не варто розглядати в контексті традиційних поглядів. У побудові програм особистісного зростання не може бути статевих обмежень. Від жінок психолог може очікувати досягнення такої автономії поведінки,наполегливості, як і від чоловіка. Теоретичною основою психотерапевтичних програм можуть слугувати будь-які психологічні школи, за винятком тих, що спираються на біологізаторські підходи до диференціації психіки чоловіків і жінок.
Компетентнісний підхід в ґендерній освіті є відповіддю на вимоги часу, оскільки егалітаризм є стратегією як державної політики, так і змісту навчально-виховного процесу; уявленням про соціокультурну природу конструювання рівності-нерівності статі та її прояви; здатністю розв’язувати проблеми навчання і виховання з позиції егалітарної ґендерної ідеології. Ґендерні знання психолога включають уявлення про: біполярний конструкт ґендеру (поляризація маскулінності-фемінності як жорстка дефініція статевих ролей в патріархальній культурі); андроцентризм як традиція підпорядкованості жіночої статі та домінування чоловічої; егалітарний (партнерський) конструкт ґендеру; сексизм як упереджене та стереотипізоване ставлення; відкриту дискримінацію як практикування різних навчальних програм для хлопчиків та дівчаток; приховану дискримінацію як насадження ґендерних стереотипів у змісті навчальних матеріалів; стереотипні уявлення про ґендер у педагогів загальноосвітніх закладів.
Ґендерний підхід в педагогічному процесі проявляється в здатності психолога до ґендерної чутливості в організації навчально-виховного процесу; ґендерного аналізу навчально-виховних матеріалів; формуванні егалітарних орієнтацій вихованців шляхом поширення системи ґендерних знань та реконструкції статевих стереотипів; сприянні ґендерному самовизначенню вихованців на засадах рівноправ`я, розвитку ґендерної толерантності попри статеві стереотипи та упередження.
Ґендерна ідеологія у психотерапевтичній практиці стверджує:- немає статевовідповідних видів людської діяльності, освоєння будь-якого виду занять залежить від індивідуальних інтересів, здібностей, мотивації діяльності; - і чоловік, і жінка відіграють однаково вагомі ролі в сім`ї та вихованні дитини; - хлопчики і дівчатка, чоловіки і жінки мають рівні можливості в оволодінні трудовими вміннями та навичками, кар`єрного зросту; - у вихованні дітей слід виходити з тези про рівні здібності, можливості статей та їхніх життєвих сценаріїв на майбутнє; Майже всі професії дорослих можуть здобувати як дівчата, так і хлопці. - недопустимо протиставлення дітей за статевою ознакою в різних сферах життєдіяльності, іграх, навчанні, планах на майбутнє тощо;
Наукові дослідження з проблем гендеру мають ґрунтуватися на вивірених принципах, порушення яких може спричинити науково некоректні висновки навіть палких прихильників статевої рівності. Найчастіше зазнають порушень принципи статевої парності вибірки дослідження. Має братися до уваги етнокультурна специфіка контингенту досліджуваних чоловіків і жінок. Дані, здобуті під час вивчення, наприклад, статеворольової поведінки певного етнічного контингенту чоловіків і жінок, не можна механічно переносити на характеристику іншої етногрупи. Своєрідною некоректністю спеціалістів з гендерних до- сліджень є некритичні запозичення постулатів як із Заходу, так і зі Сходу, ігнорування, наприклад, етноспецифіки жінок/чоловіків росіян і жінок/чоловіків українців, татарського населення тощо. Використання методів математичної статистики для обробки експериментальних даних, обчислення довірчих інтервалів тощо дає змогу виявити об’єктивні тенденції, уникнути хибних умовисновків. Загалом, дедалі більше психологів починають усвідомлювати, що неможливо змінити роль статей, їх становище в сім’ї та суспільстві без відповідних змін в їхній свідомості. Як влучно зазначила М. Богачевська-Хом’як, саме «у розвинутих демократіях індивідууми творять суспільство, яке формує дієздатну державу».



