Здание Інститут соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України
Головна АдміністраціяСтруктурні підрозділи Партнери Контакти
     

 

Наукова діяльність
Докторантура, аспірантура
Результати опитувань
Послуги
Навчальні курси
Електронна бібліотека
Інтернет-конференція
Інтернет-тести
Контакти

Всеукраїнська наукова конференція ”АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ МАЛИХ ГРУП”

14-15 лютого 2011 р.



ДИСПОЗИЦІЯ МАЛИХ ГРУП У СТРУКТУРІ КЛУБНОЇ СУБКУЛЬТУРИ (НА ПРИКЛАДІ ЗАКЛАДІВ РОЗВАЖАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ)
Акопян А. Б. Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

УДК 159.9

Акопян А. Б.
аспірант кафедри клінічної психології,
Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

ДИСПОЗИЦІЯ МАЛИХ ГРУП У СТРУКТУРІ КЛУБНОЇ СУБКУЛЬТУРИ (НА ПРИКЛАДІ ЗАКЛАДІВ РОЗВАЖАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ)

На сьогоднішній день увага соціальних психологів привертає таке явище, як клубна субкультура та динаміка цінностей індивідів інтегрованих у неї. Субкультура - соціальне угруповання, об'єднане тим, що кожний з її представників відносить себе до неї (тобто ідентифікує). Субкультури виникають навколо певного центру або ініціатора, який позиціонує певні нововведення в певній сфері та формує цілісну картину світу, відношення до нього.
Поняття субкультури як групи людей, що навмисно обирають стиль і цінності, яким віддають перевагу меншості, увів американський соціолог Девід Райзмен. Більш ретельний аналіз явищ й понять субкультури провів Дік Хебдидж у своїй книзі " Субкультура : значення стилю". На його думку, субкультури залучають людей зі схожими смаками, яких не задовольняють загальноприйняті стандарти й цінності. Француз Мішель Мафессолі у своїх працях використовував поняття "міські племена" для позначення молодіжних субкультур. У СРСР для позначення членів молодіжних субкультур використовувався термін "Неформальні об'єднання молоді", звідси жаргонне слово "неформали".
Люди ідентифікуючі себе з певною субкультурою можуть формувати групи безпосереднього спілкування, що й відбувається у випадку клубної субкультури. Для позначення субкультурного співтовариства в такому випадку використовується жаргонне слово "тусовка" (версії походження слова: у класичній термінології фрази "перетасувати карти", "спасувати,тасувати колоду" походять від французького дієслова "tasser" в одному з його значень). Поняття "тусовка" ґрунтується на протиріччі - це об'єднання людей, спрямованих скоріше до індивідуального самоствердження, чому до консолідації.
Предметом нашого дослідження є феномен "тусовок", як об'єднання людей які відвідують клубні заклади розважального типу.
Заклади розважального характеру є як би "живильною" базою, місцем для втілення тусовок. Чим більше тусовка, тем більший ареал вона покриває. Можлива мала маргінальна тусовка (звичайно її чисельність виміряється порядком сотень людей) - вона базується в одному закладі розважального характеру, де й проходить увесь її життєвий цикл. Можлива більша тусовка (як правило її чисельність виміряється порядком багатьох тисяч людей) - вона може охоплювати великий ареал, що включає в себе декілька, а то й десятки закладів, але природно, зі своїми пріоритетами.
Наведемо ряд основних характеристик, які є необхідними для розуміння динамічних процесів у тусовці.
Ємність "тусовки" - визначається місцем проведення й форматом самого заходу. Розрізняють критичний мінімум, комфортну місткість і критичний максимум.
Статус "тусовки" - це інтегральний соціальний статус людей, що формують "тусовку". Є певні категорії людей, які не можуть змішуватися. Звичайно, контроль над статусом досягається за допомогою функції "FACECONTROL" (механізм, який використовується організаторами заходів, для допущення до нього осіб, що відповідають очікуванням референтної групи).
Формат "тусовок" - характеристика, яка відповідає за форму й напрямок розваг. Визначається відмінністю в ініціаторові заходу.
Ґрунтуючись на даних параметрах у порядку загальної моделі ми класифікували "тусовки" по двом основним факторам:
- "соціальний статус" показує ступінь формального впливу індивіда в суспільстві, фінансові можливості та інше.
- "ступінь прогресивності" показує, наскільки окремий індивід інтегрований у тусовку, "просунення", неформальний вплив у тусовці.
Схематично сукупний вплив даних факторів легше всього зобразити скориставшись "Ґратами Келлі" (мал. 1):


Мал. 1. Рівні інтегрованості в клубну субкультуру
По горизонталі:
- progressive (100%) - найбільш просунутий формат, природно завжди для звуженого кола людей.
- popular (0%) - так званий, народний формат. Для широкої цільової аудиторії.
По вертикалі:
- underground (0%) - найбільш бідна публіка.
- сool (100%) - суспільна еліта - найбільш забезпечена в матеріальному плані публіка.
Крім того, можна виділити незліченну кількість серединних характеристик.
Дана класифікація дозволила нам виділити чотири класи "тусовки", які визначають диспозицію малих груп у структурі клубних закладів розважального характеру.


Завантажити завантажити тези

НЕВРОТИЧНА ВИНА ЯК РЕЗУЛЬТАТ ІНТЕРНАЛІЗАЦІЇ СИСТЕМИ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН
Ананова І. В. Київський національний лінгвістичний університет

Ананова І. В.
старший викладач кафедри психології і педагогіки
Київського національного лінгвістичного університету

НЕВРОТИЧНА ВИНА ЯК РЕЗУЛЬТАТ ІНТЕРНАЛІЗАЦІЇ СИСТЕМИ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН

Розвиток сучасного суспільства ставить перед людиною все більш складні і почасти нездійсненні завдання, що сприяє появі різноманітних емоційних та невротичних розладів. Суспільство „приймає” тільки „ідеальну людину”, яка є успішною в усіх сферах життя. Внаслідок чого інтерналізація власне людського, соціокультурного фактору є гіпертрофованою, створюється конфлікт між природно-біологічним та соціальним. Ще більше посилює цей конфлікт тисячолітня Християнська традиція проголошувати гріховним те, що суперечить її головним цінностям: прагненню до бідності, до покори і до доброчесності. Зрозуміло що суперечливі вимоги врешті решт призводять до появи невротичних порушень, зокрема невротичного переживання вини внаслідок не виправдання суспільних (батьківських) вимог.
Об’єктом дослідження ми обрали невротичну вину, а предметом – механізми формування невротичної вини в малій групі. Мета дослідження полягає у виявленні результату інтерналізації сімейних відносин (ставлення батьків до дитини) в структурі переживання невротичної вини.
Вирішальну роль у формуванні та розвитку почуття вини відіграє сімейна соціалізація. Методи виховання та впливу на дитину з метою контролю її поведінки, які використовують батьки, інтерналізуються і трансформуються у способи внутрішнього контролю. Дитина імітує як схвалення і прояви любові до себе, так і осуд та критику на свою адресу, які отримують від батьків. За рахунок механізмів ідентифікації з батьками та інтерналізації системи норм і заборон розвивається внутрішній контроль – система Суперего, а також формується важлива соціальна здатність людини – переживати почуття вини (як складова цієї системи).
Постає питання про існування специфічних умов інтерналізації сімейних взаємовідносин, за яких формується саме невротична вина. В результаті аналізу літератури нам вдалося виділити ті специфічні фактори сімейного виховання та особливості взаємодії батьків з дитиною, що є основою для розвитку невротичного переживання вини. Наслідки таких виховних впливів у якості внутрішніх диспозицій переживання вини (структурних і функціональних компонентів) можна виявити у дорослої людини. У невротика ця структура буде якісно відрізнятися від структури здорової людини, на користь „каральних методів”.
Емпіричне дослідження проводилось на трьох групах досліджуваних: 1) група „норма” – відносно здорові люди без емоційної та невротичної патології (60 осіб); 2) група „норма-невроз” – особи з ризиком виникнення неврозу (з певними невротичними порушеннями, що діагностувались за допомогою методики експрес-діагностики неврозу Хека–Хесса) (42 особи); 3) група „невроз” – хворі з невротичними розладами, що перебували на стаціонарному або амбулаторному лікуванні у психіатричній клініці (48 осіб).
Вимірювання вираженості та особливостей прояву вини здійснювалось за допомогою ряду психодіагностичних методик: шкали вини Айзенка (особистісна здатність до вини); шкали совістливості; модифікації методики Дембо-Рубінштейн, для визначення суб’єктивної оцінки здатності до переживання вини та її інтенсивності; сконструйованої нами методики „Невротична вина”, шкали якої визначають прояви невротичної вини: готовність звинувачувати себе, очікування покарання, орієнтація на соціально прийнятну поведінку, здатність жалкувати і каятися, поблажливе ставлення до себе.
З метою виявлення диференціюючих відмінностей у переживанні невротичної вини ми 1) порівняли рівень вираженості вини в усіх 3-х групах досліджуваних за результатами вищеописаних методик (відмінності у групах визначалися на основі критеріїв t-Ст’юдента та U-Манна-Уітні; 2) здіснили кореляційний аналіз усіх показників невротичної вини і особливостей переживання вини та совістливості (на основі коефіцієнтів кореляції r-Пірсона та r-Спірмена). Обчислення здійснювалось за допомогою пакету SPSS.
Отримані результати дозволили зробити наступні висновки:
1. Схильність почуватися винним є невротичною характеристикою, оскільки особи з невротичними відхиленнями і розладами мають значно вищий ступінь здатності до переживання вини, в тому числі і проявів невротичної вини. На наявність невротичних порушень вказує переоцінка інтенсивності переживання вини.
2. У здорових осіб без невротичної патології ступінь вираженості переживання вини прямо відображає ступінь внутрішнього напруження (невротичного конфлікту). Межовий невротичний стан характеризується розщепленістю переживання вини: відокремленістю власне невротичних ознак, нормативної інстанції (Суперего) та готовності до самозвинувачення. Невротичне патологічне переживання вини характеризується цілісністю і відображає структуру нормативної інстанції особистості (Суперего).
3. Результат інтерналізації системи сімейних відносин (караючого і схвалюючого ставлення батьків) чітко виділяється у структурі невротичного переживання вини. Причому для невротичного порушення доклінічного рівня виявлені „ставлення”: покарання (як результат надмірної критики, докорів, образ і т.д.) і схвалення (як надмірне прагнення дотримуватись норм) є складовими невротичної вини. Патологічне невротичне порушення об’єднує ці „ставлення” в єдине цілісне переживання вини, причому покарання тісно пов’язане з виною, а схвалення поруч з вимогами дотримуватись соціальних норм містить і поблажливе ставлення до себе, яке скоріше за все виконує захисну функцію. Отже, у формуванні невротичної вини провідну роль виконує „покарання”, у найрізноманітніших своїх проявах.


Завантажити завантажити тези

РЕАЛІЗАЦІЯ ТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОСОБИСТОСТІ У ГРУПІ
Барабаш О.Ю. Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

УДК 159.923
Барабаш О.Ю.
аспірант кафедри клінічної психології,
Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

РЕАЛІЗАЦІЯ ТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОСОБИСТОСТІ
У ГРУПІ

Проблема реалізації творчого потенціалу особистості, творчої продуктивності привертала увагу мислителів багатьох епох світової культури й у цей час не втратила своєї актуальності. Зростаючий науковий інтерес обумовлено процесом гуманізації сучасного суспільства. Зміни, що відбуваються в суспільстві, жадають від фахівців у різних областях діяльності нестандартних творчих рішень. Щоб підготувати конкурентоспроможного індивіда вже на рівні школи треба навчити дитину ефективно використовувати свій потенціал, у тому числі і його творчу складову. На жаль, частіше зустрічається репродуктивна, а не творча активність, що істотно ускладнює процес самовираження, самореалізації й самоактуалізації особистості й знецінює соціальну значущість «творчого» продукту.
Сучасні психолого-педагогічні технології дозволяють розвивати творчі здатності дошкільників, школярів, студентів і навіть дорослих, що, по суті, повинне приводити до загальної творчої самореалізації й збільшувати творчу продуктивність людства. Однак цього не відбувається. І справа часто не у відсутності творчих здатностей, а у відсутності можливостей, або умов, що забезпечують ефективну творчу самореалізацію. У зв'язку із цим існує протиріччя між поступально зростаючим творчим потенціалом людини й рівнем його реалізації.
Виникають закономірні питання: при яких умовах актуалізується творчий потенціал особистості? Чи можна мати високий рівень розвитку творчого потенціалу, але при цьому не проявляти свою творчу сутність, тобто не бути творчою людиною? У зв'язку із цим вивчення творчого потенціалу креативності є однієї з найбільш актуальних проблем сучасної психологічної науки.
У роботах Ю.Н. Кулюткіна, И.О. Мартинюк, А.М. Матюшкіна творчий потенціал розглядається як складне, інтеграційне системне утворення, властиве кожній здоровій людині. Однак, термін «творчий потенціал» часто використовується як синонім поняття «креативність».
Розробкою проблеми творчих здатностей (креативності) і можливості їхнього прояву у вітчизняній і закордонній науці займалися Л.Л. Терстоун, Е. Де Боно, Дж. Гілфорд, Дж. Рензуллі, Є.П. Торренс, Д.Б. Богоявленська, В.Н. Дружинін, Б.М. Тєплов, А. М. Матюшкін, Я. А. Пономарьов та ін.
Незважаючи на це, дотепер дослідники не дійшли згоди, навіть із приводу того, чи існує креативність або вона є науковим конструктом.
Як предмет нашого дослідження ми виділили феномен впливу творчого потенціалу класу на реалізацію творчих здатностей (креативності) дитини.
Якщо клас є соціальним об'єднанням, яке може бути підведене під поняття "мала група", ми має право опиратися на той науковий багаж, який накопичений соціальною психологією за кілька десятиліть, тобто можна простежити процес перетворення класу у високорозвинену малу групу.
Головним суб'єктом, експериментатором і дослідником, що розвиває в дітей творчий потенціал і створює умови для його реалізації у шкільних установах педагог є. Роль вчителя в розвитку творчого потенціалу школяра відрізняється від традиційної ролі педагога як носія знань. Перед ним стоїть інше завдання: не передати знання, а розкрити власні можливості учня.
Але не можна виключати з уваги і загальний потенціал класу як групи, що згідно теорії Курта Левіна формує «психологічне поле». У зв’язку з цим гостро постає питання профілізації учбових класів. Спеціалізація сприяє гуманізації навчального процесу, тому що відповідає різноманітності інтересів, здатностей людини, сприяє розвитку творчого потенціалу учнів. Діти заражаються творчістю, у такий спосіб створюється колектив однодумців.
Дана робота надає результати дослідження диференціації творчого потенціалу підлітків, що починають навчання в профільних класах. Було досліджено два профільних класи: гуманітарний та математичний.
В процесі роботи були використано методики, що діагностують певні властивості темпераменту, креативності та творчого потенціалу особистості.
У ході експериментального аналізу поставленої проблеми нами були отримано результати, що дозволили сформулювати наступні висновки:
Високий показник соціальної ергічності досить високий в обох класах (гуманітарії - 75%, математики - 62,5%), що говорить не тільки про переважно екстернальну спрямованість більшості підлітків, але й про стійку потребу в соціальних контактах, освоєнні соціальних форм діяльності, загальної соціальної зацікавленості.
У дітей обох спеціалізацій рівень розвитку невербальної креативності достатньо високий (середній рівень 76,4%, високий - 23,5%). Це означає, що в учнів обох спеціалізацій присутні особистісні якості, що сприяють креативності, однак, фактором, що сковує уяву, може виступати страх невдачі. У тому числі й соціальному сенсі.
Рівень потенційних можливостей соціальної креативності трохи вище у учнів-гуманітаріїв в порівнянні зі учнями-математиками (у них зустрічаються високий - 8,8% і дуже високий - 2,9% рівні розвитку соціальної креативності, що відсутній у математиків). Крім того, самооцінка творчого потенціалу учнями-гуманітаріями та учнями-математиками адекватна й свідчить про наявність у вибірці достатніх творчих можливостей.
Таким чином, можна зробити підсумковий висновок про те, що творчий потенціал профільної групи учнів здатен інтегруватися в можливості особистості.


Завантажити завантажити тези

ДОСЛІДЖЕННЯ ТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ МАЛОЇ ГРУПИ НА ПРИКЛАДІ ВИВЧЕННЯ КРЕАТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ
Варняк І.С.

Варняк І.С.

ДОСЛІДЖЕННЯ ТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ МАЛОЇ ГРУПИ
НА ПРИКЛАДІ ВИВЧЕННЯ КРЕАТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Чуттєве сприйняття завжди слугувало людини великим ресурсом, де кожен може пізнати себе. Художньо-естетичне сприйняття може виступати засобом пізнання своєї особистості, дарувати емоційне задоволення від споглядання художніх образів, шедеврів, музичних витворів.
Оточуюча дійсність, предметний світ навколо нас може слугувати джерелом натхнення, творчості і прояву своїх естетичних і креативних можливостей і не обов’язково це буде художній шедевр або витвір мистецтва, який дозволяє нам відчути естетичне задоволення, ми самі можемо створити художність на основі елементарних елементів дійсності.
Розглядаючи питання актуальності проблеми, зазначимо, що психологічних досліджень (особливо експериментальних) в цій області поки недостатньо відмітимо близькі по тематиці роботи Є.П.Крупника, Г.А.Адіскіної і, звичайно, предметом вивчення психологів стає сприйняття художніх творів, а не самої дійсності.
Головним завданням для нас виступає вивчення художнього образу на основі сприйняття предметності, реальності як метод вивчення креативності особистості, її творчого потенціалу.
У психології творча активність (суб’єктна активність) розглядається в особистісному та процесуальному аспектах. Означене поняття розкривається на основі креативності творчої особистості, продуктивно-перетворювальної діяльності, що не стимулюється ззовні й викликається внутрішнім спонтанним саморухом особистості, готової до творчих дій і пізнання за межами ситуацій. Разом із цим, творчу активність розглядають як надситуативну активність, ціннісне ставлення, яке за певних умов утілюється в діяльності та яке можна сформувати.
Важливою методикою, на яку ми спираємося в своєму дослідженні виступає тест креативності П.Торренса, а саме його фігурна батарея тестів. Скорочений варіант образотворчої (фігурної) батареї тесту П.Торренса представляє собою завдання «Заверши малюнок». Так, досліджувані в нашому експерименті виконували перше завдання: завершити, домалювати, домислити і створити власні неповторні художні образи на основі стимульного матеріалу даної методики. Стимульний матеріал – набір незавершених фігур (всього 10) у вигляді ліній, овалів, креслень.
На сучасному етапі наукова думка розглядає художнє сприйняття лише на основі споглядання мистецтва, художнього твору, а ми в своєму дослідженні наголошуємо, що творчість може народжуватися і на основі елементів дійсності, нашого довкілля. Важливим для нашого дослідження є перетворення елементів дійсності на художні образи.
Нагадаємо, що досліджувані створюють цілісні, гармонійні образи, які утворюються завдяки основним складовим образу серед яких ми виділяємо метафоричність, саморух, багатозначність, незавершеність, складність деталізації, емоційність.
Вважаємо необхідним визначити основні критерії, за якими аналізувалися образи, малюнки, які створили досліджувані на основі запропонованих їм незавершених фігур методики П.Торранса:
1) Незавершеність фігур (не доповнені фігури, які залишаються без домислювання, доповнення тобто незмінним первинним стимульним матеріалом).2) Недосказаність образу (не підписані образи, що залишилися без назви и будь-якого позначення. 3) Аналіз назв, якими досліджувані підписують свої новостворені образи. 4)Перегорнуті та об’єднані фігури як показники мислительних операцій аналізу, синтезу. 5).Тематика новостворених образів. 6). Деталізація образів. 7) Емоційність образів (аналіз зображень, образів, для яких характерна сильна штриховка, наведення ліній і т.д.) 8. Обмеження образу (аналіз зображень, які виходять за рамки стимульного матеріалу). 9. Характеристики дій з контуром незавершеної фігури.