Психосемантичні аспекти константності етнічної свідомості українців за кордоном
Лозова Ольга Миколаївна Київський університет ім. Бориса Грінченка



Гендерні відмінності при співзалежності
Ніконова Олена Юріївна Луганський національній унів-т імені Т.Шевченка


Співзалежність зазвичай розглядається поза гендерного контексту, тому що вважається переважно проблемою жінок (наприклад, дружин алкоголіків), проте дослідження останніх років свідчать про те, що серед чоловіків співзалежність поширена не менш, ніж серед жінок. Більш того, на тлі деяких загальних характеристик, співзалежні чоловіки мають і протилежні жінкам риси. У зв'язку з цим актуальним є емпіричне дослідження гендерних та статевих відмінностей співзалежних осіб.
Об'єктом нашого дослідження виступили соціально-психологічні характеристики співзалежних. Предмет дослідження - гендерні відмінності при співзалежності. Метою дослідження є виявлення соціально-психологічних відмінностей чоловіків і жінок та перевірка гіпотези про інверсію гендерної ідентичності у співзалежних осіб.
Співзалежність - це цілісна модифікація поведінки і свідомості, зумовлена присутністю в контексті з індивідом залежного суб'єкта [1]. Аналіз різних характеристик співзалежних дозволяє виділити їх основні риси: тривожність, зовнішній локус контролю, низька самооцінка, роль Рятівника, показна дбайливість, труднощі у вираженні почуттів. Характеристики співзалежності багато в чому схожі з традиційними жіночими якостями. Деякі типові фемінні якості описуються як ті, що сприяють виникненню співзалежності. Це емпатія, дбайливість, емоційність, тривожність. На поведінковому рівні багато авторів описують співзалежність іншими характеристиками. Співзалежні мають фемінні риси, але поводять себе: недовірливо, агресивно, замкнуто. Тобто їх роль переважно маскулінна. Відзначимо, що в більшості випадків, ці характеристики були отримані на жіночій вибірці. У цілому (без врахування гендерного аспекту), аналіз характеристик співзалежних особистостей дозволяє допустити в них сильно виражену фемінну гендерну ідентичність, але маскулінну гендерну роль.
Дослідження останніх років дозволяють виділити психологічні та соціально-психологічні характеристики співзалежних чоловіків, що є здебільш фемінними. Це боязкість, імпульсивність, фантазійна сексуальність, зовнішній локус контролю [2, 3, 5].
Раніше, у статті «Гендерна роль та гендерна ідентічність при співзалежності» [4], нами була аналітично об?рунтована гіпотеза про інверсію ідентичності під впливом співзалежності. Зокрема, ми дійшли висновку, що співзалежні жінки змушені вести себе маскулинно і це деформує їх фемінність, чоловіки проявляють маскулінну поведінку в стосунках з адиктом, але фоном цієї поведінки є фемінна гендерна ідентичність і такі якості, як: розуміння, співчуття, бажання допомогти. Ми прийшли до висновку, що співзалежні жінки маскулінізуються під впливом гендерної ролі, а чоловіки фемінізуються через внутрішню суперечність в ідентичності.
З метою пошуку відмінностей співзалежних чоловіків і жінок з урахуванням гендерної ідентічності нами було проведено кореляційне дослідження. Вибірка була розділена на чоловічу і жіночу, кореляції розраховані окремо для кожної вибірки, що дозволило значно уточнити характеристики співзалежних. У першу чергу, необхідно відзначити, що гіпотеза про інверсію ідентичності повністю підтвердилася: у чоловіків з підвищенням співзалежності підвищується фемінність (r = 0.44; p ≤ 0.05), у жінок з підвищенням співзалежності фемінність знижується (r =- 0.42; p ≤ 0.05).
Співзалежним жінкам характерна позиція Жертви (r = 0.64; p ≤ 0.05), а співзалежним чоловікам роль Рятівника (r = 0.46; p ≤ 0.05). Це відкриває нам шлях формування співзалежності: жінки змушені терпіти життя з залежним, а чоловіки прагнуть допомогти, при цьому розраховуючи на подяку. Рольова гнучкість при співзалежності страждає лише у чоловіків (r =- 0.43; p ≤ 0.05), а глибина переживання ролі при співзалежності є характерною ознакою жінок (r = 0,33; p ≤ 0.05). Співзалежні чоловіки «застряють» у своїй ролі, важко адаптуються до нових умов. Агресивність є ознакою співзалежності в більшій мірі у жінок. Співзалежні жінки дратівливі (r = 0.53; p ≤ 0.05) і образливі (r = 0.59; p ≤ 0.05), підозрілі (r = 0.36; p ≤ 0.05), переживають почуття провини (r = 0.36; p ≤ 0.05). Їм властиві прояви фізичної (r = 0.47; p ≤ 0.05) і непрямої агресії (r = 0,33; p ≤ 0.05). Для співзалежних чоловіків характерні лише почуття провини (r = 0.68; p ≤ 0.05) і фізична агресія (r = 0.52; p ≤ 0.05). Тільки чоловікам з високим рівнем співзалежності властива інтроверсія (кореляція співзалежності з екстраверсією r =- 0.46, p ≤ 0.05). Вони нетовариські і не виявляють поведінки, спрямованої на подолання почуття провини або сорому, тобто характеризуються помітною скромністю, сором'язливістю. У жінок ці ознаки не мають вираженої закономірності, пов'язаної зі співзалежністю. Співзалежні чоловіки, володіючи роллю Рятівника, виявляються схильні до співпраці (r = 0.45; p ≤ 0.05). Для жінок характерною є знижена повага інших (r =- 0.34; p ≤ 0.05), їм важко помітити в людині що-небудь гарне. Емоційна нестійкість є ознакою співзалежних як жінок (r = 0.48; p ≤ 0.05), так і чоловіків (r = 0.63; p ≤ 0.05). І тим, й іншим властива тривожність, депресивність, самокритика, емоційна лабільність. Але при цьому лише чоловікам властива внутрішня напруженість, що, як було зазначено раніше, пов'язано з їх інтровертованістю і ймовірністю внутрішньоособистісних конфліктів. Роль Турботливого Родителя властива співзалежних жінкам (r = 0,33; p ≤ 0.05) і чоловікам (r = 0.49; p ≤ 0.05). При цьому тільки співзалежним чоловікам більше властива роль Адаптованої Дитини (r = 0.45; p ≤ 0.05). Зазначимо, що основною характеристикою Адаптованої Дитини є звичка діяти «як треба» (як результат адаптації), слухняність, віддалення у відносинах, зволікання. Жінкам властива роль імпульсивної, безконтрольної і чутливої Вільної Дитини (r = 0.35; p ≤ 0.05).
У цілому, можна стверджувати, що основними характеристиками співзалежних жінок є: маскулінність, роль Жертви, агресія, почуття провини, неповага інших, емоційна нестійкість, імпульсивність. Основними характеристиками співзалежних чоловіків є: фемінність, роль Рятівника, почуття провини, інтроверсія, схильність до співпраці, внутрішня напруженість.