Завантажити завантажити тези

ГРУПОВА ІДЕНТИЧНІСТЬ АУТСАЙДЕРА В ДИТЯЧОМУ КОЛЕКТИВІ
Вознесенська О. Л., Павлін Д. О. ІСПП НАПН України

Вознесенська Олена Леонідівна,
канд. психол. наук, Інститут соціальної та політичної
психології НАПН України, голова ГО «Арт-терапевтична асоціація»;
Павлін Дар’я Олександрівна,
студентка бакалаврату Київського національного
університету імені Тараса Шевченка

ГРУПОВА ІДЕНТИЧНІСТЬ АУТСАЙДЕРА В ДИТЯЧОМУ КОЛЕКТИВІ

Метою статті є аналіз групової ідентичності низькостатусного члена кла-сного колективу.
Ідентичність є одним з найважливіших механізмів особистісного осво-єння соціальної дійсності, що лежить в основі формування системи особистіс-них змістів. Як показує аналіз, ідентичність оформляється як психологічний конструкт у підлітковому віці й від її якісних характеристик залежить функціо-нальність особистості в дорослому самостійному житті.
Відповідно до теорії соціальної ідентичності Г. Тежфел і Дж. Тернер, групова ідентичність є установкою на приналежність до певної групи. Як і будь-яка установка, вона складається із трьох компонентів – когнітивного, емо-ційного й поведінкового – і регулює поведінку людини в групі.
Павло Горностай визначає групову ідентифікацію – „феноменом Ми” – як процес усвідомленого або неусвідомленого ототожнення особистості з пси-хологічно значимою групою, коли група виступає колективним суб’єктом соці-альної поведінки. Причетність колективу до межі загострює індивідуальність людини й одночасно – групову ідентичність.
Отже перед нами постало питання: якою є групова ідентичність дитини або підлітка, який займає останнє місце в класній ієрархії, який є аутсайдером своєї групи, відкидається однолітками.
Група обирає у своєму складі найбільш підходящі кандидатури на ту або іншу соціальну роль і заповнює відповідні ніші. Так, майже в кожному стихійно живучому класі існують і виконуються ролі “лідера”, “розумника”, “блазня”, “козла відпущення”, “дурненької”, “хлопчика для биття”, “красуні”, “недотор-каного”, “аутсайдера” та ін.
Можна припустити певну необхідність ролі аутсайдера в групі. Людина, що отримала соціометричний статус ізгоя, виступає свого роду козлом відпу-щення. Ця фігура необхідна для самоствердження інших членів групи, для під-тримки на досить високому рівні їхньої самооцінки. Якщо ця ніша пустує, то члени групи не мають змоги виграшного порівняння себе з кимось менш гід-ним. Аутсайдер, що має виражені негативні риси, є зручним виправданням для всіх, хто також не позбавлений цих рис. Своєю явної або, частіше, штучно ак-центованою ущербністю він фокусує на собі проекцію всього групового «нега-тива». Така людина є необхідним елементом балансу всієї соціально-психо¬логічної «екосистеми».
З іншого боку, використовуючи термінологію системної сімейної психо-логії, можна стверджувати, що аутсайдер є ідентифікованим пацієнтом. Наяв-ність аутсайдера у групі свідчить про дисфункціональність групи та порушення гармонійності стосунків. Позиція аутсайдера знаходиться в прямій залежності від рівня розвитку групи: в розвинутій групі не може бути аутсайдера, тобто людини, яка відкидається групою. Позиція аутсайдера – це симптом „хвороби” групових стосунків, і не треба „лікувати” дитину-аутсайдера, треба спрямову-вати динамічні процеси – формувати найсприятливіший соціально-психологіч¬ний клімат у класі.
З метою вивчення особливостей групової ідентичності низькостатусного члена малої групи (аутсайдера) було проведено емпіричне дослідження.
Перший етап дослідження дозволив визначити членів групи, які мають низький статус – аутсайдерів. Виявилося, що у шкільному колективі є 33 учня, які ма-ють низький соціальний статус у своєму класі. Діти-аутсайдери навчаються в різних класах ¬– з 5-го по 10-й, знаходяться у віці від 10 до 16 років. Саме вони приймали участь у подальшому дослідженні.
В результаті проведеного дослідження можна констатувати існування со-ціального парадоксу: потребу суспільства у формуванні творчої, розвинутої особистості (реформування освіти, її гуманітаризація як показник цієї потреби) та, з іншого боку, ігнорування розвитку класу як навчальної групи, впливу без-посеред¬нього соціального оточення на становлення осо¬бистості члена малої групи (в кожному класі є учні з низьким соціальним статусом) і повну відсут-ність досліджень стосовно низькостатусних членів групи, включаючи форму-вання у них групової ідентичності.
Емпіричне дослідження показало, що аутсайдери у більшості своїй не ві-дчувають себе ізольованими. Результати однозначно вказують на усвідомлення аутсайдерами того положення у класі, в якому вони находяться. Поясненням цього феномену є прийняття учнями з низьким соціальним статусом в групі свого положення, ідентифікація з роллю аутсайдера як частково відповідної їх оцінці себе та своїх здібностей. Навіть виникає думка, що ця роль їм подобаєть-ся, надає переваг. Можна також припустити, що саме переваги відчуття „Ми” надають кожної ролі в групі – навіть ролі „аутсайдера” – певної привабливості.
Це може свідчити про формування особливої групової ідентичності учнів з низьким соціальним статусом в шкільному класу та потребує подальших до-сліджень.


Завантажити завантажити тези

ЩО ТАКЕ ІДЕНТИЧНІСТЬ ГРУПИ?
Грибенко І. В. Інститут соціальної та політичної психології НАПН України

Грибенко І. В.,
н. с. лаб. малих груп та між групових відносин
Інституту соціальної та політичної психології НАПН України

ЩО ТАКЕ ІДЕНТИЧНІСТЬ ГРУПИ?

Існує групова ідентичність та ідентичність групи. Якщо групова ідентичність - це достатньо добре вивчений та осмислений феномен, то ідентичність групи вивчена мало. Мова йде про явище, коли група діє як єдине ціле. Зразу зауважимо, що йдеться про відносно малі групи (до 30, максимум до 40 чоловік), у великих групах, таких як, наприклад, спільнота, діятимуть інші, хоча й споріднені механізми.
В той час як групова ідентичність – це відносно свідомий феномен, то у формуванні ідентичності групи, (коли група виступає як самостійна одиниця), задіяні механізми колективного несвідомого. Група близьких друзів, однодумців, міцна команда під час вирішення складної задачі, психотерапевтична або супервізійна група іноді діє так, ніби вона має єдиний колективний розум, емоції та думки членів групи ніби направляє одна воля (і це не воля лідера, хоча лідер може відігравати певну роль). Очевидно, в такій групі існує як ресурс цілісне поле несвідомого, з якого кожен учасник бере те, що може усвідомити і вже з сукупності висловлених окремих думок формується свідоме групове поле, яке в свою чергу також стає ресурсом.
Таке явище можливе в групі високого ступеню розвитку, або під час емоційних потрясінь – недаремно так багато сказано людьми про фронтову дружбу. Здатність до цього закладена в людській психіці і в кожній малій групі можливо виникнення такого феномену. Водночас з тим, тут задіяні і якісь древні еволюційні механізми, адже відомо, що ефективність колективної роботи мурашок набагато вища за суму роботи окремих мурах, а інстинкти – це не лише людська прерогатива. Сучасна людина звикла зверхньо дивитися на фізіологічні основи життя, проте нікуди не подітися від того, що вони основами лишаться, як на них не дивись. Імовірно, що відомі в історії вожді та диктатори підсвідомо розуміли дію древніх механізмів психіки та використовували це у своїх цілях.
На думку В.А.Межжеріна, який спирається в своїх дослідженнях на положення К.Юнга «..несвідоме – психічна реальність; воно протилежне свідомому, а тому може з ним комплементарно (за принципом замка і ключа) взаємодіяти; його прояви залежать від людської душі та її функцій; душевна рівновага досягається тоді, коли свідоме та несвідоме комплементарно взаємодіють; розгубленість свідомості... пов’язана втратою зв’язку із світом інстинктів, і ця втрата є ітог духовного існування людини в цивілізованому світі; розрив з природою приводить свідоме до втрати істинних уявлень…»
На даному етапі дослідження ми розглядаємо поле не як соціальне поле в теорії Курта Левіна, а як більш близьке до поняття ноосфера за Вернадським. Тобто поле, що виникає в групі - це маленький шматочокк ноосфери. При чому несвідоме існує з того моменту, як тільки органи чуттів доставили в мозок інформацію про оточуючих, а свідоме починає формуватися на основі висловлювань. Звичайно, деякі судження формуються у членів групи про інших членів, навіть якщо ті мовчать, але в такому випадку це судження буде дуже суб’єктивним і поповнить собою скоріше скарбничку несвідомого поля групи, ніж свідомого. Нам видається очевидним, що в основі формування ідентичності групи, в першу чергу її несвідомого поля, лежить діяльність правої півкулі головного мозку людини, яка обробляє інформацію цілісно та відповідає за синтез даних, що поступають (в той час як ліва, навпаки, відповідає за аналіз). При формуванні свідомого поля акцент робиться на висловлених думках. Таким чином, дійсно простежується аналогія з роботою людського мозку: спочатку йде синтез інформації та її цілісний аналіз на несвідомому рівні, потім аналіз окремих висловлювань, які складаються в певну суму і формують свідоме поле групи. Так як нормальна діяльність мозку індивіду можлива при гармонійному функціонування обох півкуль, так і в групі з високим рівнем розвитку зниження кількості неконструктивних конфліктів нижче якогось певного рівня та достатній рівень довіри дає можливість для формування ідентичності групи.

Література
1. Межжерин В.А. Книга для разумения.- К., Логос, 2004.С. 14-18.
2. Леутин В.П., Николаева Е.И. Функциональная асимметрия мозга: мифы и действительность. С-Пб, «Речь», 2005.С.33
3. Левин К. Теория поля в социальных науках. С-Пб, «Речь», 2000.С.


Завантажити завантажити тези

ГЕНДЕРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ОБРАЗУ ТІЛА
Данильченко Т. В. Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка

Данильченко Т.В.,
к. псих. н., доцент
Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка,
м. Чернігів

ГЕНДЕРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ
ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ОБРАЗУ ТІЛА

Стандарти фізичної привабливості в сучасному суспільстві викликають неабияку цікавість. І не лише тому, що розвинуте тіло – ознака здоров'я, сьогодні воно все частіше стає ознакою статусу, оскільки відображає матеріальні можливості людини (витрати на повноцінне харчування, відвідування тренажерних залів, наявність часу на заняття фізкультурою, подекуди витрати на пластичні операції). Людському тілу приділяється все більше уваги: воно стає рекламним символом, товаром (косметична хірургія, виробництво косметики), а також критерієм оцінки при сприйманні іншої людини. Причому якщо раніше це стосувалося виключно жінок, то з ХХ сторіччя більш жорсткі вимоги до тіла почали розповсюджуватися і на чоловіків.
Реалізація стереотипів фізичної привабливості стала важливим аспектом гендерних стосунків. Поступово особливий акцент в них робиться на гендерний дисплей («виглядати як»), оскільки особистісні та соціальні характеристики гендерної ідентичності стають все більш розмитими. А тому, з одного боку, вимоги до статево-типового вигляду стають все чіткішими (наприклад, введення дрескоду), а з іншого, породжують соціальний опір (поява метросексуалів, моди унісекс тощо).
Цей феномен, в свою чергу, призводить до підвищення інтересу до власного вигляду, зокрема і фізичного тіла, у все більшої частини суспільства, особливо молоді. Все частіше спостерігаються випадки порушення харчової поведінки, депресій та фобій, пов’язаних з власним тілом та зовнішністю. Зазначені явища неможливо коректувати виключно медичними засобами, оскільки вони мають не стільки психосоматичне, скільки соціальне походження.
Вивчення образу фізичного Я в психології групується навколо кількох проблем. По-перше, це вивчення ідеального образу тіла (суспільні вимоги, стереотипи в ЗМК). По-друге, з’ясування впливу суспільних стандартів на сприймання людиною власного тіла. По-третє, виявлення факторів, що впливають на формування образу тіла та провокують адекватну або порушену харчову поведінку, зокрема особливості виховання в сім’ї, гендерна ідентичність, стосунки в референтних групах тощо.
Цікавим напрямом досліджень є вивчення впливу гендерної ідентичності на формування образу фізичного та соціального Я. Так, з’ясовано, що гендерні ролі пов’язані зі змінами харчової поведінки та задоволеністю формою тіла; гендерні ролі корелюють зі сприйманням тіл людей іншої статі. Вітчизняна соціальна психологія напрацювала ще недостатню кількість теоретичних та практичних даних з цієї проблеми. Наразі існує невелика кількість робіт, присвячених проблемі гендерно-соціальних атрибутів зовнішності (Буракова М.А.); вивчаються уявлення про способи оформлення зовнішності маскулінного та фемінінного типу особистості (О.О.Бодальов, В.А.Лабунська).
В нашому дослідженні було виявлено, що, по-перше, слідкування стандартам привабливості є одним з адаптивних психологічних механізмів, який забезпечує активність у спілкуванні. Але важливо, щоб такі еталони були об'єктивно досяжними для значної кількості людей, оскільки нині замість того, щоб змінити доволі нереалістичний ідеал як жіночого, так і чоловічого тіла, суспільство вигадує різноманітні засоби їх досягнення. Часто це породжує психологічні, а інколи і медичні проблеми, адже людина зосереджується на недосконалій зовнішності, переживає негативні емоції і може звернутися до таких засобів корекції фігури, які руйнують її здоров'я.
Домінуючими у формуванні ставлення до свого тіла є не медичні вимоги, а соціальні та культурні стандарти, які відбиваються у висловлюваннях осіб з референтних груп.
По-друге, чоловіки менш негативно ставляться до свого тіла, а жінки демонструють значну невдоволеність своїм зовнішнім виглядом. При чому невдоволення не залежить від реальної ваги (зустрічаються як особи з надлишковою вагою, але задоволені своїм фізичним Я, так і навпаки).
По-третє, найбільш негативно до власного тіла ставляться жінки фемінінного типу. У них виражена як емоціогенна харчова поведінка (звертаються до їжі у разі переживання гніву, збудження, роздратування, в очікуванні неприємностей тощо), так і екстернальна харчова поведінка (реагують на вигляд їжі та людей, що харчуються). Найменш фрустровані своїм фізичним Я представниці андрогінного типу. Маскулінний та недиференційований типи посідають в оцінюванні власного тіла проміжне положення, при чому маскулінні ближчі до андрогінних, а недиференційовані – до фемінінних осіб.
По-четверте, більш позитивно, незалежно від типу гендерної ідентичності, ставляться до власного тіла жінки, які наполегливо, послідовно, добросовісно прикладають фізичні зусилля для підтримування форми (зарядка, відвідування фітнесклубів, басейну та салонів краси, заняття танцями тощо). При чому тіло може бути далеким від досконалості, але усвідомлення своїх зусиль та вольового контролю підвищує задоволеність образом фізичного Я.


Завантажити завантажити тези

УПРАВЛІННЯ МАЛОЮ ГРУПОЮ В ОРГАНІЗАЦІЙНО-ДІЯЛЬНІСТНІЙ ГРІ
Дідковський С.

С. Дідковський

УПРАВЛІННЯ МАЛОЮ ГРУПОЮ
В ОРГАНІЗАЦІЙНО-ДІЯЛЬНІСТНІЙ ГРІ

1. Метод ОДГ. Організаціоно-діяльністні ігри (ОДГ) розроблена як засіб і метод розвитку великих груп. Об'єктом розвитку в ОДІ є процес проектування. Предметом виступають – схеми, що організують проектну миследіяльність учасників. Мета учасників – проаналізувати проблемну ситуацію і розробити проект її рішення. В процесі ведення гри велика соціальна група розбивається керівником ОДІ на низку малих. Він же трансформує первинну проблему на ряд аспектів. Кожна мала група веде аналіз одного з аспектів проблемної ситуації. Аспекти переформулюються в теми і закріплюються у вигляді тематичних назв груп. Назви груп переводяться в завдання на розробку тематичних проектів. На останній стадії ОДГ всі групові проекти об'єднуються в один загальний проект. Відповідно всі малі групи функціоналізуються та інтегруються у велику системно-організовану групу.
2. Завдання керівника та ігротехніка ОДГ в науковій літературі. Процес розділення великої групи на малі, постановка завдань на їх роботу і подальшу інтеграцію проектних рішень та груп в єдиного колективного суб'єкта веде керівник ОДГ. При цьому передбачається, що малі групи є цілісними утвореннями, кожна з яких які займає єдину позицію, володіє цілісним баченням того або іншого аспекту проблемної ситуації та способом його розв’язання.
Тому вважається, що завдання керівників малих груп або ігротехніків полягають в тому, щоб: 1) організувати роботу груп щодо опрацювання тематизмів; 2) допомогти підготувати і провести обговорення розроблених проектів у великій групі; 3) провести рефлексію результатів презентації групового проекту і сформувати вимогу на наступний етап робіт.
3. Досвід ведення груп в ОДГ говорить про те, що учасники гри, зібрані в малі групи, насправді єдиною групою не являються. Вони можуть її створити лише в процесі розробки групового проекту.
На першому етапі проектування, в процесі обговорення теми групи, відбувається вторинна аспектизація проблеми, яка вирішується, та переведення їх у вторинні тематизми.
У результаті цього ігротехнік стикається з ситуацією, в якій необхідно: 1) організувати роботу не малої групи, а декількох міні груп, кожна з яких розробляє свій тематичний проект другого рівня аспектизації; 2) вивести міні групи на можливість формування єдиного тематичного проекту і його презентації у великій групі. Для цього він повинен вийти за межі традиційно приписуваних йому завдань і провести малу ОДГ у середині великої гри.
Проблема полягає в тому, що на даний час робота ігротехніка у формі малої ОДГ не освітлювалась. Технології ведення малої групи не створено. Тому в ігротехнічних школах відбувається навчання ігротехніків, здатних вести міні групи. Засвоєння форм і методів управління діяльністю малих груп в ОДГ відбувається шляхом особистих зусиль осіб, зацікавлених в оволодінні позицією ігротехніка і до теперішнього часу не формалізовано.
4. Наша мета - розробити технологію ведення малої групи в ОДГ в ігровій формі.
5. Технологія включає оргпроект та програму.
6. Організація простору самовизначення роботи ігротехніка малої групи в ОДГ носить трьох рівневий характер і включає три процеси:
• Процес ведення великої групи у формі ОДГ, в який йому необхідно вписатися.
• Управління динамікою малої групи у вигляді малої ОДГ, вписаної у велику.
• Керівництво роботою міні груп в малій ОДГ.
7. Програма роботи ігротехніка складається з трьох типів завдань. На рівні великої групи ігротехнік повинен: 1.1) проаналізувати оргпроект і програму, розроблену керівником ОДГ; 1.2) розробити та узгодити план ведення малої ОДГ в середині великої гри.
На рівні середньої групи він повинен: 2.1) організувати самовизначення, вторинну аспектизацію, тематизацію та організацію міні груп; 2.2) вести методологічне забезпечення процесу проектування і управляти обговоренням тематичних проектів; 2.3) керувати процесом поєднання та узгодження аспектних проектів в єдиний тематичний проект; 2.4) контролювати процес формування середньої групи.