Завантажити завантажити тези

ОСОБЛИВОСТІ НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ НА ОСНОВІ ТЕОРІЇ РІВНЕВОЇ ПОБУДОВИ РУХІВ М.О.БЕРНШТЕЙНА
Роговик Л. С. Київський національний лінгвістичний університет


УДК 159.922
ОСОБЛИВОСТІ НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ НА ОСНОВІ ТЕОРІЇ РІВНЕВОЇ ПОБУДОВИ РУХІВ М.О.БЕРНШТЕЙНА

На основі теоретичного аналізу змісту, структури та функцій невербальної комунікації, досліджується її соціальна сутність згідно з основними положеннями теорії М.О.Бернштейна про рівневу організацію побудови рухів. Простежується динаміка природи, характеру та функцій тілесних аспектів комунікації: від рівня тонічного та локомоційного прилаштування, тактильної взаємодії, наслідування до рольової та смислової міжособистісної взаємодії в тілесному просторі
Ключові слова: «невербальна комунікація», «тілесний простір», «ієрархія рухів», «динаміка невербальної комунікації».
ОСОБЕННОСТИ НЕВЕРБАЛЬНОЙ КОММУНИКАЦИИ
НА ОСНОВЕ ТЕОРИИ УРОВНЕВОГО ПОСТРОЕНИЯ ДВИЖЕНИЙ Н.А.БЕРНШТЕЙНА
На основе теоретического анализа содержания, структуры и функций невербальной коммуникации, исследуется ее социальная сущность в соответствии с основными положениями теории Н.А.Бернштейна об уровневой организации построения движений. Просдеживается динамика природы, характера и функций телесных аспектов коммуникации: от уровня тонического и локомоторного приспособления, тактильного взаимодействия, подражания к ролевому и смысловому межличностному взаимодействию в телесном пространстве.
Ключевые слова: «невербальная коммуникация», «телесное пространство», «иерархия движений», «динамика невербальной коммуникации».
PECULIARITIES OF NON-VERBAL COMMUNICATION
BASED ON THEORY OF LEVEL MOTION STRUCTURING BY BERNSTEIN M.O.
On the basis of theoretical analysis of content, structure and functions of non-verbal communication, studied is its social nature in accordance with main provisions of theory of level motion structuring by Bernstein M.O. Traced is dynamics of nature, character and functions of body communication aspects: from the level of tonic and locomotive adjusting, tactile interaction, mimicking to role and semantic interpersonal interaction in body space.
Кey words: «non-verbal communication», «body space», «hierarchy of motions», «dynamics of non-verbal communication».