Ріс.1. Організація простору роботи ігротехніка в ОДГ.
1.Первинна ситуація 2.Перша фаза управляння малою групою 3. Друга фаза управляння малою групою 4. Завершальна фаза управляння малою групою
Аспект проблеми, закріплений в тематизмі групи Вторинна аспектизація і тематізация Розробка тематичних проектів Поєднання тематичних - проектів в єдиний
Мала група, що зібралася відповідно тематизму. Формування міні проектних груп Робота міні-груп та обговорення результатів в малій групі Інтеграція міні-груп в малу і підготовка до зустрічі з великою.

На рівні міні груп ігротехнік повинен: 3.1) виявляти і підтримувати лідерів; 3.2) передавати їм засоби для вирішення завдань щодо ведення проектних робіт, організації комунікації, підготовки презентацій та проведення рефлексії; 3.3) допомагати їм вирішувати завдання функціоналізації та інтеграції міні груп в малу групу.
8. Дана технологія відображає структуру завдань, що стоїть перед агротехніком, що керує малою групою в організаційно-діяльністній грі і може бути використана як засіб для: 1) ведення досліджень ігротехнічної діяльності; 2) навчання керівників малих груп; 3) переосмислення принципів роботи керівників ОДГ з вирішенням соціально-психологічних проблем.


Завантажити завантажити тези

ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ОПТИМИЗАЦИИ СОЦИАЛЬНОЙ АДАПТАЦИИ МАЛОЙ ГРУППЫ ИНОСТРАННЫХ СТУДЕНТОВ СРЕД
Долженкова Г.Г Южно-Украинский национальный педагогический университет имени К.Д.Ушинского

Долженкова Г. Г.
Южно-Украинский национальный педагогический университет
имени К.Д.Ушинского

ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ОПТИМИЗАЦИИ СОЦИАЛЬНОЙ АДАПТАЦИИ МАЛОЙ ГРУППЫ ИНОСТРАННЫХ СТУДЕНТОВ СРЕДСТВАМИ МЕЛОТЕРАПИИ

Постановка проблемы. Вступление Украины в Болонский процесс открыло новый этап развития международных отношений, расширив границы образовательного пространства, давая возможность получить высшее образование не только у себя на родине. Перед студентами, решившими получить образование за границами своей родины, возникают обычно две основные задачи:
1. Освоение языка страны обучения в краткие сроки.
2. Адаптация в новом культурно-историческом окружении, что осложняется (в первое время) отсутствием полноценной коммуникации, ограничением социальных связей, а также приспособлением организма к смене часового пояса (разница доходит до 8 часов), а это означает изменение биоритма функционирования организма.
Все это является фактором стресса, который влияет на психическое и физическое состояние обучаемых.
В этой проблемной ситуации у студента, не справившегося с интенсивной нагрузкой, возможно появление подавленного состояния, чувства беспричинной тревоги и беспокойства по самым незначительным поводам и без повода, неверие в свои силы, и как результат этого эмоционального состояния – ощущение отсутствия какой-либо положительной перспективы. Такое эмоциональное состояние типично в проявлении симптомов депрессии. Студенты начинают пропускать занятия, а некоторые бросают учебу.
Всемирная организация здравоохранения на 51 сессии констатировала, что депрессия занимает первое место в мире среди причин неявки на работу, на втором – среди заболеваний, приводящих к потере трудоспособности. По прогнозам ВОЗ к 2020 году депрессия выйдет на первое место среди заболеваний в мире.
Исходя из вышеизложенного, в организации учебного процесса нужно учитывать особенность специфики обучения иностранных студентов для предотвращения стрессовых ситуаций и снятия психо-эмоционального напряжения, необходима оптимизация и совершенствование психологической поддержки иностранных студентов в процессе обучения иноязычной речи, эта проблема является актуальной, как в теоретическом, так и в практическом смысле.
Успешное интенсивное обучение обуславливает мобилизацию всех способностей студентов-иностранцев при освоении иноязычной речи. Усвоение же речи способствует социальной адаптации студента в новой среде. Для решения этой психо-педагогической задачи в условиях ограниченного количества учебного времени в малых группах иностранных студентов, необходим такой метод воздействия, который одновременно помог бы решить вопрос оптимизации обучения и коррекции эмоциональных состояний. Для достижения этой цели была выбрана музыкотерапия. Язык музыки – это универсальный язык, язык эмоций, который понятен всем вне зависимости от национальной принадлежности. Музыкотерапия представляет собой метод, использующий музыку в качестве средства коррекции эмоциональных отклонений, двигательных и речевых расстройств при коммуникативных затруднениях и др.
Для регуляции эмоциональных состояний была взята авторская многофункциональная музыкальная модель Янчишина В.Н., которая обладает принципом системности. На сеансах мелотерапии (лечение мелодией) в малых группах иностранных студентов для фиксирования изменения эмоциональных состояний использовались тесты, наблюдения, самоотчеты и беседы.
При прослушивании музыкальной модели Янчишина В.Н. по результатам самоотчетов, бесед и происходят эмоциональные реакции трех типов. В работе по коррекции эмоциональных состояний особо нужно выделить студентов с предрасположенностью к эмоциональной ригидности. Такой тип реакции по результатам анализа тестов и самоотчетов требует особого внимания при коррекции.
Помимо регуляции эмоциональных состояний при использовании музыкальной модели Янчишина В.Н. решаются задачи, важные для освоения языка, связанные с развитием навыков «слушать» и «слышать».
Помощь в рождении иноязычной речи у уже взрослых людей обусловлена целым рядом физиологических, психологических и социальных законов. Знание этих законов и психо-педагогическая работа помогает в рождении речи, проникая в глубинные внутренние механизмы. При использовании музыкальной модели были задействованы такие психологические механизмы речи, коррекция которых может происходить при мелотерапии, как на сознательном уровне восприятия, так и на бессознательном.


Завантажити завантажити тези

ПРИКЛАДНЫЕ АСПЕКТЫ ПСИХОЛОГИЧЕСКОГО СОПРОВОЖДЕНИЯ ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО РАЗВИТИЯ СПОРТИВНЫХ КОМАНД КАК М
Кернас А. В. Южно-Украинский национальный педагогический университет имени К.Д.Ушинского

УДК: 152.3+155.93+158.6

Кернас А. В.
аспирант Института психологии
Южноукраинского национальногопедагогического университета
им К.Д.Ушинского
г. Одесса

ПРИКЛАДНЫЕ АСПЕКТЫ ПСИХОЛОГИЧЕСКОГО СОПРОВОЖДЕНИЯ ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО РАЗВИТИЯ СПОРТИВНЫХ КОМАНД КАК МАЛЫХ ГРУПП

В настоящее время полноценное развитие личности невозможно без взаимодействия с обществом, осуществляемом через группу. Малая группа – это не только проводник влияния общества и больших групп на человека, это и та область его социальной защиты, в которой он имеет возможность осознанного выбора и самореализации себя в объединении людей, связанных общими интересами и целями.
На основании проведенного анализа научной литературы мы можем сделать обобщающее заключение, согласно которому, несмотря на то, что единого мнения касательно определения верхней границы количества членов малой группы нет, считается, что она не должна превышать 30, максимум 40 человек. В этот диапазон минимальная численность малой группы – 2-3 человека – укладываются все спортивные команды. Также считаем необходимым отметить, что важным признаком малой группы является чувство сопричастности к ней у ее членов, особенно характерно это для коллективов. Именно коллектив является высшей формой зрелости малой группы. Тогда группа подчиняет свою деятельность высоким общественным идеалам. Высшими идеалами спортивного коллектива являются стремление к профессиональному росту и установлению новых спортивных рекордов как средства повышения престижа государства на международной арене и пропаганды здорового образа жизни.
Таким образом, предлагаемая нами программа психологического сопровождения профессиональной деятельности в спортивных коллективах направлена на решение сугубо практических задач, связанных с повышением профессионализма и роста общего уровня спортивных достижений.
Предлагаемая программа предназначена для проведения в спортивных коллективах, культивирующих различные виды единоборств и разработана нами с учетом специфических особенностей, присущих данному направлению спортивной деятельности. Программа рассчитана на два месяца и рекомендуется нами к применению в группах численностью от 10 человек.
Исследования проводились в спортивных коллективах города Одессы, культивирующих различные виды единоборств. В исследовании приняло участие 62 человека в возрасте от 11 до 33 лет.
Программа включает в себя комплекс следующих плановых мероприятий:
1 Этап. Проведение комплекса лекционных занятий с целью первичного ознакомления с насущными проблемами психологии и педагогики спорта.
2 Этап. Проведение в спортивных коллективах отобранных психодиагностических методик: методика оценки психической надежности спортсмена Мильмана, методика исследования оперативной оценки самочувствия, активности и настроения САН, методика диагностики предстартовых эмоциональных состояний спортсменов-единоборцев И.Г.Павловой, А.В.Кернаса, методика шкалы произошедших со спортсменом изменений в процессе спортивной тренировочно-подготовительной деятельности И.Г.Павловой, А.В.Кернаса, шкалы самооценок в баллах работоспособности и нервно-психической активности Никифорова.
3 Этап. С целью наблюдения за поведением спортсменов в условиях, максимально приближенных к реальным соревнованиям, было организовано проведение запланированных внутри каждого спортивного коллектива спортивных состязаний. При этом организационная часть, внешняя броскость и атрибутика были максимально приближены к обстановке соревнований высокого уровня.
4 Этап. В течение первого месяца нами систематически проводились групповые сеансы аутотренинга и нервно-мышечного расслабления. Также для самостоятельной работы в домашних условиях спортсменам были выданы методические указания в виде аудиозаписей дисков в стандарте МР-3 и напечатанных информационных листов.
5 Этап. Начиная со второго месяца нами проводилась работа, направленная на повышение психоэмоциональной устойчивости к стрессогенным ситуациям соревновательной деятельности и роста технического мастерства спортсменов-единоборцев. На данном этапе после достижения спортсменом релаксации и последующего перехода в дремотное состояние, ему по средствам применяемых методов: идеомоторной тренировки, сенсобилизации и варианта гипноидеомоторной тренировки «репортаж» было сделано внушение на переживание различных ситуаций, возникающих в ходе спортивного противостояния на соревнованиях. Для создания большей реалистичности воображаемой ситуации нами использовались аудиозаписи, создающие звуковой фон спортивных соревнований (музыкальное сопровождение выхода участников, оглашение анонсаром весовой категории, возраста и послужного списка участников, громкие аплодисменты и крики болельщиков, команды судьи, подсказки тренера и т.д.). При этом во всех созданных искусственным путем воображаемых ситуациях спортсмен выглядел наилучшим образом, демонстрируя отличную психологическую и физическую подготовку он проводит идеально выверенные технические действия, в результате которых одерживает яркую убедительную победу.
На основании повторного проведения психодиагностических методик, отзывов тренеров и спортсменов, а также непосредственного наблюдения за ростом общего уровня спортивных достижений спортивного коллектива мы можем сделать выводы о практической пригодности предлагаемой программы.


Завантажити завантажити тези

ІДЕНТИФІКАЦІЯ ЯК БАЗОВИЙ ПСИХІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ДУХОВНОГО САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ І СПІЛЬНОТИ
Колісник О. П. Волинський національний університет імені Лесі Українки

Колісник О. П.
кандидат психологічних наук, доцент
Волинський національний університет імені Лесі Українки

ІДЕНТИФІКАЦІЯ ЯК БАЗОВИЙ ПСИХІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ДУХОВНОГО САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ І СПІЛЬНОТИ

Постановка проблеми. Який психічний процес є базовим в соціалізації людського індивіда та в його персоналізації на шляху до особистості? На наш погляд таким процесом є ідентифікація. Метою нашого розгляду є розгляд соціалізації та персоналізації людини. Об’єктом нашого розгляду є хід соціалізації та персоналізації людини. Предметом нашого розгляду стала ідентифікація як базовий складник соціалізації і персоналізації людини та як процес духовного саморозвитку особистості. Нашою гіпотезою є припущення, що саме ідентифікація виконує роль базового процесу як соціалізації і персоналізації, так і духовного саморозвитку особистості.
Розгляд проблеми. Людська дитина народжується біологічним представником роду людського, буття особистістю їй не дано, а задано; нею вона може стати в ході інкультурації, соціалізації та персоналізації, а може і не стати в силу різних обставин як генетичного і соціального походження, які всі тут ми розглядати не будемо. Ми проведемо розгляд засадничого психічного процесу олюднення людського індивіда і таким процесом ми вважаємо психічний процес ідентифікації-деідентифікації, котрий виконує кілька творчих і захисних функцій, з яких у полі нашого розгляду залишиться особистісне та групове ототожнення та розототожнення.
Психічний розвиток нормальної дитини розпочинається із відсутності у неї функціональної асиметрії півкуль головного мозку, суб’єкт-об’ктного протиставлення, понятійно-логічного структурування дійсності, переживання власної ідентичності. Новонароджений ототожнює себе зі світом взагалі та із власною мамою зокрема. Хід саморозвитку проходить через розототожнення з мамою, ототожнення себе з собою, ототожнення із батьком своєї статі зі становленням статевої ідентичності. Становлення «Я-тотожності» у дитини, яке відбувається на оперті архетипічної самості, яка є природнім потенціалом людини і якою ця дитина поєднана з світом і людством, є надзвичайно важливим актом життя цієї дитини, оскільки тут закладається джерело суб’єктивної міри використання наявних ресурсів. Залежно від якості дитинства до переживання «Я-тотожності» приєднується переживання переживання власної гідності чи меншої вартості, прихильності до людей чи відчуженості від них.
Хід інкультурації, соціалізації та персоналізації людини великою мірою залежить від еталонних особистостей та референтних спільнот, які є носіями норм, цінностей та ідей. Ефективність виховання дуже залежить від безвідносності любові батьків до дитини та авторитетності для цієї людини еталонних особистостей і референтних спільнот та від їх соціальної спрямованості.
Переживання є засадничим психічним процесом в справі зв’язку людини зі світом; всі інші психічні процеси його обслужують. Привласнення дитиною соціальних регламентів та цінностей трансформує їх у переживання смислів, а хід встановлення їх пріоритетності формує особистість. Перше народження особистості як ієрархії смислів відбувається тоді, коли дитина починає інтериоризувати соціальний контроль на самоконтроль. Відносне розототожнення із батьками в підлітковому віці і вихід на перше місце ототожнення із з референтною групою, початок власного суб’єктного уточнення “Я-концепції», самооцінки як її центрального складника, вихідних із самооцінки «Я-ідеалу» з рівнем домагання засвідчує друге народження особистості. «Я-концепція» особистості претендує на свою відповідність дійсній ієрархії смислів, але така тотожність вимагає великої роботи рефлексії, яку більшість особистостей не веде і яку змушені проводити ті, хто вибрав саморозвитковий вихід із переломних переживань. Великий розрив між «Я-реальним» та «Я-ідеальним» є витоком нейротизму, котрий також вимагає від особистості власної рефлексії своєї ідентичності, або проведення її з допомогою психотерапевта.
Групова ідентичність простягається від ототожнення особистістю з великими уявними спільнотами, такими як стать, раса, етнос, конфесія, нація, регіон, соціальний клас, соціальна страта, професія, до більш контактних груп, таких як сім’я, коло друзів. Ототожнення особистістю себе із великими уявними спільнотами призводить до мимовільного і порівняно нетворчого привласнення певних відносно стереотипних норм і цінностей, які стають ментальністю як культурним несвідомим особистості, оскільки великий масив властивих соціальним ідентичностям регламентів актуально не усвідомлюється та актуально не контролюється.
Духовний саморозвиток особистості у широкому розумінні слова полягає у привласненні, перетворенні у смисли та ієрархуванні будь-яких цінностей, в той час як духовний саморозвиток у вузькому розумінні терміну відбувається через ідентифікацію особистості з надособистісними цінностями, такими як Свобода, Справедливість, Відповідальність; Добро, Любов, Турбота; Краса, Істина, Творчість; Трансцендентне, Космос, Надсмисл, Бог, трансформацію їх у смисли та служіння цим смислам шляхом породження надособистісних життєвих актів в смузі ризику і персональної відповідальності. В таких спонтанних життєвих актах особистість може виходити за межі суб’єкт-об’єктного протиставлення, бінарно-опозиційного понятійно-логічного структурування дійсності, простору і часу, бути творчою, переживати в змінених станах психіки, які породжують внутрішню підтримку породжуваного життєвого акту піковими переживаннями, свою тотожність зі світом і людством.
Висновки. Психічний процес ототожнення-розототожнення лежить в підмурівку інкультурації, соціалізації та персоналізації людини; хід духовного саморозвитку особистості відбувається шляхом розототожнення з одними смислами і ототожнення із іншими; найчастіше така прогресивна перебудова особистості відбувається під тиском переломних переживань; антитезою саморозвитку є психічний захист.


Завантажити завантажити тези

ТЕРАПЕВТИЧЕСКИЕ ВОЗМОЖНОСТИ ГРУППЫ ПРИ ПЕРЕЖИВАНИИ ГОРЯ УТРАТЫ
Кологривова Э. И.

Кологривова Э.И.

ТЕРАПЕВТИЧЕСКИЕ ВОЗМОЖНОСТИ ГРУППЫ
ПРИ ПЕРЕЖИВАНИИ ГОРЯ УТРАТЫ

Психологическая суть утраты состоит в том, что утрачен значимый человек, потерянный Другой и основными процессами являются переструктурирование отношений с тем, кто ушел, проживание боли потери, поиск нового смысла и нових способов существования, принятие окружающего мира без утраченного. Важным является вопрос о том какую роль в этом переструктурировании, переживании, поиске играет присутствие другого человека, каким должно быть эта присутствие для того, чтобы способствовать эффективной работе горя, а также – какими дополнительными возможностями обладает терапия, присутствие других в терапевтическом групповом пространстве.
Анализ особенностей переживания горя утраты позволил выделить следующие проявления у горюющего: поглощенность образом утраченного, чувство вины, враждебные реакции, потеря естественных моделей поведения, ощущение собственной бесполезности, идентификация с утратой, сужение восприятия мира, а также аффективные вспышки как временную регрессию к состоянию заброшенности, беспомощности и тоски [1,3,5]. Отталкивая мир и других людей, горюющий, тем не менее ощущает потребность в присутствии, близости, заботе, разделении аффектов, но принять это становится возможным только в безопасном фоне созвучности.
К задачам переживания горя можно отнести необходимость принять потерю, выразить и прожить чувства, постепенно восстановить чувствительность к себе и другим, а также обнаружить ресурсы поддержки, самоподдержки и приобрести опыт удовлетворения фрустрированных потребностей, находя новые формы контакта со средой [2].
Если задачи горя не будут решены человеком при переживании потери, горе не будет развиваться дальше и стремиться к завершению, следовательно, могут возникнуть проблемы в связи с этим даже через много лет. Близкие, социум, не зная как быть рядом с горюющим, не поощряют негативные аффекты, часто избегают болезненных тем, не поддерживают поиск новых форм и смыслов, что может вести к консервации переживания утраты.
В таком случае тем Другим, который поддержит человека на пути переживания горя может быть терапевт или терапевтическая группа. Задачей терапии является организация безопасного поля, помощь в нормальном завершении определённого этапа проживання горя, поддержка человека в том, чтобы он встретился с опытом потери, чтобы он смелее и осознаннее прошел через этот процесс.
Обобщив исследования других авторов и свои наблюдения, можно выделить следующие наиболее важные терапевтические факторы группы в работе с горюющим:
1. Универсальность – возможность получить обратную связь и поддержку от других ее членов, имеющих сходные проблемы или опыт.
2. Сплоченность группы, которая создаёт безопасное пространство, когда отдельная личность чувствует себя принимающей других и принимаемой другими, доверяющей им и внушающей доверие, заботящейся и окруженной заботой, оказывающей помощь и получающей ее.
3. Катарсис – эмоциональное переживание и "исследование" реальности с помощью чувств, попадая в трудные эмоциональные ситуации, с которыми не мог справиться в прошлом. Осознание, контейнирование чувств и аффектов, взаимное разделение, модулирование и принятие переживаний, по словам Р. Столороу, приводит к интеграции аффективных состояний в когнитивно-аффективную схему, которая является ключевым элементом психической структуры.
4. Проэктивность – группа может быть полем для проекций внутренних конфликтов, которые возникают из-за амбивалентности чувств к ушедшему, себе и другим и проще осознаются и предъявляются, воплощаясь в других людях.
5. Тестирование реальности – отражение того, что происходит с горюющим через реакции на его поведение, высказывания, проявления чувств, что способствует пониманию реальности потери и собственных переживаний.
6. Ресурс – возможность временного удовлетворения фрустрированных потребностей, поддержка травмированных или игнорируемых частей Я [3,4,5].
Акцент на терапевтических возможностях группы не говорит о необходимости проживать утрату именно в этом пространстве, а скорее подчёркивает важность качественного присутствия других людей рядом со скорбящим.
Литература:
1. Заманаева Ю.В. Утрата близкого человека – испытание жизнью. СПбГУ, 2007. - 272 с.
2. Кондратенко С. Избранные аспекты работы с горем в гештальт-методе // Российский гештальт. Вып. 5 / Под ред. Н.Б.Долгополова, Р.П.Ефимкиной. - Новосибирск: Научно-учебный центр НГУ, 2003.
3. «Кризисы и травмы». Методические материалы Московского Гештальт Института. Выпуск первый А.Н. Моховиков, Е.А. Дыхне. – М., 2006
4. Рудестам К. Групповая психотерапия: теория и практика – СПб.: Питер Ком, 1998.
5. Хэгман Дж. Роль Другого в горевании // Журнал практической психологии и психоанализа – №3 сентябрь 2002 г.
6. Ялом И. Я. Групповая психотерапия: теория и практика. – М.: Апрель Пресс, Издательство Института психотерапии, 2005. – 576 с.


Завантажити завантажити тези

РОЛЬОВЕ СПІЛКУВАННЯ ТА МОТИВАЦІЯ ГРОМАДСЬКОЇ АКТИВНОСТІ МОЛОДІ
Коробанова О. Л.

Коробанова О. Л.

РОЛЬОВЕ СПІЛКУВАННЯ ТА МОТИВАЦІЯ ГРОМАДСЬКОЇ АКТИВНОСТІ МОЛОДІ

Соціалізація молодої людини в політичному соціумі сучасності відбувається в процесі включенності в різні малі групи та побудови значимих стосунків. Паралельно з розвитком самосвідомості стає актуальним стремління до саморозкриття та самовизначення, з’являються нові критерії самооцінок, пов’язані з рольовими характеристиками. Включення в колектив ровесників розширює можливості самодетермінації та самоствердження в нових ролях. У багатьох школах запроваджене шкільне самоврядування, завдяки якому відбувається вплив на молоду людину. Громадська активність характеризується наявністю інтересу до політичних подій в країні, який реалізується участю в дискусіях, пошуку необхідної інформації, діяльності певних політичних або громадських організацій.
Політична участь є усвідомленим здійсненням соціальної ролі члена громадянського суспільства, спрямованої на досягнення суспільно-значущих цілей та впливу на політичні процеси (Л.О.Кияшко, 2010). Це політично спрямована поведінкова активність людини, вчинкова діяльність, спрямована на отримання інформації, оцінку ситуації з точки зору власних цінностей, здатність ставити та досягати цілей, спілкуватися зі значущими особами з цього приводу. Згідно з принципом рольової перспективи (В.І.Войтко, 1982), який полягає у забезпеченні рольового та статусного росту особистості в реалізації її життєвої програми, прийняття та засвоєння різноманітних соціальних та міжособових ролей сприяє набуттю нового досвіду. Об’єктивно притаманні даному суспільству політичні цінності, ідеали, інтереси в разі їх інтеріоризації, відбиваючись та втілюючись в особистості, набувають спонукальної сили і стають для неї реально діючими мотивами. Усвідомлення особистих потреб та міри їх соціальної значущості, самодетермінація власної поведінки відповідно до соціально значущих моральних цінностей призводить до формулювання цілей політичної участі та розробки програми дій. В процесі включення в рольову структуру малих груп, молода людина засвоює різноманітні динамічні статусно-позиційні моделі поведінки (ролі) та набуває знань, умінь та навичок соціальної взаємодії.
Задача розвитку внутрішньої мотивації, спрямованої на задоволення потреб людини у самодетермінації, компетентності та значущих стосунках, двоєдина: сприяти виникненню досвіду внутрішньо мотивованої поведінки та сприяти переходу стратегій, набутих в цьому досвіді, у ціннісну сферу. Вона вирішується в процесі рольового спілкування як системи включенності особистості в рольову структуру групи, при цьому включенність характеризує ціннісний, процессуальний та результативний аспекти рольового спілкування та залежить від ступеня інтенсивності та успішності рольової поведінки особистості у конкретній малій групі. Відповідно до формування, розвитку та послідовного виявлення «Я» конкретної особистості розширюється її рольовий діапазон та підвищується рольова варіативність. Відбувається подолання залежності від ситуації, умов і обставин або шляхом перетворення своїх внутрішніх позицій, або внесенням змін у саму ситуацію, побудова мотивів та утворення конкретної мотивації діяння і поведінки набувають властивих конкретному індивіду ознак. Завдяки рольовій перспективі , включенності у ситуацію та можливості експериментувати з поведінкою, в процесі виконання нових, не властивих раніше ролей, відбувається самодетермінація поведінки людини та перетворення соціально значущих моральних цінностей у внутрішні, соціально значимі особистісні змісти. На цьому етапі здійснюється включення суб’єкта в діяльність , яка вимагає нових якостей і адекватних моделей поведінки.


Завантажити завантажити тези

ГРУПОВА МЕНШІСТЬ ЯК ДЖЕРЕЛО СОЦІАЛЬНОГО ВПЛИВУ
Кременчуцька М. К., Каменська Н. Л. Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

159.923
Кременчуцька М. К.,
к. психол. н., доцент кафедри клінічної психології
Каменська Н. Л.,
к. психол. н., доцент кафедри загальної та соціальної психології
Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

ГРУПОВА МЕНШІСТЬ ЯК ДЖЕРЕЛО СОЦІАЛЬНОГО ВПЛИВУ

Будь-яка людська взаємодія припускає владу та вплив. Вміння впливати на інших та приймати відповідальність за такий вплив становить важливу сторону життя людини. В багатьох відносинах соціальний вплив спрощує нам життя. Він вказує нам, як поводитися в більшості ситуацій та заощаджувати енергію та кошти. Він робить "природнім" сукупність засвоєних видів поведінки, що несуть печатку культури й суспільства.
Це одне із самих очевидних і в той же час самих складних явищ соціальної психології. Проблеми виникають при дослідженні можливих реакцій на вплив: прийнятті або опорі. Якщо має місце опір, нам необхідно знати його масштаб, причини й об'єкт. Впливати, напроти значить викликати зміни: усякий вплив припускає зміну індивідів або груп під його впливом.
Предметом аналізу в даній роботі є соціальні зміни під активним впливом меншості на більшість групи або на групу в цілому. Меншість, як джерело соціального впливу, намагається або ввести або створити нові уявлення, поняття, способи мислення або поведінки, або змінити прийняті уявлення, думки, традиційні позиції й попередні способи мислення або поведінки.
Природа впливу меншості усе ще залишається предметом суперечок. Дослідження Сержа Московічі показали, що групова меншість найбільш впливова при умовах послідовності у своїх поглядах, впевненості у своїй правоті й здатності залучати прихильників із числа більшості. Разом з тим не підлягає сумніву, що меншість, що твердо стоїть на своїх позиціях, більш впливова, ніж меншість коливна. Послідовність і наполегливість говорять про впевненість у собі. Експерименти свідчать, що будь-яка дія меншості, що виражає впевненість, схильна породжувати в більшості сумніви у собі. Уперта меншість руйнує всяку ілюзію однодумності.
Вплив меншості найчастіше парадоксалєн й нелогічен. Процес формування групової меншості у реально існуючих групах, а також ті фактори, які кладуть початок цьому процесу, належать до маловивчених у соціальній психології. Вивчення феномена групової меншостей не може бути повноцінним без дослідження даного явища.
У нашому дослідженні була зроблена спроба розкрити поняття активної групової меншості і визначити фактори, що детермінують відчуття психологічного благополуччя меншості у групі.
Соціальні психологи звичайно визначають меншості кількісно. Отже меншість розуміють як невелику фракцію або мале число індивідів, що розділяють якісь думки, судження, цінності або типи поведінки, які завжди відрізняються від думок, суджень, цінностей і поведінки більш значної частини (більшості) якоїсь важливої референтної групи.
За даними С. Московічі, Е. Лаж і М. Наффрешу вирішальний фактор впливу меншості більшою мірою визначається стійкістю її поведінки, що проявляється у твердій фіксованості вихідної позиції й послідовності її відстоювання у взаємодії з більшістю. Стійкість власної позиції - ефективний засіб зміни позиції оточуючих.
Залежність ступеня впливу меншості від її образу в очах більшості переконливо показана С. Папастаму. Для позначення властивостей, якими навколишні наділяють представників активної групової меншості, автор користується терміном "психологізація". "Психологізація" - особистісна інтерпретація людей, що відстоюють не прийняту в групі позицію, - може поширюватися на всіх або на частину членів меншостей, але в кожному разі виступає своєрідною "селективною сіткою" сприйняття її поведінки. Крім того, Л. Неміт з колегами показав, що стиль впливу меншості може по-різному сприйматися в різних ситуаціях.
У такий спосіб особистість у групі, яка зайняла певну нонконформістську позицію та відстоює її, певним чином суб'єктивно оцінює себе й власне життя з позиції позитивного функціонування особистості, що можна охарактеризувати поняттям "психологічне благополуччя" (Н. Бредбурн , К. Ріфф, П.П. Фєсенко і Т.Д. Шевєленкова).
У рамках проекту "Активне майбутнє" нами були відібрані (експертний аналіз, моделювання ситуацій "диспут") молоді люди, які віддають перевагу активній нонконформістській позиції в групі. Вони були протестовані за допомогою адаптованого російськомовного варіанту опитувача "Тhе scales jfpsychological well-being", запропонованого К. Ріфф.
Аналіз отриманих результатів показав, що таких людей в актуальному статусі психологічного благополуччя найбільшу вагу мають параметри «Автономія» (max), «Особистісний зріст» і «Цілі у житті» і мінімальне значення – «Позитивні відносини з навколишнім світом».
Автономність означає відчуття можливостей самовизначення й незалежності; здатності протистояти соціальному тиску, мислити й поводитися незалежно. Особистісний зріст пов'язаний з почуттям триваючого розвитку й реалізацією свого потенціалу.
Ці дані відрізняються від показників отриманих дослідниками на стандартній вибірці. Де поряд з «Особистісним зростом» і «Цілями в житті» максимально вираженими вважаються параметр «Позитивні відносини з навколишнім світом», а параметр «Автономія» не має максимальних значень.
Специфіка досліджень полягає в тому, що дана група випробуваних завжди є кількісно обмеженою. Проте, отримані результати дозволяють продовжити роботи в даному напрямку з розширенням результатів по врахуванню впливу інтелектуальних, гендерних і вікових відмінностей.


Завантажити завантажити тези

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ
Кудерміна О. І.

Кудерміна О. І.,
канд. психол. наук, доцент
Національна академія внутрішніх справ, м. Київ

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Проблема ідентичності сучасної людини постає однією з головних не тільки в площині психологічного аналізу, а набуває статусу міждисциплінарної. Цю ситуацію передбачав на початку 70-х років ХХ століття К. Леві-Строс, який стверджував, що криза ідентичності стане новою бідою сторіччя. Сучасний світ характеризується процесами інформатизації та глобалізації, загострюються ступень персональної відповідальності кожної людини в ситуаціях багатовимірного вибору тощо. В той же час, людині притаманна потреба в стабільності у формі фіксації певної визначеності в оточуючому соціальному світі. «Але якщо стабільність зовнішнього світу – необхідна умова для формування ідентичності, то світ, що змінюється – необхідна умова для її усвідомлення як проблеми…, оскільки в сталому світі ідентичність не проблема, а даність» [О.П. Єрмолаєва, 2003р., с.102].
Час, коли особистість розглядалася тільки як інструмент професії (К. Вітакер), залишився в минулому. Сучасні умови вимагають розвитку суб’єктних характеристик працівника правоохоронних органів. Суб’єкт – це якісно визначений спосіб самоорганізації, саморегуляції особистості, спосіб узгодження внутрішніх та зовнішніх умов здійснення діяльності в часі, центр координації всіх психічних процесів, станів, властивостей, а також здібностей, можливостей та обмежень особистості по відношенню до об’єктивних та суб’єктивних цілей, вимог та задач діяльності [О.І. Сергиєнко, 2003р.]. З огляду на вищесказане, дослідження професійної ідентичності працівників правоохоронних органів набуває особливої актуальності.
О.П. Єрмолаєва систему правоохоронних органів відносить до середовища замкнутого корпоративного типу. Це особливий тип професійного об’єднання людей, яки мають спільну мету, розподіл обов’язків, а головне – «кодекс поведінки», що забезпечує замкнутість корпорації та її збереження. Корпоративний інтерес та «кодекс» зафіксовані в інструкціях та правилах як основи нормативного компонента групової поведінки в системі органів внутрішніх справ. Корпоративна прихильність походить від суб’єкта правоохоронної діяльності та складає ментальну основу прийняття та трансформації правоохоронцем корпоративного «кодексу» як «кодексу гідності». Професійне середовище правоохоронців відрізняється підвищеною секретністю функціонування, недопущенням «сторонніх» спеціалістів до розгляду критичних випадків порушення правових норм працівниками органів внутрішніх справ, цензуруванням звітів про свою діяльність, наявністю багатьох ланок їх затвердження для надання суспільству. Як зазначає О.П. Єрмолаєва правоохоронна діяльність відноситься до професій владного типу, якім найбільш властиві викривлення соціальних функцій. Виходячи з цього, правоохоронці виступають посередниками між громадянами та владою, але найчастіше вони грають роль «буфера» між конкретними інтересами людини, формально-абстрактними інтересами суспільства та корпоративними інтересами системи органів внутрішніх справ чи власних структур: політики, депутати, чиновники різних рівнів, журналісти тощо. Різки зміни політичних векторів розвитку нашої держави в останні роки призводить до дисонансу в діяльності як окремих практичних підрозділів так и системи загалом.
Вищенаведене дозволяє визначити детермінанти зовнішнього соціального контуру несформованої чи втраченої професійної ідентифікації працівників органів внутрішніх справ:
- по-перше, сталість традицій та норм поведінки, що притаманні системі внутрішніх справ є запорукою її існування. Відсутність державної підтримки позитивного іміджу міліціонера та його діяльності, недостатнє соціальне та матеріальне забезпечення призводить до значного відтоку працівників з досвідом роботи. Це в свою чергу, зумовлює втрату групових традицій та цінностей, що формувалися роками. Такі поняття як «присяга», «гідність офіцера», «захисника держави» поступово нівелюються;
- по-друге, діяльність правоохоронних органів суттєво впливає на нормативну, правову, моральну та психологічну суспільну свідомість та є фактором соціальної стабільності. Але постійне реформування основних засад діяльності системи порушує взаємозв’язок її елементів. Постійна ротація керівництва призводить до виникнення проявів апатичності та відсторонення до справ свого підрозділу у конкретних працівників. В той же час, вищенаведені корпоративні риси професійного середовища, при певному негативному їх характері, надають конкретному працівнику впевненості в захисти з боку системи в разі виникнення конфліктних ситуаціях з пересічними громадянами в процесі виконання своїх функціональних обов’язків. Але сьогодні для системи, нажаль, легше звільнити працівника при виникненні найменшого натяку на конфлікт, ніж надати можливість повного та детального аналізу причин, що призвели до проблеми;
- по-третє, відсутність чи втрата професійної ідентифікації практичними працівниками органів внутрішніх справ може бути результатом певного психологічного захисту. Для роз’яснення вищенаведеного припущення в предметне поле професійної ідентичності доречне ввести поняття самоповаги. Самоповага визначається співвідношенням дійсних здібностей правоохоронця, реально досягнутого їм успіху та потреби зайняти певне положення в суспільстві. Наприклад, працівник правоохоронних органів працював з максимальною віддачею, об’єктивно добре виконував свої функціональні обов’язки, але не бачить перспективи в професійному зростанні чи критерії, яки вимагаються та культивуються в системі для побудови службової кар’єри дисонують з його власними. Тобто: «Я хочу бути міліціонером», але «ментом» та всім, що пов’язано з цим поняттям в суспільній свідомості – «ні».