З кінця 60-х років ХХ ст. виник новий напрямок в дослідженні комунікації, який базується на твердженні, що прагматичні дані – це не тільки слова, їхнє поєднання і значення, а супроводжуючі їх невербальні компоненти. У психології їх класифікують як «мова тіла», змістом якої виступають синтаксичні та та семантичні характеристики рухів, міміки і жестів людини. Невербальну комунікацію почали вивчати з точки зору психодинаміки в діагностиці і психотерапії. Той інтерес, який ми спостерігаємо сьогодні до невербальної комунікації – це реакція на підходи до людини, які тривалий час не враховували афективно-емоційні феномени [3 ].
Слід зазначити, що в історії психології неодноразово звертали увагу на взаємозв’язок вербальної і невербальної форм комунікації в процесі формування абстрактно-логічних та символічних форм мислення, яке супроводжується мовленнєвим розвитком (Г.Х.Мілл, Л.С.Виготський, Ж.Піаже, Д.Брунер та інші).
Сьогодні виділено проблеми комунікації, які найбільше цікавлять науковців: вираз емоцій в міміці обличчя, значення погляду у зоровій взаємодії [10]; нелінгвістичні компоненти мови [3, 6]; функції жестів та роль тіла в просторі взаємодії [7]; залежність невербальної комунікації від навчання і виховання [5]; психотерапевтична взаємодія з клієнтами під час консультування [2]; тілесна взаємодія в груповому тренінгу [9].
Таким чином утвердилась точка зору, згідно з якою між людиною та зовнішнім середовищем існує динамічний і процесуальний взаємозв’язок, отже комунікація вважається соціальним процесом [3]. Виходячи з цього контексту, слід аналізувати не тільки комунікативні акти, а взаємодію й тілесні відносини в єдиному особистісному просторі комунікації.
Мета: виділення рівнів комунікації та аналіз конгруентності ієрархії побудови рухів у тілесному просторі учасників тренінгової групи. Задачі: теоретичний аналіз змісту і структури комунікації; виділення рівнів інтенцій та принципів комунікації згідно з ієрархією побудови рухів в тілесному просторі. Методологічне підгрунтя складають теорія рівневої побудови рухів М.О.Бернштейна та тілесно-оріентована психотерапія [1; 4; 8].
Комунікативні дії розглядаються не як простий ланцюжок інтенцій і символів, а система, що будується за законами ієрархії й субординації побудови рухів. Психологічна структура комунікації учасників взаємодії розглядається в ході групового аналізу емоційного реагування й поведінки в межах тілесного простору. Останній в цьому контексті являє собою цілісність людини як суб’єкту невербальної комунікації засобом танцю, де ядром психіки виступає тіло, а способом житттєдіяльності організму - тілесність.
Сутність комунікації суб'єктів в спільному тілесному просторі полягає у виконанні рухів, вироблення рухових схем та шаблонів. Невербальна мова танцю будується за принципами повторюваності рухів через зміни темпу й ритму; розгортання рухів у просторі з ускладненим мотивом та малюнком. Це дозволяє досліджувати механізми конгруентої взаємодії рівнів активності в побудові рухів та відповідність рухів комунікативним інтенціям суб’єкта.
Коротка характеристика рівнів комунікативної поведінки
Рівень А – рівень цілісного тонічного підстроювання, регуляції і активності організму. Комунікативна поведінка – це тактильна взаємодія на дуже близькій відстані з опорою на глибоку чутливість тонічне об'єднання двох тіл. [9].
Рівень В - рівень взаємоконтактної комунікації, синергій і штампів, для якого має значення нюх, дотик, зір і слух. Він керує основними локомоціями, цілісними переміщеннями, підпорядковуючи собі тонічну регуляцію рівня А [1]. Комунікативна поведінка – об'єднання в русі, володіння й зчитування тілесних інтенцій, занурення в тілесні відчуття.
Рівень С – рухи на рівні просторового поля, на якому вводяться в регуляцію кисть і пальці руки, вказівний жест, наслідувальні рухи, виразна міміка стає усвідомленою, погляд очей в очі. Комунікативна поведінка не тільки на близькій, але й на віддаленій відстані, спільна увага до єдиної мети.
Рівень D – рухи на рівні образів, алгоритмів і схем, що монопольно належить людині у сфері інтелектуального розвитку [9]. Комунікативна поведінка є повністю соціальною, визначається правилами й нормами групи.
Рівні Е – група інтелекту, рівень трансцендентальності, коли цілі, дії, мислення ніяк не пов'язані з мінливими потребами людини. Комунікативна поведінка – символічне усвідомлення себе, як істоти мислячо. Комунікативна інтенція здійснюється не тільки за рахунок практичного неусвідомленого закарбування й повторення дій, але за рахунок розуміння.
Напрямками подальшого дослідження є розробка ровивально-тренінгових програм для різних категорій людей, які професійно пов'язані з процесом комунікації.
Список літератури
1. Бернштейн Н.А. О построении движений. – М., 1947.
2. Бондаренко А.Ф. Социальная психотерапия личности. – Киев, 1991.
3. Коццолино М. Невербальная коммуникация. Теории, функции, язык и знак./Пер. с итал. – Х.: Изд-во «Гуманитарный центр», 2209. – 248 с.
4. Лоуэн А. Психология тела ( телесноориентированный биоэнергетический психоанализ). Пер. с англ. – М., 1997. –200 с.
5. Мусатов С.О. Психологія педагогічної комунікації: теоретико-методологічнй аналіз. – Київ-Рівне:Ліста-М. – 2003. – 176 с.
6. Петренко В.Ф. Основы психосемантики. – 2-е изд., доп. – СПБ.: Питер, 2005. – 480 с.
7. Пиз Аллан. Язык тела. – М., 1992.
8. Тхостов А. Психология телесности. М.: Смысл, 2002.
9. Роговик Л.С. Рівні спілкування в тілесному просторі особистості Проблеми сучасної психології: Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. /За ред. С.Д.Максименка, Л.А.Онуфрієвої. – Вип. 9. Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2010. – 836 с. С. 365-375.
10. Шапиро Френсин. Психотерапия эмоциональных травм с помощью дввижения глаз. Основные принципы, протоколы и процедуры./ Пер. с англ – М., 2001. – 496 с.




Сташина Марина Володимирівна ІПО ЛНУ імені Тараса Шевченка



ОСОБЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ПРОГРАМ ОСОБИСТІСНО-ПРОФЕСІЙНОГО РОЗВИТКУ В СУЧАСНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ
Ткалич Маріанна Григорівна Запорізький національний університет