Завантажити завантажити тези

ПОСАДОВІ ЗЛОВЖИВАННЯ В СТРУКТУРІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МАЛОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ГРУПИ
Лозинський О. М.

Лозинський О. М.

ПОСАДОВІ ЗЛОВЖИВАННЯ В СТРУКТУРІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МАЛОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ГРУПИ

Для багатьох пострадянських держав з перехідною економікою, до яких належить і Україна, явище посадових зловживань та корупції є вагомим чинником, що впливало і впливає на суспільно важливі рішення. З огляду на трансформаційні процеси і значний рівень тіньової економіки Україна впродовж низки років стабільно потрапляє в 20% найбільш корумпованих держав світу.
Соціальним підґрунтям посадових зловживань та корупції є мікрогрупові процеси – належність людей, які планують, організовують, виконують, сприяють, «прикривають» протиправні дії до замкненої «своєї» групи. Особливістю таких правопорушень є легальне становище учасників зловживань, їх праця на керівних посадах держаних й недержавних установ, їх належність в окремих випадках до впливових політичних сил, що можуть опосередковано чинити тиск на контролюючі, правоохоронні та судові органи влади.
Виявлення і розслідування посадових зловживань і корупції визнається чи не найважчим у правозахисній практиці з огляду на те, що всі або більшість учасників протиправної оборудки є зацікавленими у її здійсненні сторонами, які вступають у зговір та «кругової поруки».
Причин посадових зловживань є багато. Це і відносно невисокий розмір офіційних зарплат керівників установ та підрозділів, брак дієвого контролю за законністю їх діяльності, відсутність чітко визначених законом процедур ухвалення рішень, правова незахищеність їх «клієнтів» – підлеглих, пересічних громадян. Сприятливим фоном для посадових зловживань є низькі соціальні стандарти в державі – безробіття, життя значної частини громадян на межі фізіологічного існування. За таких умов кожний чиновник, який має хоч найменшу посаду і владу, «диктуватиме» свої «правила» людям, які змушені звертатися до нього у вирішенні своїх законних прав.
Іншим аспектом дослідження посадових зловживань є аналіз засобів, якими посадовець реалізує протиправні цілі як керівник колективу. Досліджуючи завершені кримінальні справи в архівах судів Львова за ст. 364-369 КК України (Глава VII: Посадові злочини) виявлено, що надзвичайно рідко такого плану злочини вчиняються посадовцем одноосібно. Здебільшого у посадових зловживаннях бере участь група осіб. Посадова особа, що наділена управлінськими і розпорядчими функціями, вчиняє протиправні дії спільно із співучасниками – співробітниками (бухгалтерами, заступниками, підлеглими), вище стоячим керівництвом (клієнтизм), керівниками інших установ чи суб’єктів господарювання, однопартійцями (протекціонізм), родичами. Групова природа посадової злочинності спричинена намаганням ініціаторів зменшити фактори ризику у досягненні поставленої мети, зокрема, розділити між учасниками групи діяльність, скеровану на «роботу» з клієнтами, соціальними нормативами та суб’єктами контролю:
- «Робота» посередників з адресатами посадових послуг, скерована на пошук клієнтів та психологічне їх налаштування до дачі хабара;
- Планування шляхів «обходу» соціальних норм (посадові обов’язки, процедурні правила, закони);
- «Робота» з суб’єктами соціального контролю (державні контролюючі, правоохоронні органи), суб’єктами, які можуть ставати на перепоні до здійснення систематичних посадових зловживань (постраждалі особи, свідки).
Засобами посадових зловживань стають специфічні «стимули», що скеровані на: «клієнтів» (обман, вимагання, тиск, зволікання, ігнорування), «співучасників» (залучення до співробітництва, матеріальне зацікавлення), «виконавців» (стимулювання, або примушування завдяки залякуванню), «суб’єктів контролю» (підкуп, блокування активності).
Таким чином, посадові злочини є добре спланованою діяльністю групи осіб з метою отримання незаконних благ, що спираються на легальні позиції і повноваження їх організаторів та виконавців.


Завантажити завантажити тези

УСЛОВИЯ ПРЕОДОЛЕНИЯ ПСИХОЛОГИЧЕСКИХ БАРЬЕРОВ В СЕМЕЙНЫХ ОТНОШЕНИЯХ
Массанов А. В. Южноукраинский национальный педагогический университет имени К. Д. Ушинского

УДК 331.022+331.054
Массанов А. В.
доктор психологических наук, доцент
Южноукраинский национальный педагогический университет
имени К. Д. Ушинского, г. Одесса

УСЛОВИЯ ПРЕОДОЛЕНИЯ ПСИХОЛОГИЧЕСКИХ БАРЬЕРОВ В СЕМЕЙНЫХ ОТНОШЕНИЯХ

Семейная жизнь сопряжена с преодолением более или менее значительных трудностей. Трудности определяются условиями, содержанием общения, а также индивидуально-психологическими особенностями супругов. Психологи на теоретическом и практическом уровнях продолжают изучать возможности повышения продуктивности деятельности субъекта за счёт оптимизации его внутренних, психологических ресурсов. В данном контексте выполнены исследования Т. М.Титаренко, А.М.Прихожан, О.П.Санниковой и др. Несмотря на значительный по объёму материал, накопленный относительно путей повышения эффективности деятельности личности, остаются ещё не решенными многие вопросы в данной проблематике. В частности, это относиться к вопросу о психологических барьерах в деятельности и общении личности. Это определило цель нашего исследования, которая состоит в определении условий предупреждения и преодоления нежелательных психологических барьеров в семейной жизни.
Материалы относительно психологических барьеров личности встречаются в научных трудах Л.К.Коростылёвой, Н.А.Подымова, Р.Х.Шакурова и др. Обобщение этих и других исследований психологических барьеров удостоверило разное их понимание в контексте психической деятельности.
В нашем исследовании под психологическим барьером понимаем препятствие в психической деятельности личности, которое обусловлено как внутренними, так и внешними особенностями на пути достижения ею цели своего действия. Психологический барьер отражается на уровне психоэмоциональных состояний, которые характеризуются напряжением, фрустрацией, неопределенностью и др. К структурным компонентам психологического барьера относятся состояния, которые связаны с одной стороны с пассивностью мотива; эмоциями, неблагоприятными для преобразования мотива в действенный; недостатком рациональных доводов для активизации мотива; невозможностью волевым усилием достичь действенности мотива, с другой - связаны с высоким напряжением, эмоциональной неустойчивостью, переоценкой или недооценкой своих возможностей, неопределенностью мотивации, интересов и увлечений [3, с. 32].
Совершенствование семейных отношений возможно за счет личностного роста членов семьи, предполагающего устранение у них психологических барьеров затрудняющих эффективное поведение.
Рассмотрение позиций различных авторов относительно природы психических явлений затрудняющих деятельность личности и, в частности, психологических барьеров позволил сформулировать рекомендации по самосовершенствованию индивидуально-психологических особенностей супругов:
 развивать искренний интерес к людям, лежащий в основе коммуникативных способностей личности;
 стремиться к самореализации, раскрытию своего внутреннего потенциала;
 благодаря любви и труду возможно объединение с другими, не жертвуя при этом своим ощущением индивидуальности или целостности;
 воспрепятствовать появлению чувств отверженности, враждебности и беспомощности возможно при адекватном реагировании на конкретную ситуацию, что предполагает возможность относительно легко заменять одну потребность другой. В данном случае имеются в виду невротические (согласно К.Хорни) потребности присущие любому человеку;
 в процессе самовоспитания ориентироваться на качества личности характеризующие, согласно Г.Олпорту, «зрелую личность»: широкие границы «Я», дружелюбие, положительное отношение к себе и терпимость к недостаткам других, реалистичное восприятие, опыт и притязания, способность к самопознанию и чувство юмора, устойчивая система ценностей;
 не навязывать свои взгляды, привычки другим людям, признавать за ними право быть личностью. В противном случае не избежать переживания чувства враждебности;
 помнить, что каждая личность имеет свое понимание тех или иных жизненных ситуаций и она свободна в выражении своих чувств и действиях. Но это не исключает того, что личность на добровольной основе принимает правила поведения, установившиеся в её семье.
Таким образом, оптимизации семейных отношений начинается с совершенствования своей личности и создания условий для развития других членов семьи.
СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ
1. Горностай П. П. Психология личности: словарь-справочник / П. П. Горностай, Т. М. Титаренко, С. В. Васьковская [и др.] ; ред. П. П. Горностай; ред. Т. М. Титаренко. – К. : Рута, 2001. — 319 с.
2. Коростылёва Л.А. Психология самореализации личности : брачно-семейные отношения / Л.А. Коростылёва. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та. 2000. – 292 с.
3. Массанов А. В. Психологічні бар'єри в професійному самовизначенні особистості : автореф. дис. на здобуття наукового степеня докт. психол. наук : спец. 19.00.07 «Педагогічна та вікова психология» / А. В. Массанов. – Одеса, 2010. – 40 с.
4. Шакуров Р. Х. Барьер как категория и его роль в деятельности / Р.Х. Шакуров // Вопросы психологии. – 2001. – №1. – С. 3 – 18.


Завантажити завантажити тези

ВИЗНАЧЕННЯ ЖИТТЄВОЇ ПЕРСПЕКТИВИ У СУЧАСНІЙ МОЛОДІ
Муханова І. Ф. Київський національний лінгвістичний університет

Муханова І. Ф.,
к. психол. н., доцент кафедри психології і педагогіки
Київського національного лінгвістичного університету

ВИЗНАЧЕННЯ ЖИТТЄВОЇ ПЕРСПЕКТИВИ У СУЧАСНІЙ МОЛОДІ

У вітчизняній та зарубіжній психології дослідження, спрямовані на вивчення життєвого шляху, ведуться давно, але не втрачають актуальності й сьогодні. Безсумнівно, що зміни, часом корінні, які відбуваються в нашому суспільстві, вплинули на сприйняття людьми життя і свого місця в ній. Для підростаючого покоління, чия самосвідомість, система норм і цінностей формується в нових умовах, заданих соціумом, проблема сприйняття ними свого життєвого шляху особливо актуальна, оскільки перед підлітками та юнаками виникає проблема самовизначення, в першу чергу професійного, а також самовизначення в особистому житті.
Саме у ранньому юнацькому віці людина вперше вчиться впливати на перспективу власного життя, формувати її. Власне, у цій віковій період відбувається інтенсивна робота щодо формування світогляду та вироблення власної філософії. Логічними і вичерпними, на наш погляд, є міркування вітчизняних учених – доки особистість не усвідомить свою життєву перспективу, вона не може збагнути смисл свого життя, нездатна адекватно виявити потенційні можливості й життєві сили.
Знання закономірностей розгортання життєвого шляху особистості виступають необхідною умовою науково обґрунтованого керування розвитком здатності юнаків і дівчат до побудови реального образу бажаного майбутнього. Значний внесок у дослідження проблематики життєвого шляху внесли як зарубіжні (А.Адлер, Е.Берн, Ш.Бюлер, Е.Еріксон, Ж.Піаже, К.Юнг), так і радянські та вітчизняні вчені (К.О.Абульханова-Славська, Б.Г.Ананьєв, Є.І.Головаха, О.О.Кронік, В.А.Роменець, С.Л.Рубінштейн, Л.В.Сохань, Т.М.Титаренко та ін.). Теоретико-методологічний аналіз їх здобутків дає можливість виділяти наявність двох основних підходів до розгляду життєвого шляху особистості: часового та структурно-смислового. Існує незначна кількість досліджень, де образ бажаного майбутнього життя розглядається під кутом зору єдності часового та смислового вимірів (Дж.Келлі, О.О.Кронік, Т.М.Титаренко).
Розгляд категорії життєвого шляху, врахування того факту, що послідовність життєвих подій утворюється не випадково, а з потреби розв’язання певних життєвих ситуацій і проблем, приводить до необхідності включення до складу системи категорій практичної психології поняття життєвої перспективи, або життєвої стратегії.
Існуючі поки визначення життєвої перспективи особистості свідчать про відсутність єдності в підході до вивчення цього феномена. О.І. Головахою визначається життєва перспектива як «потенційна можливість розвитку особистості» [1]. При цьому життєва перспектива виступає і як неминучість проходження певних подій, змін у майбутньому житті особистості. Зокрема, проявом об'єктивних підстав життєвої перспективи особистості є усвідомлення нею кінцівки індивідуального існування.
Життєва перспектива як образ бажаного й усвідомлюваного як можливого майбутнього є складним психічним утворенням, що регулює розгортання життєвого шляху особистості. У структурі перспективи – складової життєвого світу особистості – визначено два виміри: часовий та смисловий. Часовий – життєві цілі, плани, програми, критеріями оцінювання якого є визначеність, диференційованість, довготривалість, реалістичність. Смисловий – особистісні смисли, детерміновані смисловими утвореннями особистості (особистісні цінності, смислові конструкти, смислові диспозиції), які визначають здатність особистості до здійснення життєвого вибору. Гармонійний взаємозв’язок часового та смислового вимірів забезпечує становлення узгодженої життєвої перспективи як образу усвідомлюваного майбутнього особистості, актуального для неї в теперішньому та зумовленого набутим життєвим досвідом.
Проведене емпіричне дослідження життєвих перспектив юнацької молоді дозволяє зробити наступні висновки:
1. Щодо особливостей часового виміру життєвих перспектив молоді, то для старшокласників (10-11 клас) більш притаманною є оптимістична оцінка власних перспектив, а у студентів (3-4 курс) превалюють “сумніви, відносно того, що майбутнє “складеться” вдало, присутній також “страх та песимізм”. В обох досліджених вікових категоріях юнаки виступають більшими оптимістами, ніж дівчата.
2. Щодо “визначеності” життєвих перспектив, то з’ясувалось, що вони зростають з віком. Життєві цілі як у студентів, так й у старшокласників визначені недостатньо - у студентів превалює прагнення жити сьогоднішнім днем, серед старшокласників більше тих, хто “думає про власне майбутнє, але не може визначитись”. В ранньому юнацькому віці найбільш представленою є віддалена життєва перспектива, у студентів – близька. Далека життєва перспектива, яка засвідчує факт усвідомлення респондентами глибинних мотивів власної поведінки, що “несуть” відповідь на питання “жити, заради чого?”, практично не представлена.
3. За змістом специфіка життєвого цілепокладання в ранньому юнацькому віці характеризується високим рівнем домагань та максималізмом у виборі життєвих цілей. Категорійний діапазон життєвого цілепокладання вищий у студентській молоді, оскільки предметом інтересів студентів є не тільки побутові, але й світоглядні проблеми.
4. Аналіз життєвих програм сучасної молоді дозволив виділити три види життєвих програм: 1) з не розробленими життєвими цілями, 2) з розробленими цілями, проте не розробленими засобами реалізації, 3) з розробленими цілями та планами реалізації. Для раннього юнацького віку притаманними є 1-й та 2-й види життєвих програм , що засвідчує надмірну оптимістичність та нереалістичність життєвих сподівань цього прошарку молоді. У студентської молоді представлені – 2-й та переважно 3-й види означених програм.
5. Недостатньо вмотивована оптимістичність - у ранньому юнацькому віці й тривога та песимізм у студентському віці, зосередженість на віддаленій життєвій перспективі у ранньому юнацькому віці та прагнення жити сьогоднішнім днем - у студентському, низька представленість цілей в далекій життєвій перспективі в обох вікових категоріях, порушення гармонійного взаємозв’язку між часовим та смисловим вимірами образу майбутнього особистості, вказують на необхідності надання психологічної допомоги старшокласникам та студентам стосовно сприяння становленню узгодженої їх життєвої перспективи.
Література:
1. Головаха Е.И. Жизненная перспектива и профессиональное самоопределение молодежи / Е.И. Головаха. – К.: Наукова думка, 1988. – 143с.
2. Левенець А.Є. Психологічні особливості становлення життєвої перспективи в юнацькому віці: …. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук. – К., 2006. – 20 с.
3. Панок В.Г. Психологія життєвого шляху особистості: [монографія] / В.Г.Панок, Г.В. Рудь. – К.: Ніка-Центр, 2006. – 280 с.