Важливою умовою успішного введення змін в сучасних українських організаціях є психологічна підготовка персоналу, а саме програми особистісно-професійного розвитку, серед яких, на наш погляд, суттєве значення відіграє психолого-управлінський тренінг, спрямований на підвищення рівня професійної самоактуалізації менеджерів та персоналу організацій. Психолого-управлінський тренінг, розроблений автором, є методом групової психологічної роботи з менеджерами та персоналом організацій, який передбачає моделювання професійно-управлінських ситуацій, адекватних тим, що виникають в процесі реальної професійної діяльності менеджерів і не можуть бути вирішені на основі стандартних технологій роботи, а також активне включення учасників тренінгу в аналіз та розв’язання цих ситуацій. Достатньо важливою характеристикою психолого-управлінського тренінгу є специфіка групової психологічної роботи з управлінським персоналом організацій. Серед особливостей цієї роботи необхідно відзначити: по-перше, достатньо високі вимоги до організації та логістики тренінгу: місця, часу проведення, наявності міні-кейсів чи брошур для учасників, методичного матеріалу високої якості, застосування сучасного обладнання (мультимедійна презентація, цифровий запис та ін.); по-друге, необхідність високого рівня професійної кваліфікації ведучого тренінгу та його соціального рівня, оскільки учасники управлінських тренінгів вимогливо ставляться до цих позицій, бажаючи бачити у ведучому рівного собі за всіма ознаками. Програма психолого-управлінського тренінгу складається із вступу та трьох основних модулів, присвячених: 1) особистісній самоактуалізації; 2) рофесійній самоактуалізації; 3) психологічним та організаційним детермінантам професійної самоактуалізації особистості. Для оцінки ефективності тренінгу застосовувалися такі показники: а) кількісні (рівень самоактуалізації менеджерів, вимірюваний за допомогою самоактуалізаційного тесту (САТ)); 2) якісні (особливості виконання різноманітних вправ тренінгової програми та інтерв’ю з учасниками тренінгу). В результаті апробації тренінгової програми було встановлено статистично значущу різницю (на рівні p<0,001) між рівнем самоактуалізації менеджерів експериментальної групи до початку тренінгу та після його закінчення: кількість менеджерів, які мали рівень самоактуалізації нижчий за середній (22,7%), знизився до 9,1%, а кількість менеджерів, які мали рівень самоактуалізації вищий за середній (22,7%), збільшилася до 36,4%. У той же час, статистично значущих змін у рівні самоактуалізації менеджерів контрольної групи не відбулося. Аналіз результатів експериментального впровадження тренінгу показав, що розроблена нами тренінгова програма забезпечила реалізацію таких психологічних умов особистісно-професійного розвитку управлінського персоналу: оцінки власного потенціалу, визначення шляхів подальшого саморозвитку, самовдосконалення особистості; аналіз власних особистісних та професійних досягнень, визначення резервів подолання перешкод на шляху професійно-управлінської самоактуалізації; усвідомлення найсуттєвіших переваг та недоліків у діяльності комерційної організації, які позначаються на розвитку організації та на самоактуалізації менеджера та ін. Посттренінгове інтерв’ю показало, що загалом у учасників сформувалося позитивне ставлення до проведеної роботи. Було відзначено актуальність та особистісну значущість тренінгу. Учасники констатували, що їм вдалося реалізувати власні цілі в роботі групи, а саме: налагодити більш тісний зв’язок з колегами, ближче познайомитися один з одним. Для когось це був перший досвід участі у психологічних тренінгах, а отже, надав можливість отримати уявлення про роботу психологічних груп. До позитивних моментів у роботі групи менеджери віднесли гарну організацію тренінгового процесу, високий рівень активності учасників, високу інформативність та різноманітність виконаних вправ. До негативних – недостатню організованість самих менеджерів: запізнення, телефонні розмови під час роботи тренінгової групи. Побажання щодо змісту психолого-управлінського тренінгу стосувалися в основному збільшення кількості творчих завдань.


Завантажити завантажити тези

Тактики та прийоми самопрезентації в діловому спілкуванні
Хлаповська Тетяна Георгіївна Інститут соціальної та політичної психології НАПН


Анотація: Описані різні підходи до визначення поняття ефективної самопрезентації, праналізовано найбільш поширені техніки самопрезентації в спілкуванні.
Постановка проблеми: Навичкі самопрезентації стали невід’ємною частиною багатьох професій, пов’язаних з взаємодією між людьми – керівників різних рівнів, секретарів, менеджерів, продавців, торгових агентів та інших. Від розвитку вміння подавати себе залежить успіх в багатьох життєвих ситуаціях – при прийомі на роботу, в публічному виступі, в ділових переговорах та ін. Тим не менше, само поняття самопрезентації порівняно мало вивчено психологічною наукою, особливо в нашій країні.
Мета дослідження: Проаналізувати публікації, присвячені проблемі самопрезентації в спілкуванні, визначити основні прийоми ефективної самопрезентації.
Аналіз останніх досліджень і публікацій: Більшість досліджень, пов’язаних з самопрезентацією належить закордонним вченим - У Джемсу, Г.Міду, Ч Кулі, І.Гофману, М.Снайдеру, Р. Чалдіні, І Джонсону, Т.Піттману.
В традиції інтеракціонизму самопрезентація розглядалася як засіб формування демонстрованого «Я». Представники цього напряму -У Джемс, Г.Мід, Ч Кулі та інші автори вважали, що людина схильна підлаштовувати власну поведінку під очікування оточуючих з метою справити бажане враження. Вперше управління людиною враженням про себе, як окрему проблему, ми знаходимо в роботах І.Гофмана[1]. Він висунув концепцію «соціальної драматургії», згідно якої реальні життєві ситуації схожі з театральною виставою. Але здатніть керувати враженням про себе, на думку М. Снайдера в різних людей неоднакова і залежить від рівня саморефлексії особистості. Схожої точки зору дотримуються М. Лірі і Р. Ковальскі. Вони вважають, що самопрезентація – це процес, за допомогою якого люди намагаються контролювати враження оточуючих про них. Якщо попередні дослідники розглядали окремі аспекти самопрезентації, то Е. Джонс і Т. Піттман в 1982 році вже створили одну з перших классіфікацій стратегій самопрезентації, заснованих на цілях і тактиках, які використовують люди у спілкуванні з оточуючими. Найбільш детальна класифікація стратегій самопред'явленя здійснена А. Шутц, яка на основі узагальнення великої кількості літератури, присвяченої даній проблемі виділила критерії для категоризації тактик і стратегій самопрезентації. В якості таких критеріїв дослідниця запропонувала розглядати настанови на створення позитивного образу або уникнення негативного образу, чи ступінь активності суб'єкта у створенні образу та ступінь прояви агресивності суб'єкта в процесі самопрезентації. На основі поєднання цих критеріїв вона виділяє чотири групи стратегій самопред'явленія: позитивне, наступательне, запобіжне та оборонне самопред'явлення. Е. Джонс і Т. Піттман розглядають п'ять стратегій самопрезентації, за кожна з яких спрямована на отримання певного виду влади: влада чарівності, експертна, влада наставника та співчуття. Для російського дослідника Ю.М. Жукова самопрезентація - це складова комунікативної поведінки. Техніка ефективної самопрезентації, на його думку складається з сукупності прийомів спілкування, що розділяються на вербальні та невербальні. Серед вербальних засобів самопрезентації найбільш вживані такі найбільш відомі риторичні прийоми: правила Гомера, Сократа, Паскаля. Невербальні прийоми включають навички управління мімікою та пантомімою (позами, жестами), вміння створювати візуальний контакт, навички володіння тоном, темпом та інтонацією мови, а також просторово-часовою організацією комунікативного простору. До невербальних прийомів ефективної самопрезентації також відноситься вміння дотримуватися дистанції комфортного спілкування.
На закінчення необхідно відзначити, що людина застосовує безліч тактик самопред'явленія залежно від ситуації, в якій вона опинилася, але при цьому у неї існують найбільш бажані прийоми, які найбільш адекватно відповідають її іміджу. Кожна людина вибудовує свій образ, виходячи з своєї статі, віку, приналежності до певної культури, прошарку суспільства, професії та своїх особистісних особливостей.



← Назад до події

 

Події
Головна подія
2018 р.
2017 р.
2016 р.
2015 р.
2014 р.
2013 р.
2012 р.
2011 р.
2010 р.
2009 р.
2008 р.
Новини
 
Видання Інституту
Розробка сайту: BUNKE.com.ua
Дизайн: Золотарева Виктория
© Всі права належать Інституту соціальної та політичної психології АПН України