Завантажити завантажити тези

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЛОЯЛЬНОСТІ В ОРГАНІЗАЦІЙНІЙ ПСИХОЛОГІЇ
Никоненко Л. В. Інститут соціальної та політичної психології НАПН України

Никоненко Л. В.
Інститут соціальної та політичної психології
НАПН України

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЛОЯЛЬНОСТІ
В ОРГАНІЗАЦІЙНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

Актуальність. Формуванню суспільно-політичної архітектури України, як держави, притаманні бурхливі процеси групотворення, які супроводжуються змінами структури соціальної ідентичності як окремих громадян, так і певних соціальних груп. Одночасно з формуванням нових соціальних, релігійних, етнічних ідентичностей осіб або соціальних груп, триває процес заміщення або послаблення тих ідентичностей, що втратили актуальність. Ці інтраперсональні та групові процеси проявляються у вигляді активізації міжгрупової, внутрішньогрупової взаємодії в організаціях.
За таких умов визначення чинників, які сприяють конструктивному, безконфліктному становлення групових ідентичностей малих груп набуває практичного і теоретичного значення. Одним з можливих механізмів групотворення є лояльність членів малої групи. На теперішній момент в науці відсутнє однозначне трактування феномену «лояльність», її впливу на процеси групотворення. В організаційній психології визнається значущість впливу лояльності для функціонування організаційних систем. Її дослідженню приділяли увагу вітчизняні та зарубіжні дослідники: Г. Беккер, Л. Джуел, Д. Геберт, Л. Розенштіль,. Л. Портер, Р. Кантер, Рольф ван Дік, Д. Мейєр, Н. Аллен, В. Ізотов, В.І. Доміняк, К.В. Харський, І.Г. Чумарін, Л.Г. Почебут, В.А. Чикер, Т.Н. Чистякова, Ю.Ю. Мілешкіна, М.І. Магура, М.Б. Курбатова та інші.
Більшість науковців розглядає лояльність співробітників як одну із головних передумов ефективної діяльності організації та її життєстійкості. Спільним для всіх теоретичних підходів є твердження про зворотну кореляцію між рівнем лояльності і вірогідністю звільнення працівника. Аналіз літературних джерел дозволяє виділити такі основні підходи до трактування цього феномену:
• Лояльність – соціально-психологічна установка, яка відображає на когнітивному, афективному, поведінковому рівні ставлення працівника до організації (В. Ізотов, В.І. Доміняк, Л.Г. Почебут, О.Є. Корольова та інші).
• Лояльність – це поведінковий патерн. Головна ідея - ступінь відповідності між поведінкою людини та їх діями залежить від таких умов: дії сприймаються людиною, як результат свобідної дії; дії мають бути здійснені публічно; відмова від цих дій пов’язана з труднощами і втратами (Г. Беккер, Л. Джуел, Ю.Ю. Мілешкіна та інші).
В Таблиці 1 наведено основні теоретичні підходи до визначення феномену «лояльності» в роботах вітчизняних та зарубіжних науковців.
Таблиця 1. Визначення «лояльності» в працях організаційних психологів.
Автор, джерело Визначення
К.В. Харський, [1] Лояльність – почуття відданості по відношенню до організації, здатність і готовність змиритися із певними вимогами та прийняти інші.
В. Ізотов, [2]. Лояльність персоналу - доброзичлеве, коректне, щире, поважливе ставлення до керівництва, співробітників і до компанії в цілому, усвідомлене виконання співробітниками своєї робот и у відповідності з цілями і задачами компанії в інтересах компанії, а також дотримання норм та правил (у тому числі і неформальних) стосовно компанії, керівництва, співробітників.
І.Г. Чумарін, [3]. Лояльність – здатність добровільно слідувати законним нормам, правилам і процедурам організації. Мірою лояльності є ступінь добровільності.
Л.Г. Почебут, О.Є. Корольова, [4]. Лояльність – соціально-психологічна установка, яка характеризується коректним доброзичливим ставленням до організації. Також лояльність співробітника характеризується мотивацією працювати на благо організації, відстоювати її інтереси в різних галузях бізнесу.
В.І. Доміняк, [5]. Лояльність – здатність проявляти добровільну активність , спрямовану на інтереси організації.
Т.Н. Чистякова, Н.В. Моісеєнко, [6]. Лояльність – це готовність співробітника відповідати корпоративним очікуванням; формувати такі способи поведінки, які підтримуються керівництвом; внутрішнє прийняття особистістю цілей і цінностей організації; безоцінне ставлення до життєдіяльності в організації.
Г. Беккер, [7]. Лояльність - емоційна реакція, яка містить у собі турботу і хвилювання за компанію та колег, почуття приєднання, взаємозалежності, або довіри. Лояльність характеризує зв'язок компанії і організації.
Р. Кантер, [8]. Лояльність – готовність суб’єктів взаємодії віддавати енергію та бути відданим організації.
Д. Мейєр, Н. Аллен, [9]. Організаційна лояльність - психологічний зв'язок між працівниками та організацією, яки зменшує вірогідність добровільного звільнення працівника.
Узагальнення підходів організаційних психологів до визначення терміну «лояльність» надає можливість зробити висновки:
1. Формування лояльності члена малої групи (у нашому випадку - організації) – це довготривалий процес, плин якого залежить від декількох факторів, які потребують подальшого з’ясування.
2. Лояльності члена малої групи може впливати на процес групотворення. Механізм цього впливу на теперішній час досліджено недостатньо. Тому подальший науковий пошук є перспективним.
Список літератури.
1. Харский К. В. Благонадежность и лояльность персонала. — СПб.: Питер, 2003; Харский К. Любого человека можно сделать лояльным // Отдел кадров. — 2004. — № 11.
2. Изотов В., Лояльность персонала. / Режим доступа: http://www.psycho.ru/library/962
3. Чумарин И. Г. Люди и организации: деструктивное противодействие // Люди и организации. Сборник тезисов Третьей Всероссийской конференции. — СПб.: ЗАО «ИМАТОН-М», 2000.
4. Почебут Л. Г., Чикер, В. А. Организационная социальная психология: Учебное пособие. — СПб.: Изд-во «Речь», 2000; Почебут Л. Г. Оценка лояльности сотрудника к организации. Практикум по психологии менеджмента и профессиональной деятельности: / Под ред. Г. С. Никифорова, М. А. Дмитриевой, В. М. Снеткова. — СПб.: Речь, 2001. — Занятие 33.
5. Доминяк В.И. Лояльность персонала как социально-психологическая установка. // Ананьевские чтения: (Тезисы научно-практической конференции "Ананьевские чтения-2000") / Под ред. А.А.Крылова. - СПб.: Изд-во СПб университета, 2000, c.211-213.
6. Чистякова Т. Н., Моисеенко Н. В. О лояльности, организационных конфликтах и развитии организации (заметки на полях исследования). — Новая перспектива. — 2000. (февраль 2006).
7. Цит. по: Aranya N., Jacobson D. An empirical study of theories of organizational and occupational commitment // Journal of Social Psychology. — 1975. — Vol. 97. P. 15–22.
8. Kanter R. M. Commitment and social organization: A study of commitment mechanisms in utopian communities // American Sociological Review. — 1968. — Vol. 33.
9. Allen N. J., Meyer J. P. Affective, Continuance, and Normative Commitment to the Organization: An Examination of Construct Validity // Journal of Vocational Behavior. — 1996. — Vol. 49.


Завантажити завантажити тези

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ ПРИ ВЗАЄМОДІЇ У РОЛЬОВИХ ПОЗИЦІЯХ РЯТІВНИКА, ЖЕРТВИ І
Ніконова О. Ю.

Ніконова О. Ю.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ
ПРИ ВЗАЄМОДІЇ У РОЛЬОВИХ ПОЗИЦІЯХ РЯТІВНИКА, ЖЕРТВИ І АГРЕСОРА

Успішність функціонування групи залежить, з одного боку, від ефектів групового впливу, з іншого боку, від соціально-психологічних характеристик індивідів, що складають групу. З позицій трансакційного аналізу, в кожному з нас є ядро, сформоване переконаннями, отриманими в дитинстві. Частина цих переконань сприяє ефективним стосункам, частина є обмеженнями. Часто, переконання, що обмежують, створюють проблеми і конфлікти у стосунках. Драматичний трикутник Стіва Карпмана є методом аналізу стосунків, який дозволяє виявити типові переконання, що є обмеженнями у стосунках. Поряд з рольовими позиціями, актуальним є вивчення соціально-психологічних характеристик особистості у цих позиціях, які дозволяють отримати додаткову інформацію про особливості взаємодії особистості з іншими членами групи.
Об'єктом нашого вивчення є соціально-психологічні характеристики особистості. Предметом вивчення - зв'язок соціально-психологічних характеристик з рольовими позиціями в спілкуванні.
Метою дослідження є соціально-психологічна характеристика рольових позицій.
Ролі драматичного трикутника розглядаються в контексті трансакційного поняття ігор як узагальнення окремих рольових позицій. Приміром, роль Агресора (або Переслідувача) характеризується деякою агресивністю, схильністю звинувачувати Жертву. Ця роль передбачає обов'язкову наявність в діаді ролі Жертви, тому що саме її звинувачення є сенсом взаємодії Агресора і Жертви. У свою чергу, Жертва схильна звинувачувати в своїх бідах Переслідувача, шукає контакту з ним, щоб реалізувати свій сценарій. У цілому, Роль Жертви «вигідна» своєю героїчною стійкою позицією, яка є соціально схвалюваною в нашій культурі. Рятівник є своєрідним перемикачем ролей Жертви і Агресора. У результаті допомоги Рятівника, Жертва сама стає переслідувачем, відбувається зміна ролей, проте Рятівник при цьому ризикує опинитися звинуваченим у підбурюванні або ж почати діяти проти Агресора, сам стаючи таким [1,2].
Щоб знайти додаткові характеристики перерахованих ролей, ми використовуємо дві методики. Розроблений нами тест «Драматичний трикутник», який дозволяє діагностувати стійке переважання однієї з рольових позицій і тест Велика П'ятірка, який включає 5 основних і 25 додаткових соціально-психологічних характеристик особистості [3]. Обсяг вибірки дослідження - 371 особа у віці від 17 до 45 років, з них жінок 43%, чоловіків 57%. Основним методом отримання результатів є коефіцієнт кореляції Пірсона.
Згідно з даними нашого дослідження, роль Жертви характеризується емоційною нестійкістю і, зокрема, такими її проявами, як схильністю до депресій, лабільністю нервової системи, напруженістю. В даній ролі, людина не схильна формувати довірчі стосунки, не схильна створювати теплі стосунки. Ґрунтуючись на отриманих даних, ми можемо стверджувати, що від людини в ролі Жертви не можна очікувати дружніх стосунків, високої ініціативи. Почуття провини, притаманне Жертві робить людину в цій ролі відповідальним працівником, яка приймає на себе відповідальність. Але постійне внутрішнє напруження свідчить про нездатність впоратися з власними емоціями, Жертва накопичує негативні емоції, на стрес реагує астенічно.
Роль Агресора (або Переслідувача) характеризується екстравертованістю, зокрема, такими її складовими, як схильністю до домінування і високою активністю. Однак компонент товариськості не має кореляції із ступенем вираженості ролі Агресора. Це відображає схильність Агресора шукати Жертву для реалізації діадних стосунків, при цьому не обов'язково бути товариським взагалі. Так само як і Жертва, Агресор не схильний формувати теплі стосунки, не схильний до співпраці, не прагне зрозуміти інших людей. Судячи з усього, основна риса цієї ролі - домінування без урахування індивідуальних особливостей партнера. Можна припустити, що роль Агресора або Переслідувача зовні створює досить сприятливий образ людини активної, здатної вказати на чужі помилки, тому компетентної, дещо формальної у стосунках. Однак реальне виконання цієї ролі не передбачає реалізації перелічених якостей у роботі групи. Агресор шукає партнера-Жертву, у стосунках з яким його роль буде реалізована, тому від людини з яскраво вираженою роллю Агресора не потрібно очікувати продуктивної роботи в групі.
Роль Рятівника має всього три значущих кореляції з чинниками Великої П'ятірки. Людині в даній ролі характерна повага до інших, розуміння у спілкуванні, наполегливість. Рятівник схильний «вбудовуватися» у стосунки Жертви і Агресора, тому в групі може виступати фактором особистісної підтримки у разі напружених стосунків і конфліктів. У цьому виявляється позитивна сторона цієї ролі. Негативною стороною є те, що втручання Рятівника не вирішує конфлікт, а лише перебудовує рольові позиції учасників конфлікту
Таким чином, кожна з ролей драматичного трикутника має свої позитивні і негативні сторони в функціонуванні групи. Проте, в цілому, функціонування в межах трикутника не сприяє ефективній роботі групи, а лише приносить індивідуальну вигоду конкретній людині.

Література

1. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры / Э. Берн. — М. : Университетская книга, 1998. – 399 с.
2. Стюарт Я., Джонс В. Современный трансактный анализ / Я. Стюарт, В. Джонс. — СПб. : Социально-психологический центр, 1996. – 330 с.
3. Хромов А. Б. Пятифакторный опросник личности: Учебно-методическое пособие / А. Б. Хромов. — Курган: Изд-во Курганского гос. университета, 2000. - 23 с.


Завантажити завантажити тези

РЕЗУЛЬТАТИ АПРОБАЦІЇ МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ СІМЕЙНОЇ ЛОЯЛЬНОСТІ
Прейс І. В. Інститут соціальної та політичної психології НАПН України

Прейс І. В.,
аспірантка Інституту соціальної та політичної психології
НАПН України

РЕЗУЛЬТАТИ АПРОБАЦІЇ МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ СІМЕЙНОЇ ЛОЯЛЬНОСТІ

Дослідження феномену сімейної лояльності є актуальним в контексті соціальної психології сім’ї як для розвитку науки, так й для використання в практиці сімейного консультування.
Теоретичною основою розробленої нами методики дослідження рівня лояльності в сімейних стосунках є системний підхід (К. Левін, М. Боуен, О. Ченрніков, Дж. Зінкер), генеалогічна концепція багатьох поколінь (І. Бузормені-Наді, Б. Хеленгер), концепція делегування від попередніх поко-лінь та пов’язаної з цим відповідальності (М. Боуен, Н. Акерман), а також ви-значення феномену передачі травм між поколіннями (А.А. Шутценбергер). В своїй роботі ми виходимо з поняття сімейної лояльності як вірності пред-кам, стана морального зобов’язання що пов’язаний з відновленням справед-ливості в родині [2].
Теоретичний аналіз поняття лояльності та способів її прояву дозволив виділити наступні індикатори сімейної лояльності:
1. Синдром річниці – ненавмисна, неусвідомлена сімейна передача.
2. Прояви трансактних модальностей в родині:
2.1. Вибір організації та місце в ній, професійна самоідентифікація.
2.2. Повторення випадків важких захворювань в родині.
2.3. Визначення віку одруження, кількості дітей та їх порядку в сім’ї.
3. Сімейні таємниці, табу, фантоми що несуть в собі сценарії життя, які вказують нащадкам, як жити та діяти.
Дані індикатори є найбільш значимими при визначені рівня сімейної ло-яльності і тому лягли в основу діагностичної методики [1].
З огляду на значну обмеженість досліджень лояльності в родині, а також необхідності уточнення її причин, проведено пілотажне опитування з метою уточнення індикаторів лояльності та більш детального дослідження її компо-нентів [1, 2, 4]. В емпіричному дослідженні початковим завданням була роз-робка опитувальника, що найбільш об’ємно відповідав на поставлені питан-ня, дозволив би з’ясувати ставлення людини до внутрішньої ситуації в роди-ні, її відомості про предків, стосунки між родичами. Для цього використову-вались наступні шкали дослідження [3, с.16]:
1. Афективна шкала – емоційний стан, що дозволяє виміряти сту-пінь залученості та емоційної прив’язаності людини до групи;
2. Нормативна шкала – ступінь відчуття людиною зобов’язання пе-ред значимою групою;
3. Шкала орієнтована на наслідок – ступінь усвідомлення того, на-скільки витрати, до яких може привести вихід із групи, пов’язує людину з самою групою.
В апробації розробленого опитувальника приймали участь 46 респонде-нтів віком від 21 до 30 років, з них 5 чоловіків та 31 жінка.
Під час опитування було виявлено склад сім’ї, в якій проживає респон-дент, ставлення до справедливості в родині, відомості про попередні поко-ління (та їх кількість), вік одруження респондентів та їх батьків, відомості про організацію та місце в ній респондента, сімейні традиції. Дані анкетуван-ня вказують, що більшість респондентів 66% були з повних сімей, що склада-лись з 3, 4 та 5 осіб. Всі інші – 34% були з неповних сімей, з відсутністю ба-тька чи матері. 74% опитаних є неодруженими офіційно, з них перебувають у цивільному шлюбі 21%, одружених офіційно – 26%.
Серед респондентів 56% вважають що, справедливість у сімейних сто-сунках – це рівність усіх членів родини, ставлення до родичів з повагою та любов’ю однаково до всіх. 23 % опитаних визначили присутність справед-ливості в родині та пояснити її не змогли. 21% опитаних, взагалі не змогли відповісти на це питання.
Досліджуючи кількість поколінь, про які відома хоч якась інформація 42% опитаних знають про своїх дідів та прадідів, тобто про три покоління, 26% опитаних знають інформацію про своїх пращурів аж до п’ятого поколін-ня, інформація про два покоління відома 22%.
83% відсотки опитаних відмічають, що дотримуються родинних тради-цій, святкують у родинному колі релігійні свята і дні народження. Всі інші респонденти – 17% дотримуються даних традицій дуже рідко чи взагалі не дотримуються.
При дослідженні індикаторів лояльності були отримані наступні резуль-тати:
1. У 22% опитаних відмічається високий рівень сімейної лояльності по індикатору «синдром річниці», а саме: співпадіння дат народження, відчуття зв’язку з родиною, знання про нещасні випадки в родині та коли вони трапились. У 61% опитаних середній рівень прояву лояль-ності за даним індикатором, а у інших респондентів спостерігався ни-зький рівень.
2. Професійний вибір як індикатор лояльності в родині, на середньому рівні, спостерігається у 72 % респондентів. Показниками даного ін-дикатору є пов’язаність професійної самоідентифікації з родинними цінностями, наявність професійної династії, вибором батьків, відда-ність своїй організації та професії. У 28% опитаних спостерігається високий рівень лояльності за професійним індикатором. Даних про низький рівень прояву індикатору не спостерігалося.
3. Індикатор повторення захворювань, що відмічається допомогою чле-нам родини, піклування про них, дотримання поваги до померлих, догляд за хворими родичами та повторення захворювань в родині. Середній рівень лояльності спостерігався у 94% опитаних, високого рівня взагалі не було виявлено.
4. Співпадіння віку одруження, кількості дітей та їх порядку в сім’ї спостерігалося на високому рівні у 11%, на середньому – у 77% опи-таних.
5. Наявність сімейних таємниць, індикатор, що вказує на зв’язок з пред-ками, знання про них та подій з їхнього життя, чи навпаки відмежо-вування від родині, розірвання з ними зв’язку спостерігався на серед-ньому рівні у 83%, з них у 17% опитаних була відмічена тенденція до високого рівня, але високий рівень не спостерігались взагалі.
Узагальнюючи дані дослідження можна сказати що, розроблений опиту-вальник є адекватним для визначення рівня прояву сімейної лояльності по її основним індикаторам.
Література
1. Індикатори лояльності // Перший усеукраїнський конгрес із соціа-льної психології «Соціально – психологічна наука третього тися-чоліття: досвід, виклики, перспективи». Опубліковані тези [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу: http://ispp.org.ua/podiy_14_s_19.htm.
2. Прейс І.В. Сімейна лояльність як чинник згуртованості родини // Науковий журнал. Психологічні перспективи. Спеціальний ви-пуск. – Київ, 2010. – С. 114 – 125.
3. Рольф ванн Дик. Преданность и идентификация с организацией / Пер. с нем. – Х.: Изд-во Гуманитарный центр. 2006. – 142с.
4. Шутценбергер А.А. Психогенеология: как излечить семейные ра-ны и обрести себя. – М.: Психотерапия, 2010. 224 с.
5. Шутценбергер А.А. Трансгенерационние связи, семейные тайны, синдром годовщины, передача травм и практическое использова-ние геносоциограммы. 3-е изд. – М.: Психотерапия, 2007. – 256с.


Завантажити завантажити тези

ОСОБЛИВОСТІ СТОСУНКІВ УЧАСНИКІВ ГРУПИ ТАНЦЮВАЛЬНОЇ ПСИХОТЕРАПІЇ
Роговик Л. С. Київський національний лінгвістичний університет

УДК 159.922
Роговик Л. С.,
кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології і педагогіки
Київського національного лінгвістичного університету, м. Київ

ОСОБЛИВОСТІ СТОСУНКІВ УЧАСНИКІВ ГРУПИ ТАНЦЮВАЛЬНОЇ ПСИХОТЕРАПІЇ

На основі теоретичного аналізу змісту, структури та функцій групи танцювальної психотерапії простежуються способи рольової поведінки членів групи на різних етапах танцювально-психомоторного тренінгу від рівня тонічного та локомоторного прилаштування, тактильної взаємодії, наслідування до рольової та смислової міжособистісної взаємодії в тілесному просторі
Ключові слова: «група танцювальної психотерапії», «тілесний простір», «ієрархія рухів», «рольова поведінка», «динаміка рольової взаємодії».
ОСОБЕННОСТИ ОТНОШЕНИЙ УЧАСТНИКОВ ГРУППЫ ТАНЦЕВАЛЬНОЙ ПСИХОТЕРАПИИ
На основе теоретического анализа содержания, структуры и функций группы танцевальной психотерапии прослеживаются способы ролевого поведения членов группы на различных етапах танцевально-психомоторного тренинга от уровня тонического и локомоторного приспособления, тактильного взаимодействия, подражания к ролевому и смысловому межличностному взаимодействию в телесном пространстве.
Ключевые слова: «группа танцевальной психотерапии», «телесное пространство», «иерархия движений», «ролевое поведение» «динамика ролевого взаимодействия».
PECULIARITIES OF RELATIONS BETWEEN PARTICIPANTS OF DANCING PSYCHOTHERAPY GROUP
On the basis of theoretical analysis of content, structure and functions of the dancing psychotherapy group studied were ways of role behavior of the group members at different levels of dancing psychomotor training: from the level of tonic and locomotive adjusting, tactile interaction, mimicking to role and semantic interpersonal interaction in body space.
Кey words: «dancing psychotherapy group», «body space», «hierarchy of motions», «role behavior», «dynamics of role interaction».

З кінця 20-х років ХХ ст. у психології посилилась увага до емпіричних досліджень феноменів, властивих лише групі людей як єдиному цілому. Важливим етапом у розвитку малих груп стали експериментальні дослідження, проведені з метою розробки способів групової поведінки (М.Шеріф, Т.Ньютон, В.Уайт, Ч.Барнард та ін.). Особлива роль в розвитку теорії малих груп належить К.Левіну, який став засновником наукового напрямку, відомого під назвою «групова динаміка». К.Левін одним із перших вивчав феномен соціальної влади, внутрішньогрупові конфлікти, динаміку групового життя тощо. [ 6 ]
Подальші дослідження показали, що група у своїх проявах є складним та неоднозначним феноменом, реально існуючим утворенням, в якому люди зібралися разом, об’єднуючись за якоюсь спільною ознакою, виконують спільну діяльність в ідентичних умовах і певним чином усвідомлюють свою причетність до цього утворення [ 2; 5 ]
В подальших дослідженнях К.Рудестам виділив переваги групової роботи, що знайшли своє застосування в психотерапії. На його думку, людина привносить в групу власні очікування та уявлення про ту роль, яку вона буде тут виконувати. В цьому значенні роль стає способом поведінки, яка виявляється доцільною для групової взаємодії. Оскільки група має певну динаміку розвитку, цілком природним чином виникає необхідність у засвоєнні нових ролей. Таким чином, динаміка рольової поведінки стає невід’ємною ознакою групової динаміки. [ 7 ]
В деяких дослідженнях відзначається, що рольова комунікація в групі починається з рівня тілесних або психічних образів [3; 4]. Ці положення допомагають відстежити фазний характер процесу танцювальної психотерапії, який характеризується специфічними видами активності та взаємодії учасників групи, а відтак вимагає від них певної рольової поведінки [ 7; 8 ]. Цілком прийнятною ця думка стає для аналізу особливостей рольової взаємодії на різних етапах танцювально-психомоторного тренінгу, коли учасники вибудовують уявлення про власне «Я» починаючи з дослідження схеми власного тіла, розширення меж тілесного простору та завершуючи побудовою багатоаспектної рольової поведінки, яка ґрунтується на гармонійній єдності тіла і простору взаємодії з іншими людьми [ 8 ].
Головними цілями танцювально-психомоторного тренінгу є вироблення рухових схем, які складають форму рольової поведінки в танці. Внутрішній зміст «мови» танцю досліджується через механізми взаємодії рівнів активності в побудові рухів відповідно до рольової поведінки суб’єкта. [ 8 ]
Танцювально-психомоторний тренінг базується на теорії рівневої побудови рухів М.О.Бернштейна тілесно-оріентованої психотерапії [1; 7; 8]. Згідно з концепцією психомоторної активності, динаміка рольової поведінки в тренінговій роботі тісним чином пов’язана із побудовою рухів на різних ієрархічних рівнях. Важливою детермінантою рольової динаміки, виступає тілесна взаємодія учасників групи..
Рівень А – рівень цілісного тонічного підстроювання, регуляції і активності організму. Рольова поведінка ґрунтується на тактильній взаємодії на близькій відстані з опорою на глибоку чутливість тіл. Це рівень засвоєння поз, які демонструють загальне уявлення людини про власні фізичні можливості та вольову стійкість. На рівні А активізується чутливість, яка властива дитині. Саме тому на першому етапі тренінгу вправи носять ігровий характер. [8].
Рівень В - рівень взаємоконтактної комунікації, синергій і штампів, для якого має значення нюх, дотик, зір і слух. Він керує основними локомоціями, підпорядковуючи собі тонічну регуляцію рівня А [1]. Рольова поведінка базується на перцептивній взаємодії, об'єднання в русі, володінні тілесним простором партнера, «зчитуванням» тілесних інтенцій Тут простежується динаміка розгортання про свою соціальну роль від звичайної статичного положення до активного слухача і діяча, що здатен до підпорядкування і спільної діяльності. У рольовій поведінці з’являються риси людини, що піклується про спільну справу, має високе відчуття відповідальності.
Рівень С – рухи на рівні просторового поля, з регуляцією кистю і пальцями руки: усвідомлені вказівні жести, наслідувальні рухи, міміка, погляд. Рольова поведінка можлива на віддаленій відстані, вона вимагає вільного відчуття простору, завдяки чому людина опановує способами активного слухання, бачення, сприймання. В рольовій динаміці з’являються ознаки цілеспрямованості, впевненості.
Рівень D – рухи на рівні образів, алгоритмів і схем [8[ 6 ]]. Рольова поведінка є соціальною, визначаючись правилами й нормами групи. Рольова динаміка виявляється у гнучкості поведінки, умінні рухатись відповідно до заданої ситуації, включатись у заданий ритм, який і стає засобом адаптації до групової взаємодії.
Рівні Е – група інтелекту, рівень трансцендентальності, коли цілі, дії, мислення ніяк не пов'язані з мінливими потребами людини. Рольова поведінка – символічне усвідомлення себе, як істоти мислячої, за рахунок розуміння закарбування й повторення дій. В рольовій динаміці гармонійно поєднуються всі якості, які людина виявляла на попередніх етапах тренінгу: від дитини до соціально зрілої людини, що вільно володіє своїм тілом і свідомо розширює межі тілесного простору.
Напрямками подальшого дослідження є розробка розвивально-тренінгових програм для різних категорій людей, які професійно пов'язані з процесом комунікації, що потребує рольової взаємодії.
Список літератури
1. Бернштейн Н.А. О построении движений. – М., 1947.
2. Бондаренко А.Ф. Социальная психотерапия личности. – Киев, 1991.
3. Джеффри К., Зейг В., Майкл Мьюнион.Групповая когнитивно-межличностная терапия
4. Зелинский С. Управление психикой посредством манипулятивного воздействия. – М., 2008.
5. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. – С-Пб: Питер, 2000
6. Рогов Е.И. Психология группы. – М.: ВЛАДОС, 2007. – 430 с.
7. Рудестам К. Групповая психотерапия. – СПб: Питер, 2000. – 384 с.
8. Роговик Л.С. Танцевально-психомоторный тренинг: теория и практика. – СПб: Речь, 2010. – 237 с.


Завантажити завантажити тези

ИСПОЛЬЗОВАНИЕ СОЦИАЛЬНОГО АТОМА В ВИДЕ ИГРУШЕК В ПСИХОДРАМАТИЧЕСКОЙ РАБОТЕ С ФУНЦИОНАЛЬНЫМ БЕСПЛОДИЕ
Сергиенко И. М.

Сергиенко И. М.

ИСПОЛЬЗОВАНИЕ СОЦИАЛЬНОГО АТОМА В ВИДЕ ИГРУШЕК В ПСИХОДРАМАТИЧЕСКОЙ РАБОТЕ С ФУНЦИОНАЛЬНЫМ БЕСПЛОДИЕМ

По данным статистики в Украине каждая пятая семья бесплодна, каждая шестая девушка имеет изменения в развитии, которые ведут к невозможности забеременеть без специальной медицинской помощи. Психологическая помощь женщинам, страдающим психогенным (функциональным) бесплодием, требует поиска методов, которые могли бы быть эффективными для такой категории случаев. Исходя из психосоматического подхода о психогенной природе функционального бесплодия, мы решили исследовать возможности психодрамы в оказании помощи таким категориям клиентов (в данном случае - двум женщинам, участницам психодраматической группы).
В качестве психодраматической техники нами была использована методика социального атома Я. Л. Морено (с предложенной нами модификацией – социальный атом в виде игрушек). Я. Л. Морено определил социальный атом «как мельчайшую единицу структуры социальных отношений из всех отношений между человеком и теми людьми, которые в заданное время состоят с ним в какой-либо социальной связи» (Moreno/Leutz, 1986). Социальный атом как вид социометрического теста — это тест социальной близости. Я. Л. Морено в своей работе «Атомарная теория в социальных науках (1949)» писал: «Социометрическая теория отнюдь не пренебрегает символическими отношениями, но их следует рассматривать в соответствующей перспективе, в рамках полярности близости — расстояния».
В нашей работе представляем использование социального атома для измерения отношения двух участниц психодраматических групповых занятий к значимым для них лицам (ведущие занятий - психодрама-практики: Ирина Сергиенко и Оксана Хмельницкая). Среди участниц находились две женщины, заявивших о своих проблемах с зачатием и рождением ребенка: М. (31 год) и Р. (22 года.). Медицина не выявила физиологических нарушений ни у этих женщин, ни у их мужей, что создало основание квалифицировать данные случаи как «функциональное бесплодие».
Процедура выполнения техники «Социальный атом в виде игрушек» была предложена следующая. Участницы психодраматических занятий продумывали перечень тех людей, с которыми они состояли в значимой эмоциональной и социальной связи. Затем на основе ассоциативного принципа подбирали предметы (игрушки), которые символически могли представить их самих и этих личностей в социальном атоме. Каждая из фигур (игрушек) располагалась ближе или дальше по отношению к фигуре (игрушке), символизирующей саму участницу. Затем участницы представляли свой социальный атом группе. В процессе работы над своим социальным атомом они имели возможность посмотреть как бы «со стороны» на структуру своего социального атома, чтобы сформулировать тему для индивидуальной психодраматической игры. Наблюдение за процессом создания участницами индивидуальных социальных атомов на основе выбора разных по величине, цвету и значению игрушек для разных значимых лиц дало дополнительную информацию ведущим для поиска путей оказания психологической помощи психодраматическими средствами.
Применение техники социального атома позволила выявить в отношении М. несколько эффектов: создание широкого социального атома, включающего родителей своих и родителей мужа; создание не реального, а идеального (желаемого в будущем) социального атома, который включает двоих детей; сращение «Я» участницы» у с насильственным, противоречивым в отношениях с ней отцом, который покинул её в 14 лет, уехав в другую страну и забрав туда позже её брата и маму; исключение из активной эмоциональной связи с собой мужа (ослабление связей семейного атома); рождение ребёнка (детей) как инструментальную цель – защиту своей семьи (супружеской пары) от распада.
Применение техники социального атома позволило выявить в отношении Р. несколько эффектов: создание широкого социального атома, включающего родителей своих и родителей мужа; создание не реального, а идеального (желаемого в будущем) социального атома, который включает одного ребенка; стремление выстроить защиту от вторжения в свою жизнь и жизнь своей семьи гиперопекающего отца путем холодности и сдержанности по отношению к нему; создание симбиотической связи с мужем на основе модели гиперблизкой дистанции; рождение ребёнка как инструментальную цель – защиту от отца переходом в новый социальный статус - роль родителя.
Сравнительный анализ моделей социального атома участниц показал: «аналогичность» социальных атомов участниц М. и Р. (соединенность супружеской пары с родительскими семьями; чрезмерная центрация на будущих детях, на желаемой малой группе, а не реальных, актуальных отношениях с партнером). М. и Р. за время последующих психодраматических встреч исследовали свои отношения со значимыми людьми в психодраматических играх (М. – в одной, Р. - в трёх). Результаты - спустя год после занятий психодраматической группы – у М. не наступила беременность , но согласно её отзывам, она стала чувствовать себя лучше на физиологическом уровне, исчезли депрессивные состояния, появилась бодрость; Р. забеременела и родила здорового ребенка.
Таким образом, с помощью техники социального атома в виде игрушек участницы М. и Р. смогли символически измерить свои отношения со значимыми людьми, наглядно увидеть место каждого из близких людей в их жизни, сформулировать темы для личных психодраматических игр и, оптимизировав свои отношения с помощью психодрамы, создать психологическое основание для преодоления проблемы функционального бесплодия и улучшения своего физического здоровья.


Завантажити завантажити тези

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УЧАСТІ ЖІНОЧОГО НАСЕЛЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ У ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ
Устінова Н. О. Львівський національний університет ім. Івана Франка

Устінова Н. О.,
аспірантка кафедри психології
Львівського національного університету
імені Івана Франка

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УЧАСТІ ЖІНОЧОГО НАСЕЛЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ У ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Проблема незайнятості жінок, нелегальна трудова міграція, низька оплата праці на теренах України та, зокрема, Львівської області набуває нового забарвлення та спонукає до появи цілого спектру завдань у психологічному контексті, а саме: необхідність формування нового ставлення до жіночих ініціатив; реалізації жіночої активності через участь жінок у громадських організаціях та ін. Згідно з результатами соціологічного опитування, жінкам, які проживають на Західній Україні, здебільшого притаманне традиційне розуміння ролей чоловіка та жінки у сім’ї, де жінка виступає берегинею сімейного вогнища, а чоловік – здобувачем, захисником та комунікатором із суспільством. Обмеження діяльності жінки приватною сферою призводить до втрати суспільної компетентності, відмови від власних планів заради дітей та спокою у сім’ї, наслідки чого можуть проявлятись у конфліктності, фрустрованості, схильності до депресій, психосоматичних розладах та ін. Доречно також констатувати, що професійна реалізація жінок, орієнтованих на материнство та добробут сім’ї, на даний час досить складна, оскільки спроба зробити кар’єру в умовах конкуренції потребує великих затрат часу і зусиль. Для таких жінок саме діяльність у громадських організаціях дасть можливість, з одного боку, реалізувати себе у публічній сфері, не відчувати себе ізольованими, а з іншого залишить можливість мати достатньо вільного часу для ведення домашнього господарства та виховання дітей.
На сьогоднішній день на Львівщині зареєстровано більше сотні різних за типологією недержавних жіночих організацій, діяльність яких зосереджена навколо правового захисту жінок та дітей, гендерної нерівності, розвитку жіночого підприємництва та інших гострих соціальних проблем. Соціальний статус жінки, діяльність жіночих громадських організацій активно досліджували російські та зарубіжні вчені С. Айвазова, О. Хасбулатова, О. Здравомислова, Дж. Нейджел, А. Графф, К. Гіліган та ін., тенденції суспільної діяльності українських жінок розглядали О. Маланчук-Рибак, Г. Лабінська, Л. Смоляр, .Я. Шкурко, психологічний аналіз громадської активності жіноцтва прослідковується у працях Т. Говорун, Н.Хазратової, Н. Кутової, Н. Гапон, О. Іванової та ін. Слід відзначити, що сучасний етап у вивченні громадської активності жіноцтва в українському середовищі, репрезентований у вітчизняних вченнях досить скромно порівняно з російськими та зарубіжними дослідженнями.
Тріумфальною стала поява сильних та явно неоднозначних концепцій початку XXI ст. У сучасних умовах жінки не йдуть на перекір своїй внутрішній природі, а застосовують трансформований підхід – поєднують жіночі стратегії (орієнтація на міцний щасливий шлюб, сім’ю, материнство) зі стратегіями чоловіка (захист, комунікація із суспільством, участь у громадському й політичному житті та ін.). Такі жінки поводяться подібно до чоловіків, одержуючи у спадок їх домінантність. При всіх існуючих перешкодах поступово руйнується поширений стереотип жінки, яку в житті задовольняла традиційна роль, що полягала у підтримці „сімейного вогнища”. У сучасних жінок з’явилась віра, відчуття власної спроможності, прагнення активно використовувати надане їм право гендерної рівності. Проте традиційна недооцінка можливостей жінки, занижений соціальний статус у західно-українському суспільстві ще наявні. В наукових дослідженнях О. Ветлинської щодо участі жінок у суспільно-політичному житті Західного регіону відзначається, що жінки мають значно менше можливостей для розкриття та реалізації свого потенціалу, аніж чоловіки. І це не лише тому, що вони обтяжені подвійним трудовим тягарем – на роботі та вдома, але й внаслідок соціальних стереотипів, що основна сфера самореалізації жінки пов’язана, у першу чергу, із материнством та сім’єю, а все інше – професійний ріст, розвиток творчих здібностей, соціально-політичні інтереси, громадська діяльність – другорядні і підпорядковуються тим її соціальним ролям, котрі базуються на здатності жінки бути матір’ю та дружиною [1]. Поряд з позитивними зрушеннями, активізацією жіночого руху, вирішенням багатьох жіночих проблем слід відзначити, що громадська активність жінок, все ж таки, залишається не популярною: жінки-активістки та їх діяльність сприймаються неоднозначно. Основні причини полягають у небажанні сприймати жінку як вагомий чинник розвитку суспільства. Саме тому жінок менше підтримують великі підприємства, політична еліта, вони отримують менший доступ до ресурсів та, як наслідок, з’являється недовіра суспільства до їх діяльності. Психологічні дослідження засвідчують, що в „полі довіри” середньостатистичного громадянина України перебувають лише він сам, його сім’я і Бог.
У зв’язку з відсутністю традиції виховання „жінок-лідерів” на Львівщині ще досить мало підготовлених до активної діяльності жінок. Оскільки їх роками привчали бути пасивними, спрямовувати усі сили на виживання та збереження сім’ї.
Отже, психологічний простір самореалізації особистості жінки, її активної громадської позиції характеризується пануванням статево-рольових стереотипів, що пов’язані із домінуванням у суспільній свідомості “подвійного стандарту” (очікуванням виключно фемінної поведінки від жінок та маскулінної від чоловіків). До тих пір поки будуть неподолані традиційні установки та стереотипи, громадська участь українських жінок залишатиметься відносною та малозначимою. Якісні зміни, посилення активності жінок у громадському житті області повинні розпочатись із трансформації свідомості українського громадянина на різних рівнях: на державному, побутовому, рівні прийняття рішень. Це стане можливим завдяки:
зосередженню уваги науковців на подоланні пануючих стереотипів, які призводять до внутрішньо-особистісних конфліктів, що блокують активність жіноцтва;
формуванню іншого ставлення до суспільної ролі жінки в процесі виховання та навчання;
усуненню будь-яких, як явних, так і прихованих форм дискримінації жінок шляхом застосування спеціальних правових заходів;
сприянню зменшенню побутової завантаженості жінки;
формуванню соціально-психологічної готовності суспільства поставити жінку-активного діяча на один рівень з чоловіком;
впровадженню практики стажування українських жінок у громадських об’єднаннях;
залученню більшої кількості жінок до прийняття політичних рішень та підвищення їхньої ролі у цьому процесі;
залученню інформаційно-просвітницьких ресурсів з метою популяризації діяльності жіночих громадських об’єднань: проведення широкомасштабних медіа кампаній, навчальних поїздок, психологічних тренінгів, міжнародних конференцій за участю відомих політичних діячів, психологів та журналістів.

ЛІТЕРАТУРА
1. Ветлинська О. Оцінка участі жінок у суспільно-політичному житті Тернопілля. Міжвідомчий науковий збірник. // За редакцією А.І.Комарової А.І. І.Є.Голубєвої, В.П. Пустовойтенка. – К., 2001, – Т. 23. С. 149-173.
2. Гупаловська В. Професійна самореалізація та суб’єктивне благополуччя жінки // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. Проблеми загальної та педагогічної психології. – К., 2005. – Т.7. - №1. – С. 90-97.
3. Лабінська Г. Участь жінок в громадській, освітній та науковій роботах на початку ХХ ст. в Галичині // Жінка в науці та освіті: минуле, сучасне, майбутнє. Матеріали Другої міжнар. наук.-практ. конф. Київ, 5–6 липня, 2002 р. – К., 2002. – С. 280-290.
4. Hapon N. Die Lösungs des Dilemmas “öffentlich/privat” in den Aktivitäten ukrainischer Frauenorganisationen//Europäische Transformationen von Öffentlichkeit und Privatsphäre in ukrainisch-deutscher Perspektive (von den 1960er Jahren bis heute) / Internationale Tagung an der Westfälischen Wilhelms-Universität Münster, 26-29. Jan. 2010, Münster: Westfälischen Wilhelms-Universität, 2010, S.12-13.


Завантажити завантажити тези

ВИКОРИСТАННЯ ГРУПОВОГО ТРЕНІНГУ З ТАНЦЮВАЛЬНО-РУХОВИМИ МЕТОДИКАМИ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ ПОЗИТИВНОЇ Я-КОНЦЕП
Фадєєва К.-М. О. КНУ імені Тараса Шевченка

Фадєєва К.-М. О.,
КНУ імені Тараса Шевченка

ВИКОРИСТАННЯ ГРУПОВОГО ТРЕНІНГУ
З ТАНЦЮВАЛЬНО-РУХОВИМИ МЕТОДИКАМИ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ ПОЗИТИВНОЇ Я-КОНЦЕПЦІЇ У ПІДЛІТКІВ

1. Підлітковий вік є значимим віковим періодом для розвитку та становлення будь-якої людини. В цей час наявність позитивної Я-концепції є необхідною умовою позитивного розвитку і соціальної адаптації. Особлива увага надається тілесному компоненту Я-концепції. Зовнішній вигляд підлітка і його фізичні риси сприймаються важливою частиною образу себе, а відповідність фізичного розвитку дитини стандартам, прийнятим у групі його однолітків, стає визначальним фактором у соціальному визнанні, положенні в групі.Тіло є важливою частиною нашої ідентичності, особливо у підлітковому віці, і чим менше відомо про власне тіло, чим менше розуміння, як воно функціонує і на що здатне, тим важче зробити що-небудь із самим собою. Гарне володіння своїм тілом означає позитивне ставлення до себе та полегшує соціальну адаптацію.

2. Особистий розвиток підлітка характеризується двома основними потребами: з одного боку потребою в самоствердженні, з іншої — потребою в спілкуванні з боку однолітків, бо провідна діяльність в даному віці — інтимно-особистісна. Тож використання групового тренінгу як корекційного інструменту задовольняє основні психологічні потреби підліткового віку. Група однолітків стає мікрокосмом, суспільством у мініатюрі, що відображає зовнішній світ.
Формат тренінгу, націлений на важливість розкриття та прийняття своєї індивідуальності, та індивідуальності інших учасників, сприяє формуванню позитивної Я-концепції у підлітка У ході тренінгу ми більше цікавимося тим, як рух відчувається, а не тим, яким він виглядає. Увага концентрується на взаєминах між учасниками, між внутрішнім і зовнішнім простором, між усвідомленим і неусвідомленим рухом. Використання інструментарію танцю дозволяє розширити креативний і виразний світ учасників. А усвідомлення тілесних блоків веде до усвідомлення психологічних складнощів. Танцювально-рухові методики дозволяють задовольнити потребу підліка в самовираженні та творчості, і одночасно - потребу в прийнятті власного тіла.

3. Груповий тренінг проводився на базі позашкільного гуртка психології. Учасниками тренінгу виступали дві групи підлітків(по 13 чоловік у кожній групі) віком 14-17 років. Підвищення рівня самооцінки, самоприйняття, соціальної адаптованості, емоційного комфорту тощо свідчать про позитивні зміни у я-концепції учасників. Використання системи аналізу рухів та матеріалів самозвіту свідчить про те, що високий рівень самооцінки учасників відповідає високому рівню тілесної свободи, більшій спонтанності та різноманітності рухів.


Завантажити завантажити тези

ВИВЧЕННЯ КРЕАТИВНОГО ХУДОЖНЬОГО ПРОДУКТУ У ПРОЦЕСІ НАВЧАЛЬНОЇ ОБРАЗОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Федотова Т. В. Волинський національний університет імені Лесі Українки

Федотова Т. В.,
кандидат психологічних наук
Волинський національний університет імені Лесі Українки
м. Луцьк

ВИВЧЕННЯ КРЕАТИВНОГО ХУДОЖНЬОГО ПРОДУКТУ
У ПРОЦЕСІ НАВЧАЛЬНОЇ ОБРАЗОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Актуальність дослідження. Аналізуючи дослідження з психології мистецтва та художньої творчості, значне коло дослідників звертає увагу на недостатню розробленість теоретико-методологічних основ цієї галузі науки, зокрема, її категоріального апарату [2,3]. Тому, одним з першочергових завдань, що стоїть перед науковцями, є переосмислення категорій та понять, котрі використовуються в психології художньої творчості.
Художня творчість сприяє вираженню особистістю себе через образ [3]. Художній образ має не тільки графічний вираз, а є складним психологічним утворенням. Відображення внутрішнього світу особистості в художній творчості може здійснюватися завдяки емпатії (Е.Я. Басин), рефлексії (Г.А. Базеян, М.Е. Марков), естетичним установкам особистості (А.А. Мелік-Пашаєв, Е.М. Торшилова, М.З. Дукаревич, В.А. Цапок, Ю.А. Полуянов), зіткненням потреб та мотивів (А.І. Красило). Суб’єкт та об’єкт в художній творчості єдині та цілісні, не протирічать один одному, а форма, котра відображає зміст внутрішнього світу особистості, тотожна самому „Я” (Л.Б. Єрмолаєво-Томіна, О.В. Завгородня).
Проведене опитування серед фахівців (художники, викладачі, мистецтвознавці), котрі працюють у галузі образотворчого мистецтва, дозволило виділити такі критерії креативного художнього продукту: оригінальність витвору, гармонійність колірного ряду, естетична привабливість і цінність продукту, різноманітність виразних засобів, ступінь емоційності твору.

Віковий діапазон вибірки в період лонгітюдного дослідження склав межі від 17 до 21 років. Загалом у дослідженні взяли участь 73 студенти.
З метою визначення креативного художнього продукту було проведено аналіз малюнків (вступні роботи, малюнки-контрольні роботи, курсові та випускні роботи тощо) на різних етапах навчальної діяльності студентів з використанням методу експертних оцінок. Загальна кількість експертів – чотири особи (викладачі та професійні художники). Ретестове дослідження продуктів художньої творчості студентів проводилося з інтервалом у три тижні (коефіцієнт кореляції склав r=0,78 (р 0,01) [2].
Прояви креативності, котрі доступні для зовнішнього спостереження, фіксувалися завдяки опитувальнику Д. Джонсона (адаптація О.Е. Тунік) [4]. Реєстрували: оцінку креативності студентів куратором групи та викладачем дисципліни спеціалізації. Коефіцієнт кореляції Пірсона є свідченням наявності достатньої відповідності між результатами використаних методик (на першому курсі – r=0,59 (р 0,01), на другому та третьому – r =0,49 (р 0,01), на четвертому – r=0,39 (р 0,01)).
За результатами експертної оцінки продуктів діяльності студентів та ідентифікації зовнішніх проявів креативності було виокремлено групу студентів, продукти художньої творчості котрих були визначені як креативні. На першому курсі частка студентів з креативним художнім продуктом становила 55 %, на другому – 62 %, на третьому – 73 %, на четвертому – 75 %. Причому усереднені показники оцінювання робіт студентів групою експертів-художників впродовж навчання є дещо вищими, порівняно з оцінюванням експертів-викладачів. Зокрема, результати оцінки робіт експертами-художниками є такими: на першому курсі Хсер=21,99, на другому – Хсер=21,77 на третьому – Хсер=21,56 та на четвертому – Хсер=22,05. Середньогрупові результати оцінювання продуктів художньої діяльності викладачами наступні: на першому курсі Хсер=20,68, на другому – Хсер=20,38 на третьому – Хсер=20,89 та на четвертому – Хсер=20,62. Статистично значущих відмінностей розподілу у показниках оцінювання усіма експертами продуктів діяльності студентів залежно від року навчання не виявлено.
Середньогруповий розподіл даних за експертною оцінкою зовнішнього прояву креативності студентів впродовж навчальної діяльності є таким: на першому курсі Хсер=34,85, на другому – Хсер=34,29 на третьому – Хсер=33,15 та на четвертому – Хсер=33,35. Проведений однофакторний аналіз демонструє певне зниження в студентів рівня зовнішнього вияву креативності залежно від року навчання у ВНЗ. Зокрема, у результатах першого і третього курсів (F = 5,22 при α = 0,05) та першого і четвертого курсів (F = 4,72 при α = 0,05).
Отже, спостерігаємо позитивну динаміку зростання кількості студентів, художній продукт яких можна визначити як креативний, але, водночас, певне зниження рівня зовнішнього вияву їх креативності. Дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми. Перспективу подальших досліджень вбачаємо у вивченні креативного художнього продукту на різних етапах навчально-професійної підготовки студентів з урахуванням гендерного аспекту, у розробці психологічних методів й засобів оптимізації навчально-виховного процесу студентів творчих спеціальностей з метою підвищення рівня їх креативності.
Література
1. Бурлачук Л.Ф. Словарь-справочник по психологической диагностике / Л.Ф. Бурлачук, С.Н. Морозов, С.Б. Крымский. – СПБ. : Питер, 2004. – 520 с.
2. Петрова В.Н. Антропологическая теория творчества как основа развития опыта креативной деятельности / В.Н. Петрова // Материалы ІY междунар. науч. конф. – М., 2007. – Вып. 2. – С. 67–74.
3. Симоненко С.М. Психологія візуального мислення: стратегіально-семантичний підхід : монографія / С.М. Симоненко. – О. : ПНЦ АПН України, 2005. – 320 с.
4. Туник Е Е. Опросник креативности Джонсона / Е.Е. Туник. – СПб. : СПбУПМ, 1997. – 10 с.


Завантажити завантажити тези

КОНСТРУЮВАННЯ СІМЕЙНИХ СТОСУНКІВ ЗА ДОПОМОГОЮ НАРАТИВУ
Чаусова Ю. А. Інститут соціальної та політичної психології НАПН України

Чаусова Ю. А.,
магістр психології,
аспірант Інституту соціальної та політичної психології НАПН України,
м. Київ

КОНСТРУЮВАННЯ СІМЕЙНИХ СТОСУНКІВ
ЗА ДОПОМОГОЮ НАРАТИВУ

У сучасному світі проблема дослідження сімейних стосунків набуває все більшого значення, оскільки сім’я є одним з соціальних інститутів, який забезпечує умови для особистісної самореалізації кожного з членів подружжя та створює сприятливе середовище для всебічного розвитку дітей. На сьогодні актуальною проблемою є роль особистості в побудові сімейних стосунків, оскільки тип, характер сімейної взаємодії залежать не тільки від зовнішніх обставин, але й від набутих подружжям протягом життя індивідуальних особливостей. До них належить і конструювання особистістю своєї життєвої історії – як власної, так і спільної, сімейної.
Більшість досліджень сім’ї в соціальній психології в основному вивчають батьківсько-дитячі та шлюбні стосунки, при цьому особливості початкових етапів відносин між чоловіком і жінкою залишаються недостатньо розкритими, а також не дослідженими є соціально-психологічні засоби оптимізації наявних і майбутніх сімейних стосунків. Сучасні дослідники розглядають формування особливостей особистості в сім’ї, характеристики ефективних шлюбних взаємин (О.Я. Кляпець, Т.О. Ларіна), соціально-психологічну готовність до шлюбу, стосунки між поколіннями (О.Л. Вознесенська, В.А. Крайчинська), рольові очікування подружжя (Н.Є. Хлопоніна), формування психологічного клімату в сім’ї (Л. Єхалова), шлюбно-сімейні домагання та пов’язані з сім’єю життєві завдання (О.Я. Кляпець, В. Москаленко), сімейні кризи (В.М. Заїка, Н.І. Оліфірович, В. Сатір) та підкреслюють значну роль членів родини в побудові стабільних стосунків.
На відміну від традиційно прийнятих в соціальній психології структурно-функціональних аспектів, соціальний конструктивізм як постнекласичний напрямок дає можливість поставити акцент на процесуальних аспектах життя сім’ї. Зокрема, К.Дж. Джерджен, один з представників конструктивістської психології, розглядає особистість в аспекті конструювання нею власного життя. Інший дослідник, Р. Харре, підкреслював особливу роль в осмисленні людиною свого буття дискурсу і мови і стверджував, що саме розповідь про своє життя, або наратив, є одним із способів життєконструювання.
В наративному підході людина розглядається як автор власної історії з певним сюжетом. У психології ініціатором наративного підходу став Дж. Брунер, який вважав, що у людини немає іншого способу опису прожитого часу, крім наративу. У сучасній соціальній психології наратив розглядається як засіб особистісного розвитку (О.М. Шиловська), надання психологічної допомоги (Є.С. Жорняк, Дж. Комбс, А. Морган, М. Уайт, Дж. Фрідман, Н.В. Чепелєва), усвідомлення особистого досвіду (Дж. Брунер, Дж. Гінзбург, Н.Ф. Каліна, Е. Мергенталер, М. Уайт, Н.В. Чепелєва), проведення жіночих досліджень (Н. Грей, М. Пекін, Л.В. Сосіс, Л.С. Томас, С.М. Шакірова), організації особистісного майбутнього (М.М. Копотун, Т.М. Титаренко, К.О. Черемних).
Незважаючи на численні дослідження сімейної сфери, залишається чимало невивчених аспектів, серед яких процес конструювання сімейних стосунків за допомогою наративу. Тому на основі проведеного аналізу ми припускаємо, що індивідуальні наративи чоловіка і жінки як засоби їхнього життєконструювання в процесі сімейного життя стають основою для створення спільної історії. При цьому, різні типи сімейних наративів сприятимуть конструюванню певних типів подружніх стосунків.
Для аналізу типології індивідуальних наративів нами було проведене пілотажне дослідження, в результаті якого були визначено попередні критерії класифікації індивідуальних наративів:
1. Часова спрямованість тексту (критерій показує, який текстовий фрагмент є домінуючим в розповіді, краще всього описаний, деталізований автором, на якому акцентується увага). За даним критерієм можна виявити 3 різновиди індивідуальних наративів: наративи, спрямовані на минуле; наративи, зорієнтовані на теперішнє; наративи, направлені на майбутнє.
2. Функціональна (цільова) орієнтація (даний критерій показує, що наратор намагається донести до читача своїм сюжетом, підкреслює авторську позицію). За цим критерієм ми вважаємо доцільним розглядати 3 різновиди індивідуальних наративів: інформуючі, переконуючі, оцінюючі.
3. Характер оповідання (цей критерій визначає стильові особливості написання тексту, загальну спрямованість сюжету). За даним критерієм ми виділили 3 типи індивідуальних наративів: розповідний, аналізуючий, описовий.
На основі співвідношення різних типів індивідуальних наративів нами була створена типологія спільних наративів, яка містить 4 загальних типи:
1. Наратив домінування (в даній історії один з індивідуальних наративів подружжя майже повністю витискає інший, не даючи другому сюжету можливості для розвитку; в самій розповіді один з подружжя займає домінуючу роль, самостійно приймає всі рішення, спирається тільки на своє бачення ситуації, не враховуючи думки партнера).
2. Наратив відсторонення/незалежності (в історії подружжя бачать своє спільне життя як стосунки між двома самостійними, відокремленими один від одного особистостями, які живуть разом, але кожний своїм життям, і їхні життєві світи не перетинаються; індивідуальні наративи хоч і складені в один сюжет, але залишаються окремими, «паралельними»).
3. Наратив співпраці (в сюжеті розповіді індивідуальні наративи перетинаються, утворюючи спільний наратив, в якому основний акцент робиться на партнерських стосунках, на досягнення спільної мети, здійсненні спільних мрій; подружжя намагаються розподіляти обов’язки, радитися один з одним перед прийняттям важливих рішень, бути «на одному рівні»).
4. Наратив турботи/опіки (індивідуальні наративи дуже тісно перетинаються один з одним, утворюючи цілісний спільний наратив; головне в сюжеті – турбота членів сім’ї один про одного, емоційна підтримка, тобто акцент робиться саме на внутрішньосімейній взаємодії).
Таким чином, враховуючи акцент на процесуальності наративного підходу та можливість дослідження глибинної сутності стосунків, вивчення сімейних відносин за допомогою наративного аналізу є актуальним на сьогодні, адже саме цей якісний метод дозволяє простежити динаміку стосунків, розглянути життєві історії подружжя, дослідити попередні досвіди чоловіка і жінки як передумови розвитку спільного майбутнього.


Завантажити завантажити тези

← Назад до події

 

Події
Головна подія
2018 р.
2017 р.
2016 р.
2015 р.
2014 р.
2013 р.
2012 р.
2011 р.
2010 р.
2009 р.
2008 р.
Новини
 
Видання Інституту
Розробка сайту: BUNKE.com.ua
Дизайн: Золотарева Виктория
© Всі права належать Інституту соціальної та політичної психології АПН України